Українська філософська лірика - E. С. Соловей 1998

До джерел української філософської лірики

Навіть побіжний погляд на українську філософсько-поетичну традицію в її найвизначніших проявах (Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, С. Руданський, М. Костомаров, І. Франко, А. Кримський, Леся Українка, В. Самійленко) засвідчує її вагомість і своєрідність. А проте дослідники поки що обмежуються констатацією наявності філософських мотивів у творчості того чи того письменника або описовим розкриттям філософського змісту окремих творів, здебільшого без урахування всієї специфіки художнього втілення цього змісту.

Очевидно, що причину такого стану речей слід шукати в неусталеності самого поняття ФЛ, не кажучи вже про теорію цього жанру. Як можна було бачити, активізувалося переважно історико-літературне вивчення філософської поезії та портретно-монографічне — поетів, за якими закріпилася репутація філософських. У 1 розділі було досить детально розглянуто такі студії, здійснені переважно ще в радянський період, у більшій частині на матеріалі російської поезії й почасти — зарубіжної поетичної класики. Цей огляд засвідчив, що у дослідженні ФЛ дедалі настійніше постає необхідність розлогого тла, широкої перспективи та ретроспективи, не лише контексту традиції національно-поетичної, а й чинників цієї традиції у масштабі світової літератури (безперечно — за умови функціональної і ціннісної співмірності розглядуваних явищ). А проте дослідження ФЛ, у яких залучається чи бодай достатньо враховується філософсько-поетична традиція, надто нечисленні — в чому, знову ж таки, можна було пересвідчитися.

Жанр мобільний, рухливий, чутливий до змін у художньому, науковому мисленні, у сфері соціальній, суспільній,— ФЛ дає дослідникові порівняно невелику кількість константних, структурних ознак, глибинних (поза численними модифікаціями, інваріантними рисами) жанрових структур, і все ж вони виявляються достатніми для «розпізнання» твору лірико-філософського. Це передусім поетична думка про людину в її родових (найсуттєвіших, універсальних) рисах і проявах — тобто ліричне переживання безсумнівно буттєвої, екзистенційної, онтологічної проблематики, що передбачає високий, часто максимальний ступінь поетичного узагальнення. Можна сказати й так, що ліричний начаток, початковим імпульсом якого лишається конкретне й сьогочасне, підноситься тут до рівня світорозуміння, до рівня поетичного роздуму про універсум, про «summa rerum», про сенс і призначення людського життя, про неминущі цінності в ньому. Це підтверджується і підкреслюється майже неодмінною наявністю кардинальних буттєвих опозицій, таких як життя і смерть, добро і зло, гармонія і хаос, свобода і неволя, мить і вічність, зовнішня оболонка явища і прихована суть. Ці опозиції, зіткнення полярних понять і виступають найчастіше рушієм ліричного сюжету. Врешті можна стверджувати, що філософська лірика справді оптимально реалізує притаманну ліричному родові можливість узагальненої думки про світ і людину¹.

Тож доцільно звернутися до самої генези цієї поетичної узагальненості, до виникнення і формування ранніх виявів поетичного буттєвого виміру, поетично-філософського погляду на світ і людське буття. Маючи на меті віднайти найглибшу генетичну межу, такі джерела слід шукати, безперечно, у даній літературі та фольклорі, принагідно нагадавши, що філологічна та літературно-критична екзегеза тривалий час вживала слово «поезія» на означення всієї художньої літератури, красного письменства загалом. Що ж до формування власне української філософсько-поетичної традиції, то цілком очевидно, що деякі важливі елементи її визрівали ще в перекладній та оригінальній літературі Київської Русі, у творчості письменників-полемістів кінця XVI — початку XVII століть, а також ранніх українських поетів тих же часів. Виявлення цих елементів та їхнього філософсько-поетичного потенціалу обіцяє цікаві результати для теорії ФЛ. Додамо, що з’ясування передісторії того чи того об’єкта дослідження для конкретного розуміння його історії набуває в сучасній науці особливого значення².

Говорячи про винятково важливу роль і функції перекладної літератури, її невіддільність од усього корпусу літературних пам’яток Київської Русі, слід нагадати, що серед перекладів переважають вільні, близькі до творчих переробок та переказів, до варіацій по канві грецьких зразків. Причина і пояснення — в самому «вибуховому» характері виникнення цієї літератури: вона «як зоряне утворення з’явилася в результаті вибуху, як «викид» вибуху»³. Своєрідне розуміння авторства, відмінне від новочасного, також має бути тут враховане.

І подібно до того як перекладна церковна лірика (гімнографія) відчутно вплинула на розвиток українського книжного віршування, так і перекладні житія, апокрифи, ораторсько- учительна проза (проповіді, повчання, послання, «орації», «слова»), історичні хроніки, енциклопедичні книги на кшталт «Фізіолога» та «Шестоднева» акумулювали в літературі такі риси, як допитливість і пізнавальна активність, дидактичний пафос і проповідницький запал, полемічна рішучість, як виразна символіка та емблематика, що слугували словесно-образному втіленню узагальнюючої думки.

Саме рівень символічного осмислення зображеного в давній літературі сучасні дослідники вважають «найбільш змістовним у філософському відношенні»: символіка відіграє світоглядно-орієнтуючу роль, символізація для середньовіччя була своєрідною заміною мислення теоретичного, абстрактного, за допомогою символів «осмислювався емпіричний матеріал на основі максимальної його узагальненості»⁴.

Від візантійських хронік та апокрифів у їхніх східнослов’янських редакціях, від перекладних повістей, а згодом і ораторської прози (лише спорадично — ще й від індійських джерел) бере початок така риса української філософської поезії, як тяжіння до легендарних, притчевих, параболічних сюжетів. Віддавна оцінено їхню особливу місткість, здатність підводити до переконливо-наочного морального висновку і присуду, нести і великий «додатковий» невисловлений, але зрозумілий буттєвий зміст, їхні можливості невимушеного, а отже особливо художнього поєднання житейської конкретики з філософським узагальненням.

Підтвердженням своєрідного добору таких найбільш продуктивних для філософської поезії елементів та їхнього вкорінення в традиції є той факт, що вони часом набували паралельного розвитку як у літературі, так і у фольклорі (наприклад, фольклорні розробки апокрифічних легенд про боротьбу Бога з сатаною). Для української традиції взагалі показовий шлях таких елементів з літератури в сферу народнопоетичної творчості і тривале «зберігання» в ній, а потім відродження в літературі, часто вже в новочасній. (Дослідники констатують взагалі складний розподіл функцій між середньовічною літературою і фольклором, активний взаємозв’язок двох стихій, книжної та уснопоетичної, що виявився навіть у «технології^-» давнього українського віршування та й в усій подальшій літературі, в тому числі у поезії XVI — XVII ст.⁵)

Виразно відбилося в характері національної філософсько-поетичної традиції таке явище перекладної літератури Київської Русі, як збірники афоризмів. Саме через них (різні редакції антології «Пчела», «Стословець Геннадія, патріарха Цареграда», «Менандр», добірка афоризмів у «Ізборнику Святослава» та ін.) од самого виникнення літератури Київської Русі здійснювалося її активне прилучення до афористичного набутку інших народів. Містили ці збірники, до речі, висловлювання не лише християнських, а й античних авторів. І. Франко схарактеризував призначення, а заразом і значення цих збірників, назвавши їх «лектурою наших предків», тобто основним читанням, поживою духовною. І саме він відзначив у статті для «Енциклопедичного словника» Брокгауза і Єфрона, що метою таких збірників було «дать читателю в руки энциклопедию самонужнейшего и заменить ему школу»⁶. Тобто майбутня філософська поезія у глибинних своїх джерелах позначена тією ж синкретичністю, що характеризує взагалі давні епохи духовної культури: риси поезії дидактичної, наукової, медитативної тощо там ще становлять неподільну єдність.

Упорядник «Пчелы» візантійський чернець Антоній, а також невідомий давньоруський перекладач цієї антології вочевидь відгукувалися на той читацький смак до афористики і «попит» на афористичні вислови, який сформували виразна лапідарність народних приповідок, з одного боку, здобутки учительної літератури та ораторського красномовства, з іншого, а також афористичність найпопулярніших біблійних книг («Псалтир», книги Соломона, Екклезіаст), деяких перекладних повістей («Повість про Акіра Премудрого»), в літературі ж оригінальній — літописів та воїнських повістей, насамперед «Слова о полку Ігоревім».

Із книг афористичні вислови входили в усне мовлення, «перегукуючись» з народними прислів’ями та приказками, дістаючи тут нове життя, якщо відповідали існуючому світорозумінню, системі цінностей та моральних засад: як відзначає В. Адріанова-Перетц, саме така «спільність ідеї сприяла засвоєнню перекладного вислову»⁷.

Як приклад вона наводить пари спільних за думкою, хоч і не пов’язаних за походженням, афоризмів і прислів’їв. Очевидно, що тут відбувалося початкове освоєння понять, які згодом ставали предметом наукового осмислення: саме на цій основі сучасний дослідник називає прислів’я та приказки «найбільш «філософським» за формою жанром» у найдавнішій усній творчості⁸. Загалом, як відзначає спеціальне дослідження афористики, дифузність стихії книжної і фольклорної тут дуже велика; генеза афористики відбулася все ж, напевно, у фольклорі, розвиток — на стику з літературою⁹.

Принаймні закономірно, що афористичну мову Данила Заточника в його «Молінні» однаковою мірою живлять і книжні вислови, і народні прислів’я (їх він іменує «мирськими притчами»), а на цьому ґрунті постають афористичні вислови, які можна сприймати як авторські.

Згодом, наприкінці XIII — початку XTV ст. антологічно- афористичний струмінь ще поповнюється перекладними збірниками випадкового та сталого характеру — літургічними, учительними, повчально-оповідними. Серед них «Златая цепь» та «Ізмарагд», які в Україні і в Білорусії активно доповнювалися місцевим матеріалом. Тому дві з трьох редакцій «Ізмарагду» мають уже «виразно виявлений український характер»¹⁰. Різноманітність змісту, неодночасність виникнення «слів», зібраних в «Ізмарагді» та інших подібних збірниках, свідчать, очевидно, про те, що східне слов’янство того часу прийняло значну суму приписів, надбаних протягом віків церковною культурою попередніх суспільств.

Поетичні ж ресурси цих пам’яток та їхнє значення для розвитку лірико-філософської традиції найяскравіше засвідчує «Мій Ізмарагд» І. Франка й авторська передмова до нього. В ній ідеться і про давні джерела — «сотки, тисячі літ створені і доступні кождому», і про те, що автора вони надихали як на оригінальні твори, так і на ті, де — в дусі традицій давньої літератури — «на чужу основу» він «накладав свої власні узори» і про авторову надію, що з тих творів, живлених високою моральністю та мудрістю давніх джерел, упаде в душу читача «хоч крапля доброти, лагідності, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів...» (2, 180 — 181).

Надалі повчальність афористики, її здатність «переконувати без додаткових доказів»¹¹, синтезувати певну життєву мудрість у довершеній словесній формі набули застосування і розвиток в «учительних євангеліях», у збірниках повчань Кирила Транквіліона-Ставровецького, у проповідях Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазара Барановича. Втім, їхня проза ще й тому тяжіє до афористичності, що це давало можливість увиразнювати догмати церкви (певна догматичність як остаточність і незаперечність істини — у природі афоризму), допомагало здійснювати установку на простоту і дохідливість «казань». Не відмовлялися проповідники від афористичності і згодом, у проповіді нового типу, коли піду- палий рівень релігійності народних мас, реформа шкільної освіти та інші обставини змусили їх насичувати «орації» різноманітним життєвим матеріалом, шукати ефективних засобів та прийомів для привернення уваги слухачів і підсилення впливу на них¹²; широко послуговувались афористичністю й письменники-полемісти.

Повертаючись до найдавніших перекладних антологій і збірників, зазначимо, що вже сама тематика афоризмів та «слів» у них здебільшого збігається з основним проблемно-тематичним колом філософської лірики. Отже, у плані діахронічному не буде натяжкою, коли сказати, що власне в тих збірниках і формується початково дане проблемне коло, зокрема виразний нахил до питань етичних. Осмислюються не лише максимальні буттєві опозиції — життя і смерть, добро і зло, а й антиномія благочестя — гріх, а також теми цнотливості, влади, мужності, дружби, краси.

Афористична традиція, започаткована цими збірниками (особливо «Пчелою»), виявилася міцною і тривалою, вона не вгасала на Україні протягом наступних століть, включаючи і XIX (В. Крекотень). Цікаво, зокрема, що діячі Острозького наукового гуртка, спонукувані загостреним почуттям патріотизму, складали збірники афоризмів, аналогічні до тих, що були поширені за Київської Русі («Лекції» Даміана Наливайка, «Дерманська Бджола»)¹³.

Коли ж урахувати такі явища, як афоризми В. Щурата, елегійні двовірші В. Самійленка, «Зернятка» Б. Грінченка, афоризми та «бризки мислі й творчости» Вал. Поліщука, такі нові модифікації й вияви, як філософські мініатюри І. Муратова та В. Мисика, рубаї Д. Павличка, афористичні закінчення поезій Л. Первомайського, двовірші, «Летючі катрени» та «Інкрустації» Ліни Костенко — можна з цілковитою підставою стверджувати, що традиція жива і понині, численні сліди її впливу знаходимо і в тематиці, і в стилі багатьох сучасних лірико-філософських творів.

Згодом, звичайно, виявилася і діалектична суперечність: афористичність у поезії несла з собою не лише влучну виразність та енергійність висловлювання, а й певну небезпеку дидактизму, сентенційності, врешті надмірного «договорювання» змісту,— подібно до того як параболічні сюжети, легенди та притчі, ставши знаряддям не ораторської прози, а вже власне лірико-філософських творів, принесли потенційну загрозу надмірної дидактичності та ілюстративності. Але згідно з самою діалектикою розвитку традицій попервах ці властивості виступали зі знаком плюс і лише значно пізніше почали усвідомлюватись і як негативні (або не усвідомлюватися, проте об’єктивно це виявляти). Принаймні у давній поезії афористика успішно поєднувала функції загальнокультурну, дидактичну, а заразом ще й відігравала роль «літературної інкрустації»¹⁴.

Таким чином, ще у межах жанрової системи літератури Київської Русі та давньої української літератури, ще до виникнення книжного віршування створювалися суттєві передумови і закладалися підвалини майбутньої філософської поезії. Більше того, вже формувалися ті риси та властивості, що згодом великою мірою визначили її своєрідність (афористичність, переважання етичної проблематики, активний вплив фольклору та його поетики).

До цих визначальних рис належить і полемічність як відмінна риса української ФЛ, яскраво виявлена зокрема в поезії Г. Сковороди, І. Франка. Джерела її в такому надзвичайно самобутньому явищі, як полемічно-публіцистична проза кінця XVI — початку XVII ст.¹⁵

Народжена в складних умовах піднесення суспільно-культурного життя в Україні, з одного боку, а з іншого,— феодального гноблення і посилення польсько-католицької експансії, вона стала провідним літературним явищем тієї доби. Безпосередній стимул його — запекла ідеологічна боротьба, що реалізувалась як богословська полеміка між католицько-уніатськими публіцистами та православними літераторами з духовенства.

Але за церковно-богословською оболонкою відкривається значно багатший зміст суспільно-політичної публіцистики цілої плеяди письменників, що апелювали до широких народних мас, а не лише до прямих опонентів. Творчість Івана Ви- шенського, Герасима Смотрицького, Стефана Зизанія, відгуки на проголошення Брестської унії 1596 р. («Апокрисис» Христофора Філалета, памфлети Клірика Острозького, анонімна «Пересторога»), нарешті «Тренос, або Плач» Мелетія Смотрицького та «Палінодія» Захарії Копистенського — такі лише найяскравіші явища цього літературного комплексу.

У творах Івана Вишенського, з погляду нашого завдання, чи не найперше впадає у вічі незмінний вихід до узагальнень — од явищ та деталей достатньо конкретних. Яскраво контрастні його зіставлення розкошів, у яких живуть духовні й світські феодали, з нуждою та безправ’ям їхніх підданих, котрі «за што соли купити не мают» і живуть у страхові «да им хлеба до пришлого урожаю дотягнет». Тут, навпаки, загальне конкретизується, деталізується для переконливої наочності. Це і є той відзначений Франком сильний бік таланту Вишенського, який полягав у «ілюструванні релігійних віроучень та суспільно- політичних відносин драстичними прикладами, подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя» (28, 274 — 275).

Суспільні ідеали Івана Вишенського, близькі до ранньохристиянських, незважаючи на свою утопічність, «будили думку, дискусію, рух» (30, 196), додавали співвітчизникам відваги й сили для подальшої боротьби. Цей перший український «публіцист в великім стилі», за визначенням того ж Франка, таврує бездуховність існування шляхти, пияцтво та зажерливість, взагалі догоджання тілові, тому «трупові отидолотворенному». І антиномія «вічне діло духа» — «утле тіло» (одна з основних антиномій християнської філософії) у філософській ліриці Франка походить, безумовно, ще від творів так глибоко студійованого ним Івана з Вишні. Духовна спорідненість допомагала Франкові проникливо підмітити в творчості Івана Вишенського й чимало таких рис, що виявляються істотними та показовими з погляду генези філософської лірики і самого типу філософського поета: «життєва незалежність і горожанська відвага», «згідність між переконаннями та цілим... життям» (28, 271), нарешті, «той свіжий, новочасний дух емансипації особистості людської з пут всемогучої традиції...»

Сучасні дослідники широту мислення Івана Вишенського розкривають у все нових зв’язках з тогочасним рухом загальноєвропейської філософської думки: наприклад, «пантеїстичної містики» з неоплатонізмом (І. Паславський). Те, що пантеїзм ніс у собі величезний поетично-гуманістичний потенціал, засвідчує вся світова поетична класика — від давньої індійської та персо-таджицької поезії до Гете й Тютчева.

Усім цим зумовлюється надзвичайно яскравий у писаннях Вишенського прояв особистісного і навіть ліричного струменя,— здавалося б, дивовижний для свого часу, для жанрів, що домінували в тогочасній літературі. І якщо вже Франко відзначив, що діалог Івана Вишенського «Обліченіє диавола-миродержца» можна вважати наче сповіддю самого автора, то й в іншому творі («Порада, како да ся очистит церков...») П. Яременко вбачає в образі інока, що веде діалог-суперечку з мирянином-шляхтичем, автобіографічний елемент (пов’язаний з важливою суспільно-патріотичною функцією цього образу), особистий досвід і пристрасть людини, яка свідомо обрала найважчий і найсуворіший шлях духовного очищення саме для того, аби підтримати у співвітчизників віру в існування моральності, рівності і добра¹⁶.

Саме такий яскравий особистісний елемент достатньо виразно проглядає і в інших представників полемічної літератури. Зокрема, тернистий, багато в чому драматичний шлях духовних шукань Мелетія Смотрицького — приклад зухвалої і водночас по-своєму героїчної переконаності в тому, що весь цей шлях людина має пройти самотужки, випити цей келих до дна, докладаючись лише на свій розум, знання, сили, намагаючись долати владу обставин і дослухаючись голосу власного серця. Його знаменитий «Тренос...» (1610) — богословський трактат, але настільки своєрідний, ширший змістом за власні завдання, що в загальному русі й розвиткові філософсько-поетичної традиції він має бути врахований неодмінно. За роки навчання в Західній Європі Мелетій Смотрицький став переконаним поборником гуманістичних ідей, ненависником обскурантизму, невігластва і соціальної тиранії. Хоч усе це й не полегшило йому особистого шляху до певних істин,— швидше навпаки, принаймні за тих конкретних обставин, які йому випали.

Сама алегорична образність «Треносу...», де церква-мати є водночас і уособленням батьківщини та національної єдності, сила патріотичного почуття, поєднання логіки й чуттєвості,— принесли творові за умов гострої ідейно-політичної боротьби небачений успіх. То була книга, якій вірили більше, ніж Євангелію¹⁷, і показово, що це мусив визнати такий опонент православних полемістів, як Іпатій Потій, провідний ідеолог унії.

І хоча згодом через цілий ряд причин Мелетій Смотрицький прийняв уніатство й осудив свої попередні праці, насамперед «Тренос...»,— об’єктивно цей твір залишив яскравий слід у духовному житті суспільства.

Сам тип особистості тогочасних українських полемістів (якщо вдатися, попри всі індивідуальні відмінності, до певного узагальнення) як новий тип літератора в основних рисах уже провіщає збірний, також умовно-узагальнений тип філософського поета. Це люди великого життєвого досвіду і широких знань, гуманісти й ерудити, обізнані в історії світській і церковній, в теології, у творах авторів грецьких і латинських, у тодішній політиці папського Риму і Речі Посполитої, в європейській протестантській публіцистиці періоду Реформації. Нарешті, це люди, обдаровані непересічним літературним талантом і палким темпераментом. Засвоюючи духовні набутки європейського Ренесансу і попередніх епох, щоб озброїтись для полеміки із супротивниками, вони водночас глибоко переймалися ідеями, сприйнятими таким чином, і більше того — робили їх надбанням власної культури¹⁸.

І нарешті, якщо не кожному з них вдається здійснити той ідеал «згідності між переконаннями та цілим своїм життям», то принаймні така згідність усвідомлюється як питомий ідеал. Дубенський ієромонах Віталій, один із ранніх українських поетів, у книзі «Діоптра, або Дзеркало» (1612) сформулював це «від зворотного» у характерній для нього формі афористичного двовірша, підкресленого як змістом, так і способом вислову:

Их житіє презираешься,

Тіх ученіє попираешься.

(182)

Велику роль у подальшій долі літератури, зокрема і ФЛ, відіграло те своєрідне «щеплення» від певної замкненості, кастової чи езотеричної, від «елітарності», яке здійснили письменники-полемісти з їхньою демократичною орієнтацією на «простих безкнижних слухачов» (Іван Вишенський). Простота і дохідливість викладу, безпосередність звертання, велика питома вага фольклорної образності пов’язані саме з цим і успадковані літературними наступниками. Саме звідси бере початок і поєднання традиційних риторичних прийомів з їхнім зниженням, взагалі різноманітне використання елементів фольклору. Якщо, наприклад, Іван Вишенський пародіює (знижує) форму голосінь у картині уявного похорону ідей єзуїта Петра Скарги, то Мелетій Смотрицький вдається до поетики й ритміки планів з метою цілком іншою: щоб викликати емоційне піднесення, душевне хвилювання в читачів. Взагалі емоційність, імпульсивність, полемічно-викривальний запал тією чи тією мірою притаманні всім цим письменникам. Так само як усім їм, хоч також різною мірою, властивий радикалізм релігійних та суспільно-політичних поглядів — свідчення незалежності мислення, навіть і при тому, що цей радикалізм сполучається з історично зумовленою непослідовністю, середньовічними упередженнями та забобонами.

Незважаючи на конкретність намірів і приводів, на щільність церковно-богословського шару полеміки, чи не істотнішими виявляються зрештою спрямованість у майбутнє, громадянський та патріотичний пафос, турбота про збереження істини для нащадків, «на потомні часи» (з повного заголовка «Перестороги...»).

Розширення художнього арсеналу полемічної літератури виявилося і в тому, що автор «Перестороги» використав літописну оповідь як художній прийом, і в тому, що у такий самий спосіб використовують полемісти можливості трактату, діалогу, інвективи, відозви. І в зростаючій схильності до ліричної рефлексії та філософсько-медитативного відступу (в тому ж, скажімо, «Треносі...»), до глибокодумної сентенції, алегорій та метафор, до урочистих періодів з ритмічним звучанням, до завершення окремих частин та фрагментів певною риторичною формулою.

Помітну роль відіграють у полемістів стилістичні протиставлення. Це один з найпоширеніших прийомів, що йде, на думку дослідників, як від літературних традицій Київської Русі, так і від фольклору¹⁹. Такі протиставлення (православ’я і католицизму, бідності і розкошів, патріотизму і зрадництва, скромності і пихи) безумовно готували притаманну згодом філософській ліриці поляризацію визначальних понять, виведення їх до кардинальних буттєвих антиномій.

Не менш характерне для стилю «скрибентів» (як іноді називали полемістів сучасники) нагнітання слів, близьких за значенням чи звучанням, тропів та фігур, риторичних запитань і вигуків, які часом перетворюються на анафоричні зачини.

За своїм художнім потенціалом та «історичною продуктивністю» (О. Чичерін) у системі національного поетичного стилю особливо вирізняються алегорії та символи українських полемістів. Наприклад, монолог «плачущей земли» у «Писанні до всіх обще...» Івана Вишенського (ще Франко зауважив, що це до того ж парафраз апокрифічного мотиву), і далі — виразний філософсько-поетичний образ «серп смертний, серп казни погибельное». Або в промові львівського братчика на Сеймі 1600 року з «Перестороги»: «Юж секира при корени древа лежит, юже не умолит огородник пана своего, доколь неплодное дерево осиплет гноем до пришлого лета; юж вишол всему час». Цей парафраз слів Іоанна Хрестителя, звернених до фарисеїв та саддукеїв, набуває тут виразного філософсько-поетичного резонансу.

Декотрі з таких образів-символів, будучи варіаціями біблійних образів, повторюються у творах різних авторів. Так, образ матері-церкви з «Треноса...» ще раніше виникає в «Ключі царства небесного» Герасима Смотрицького, постає він і в «Истории о листрикийском... синоде» Клірика Острозького і в його ж другому «Отписі» Іпатію Потію, перетворюючись, урешті-решт, на ключовий для всього літературного комплексу концептуальний образ, що несе ширший національно-патріотичний зміст. Спільні образи та ідеї філософської спрямованості тут закономірні. Приміром, із твору в твір повторюється думка про наближення кінця світу або підхоплена полемістами протестантська думка про папу римського як антихриста. «Скрибенти» явно усвідомлюють єдність своєї справи ще й як певну творчу єдність. У кожному творі наявні ремінісценції з попередніх, дух наступності. Ця спільність зближує полемістів із середньовічною традицією, але можна порівняти її і з видовою єдністю філософської поезії в новочасній літературі: досить визначений кістяк одвічної онтологічної проблематики, спільність найбільш універсальних позаособових цінностей та гуманістичних ідеалів. Порівняння підкріплюється й тим, що конкретні перипетії класової та національно-визвольної боротьби, яка виступала тут як боротьба релігійна, осмислювалися в широкому морально-етичному плані. І в Івана Вишенського Франко також підкреслив глибоке розуміння «етичної сторони спору між латинниками і православними» (28, 274).

Для більшої виразності полемісти чергують пряме викриття з елементами оповіді: вводять невеличкі історії та притчі, безумовно, також нагромаджуючи досвід поєднання конкретного і наочного змісту із загальною тезою чи сентенцією.

По суті саме формування української віршованої поезії частково відбувалося у творчості «скрибентів». Своєрідним «полемістом-поетом» небезпідставно називають Клірика Острозького²⁰ серед перших українських віршувальників — батько та син Смотрицькі, пізніший православний полеміст Лазар Баранович. «Апокрисис» Христофора Філалета відкривається віршем «Книжка до минаючих мовить», що поданий двома мовами — староукраїнською та польською. І рукописний «Отпис» 1616 р. також відкривається віршованим епіграфом. Практикуються у полемічній прозі віршовані кінцівки і такі самі вставки в тексті, причому часто вони являють собою ліричні або філософські відступи.

Паралельно із згадуваними творами полемічної прози і навіть випереджаючи їх, у 80 — 90-х роках XVI ст. формується монументальний віршований полемічний комплекс, що дійшов до нашого часу у вигляді поеми «Скарга нищих до Бога» і двох віршованих збірників — Києво-Михайлівського і Загоровського. Провідна ідейна спрямованість його — полеміка з католицизмом і протестантизмом, заперечення унії, заклик до співвітчизників бути твердими у вірі. Безумовно, релігійна спрямованість, зокрема ж зосередженість на конфесійних питаннях, обмежували зміст, гальмували розвиток художніх засобів, звужували простір для виходів у ширший буттєвий вимір конкретної тематики. Віршований полемічний комплекс, про який ідеться, особливо переконливо свідчить, що в ранньому віршуванні часто оперуємо матеріалом дуже специфічним порівняно з новочасною та сучасною поезією, і тому міркування про нього мусять бути обережні й коректні, вільні од свідомих та несвідомих модернізацій. Та все ж і враховуючи це, як не подивляти з експресивної сили й енергії висловлювання, що проривається час од часу крізь богословське словесне плетиво і знову нагадує про живучість афористично-епіграматичного струменя і найдавніших його джерел, зокрема біблійних («Если мы умолчим,— камень возопиєт...». — 102). Хоча незрівняно виразніше проявиться він трохи згодом у значно більш індивідуалізованій віршовій творчості Лазара Барановича, Івана Величковського та інших поетів цього кола.

Активніша реалізація філософсько-поетичної традиції саме й переміщується у творчість тих барокових поетів, котрі, залишаючись у межах релігійного світогляду, виявляють приховане тяжіння до секуляризаційних процесів, до того способу мислення, який складався під впливом діяльності братств²¹.

Розглядаючи філософсько-поетичний потенціал церковно- релігійної образності та євангельського кола сюжетів у віршах XVII ст., треба зважати передусім на ту загальну обставину, що релігія лишається панівною сферою життя. Але тим примітніше, що й ренесансні тенденції посилюються, міцніють. Образність, орієнтовану на біблійну та апокрифічну традиції, на патристику, гімнографію, церковно-історичну літературу, починає відчутно тіснити інша, світського походження. Її джерела — «поганська», зокрема антична, міфологія, світська історія давніх часів та середньовічної Європи, нарешті, фольклор та народна фразеологія. В результаті виникає надзвичайно оригінальний за своєю принциповою різнорідністю образний конгломерат, за допомогою якого і здійснюється поетичне втілення «барокового» типу свідомості та картини світобудови, яка в цій свідомості постає.

Тут, зокрема, християнська ідеологічна настанова щедро «інкрустована» образами та символами з античної міфології і літератури (один з виявів барокового стилю). Такими є в Симона Пекаліда запозичення з «Георгік» Вергілія («Битва під П’яткою»), а в «Роксоланії» Себастіана Кленовича — вже типологічна подібність і до «Георгік», і до Гесіода у змалюванні трудових процесів та звичаїв. (Напевно, ще й тому такими органічними будуть уже в поезії XX ст. звернення до того ж Гесіода: переклади В. Свідзинського та М. Зерова з Вергілія або ж ремінісценції з Гесіода в молодого В. Мисика.) Важливо мати на увазі, що так наші давні автори не лише виявляють свою освіченість: це допомагає їм поглибити зміст, «укрупнити» думку, зробити її більш об’ємною і наочною, виявити свої гуманістичні орієнтації. Так і Касіян Сакович у «В віршах на жалосный погреб...» гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного переплітає образи біблійні, античні й, нарешті, взяті якщо не з безпосередніх чуттєвих вражень, то принаймні з найближчого і реального кола життєвих явищ і уявлень.

Певна річ, у віршах, якими представлена ця доба, ще мінімально відбиті побутова повсякденність, безпосередні спостереження та враження, які згодом стануть могутніми засобами конкретизації, унаочнення, емоційного увиразнення філософсько-поетичного задуму. Ще зберігається характерна постійність образів, хоч саме їхнє коло і розширюється за рахунок авторитетних та популярних джерел (див. передмову В. Крекотня. — С. 6—7). Все ж і розширюючись, воно лишається в межах відносно усталеного набору образних кліше. Проблиски індивідуального образотворення нечисленні саме тому, що панівна традиція до цього ще не схиляє. Але в такому разі тим важливіше для нас, які ж саме образи з цього кола, з цього набору несуть філософський зміст, тяжіють до філософсько-поетичних універсалів

Онтологічні аспекти української поезії кінця XVI — першої половини XVII ст. також наперед визначені її «христианізмом» (В. Крекотень), зокрема уявленням про минущість та короткочасність земного життя людини, що є лише випробуванням душі. Незмінна і безумовна протиставленість «цього» і «того» світу зумовлює характер розв’язання двох Філософсько-поетичних тем: теми часу і теми смерті. Оскільки тривалість життя-випробування людині не відома, їй належить замислитись над сенсом самого поняття часу, розпорядитись відведеним їй невідомим терміном з огляду на швидкоплинність часу та його незворотність. Так, Віталій в одній з епіграм вихваляє того, хто вміє відбувати життєвий термін, постійно пам’ятаючи про смерть — «на исход д###ла своя уготова» (186). Усвідомлення цінності часу тут передбачає наповненість кожної частки його доброчинністю,— тобто діяльне ставлення до відміряного строку. Але зважмо на те, як розширився діапазон осмислення подібних явищ,— адже в перспективі саме полісемантичність і поліваріантність на шляху до кінцевих істин, гіпотетичність, множинність особистих шляхів до цих істин стануть рушієм розвитку ФЛ. Маю на увазі, що буквально поряд у того ж Віталія є й епіграма, де він іронізує з людини, яка постійно, «по вся дьни» бідкається, що їй суджено вмерти «и, вся оставльше, в земли истл###ти»... У самому сусідстві цих двох підходів бачимо визрівання ще однієї місткої філософсько-поетичної опозиції: слово і діло, наміри і здійснення, зокрема в такій сфері, як самореалізація людини.

Тому коли, наприклад, Тарасій Земка у своїх геральдичних віршах хвалить володарів клейнота (Балабанів) за «д###лныи справы» (344) — це більш чи менш загальне місце гербових епіграм і панегіричної поезії все ж несе відбиток певного філософського наповнення теми часу і сенсу життя. «... Прейдет скорый б###г жития твоего!» — невтомно застерігає той же Віталій. У поєднанні з ліризмом звертань до читача-спів- бесідника (о брате, пришелче, о изгнанниче тощо) такі перестороги, очевидно, мали досягати мети. Головне, що тут уже є простір для поетичного доведення істини, а воно має принципову відмінність од прямого проголошення, декларування. Це і є в певному розумінні той шлях «від афоризму до силогізму», який Г. Гачев розуміє як загальний вектор розвитку давньої (конкретно — античної) філософської поезії²².

І поезія чимдалі частіше віддає перевагу такому способові, замислюється над цією перевагою. Павло Русин із Кросна в «Похвалі поезії» говорить, що в «досконалій пісні»

десь на дні, no-мистецьки скрита,

Зблискує правда²³

(Пер. з латинської А. Содомори).

Тобто правда як суть, як сенс твору не лежить на поверхні, читач має її добути. Згодом цей момент відіграватиме у філософсько-поетичному творі дедалі більшу роль.

Сам плин часу — предмет медитації у вірші Даміана Наливайка «Прозьба чителникова о час» із книги «Л###карство на оспалий умысл чолов###чий...» (1607). Цей рух уподібнено до руху корабля: ті, що перебувають у ньому, можуть і не пам’ятати про його плин. Автор застерігає від того, аби справи свої «откладати на в###к потомний». І що знаменно: усвідомлення часу тут невіддільне від переживання. Звідси і персоніфікуюче звертання «Часе дорогій, часе непереплачоний...», і виразний образ — «поки на згасла в###ку моего походня» (себто факел. — 157). До речі, образи-символи смолоскипа, вогню, свічки — з-поміж дуже вживаних у всій ФЛ. Символічним образом «походні» скористався і Кирило Транквіліон-Ставровецький, завершуючи «Перло многоценное» (1646).

У результаті — наповненість і моральність життя роблять саму його тривалість величиною відносною: так стверджує і Мелетій Смотрицький у «Ляменті... на жалосноє преставленіє ... Леонтіа Карповича...»:

Хто долго жил, а злі жил, доброго ничого

Не учинил, мало жил, а был барзо много (174)

Такому ідеалові «доброго житія» протистоїть суєта, суєтність («марність, «марная облуда» тощо). Застерігаючи від цього, давні поети конкретизують саме поняття, аж до соціальної визначеності: це і марнославність, і владолюбність, і догоджання можновладцям, і лихварство.

Вінчає всі ці медитації образ смерті, найчастіше персоніфікованої, незворушної та байдужої до прижиттєвих багатств і титулів. Як своєрідний міраклічний гімн цій страхітливій силі, пройнятий до того ж виразними мотивами соціальної критики, звучить вірш «Л###карство... роскошником того с###та правдивое» — «П###снь вдячная при банькетах панских» Транквіліона-Ставровецького. Конкретний зміст твору, підкреслений надзаголовком, набуває узагальненого значення в контексті всієї творчості автора, перейнятої «одними й тими ж поглядами на бога і природу, на завдання й цілі земного існування людини, на долю всесвіту»²⁴. Істотно для нашої теми, що при цьому він також виявляє елементи пантеїстичного уявлення про світ, а до того свідомо прагне поєднати «поетицкое художество», «сладкую мову под метри» і «разум філозофській бозкій».

Земне існування Транквіліон часто уподібнює до бурхливого моря з постійними одмінами та страхом. З ним перегукується Касіян Сакович:

Того ж всего на себе дознал (ох), мой пане,

Же в###тром было моє на св###ть мешканьє. (337)

Саме у філософсько-поетичному осягненні сенсу життя, антитези життя і смерті, а особливо теми смерті чи не найвиразніше проявилася поетика європейського бароко з її педалюванням натуралістичних подробиць, «надмірностей».

Уже тут, від самих початків, формується така особливість ФЛ, як складність семантики, живленої надто різнорідними, важкосполучуваними джерелами. З одного боку, це світ емблем, алегорій та символів. Вони дешифруються не предметно- побутовим, а емблематичним кодом: «Сприйняття їх має бути суто словесне і виключати безпосередньо-зорове уявлення»²⁵. З іншого,— потяг до зображення предметно та емоційно-конкретного, тобто до цілком відмінної системи значень.

Але й значно пізніше, вже за явного переважання в поезії індивідуально-відчуттєвої образності,— чутливість до емблематичної семантики залишається характерною ознакою ФЛ, зосібна — української і цей спадок — з часів її зародження та становлення.

Нарешті — фольклорний струмінь: відчутно впливаючи на поетику лірико-філософських творів, він водночас привносить і актуалізує ті архаїчні, міфологічні уявлення про світобудову, що залишилися поза каноном. На перетині, при зіткненні таких неподібних семантичних систем вочевидь виникають або «зринають», відновлюються поетичні значення²⁶.

Як конструктивна, продуктивна і перспективна має тут бути відзначена ще одна обставина, шо стосується вже не тільки творення, а й передовсім самого сприйняття художнього тексту, надто ж поетичного і найбільше — саме лірико-філософського з огляду на його змістовну специфіку. У передмові до острозької Біблії 1581 р. Герасим Смотрицький закликає цю книгу не стільки читати, скільки «испытовати»: розмірковуванням духовним і сприйняттям інтуїтивним, емоційним проникненням. Суголосно з ним і Клірик Острозький обстоює переваги саме такого сприйняття, заперечуючи потребу силогізмів: «Кгды нам светит самое солнце тексту, промени звезд гаснуть...»²⁷.

«Солнце тексту»! — чи знав він сам, що був ще й талановитим літературознавцем, цей Клірик!

У цілому ж поезія розглянутого періоду виразно засвідчує, що в системі її жанрів (епіграма, панегірик,»лямент», гнома, декламація та ін.) філософсько-релігійна, а далі й власне філософська лірика посідає помітне місце, втілюючись в усіх названих жанрових формах і виступаючи в цьому розумінні як явище наджанрове, видове. Лише простеживши всі ці потужні імпульси філософсько-поетичного розмислу, підґрунтя яких становить «характерний для давньоруської культури естетичний спосіб філософування»²⁸, можна належно осягнути, наприклад, феномен Григорія Сковороди. Адже в ньому ці імпульси й процеси вочевидь фокусуються і як традиція, і як досвід літератури, і як остаточно сформований тип філософа-поета.

Підсумовуючи висловлені тут спостереження, хочемо наголосити на одному моменті. Сприйняття літератури як складного діалектичного процесу ґрунтується на неперервності, наступності, сталості, а водночас — на якісних перетвореннях. Проте в реальному бутті літератури, і особливо на тривалих історичних відтинках, деякі лінії закономірно постають і як перервні, «пунктирні». Тим важливіше простежувати наявність і спрямування тенденцій та фактів, які, входячи до складу традиції, то зринають на поверхню і розпросторюються, то «згортаються» і поринають углиб до наступного суспільно-духовного «запиту» на них. Йдеться, тобто, про ті «приховані, але не згаслі формації людського духу»²⁹, без належного врахування яких навряд чи можливе дослідження зокрема і філософської лірики.

Рекомендована література

1. Антологія української поезії: У 6 т. — К.: Дніпро, 1984. — Т. 1.

2. Історія філософії на Україні: У 3 т. — К.: Наук, думка, 1987. — Т. 1.

3. Паславський І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій половині XVII ст. — К.: Наук, думка, 1984.

4. Розвиток філософської думки в Україні: Текст лекцій. —Ч. 1. — Львів: ЛДУ, 1991; Ч. 2. — Львів: ЛДУ, 1992.

5. Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — К.: Наук, думка, 1978.

6. Українська поезія. Середина XVII ст. — К.: Наук, думка, 1992.

7. Яременко П. К. Іван Вишенський. — К.: Вища школа, 1982.

8. Яременко П. К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. — К.: Наук, думка, 1986.

9. Ушкалов Л. Світ українського бароко: Філологічні етюди. — Харків: Око, 1994.

10. Макаров А. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994.

11. Історія філософії України: Хрестоматія. —К.: Либідь, 1993.

12. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. — К.: Наук, думка, 1997. — Вид. 3.

Примітки

¹ Див.: Спивак Р. Русская философская лирика. — С. 7.

² Див., наприклад: Лосев А. Ф. Две необходимые предпосылки для построения истории эстетики до возникновения эстетики в качестве самостоятельной дисциплины // Эстетика и жизнь. — М.: Искусство, 1979. — Вып. 6. —С. 221 —238.

³ Лихачев Д. С. Строение литературы: (К постановке вопроса) // Рус. лит. — 1986. — № 3. — С. 28.

⁴ Громов М. Н. Предисловие: О возможностях философского изучения «Слова о полку Игореве» // Слово о полку Игореве и древнерусская философская культура. — М.: Ин-т философии АН СССР, 1989. — С. 10.

⁵ Див.: Крекотенъ В. І. Українська книжна поезія кінця XVI — початку XVII ст. // Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. — К.: Наук, думка, 1978. — С. 6; Цитуючи далі це видання, зазначаємо в тексті лише сторінку; Колосова В. П. Традиції літератури Київської Русі і українська поезія XVI — XVII ст. II Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVIII ст. — К.: Наук, думка, 1991. — С. 100.

⁶ Франко І. Я. Южнорусская литература // Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наук. думка, 1984. — Т. 41. — С. 106. Далі том і сторінка зазначаються в тексті.

⁷ Изборник (Сб. произведений литературы Древней Руси). — М.: Ху- дож. лит., 1969. — С. 727.

⁸ Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. — М.: Искусство, 1981. —С. 26.

⁹ Див.: Федоренко Н. Т. Меткость слова: (Афористика как жанр словесного искусства). — М.: Современник, 1975.

¹⁰ Історія української літератури: У 8 т. — К.: Наук, думка, 1967.—Т. 1.— С. 187.

¹¹ Маймин Е. Русская философская поэзия. — С. 75.

¹² Див.: Крекотень В. Г. Оповідання Антонія Радивиловського: 3 історії української новелістики XVII ст. — К.: Наук, думка, 1983. — С. 21 — 39 та ін.

¹³ Див.: Історія філософії на Україні: У 3 т. — К.: Наук, думка, 1987. — Т. 1—С. 200.

¹⁴ Панченко А. М. Русская стихотворная культура XVII века. — Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1973. — С. 185.

¹⁵ Див.: Яременко П. К. Исследование украинской полемично-публицистической литературы конца XVI — начала XVII ст.: Доклад ... Д-ра филол. наук. — К., 1966; Він же: «Пересторога» — український антиуніатський памфлет початку XVII ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963; Він же: Український письменник-полеміст Христофор Філалет і його «Апокрисис». — Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1964; Він же: Мелетій Смотрицький: Життя і творчість. — К.: Наук, думка, 1986; Загайко П. К. Идейно-художественные особенности украинской полемической литературы конца XVI — начала XVII вв. — Автореф. дис.... канд. филол. наук. — К., 1967; Паславський I. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій половині XVII ст. — К.: Наук, думка, 1984.

¹⁶ Див.: Яременко П. К. Іван Вишенський. — К.: Вища школа, 1982. — С. 68 — 84.

¹⁷ Див.: Яременко П. К. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI — XVII ст. та інші слов’янські літератури. — К.; Наук, думка, 1984. — С. 96 — 116; Див. також: Яременко П. К. Мелетій Смотрицький. — К.: Наук, думка, 1986; Короткий В. Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. — Минск: Наука и техника 1987.

¹⁸ Див.: Овсійчук В. А. Українське мистецтво другої половини XVI — першої половини XVII ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї. — К.: Наук, думка, 1985. — С. 9 — 27.

¹⁹ Див.: Шолом Ф. Я. Иван Вишенский и Максим Грек // Славянская филология. — М.: Изд-во АН СССР, 1958. — Вып. 3. — С. 314.

²⁰ Див.: Яременко П. К. Исследование украинской полемично-публицистической литературы... — С. 24.

²¹ Див.: Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI — XVIII ст. — К.: Наук, думка, 1966; Ушкалов Л. Світ українського бароко: Філологічні етюди. — Харків: Око, 1994.

²² Див.: Гачев Г. Содержательность художественных форм. — С. 176 — 184.

²³ Антологія української поезії: У 6 т. — К.: Дніпро, 1984. — Т. 1. — С. 46.

²⁴ Маслов С. И. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная деятельность: Опыт ист.-лит. монографии. — К.: Наук, думка, 1984. — С. 137.

²⁵ Лотман Ю. М. Заметки по поэтике Тютчева // Учен. зал. Тартус. унта, 1982. — Вып. 604. — С. 13.

²⁶ Див., зокрема: Плюханова М. Б. О некоторых чертах народной эсхатологии в России XVII — XVIII веков (Статья вторая) И Учен. зал. Тартус. унта, 1985. — Вып. 645. — С. 64 — 65.

²⁷ Цит. за: Історія філософії на Україні. — Т. 1. — С. 206.

²⁸ Идейно-философское наследие Илариона Киевского / Ин-т философии АН СССР. — М. — 1986. — Ч. 1. — С. 5.

²⁹ Чичерин А. В. Ритм образа: Стилистич. проблемы. — М.: Сов. писатель, 1980, —С. 151.