Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Постшістдесятництво
Шістдесятництво. Творчість Ліни Костенко в контексті художніх пошуків другої половини ХХ століття. Необарокові тенденції в українській літературі

Постшістдесятників також називають «втраченим поколінням». Це генерація митців, найактивніша діяльність яких припадає на 70-ті роки ХХ століття, але чиї поетичні твори побачили світ у 80 -х роках. Термін запропонував І. М. Андрусяк. До «витісненого покоління» митець зараховує представників Київської школи та діячів, які дебютували пізніше за шістдесятників. Цих митців недоречно відносити як до шістдесятників, так і до вісімдесятників, оскільки їм не притаманні риси ні перших, ні других. До рис представників «витісненого покоління» належать: нервова емоційність; мінімізовані спостереження; певна недомовленість; зосередженість уваги на природі, людині; глибинні безсвідомі рефлексії.

До постшістдесятників належать учасники «Київської школи» (група виникла 1969 р., її назва походить від того, що члени навчалися на філологічному й філософському факультетах Київського університету): М. П. Воробйов, В. І. Голобородько, М. С. Григорів, В. М. Кордун тощо; також до постшістдесятництва тяжіє творчість В. І. Затуливітра, І. В. Жиленко. У постшістдесятників переважно відсутня громадська лексика, ці митці часто використовують верлібри. Представники «витісненого покоління» не декларували свою громадянську позицію, як це робили шістдесятники, вони не були служителями суспільства, а радше його співрозмовниками. Так, наприклад, В. М. Кордун торкається філософських проблем, прагне віднайти гармонію, милується природою.

Підвів мене Господь-Бог до великої тиші й спитав: що ти можеш на ній написати?

Я сказав, що хотів би написати по цій ось тиші ще таку тишу, заради вслухання в яку слід було неминуче створити цей світ.

Мовчуще стояла між нами смолиста поліська ніч, — безмежна і безгомінна.

Звертається митець і до релігійної лірики, пише псалми.

І. В. Жиленко є однією з тих, хто закликав до оновлення літератури, збагачення художньої форми. Вона почала творити в час, коли різко змінилися політичні умови, у час, позначений піднесенням, прагненням до незалежності й самостійності, що, звичайно, не могло не позначитися на її творчості. Разом із літературною діяльністю Н. Я. Дзюбенко, В. І. Лучука, В. О. Підпалого поетичний доробок І. В. Жиленко належить до «другої хвилі» українського шістдесятництва. Як підкреслює Л. Г. Кореневич: «Вона просто була присутня в тому річищі, в епіцентрі подій. Обертаючись нібито довкола своєї осі, вона воднораз оберталася разом з усіма в тому коловороті подій, що відбувались у 60-70-х роках». І все ж її творча постать стоїть дещо окремо від змістових і формальних пошуків цього покоління, оскільки І. В. Жиленко (на відміну від відвертих закликів до боротьби за українство, що наявні у творах шістдесятників, представників «Празької школи» та подекуди членів Нью- Йоркської групи) «сповідувала камерний, «аполітичний» та «асоціальний» стиль поезії». О. І. Никанорова називає поезію авторки «тихою» через відсутність пафосності, а К. М. Антипова зазначає, що «вийшовши з шістдесятницької естетики, вона [І. В. Жиленко], проте, є не оратором, як чимало шістдесятників, а дослідником людської душі і, якщо можна так висловитись, душі суспільства».

Щодо лексичного рівня, то тут І. В. Жиленко послуговується експресією омонімії та паронімії. Наприклад, у рядках «Кує зозуля. Підростають діти. / А Катерині (ніде правди діти!) / вже сорок літ» авторка використовує омоформи — множину від іменника дитина та дієслово дівати: «Минув листопад і грудень, / і люди в снігах по груди / пройшли», «І все ж я — принцеса. /І все ж я — інфанта, /мадам Інфантильність», «і дід з веселим кухлем пива / за мене пив: «Рости щаслива! «», «Мій дім легкий, мов карою, / освітлений бездумно / твоїм ласкаво-карим, / твоїм веселим глумом». Таке каламбурне зближення близьких за звучанням, але різних за змістом слів спричиняє поширення звукової подібності й на семантику, створюючи нові, несподівані асоціативні образи.

Прагнучи передати свої почуття та враження, І. В. Жиленко використовує короткі речення, серед яких домінують односкладні та двоскладні непоширені конструкції. Подібна лаконічність, тяжіння до телеграфічної уривчастості посилює експресивність висловлювання та є одним із головних засобів, що допомагають відтворити динамічну картину: «Буде ніч. І знову день. / Завтра. І позавтра. / Тихе сонце перейде / куполами Лаври», «Постаріла. Що за горе? / Всі старіють. Не біда. /На селі городи орють. /Благовістя. /Благодать... /В цім саду я трішки зайва. /Дисонанс. /Хронічний біль».

Однією з прикметних рис, про які варто говорити, розглядаючи мовотворчість І. В. Жиленко, є колористичність: «Одна з характерних рис поетеси, яка привертає увагу навіть простого пересічного читача, — це надзвичайна колорьовість її віршів», Г. Л. Гордасевич називає І. В. Жиленко «найбагатшою на кольори поетесою». І це справедливо, адже жоден з українських митців навряд чи зможе позмагатися з авторкою за кількістю вживання слів на позначення кольорів та їхніх відтінків.