Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Літературні угрупування кінця ХХ - початку ХХІ століття
Головні риси літератури 1980-х років. Постмодерн на зламі тисячоліть: його літературно-мистецьке втілення

Всі публікації щодо:
Історія літератури

«Бу-Ба-Бу». Назва цього літературного гуртка розшифровується як «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Засноване угрупування було 17 квітня 1985 року у Львові. До представників «Бу-Ба-Бу» належать Юрій Андрухович (він має прізвисько Патріарх, бо є найстаршим серед членів групи), Віктор Неборак (Прокуратор, бо схильний до аналізу та захоплюється літературознавством) та Олександр Ірванець (Підскарбій, бо захоплюється нумізматикою).

Перший публічний вечір бубабістів відбувся 1987 року в Києві. Після цього кілька років поспіль представники групи успішно давали поетичні вечори. 1995 року вийшла спільна книга «Бу-Ба-Бу».

Бурлеск (італ. burlesco, від burla — жарт) — це вид комічної, пародійної поезії, драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою.

Балаган (перс. balahana— верхня кімната) — це тимчасовий дерев’яний

театр для видовищ під час Великодня, поширений в Україні та Росії XVIII- ХІХ ст. У репертуарі балагану — арлекінади, інтермедії, блазнювання, пантоміми тощо.

Буфонада (італ. buffonata — блазенство) — це комедійна манера гри актора, у якій використовуються засоби надмірного комізму, окарикатурення персонажів, ситуацій; вистава, побудована в такій манері виконання. Елементи буфонади використовували скоморохи, мандрівні дяки в інтермедіях, колядники у вертепному дійстві. Буфонаду використовують в цирку, переважно в клоунаді коміками-буфами.

Літературне угрупування сповідувало принципи карнавальності, необарокового мислення, сміхової культури. Творчість групи стало своєрідним мистецьким відгуком на суспільну депресію.

Ю. І. Андрухович у передмові до одного з видань навіть виписав дванадцять тез щодо учасників літугрупування, зазначаючи, що всі представники «Бу-Ба-Бу» є письменниками національними, ліберальними, урбаністичними, а також відкритими, недогматичними, адже: «догматика є добра для теології. Поезія ж — не зовсім теологія (а, може, й зовсім не теологія). Суть нашого шляху — скепсис та іронія. Про це казати найтяжче, бо іронія не терпить прямих позитивних тверджень. Говорити про себе «Я дуже іронічний» — все одно, що сказати: «Я вельми тупорилий». Ми, однак, ідемо й на таке, адже головний прутень, чи то пак, головна вісь нашого обертання — самоіронія. Це як в одному старому спектаклі: «З кого смієтесь? З себе смієтесь!» До речі, про театр, і про маски. Для нас це не є ані самозахист надміру тонких організмів, як гадають одні, ані спосіб хизування внутрішньою порожнечею, як наполягають інші. Радше це цікавий прийом. Ми любимо предметність, фактурність, антуражність. Маска дає змогу і перевтілитися, і лишитися собою водночас. Це — засіб нашого подорожування в часі та просторі. До речі, маски ми нещодавно скинули. Однак нам уже не вірять і скинення масок вважають новою маскою. Таким чином, ми карнавальні».

Своїми творами майстри художнього слова намагаються довести абсурдність світу, його недосконалість. Наприклад, Ю. І. Андрухович видав своєрідну трилогію, що складається з романів «Рекреації», «Переверзія», «Московіда». Усі з названих творів у суспільстві викликали неабиякий резонанс, ставши скандальними. У романах автор відверто іронізує над будь-яким моралізаторством, заперечує традиційне в українській літературі зображення талановитої особистості як безгрішного пророка. У творах немає позитивних персонажів, усі герої зовсім не схожі на зразкових громадян, проте Ю. І. Андрухович не заперечує цінність духовного світу кожного з цих людей. Лейтмотивом твору є зображення самотності й свободи поетів на тлі всезагального свята, карнавалу.

Карнавальність як ознака постмодернізму закладена вже в самій назві роману. Слово «рекреації» походить від латинського «recreation» — відновлення, відпочинок між лекціями. У спудеїв були своєрідні канікули (рекреації), коли вони вдавалися до карнавальних дійств та забав. Щоправда, можна інтерпретувати назву твору й інакше — «по-новому творити» — означає символічне поховання старої культури й народження чогось нового.

Сюжет роману «Рекреації» Ю. І. Андруховича переносить нас у вигадане автором місто Чортопіль. Саме сюди прямують п’ятеро головних героїв твору (чотири поета та дружина одного з цих митців) для того, аби взяти участь у театралізованому Святі Воскресаючого Духу. Заплановане дійство асоціюється в поетів із випивкою та вишуканими наїдками. Таким чином, роман Ю. І. Андруховича «Рекреації» відображає кризу людського «Я», що була спричинена розпадом звичного життя. Письменник зображує особистість, яка шукає «себе в собі» й задля цього перебирає різні ролі й маски. При цьому слід пам’ятати, що все дійство відбувається під час карнавалу, який дорівнює самому життю (не можна не пригадати відомий вислів Жака з комедії У. Шекспіра «Як вам це подобається»: «Увесь світ — театр, а люди в ньому — актори»).

Кожен із поетів (Хомський, Юрій Немирич, Ростислав Мартофляк, Гриць Штундера) під час перебування в Чортополі переживає власну ніч страху й самотності, знаходячи щось своє: випивку, випадкові знайомства, еротичні пригоди. Як зазначають дослідники, таким чином герої намагаються вирішити свої внутрішні проблеми, знайти справжню свободу, але їхні дії є втіленням свободи химерної, удаваної, а не реальної. Навіть теза, висловлена Хомським: «Кожен з нас вільний у своєму виборі. Невільні люди не створять вільного карнавалу. Хочеш бути вільним — будь ним» є хибною, оскільки в кінці твору поети усвідомлюють, що були лише маріонетками в руках Мацапури. Факт внутрішньої несвободи кожного з поетів доводить також те, що після своїх нічних пригод (коли кожен отримав фактично те, що бажав), герої не почувають себе щасливими.

Варто зазначити, що в «Рекреаціях» наявні алюзії на твір М. О. Булгакова «Майстер і Маргарита». Зокрема, Попель викликає асоціації із Мефістофелем, а нічні пригоди Немирича досить схожі на бал сатани.

Цікаво простежити й за етимологією прізвищ головних героїв. Наприклад, Мацапура, який є режисером карнавального дійства в романі. У «Словнику» Б. Д. Грінченка слово «мацапура» має значення неохайної та незграбної людини, тобто Ю. І. Андрухович творить своєрідний оксиморон, протиставляючи лексичне значення прізвища екстраординарній і вкрай логічній поведінці сценариста свята. Окрім цього, прізвище Мацапура має історичні корені й навіть трапляється в «Енеїді» І. П. Котляревського. У судових хроніках ХVIII століття Павло Мацапура значиться як злочинець, який був засуджений за поїдання людського м’яса. Можливо, у такий спосіб Ю. І. Андрухович натякає на політиків, яким байдуже до людей.

Щодо Юрка Немирича, то, по-перше, так звали автора політичного маніфесту, виданого в XVII столітті. По-друге, можливо, прототипом цього героя став Самійло Немирич (до речі, про нього Ю. І. Андрухович також згадує в однойменній поезії) — постать напівлегендарна. Згідно з переказами, він зґвалтував дівчину, яка торгувала пляцками (традиційна випічка на теренах Західної України). За це Самійла посадили до вежі. Під кінець життя він став ченцем. Цікаво, що саме Юрко Немирич у ресторані вимовляє, що «пляцки — то божественне їдло!».

Щодо Хомського, то тут можна простежити виразну алюзію на одного за апостолів — Хому. Цей апостол відзначився тим, що все піддавав сумніву. Навіть, коли сповістили, що Ісус Христос воскрес із мертвих, Хома не повірив, сказавши, що його можуть переконати лише рани від цвяхів на тілі Спасителя. І справді, у тексті роману Хомський виявляється чи не найбільшим циніком та скептиком.

Щодо Мартофляка, то його прізвище також дотичне до «Енеїди» І. П. Котляревського. Зокрема йдеться про Мартопляса, який у пеклі «кричав, сміявся, / Розказовав і дивувався / Як добре знав жінок дурить». У романі Мартофляк також вирізняється своєю любов’ю до романтичних пригод.

Завершується роман абсурдом — героїв ведуть ніби на розстріл, але виявляється, що це лише фікція, розіграш, обов’язкова дія карнавалу, щоб справити враження на гостей.

Роман «Переверзія» має багато перегуків із «Рекреаціями». Слово «переверзія» походить від латинського «preversus» — перекручування, повалення, знищення. Наразі «переверзія» означає збочення, найчастіше сексуальне.

Світ головного героя Стаха Перфецького становить собою суцільну комбінацію абсурдного, потворного, банального: переслідування героя, любовна історія між Стахом і Адою, перекручування релігійних мотивів. Усе це викликає відчуття трагізму доби. Необароковість твору полягає в самій структурі твору, коли окремі, часто діаметрально протилежні фрагменти, становлять цілісність, гармонійну єдність. Ю. І. Андрухович у творі звертається до відомого архетипу Бог — Король — Блазень, тому досить часто вчинки та міркування головних героїв балансують на межі між високим і низьким, красивим і потворним, розумним і дурним. Таким чином, філософська думка «Переверзії» полягає в тому, що після епохи Бога (коли людина мислила себе рівним Творцеві), епохи Короля (коли людина мислила себе царем природи) неодмінно має настати епоха Блазня. Людство усвідомлює приреченість та власну глупоту і «сміючись прощається із самим собою».

«Пропала Грамота». До цього угрупування входять київські поети Юрко Позаяк, Віктор Недоступ та Семен Либонь.

Від початку «Пропала грамота» була авангардним проектом. 1991 рік ознаменувався виходом однойменної книги.

Юрко Позаяк (Лисенко Юрій Васильович) народився 9 травня 1958 року. Він захистив кандидатську дисертацію та працював у Службі підготовки виступів Президента України.

«Нова дегенерація». До складу поетичної групи входять троє літераторів з Івано-Франківської області — Іван Андрусяк, Степан Процюк та Іван Ципердюк.

Це літугрупування утворили 1991 року в Івано-Франківську двоє студентів (Іван Андрусяк та Іван Ципердюк) та викладач (Степан Процюк). Перші публікації представників гурту побачили світ у тижневику «Західний кур’єр», пізніше вийшло ще три альманахи під назвою «Нова дегенерація». Наприкінці 1992 року видавництво «Перевал» видрукувало поетичну збірку, що також називалася «Нова дегенерація».

«Червона фіра». Це угрупування є своєрідним східним аналогом Бу-Ба- Бу. До його складу належать харківські поети Сергій Вікторович Жадан, Ростислав Володимирович Мельників та Ігор Пилипчук. Заснована група була 1991 року. Представники «Червоної фіри» сповідували концепцію неофутуризму, називаючи своїм духовним батьком Михайля Семенка. Їхні твори є провокативно-епатажними, пародійними й скандальними. У літературознавстві стає усталеною думка про «харківську школу» красного письменства на чолі із С. В. Жаданом. І. М. Андрусяк зазначив, що цей письменник «привніс у поетичний текст потужний елемент субкультури, запровадив широке використання міського молодіжного сленгу, розширив сферу використання елементів пародії і самопародії. В основі його художнього методу, як і більшості постмодерністів, лежить концепт — вияв «гостроти розуму», вміння ефективно поєднати віддалені один від одного лексичні й семантичні пласти, «високе» й «низьке». Він концептуально влучно оперує цитатами з постколоніальної дійсності, класичних текстів і субкультурних проявів, не цураючись при цьому позанормативних рефлексувань, і утворює таким чином напівпародійний і напівінтелектуальний текст-конгломерат, однаково «злободенний», епатажний, придатний до захопленого сприйняття ширшим (а не лише «окультуреним») читацьким загалом, а разом із тим новаторський і глибинний за змістом».

С. В. Жадана неодноразово називали «законодавцем моди в молодій українській поезії». Він відмовляється від традиційних національних образів, вважаючи їх за штампи. Уникає наслідування Т. Г. Шевченка, не згадує запорізьких козаків, калину, тополю, вербу та інші поетичні символи. Щодо поетичної творчості, то в доробку С. В. Жадана такі збірки: «Цитатник», «Г енерал Юда», «Пепсі», «Ефіопія», «Лілі Марлен» тощо.

Однак С. В. Жадана невипадково називають «письменником широкої спеціалізації», адже він творив і прозу. Його перу належать романи «Депеш

Мод», «Anarchy in UKR», «Ворошиловград», збірка повістей «Гімн демократичної молоді» тощо.

Естетичні альтернативи сповідує С. В. Жадан у збірці «Гімн демократичної молоді». До збірки входять оповідання «Власник найкращого клубу для геїв», «Балада про Біла і Моніку», «Сорок вагонів узбецьких наркотиків», «Особливості контрабанди внутрішніх органів», «Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці» та ««Металіст»» лише для білих». Єднає ці твори той факт, що їхні назви досить умовні й стосуються змісту частково. Тобто, якби оповідання мали б зовсім інші заголовки, нічого б не змінилося. Наприклад, у творі «Сорок вагонів узбецьких наркотиків» про наркотики згадано лише принагідно — ніби вони десь таки існують.

Оповідання ««Металіст» лише для білих» містить у фабулі протистояння слов’янських скінхедів та кавказців. Твір (як й інші оповідання у збірці) перейнятий анекдотичними, майже алогічними, судженнями. Наприклад, після смерті одного із скінхедів Густав (який також належав до цього угрупування) думає, що життя досить дивна річ: «ясно, що вони нікого не знайдуть, ніхто не знайде винних, які винні можуть бути. Спробуй знайди цих винних. Ми його просто поховаємо і знову підемо на стадіон. І знову будемо пиз... із кавказцями. В принципі, все справедливо, вони йому два ребра зламали, як їх не бити після цього. Але ось, скажімо, Лаша вчора гол забив, а він теж із Кавказу, так що тепер — на стадіон не ходити? Густав навіть не знав, що думати». Оповідання ««Металіст» лише для білих» цікаве й у плані текстової організації. Автор повністю відмовляється від абзаців, навіть діалоги подані без структурного виокремлення. Після текстового фрагмента, що завершується крапкою, наступний відкриває мала літера; і навпаки, після фрагмента, без крапки йде текст, що розпочинається з великої літери. Фрагменти оповідань можуть бути пов’язаними між собою, а можуть бути і не пов’язаними. Цей прийом дозволяє автору руйнувати столітні стереотипи.

Один із найбільш глибоко філософських романів С. В. Жадана має назву «Ворошиловград». Так раніше називалося місто Луганськ, у якому, зрештою, і народився письменник. Розповідь у романі ведеться від першої особи (до речі, це один з улюблених прийомів автора). Одного ранку головного героя, якого звуть Герман, розбудив телефонний дзвінок. Старий друг Коча повідомив, що брат Германа зник у невідомому напрямку, можливо, поїхав до Амстердаму, покинувши напризволяще свій бізнес. Отже, Герман змушений їхати до свого рідного міста, щоб розібратися з бізнесом. Імовірно, ця подорож стає ностальгічним поверненням героя до дитинства. Правда, постмодернізм дещо інакше трактує це повернення, себто герой повертається не в щасливий сон, а змушений зіштовхнутися з низкою проблем: місцева мафія («кукурудзянки» на чолі з таємничим Владленом Марленовичем та його прибічниками — сивим і Ніколаічем) намагаються прибрати до рук братову бензоколонку, окрім цього, герой повинен дати відсіч «фермерам» та оборонити Ернста — «чорного» археолога, який намагається знайти один із шести німецьких «тигрів» у місцевому лісі. У творі С. В. Жадан продовжує мотив вічної подорожі, вічного

руху, але цей рух спрямований у минуле, тобто існує впевненість лише в минулому. Що буде в майбутньому — невідомо. Цій меті підпорядкована зустріч і гра головного героя з друзями, які давно спочили. С. В. Жадан закликає не відмовлятися від минулого, навіть за умови, що воно — вигадане й нереальне, тому й Ольга, — бухгалтер Германа — розглядаючи картинки Ворошиловграда, стверджує, що саме вони є її минулим, це «щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене».

Роман «Ворошиловград» відрізняється від «Депеш Мод» та «Anarchy in UKR» передусім тим, що є значно серйознішим і більш реалістичним. Тут простежується часткове віддалення від сатири й гумору, які були притаманні попереднім книгам. Однак персонажі схожі на героїв попередніх романів — це циніки й соціопати, чоловіки, побиті життям. Тут немає «правильних» персонажів: Гєра — невдаха, «лузер», як він сам зазначає; Коча — колишній злочинець; Тамара й Таміла — профурсетки; Катя — повія; навіть священик, пресвітер — колишній наркоман, який не дуже вірить у Бога.

Як зазначив сам автор, «Ворошиловград» — це роман про пам’ять. Уперше зустрівши Кароліну (представницю ЄС) в автобусі, Герман запевняє, що довго не пробуде в рідному місті, на що та зауважує: «Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати».

У романі головного героя переслідують примари: місто-примара Ворошиловград, примари друзів із минулого, примарний брат, якого Гєра так і не знаходить, примарний Владлен Марленович, зустріч якого з головним героєм не описано. Відповідно, загальної правди не існує. Наприклад, Тамара повідомляє, що її чоловік помер, а потім Травмований спростовує цю тезу, зазначаючи, що обидві сестри кохалися з ним, а потім він поїхав із країни.

Завершується роман листом дівчинки Каті, у якої злодії убили її вірного друга — собаку Пахмутову. Колись дуже давно, повідомляє Катя, ця собака врятувала їй життя, витягши з річки. «Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди». Саме з цього, вважає дівчинка, і починається любов. Отже, поступово Герман у донбаських степах віднаходить самого себе, своє місце, свою батьківщину, проте це все відбувається без зайвого пафосу й сентименталізму. Головний герой просто й невимушено робить свій вибір: не «здає» колишніх друзів (Льоліка й Бориса), захищає нових знайомих, дбає про бізнес. Слід зазначити, що фінал у романі не оптимістичний, адже справжнім героєм у повному розумінні цього слова Герман не став. Він не зумів запобігти конфліктові, у якому загинув Травмований (до речі, загинув через дурість, захищаючи нікому не потрібний аеродром), він кохається з дружиною свого друга Кочі Тамарою-Тамілою (хоча навіть сам Коча не може розрізнити сестер), він поступово забуває про свого брата.

ЛУГОСАД — літературна група, до складу якої входили Іван Володимирович Лучук, Назар Михайлович Гончар та Роман Іванович Садловський. Група була заснована у Львові 19 січня 1984 року. Назва складається з перших літера прізвищ учасників: ЛУ — Лучук, ГО — Гончар, САД — Садловський. Існує кілька варіантів написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Учасники групи закінчили Львівський університет 1986 року. Поетичний доробок представників літературного угрупування представлений у виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єргард». Ця книга складається з трьох частин: «Ритм полюсів» І. В. Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Н. М. Гончара, «Зимівля» Р. І. Садловського.

Лугосадівці позиціонували себе як митців маргінального напряму, оскільки в їхньому творчому доробку наявні таки маргінальні види, як паліндроми (І. В. Лучук, Н. М. Гончар) та поезомалярство (Р. І. Садловський).

Отже, кінець ХХ — початок ХХ століття — надзвичайно плідна доба, період переосмислення цінностей попередніх епох, прагнення вийти за межі, утвердити нові ідеали.