Українська література ХХ століття - О. В. Слюніна 2014

Культурне життя 20-х - 30-х років ХХ століття. Соціалістичний реалізм
Літературний процес 20-х - 30-х років ХХ століття

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Розвиток культури в Україні в 20-х — 30-х роках ХХ століття був досить суперечливим і неоднозначним. На початку 20-х років радянська влада розпочала політику українізації, тому українська культура здобула значне піднесення. Українською мовою почали послуговуватися в державних установах, у сфері освіти, у художній та науково -технічній літературі — усюди. Керівництво держави спрямувало значні зусилля на ліквідацію неписьменності: відкривалися курси, гуртки, школи для дорослих. Чотирикласна освіта стала обов’язковою, а в містах відбувся перехід до семирічного навчання. Проте після нетривалого сприяння розвитку української культури, влада ввела ідеологічний контроль. Кількість шкіл з українською мовою навчання почала зменшуватися, партія змістила акцент на проведення не національного відродження, а на «культурну революцію». Згідно з думкою лідерів, така революція повинна була сприяти утвердженню радянської аксіологічної системи. Уже 1929 року Центральний Виконавчий Комітет СРСР ухвалив постанову, у якій ішлося про те, що різні установи, підприємства між собою мали спілкуватися російською мовою. Це, у свою чергу, призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто продовжував тримати курс на українізацію, називали націоналістами.

1932 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про перебудову літературно - художніх організацій». Відповідно до цього документа діяльність митців мала контролювати Спілка радянських письменників, а основним творчим методом оголосили соціалістичний реалізм (термін запропонував І. М. Гронський). Основними принципами цього напряму стали: 1) народність (зрозумілість, доступність літератури для простих людей: використання народних приказок, просторіч тощо); 2) ідейність (демонстрація побуту людей, пошук шляхів до кращого життя, змалювання героїзму радянських воїнів); 3) цілеспрямованість (мистецтво має допомагати будувати суспільство майбутнього, адже «поет не просто пише вірші, а допомагає своїми віршами побудові комунізму <...> Людській природі властивий потяг до мети. Я простягаю руку з метою отримати гроші. Я йду до кінотеатру з метою провести час у товаристві гарненької дівчини»); 4) поєднання реалізму й радянської романтики (лозунг «правдиво зображувати життя в його революційному розвиткові» закликає відображати дійсність в ідеальному світлі, подавати ідеальну інтерпретацію реальному, оскільки «революційний розвиток» — не що інше, як рух до комунізму, до ідеалу, у світлі якого й варто описувати реальність, себто життя соцреалісти описували таким, яким воно повинно було стати); 5) виховний потенціал (більшість текстів демонструє метаморфозу як окремих людей, так і цілих колективів. Ще Й. В. Сталін зазначав, що письменник є «інженером людських душ», а отже, повинен виступати як пропагандист, виховуючи читачів у дусі відданості партії та її ідеалам); 6) наявність одного чи кількох позитивних героїв (нівелювання негативних рис особистості, змалювання людини без суттєвих внутрішніх суперечностей); 7) звеличення партії, ідей соціалізму, комунізму, уславлення вождів.

У статуті Спілки радянських письменників була запропонована така дефініція терміну: «Соціалістичний реалізм, будучи основним методом радянської художньої літератури й літературної критики, вимагає від художника правдивого, історично-конкретного відображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього відображення дійсності повинні поєднуватися із завданням ідейного переформатування й виховання трудящих в дусі соціалізму». Описуючи будь-яке явище, радянський письменник-соцреаліст намагався відкрити ті вектори, які вказували б на прекрасну мету й шлях людства до неї. Через це значній кількості сюжетів притаманна цілеспрямованість — ще раз нагадати про торжество людини-комуніста, ідеології в цілому. Саме тому майже кожний твір, виконаний у дусі соціалістичного реалізму, має щасливий фінал, при цьому цей фінал може бути печальний щодо героя, однак у творі завжди торжествує впевненість у перемогу, навіть якщо ця впевненість висловлена вустами помираючого героя (як у творі «Оптимістична трагедія» В. В. Вишневського, у якому протагоністка гине).

Яскравим прикладом соціалістичного реалізму може слугувати твір Максима Горького «Мати», у якому жінка, спершу байдужа до лозунгів революції, потім ладна пожертвувати життям сина в ім’я ідеалів.

Щодо української літератури, то до митців, творчість (або частину творчого доробку) яких можна розглядати крізь призму соціалістичного реалізму, належать О. І. Копиленко, О. Є. Корнійчук, М. Т. Рильський, П. Г. Тичина тощо. Наприклад, О. І. Копиленко у творах досить часто звеличує героїзм воїнів, М. Т. Рильський є автором «Пісні про Сталіна», П. Г. Тичині закидали пристосуванство та конформізм. Цікавою видається п’єса О. Є. Корнійчука «Платон Кречет», у якій митець порушує звичні для радянського культурного простору амплуа героїв, адже тепер вони не прості робітники чи селяни, а представники інтелігенції — лікарі й архітектори. У творі автор показує високоморальні риси радянського лікаря-хірурга Платона Кречета, який «немовби демонструє радянське мотто: «У житті завжди є місце подвигові»». Наявний у п’єсі й притаманний поетиці соціалістичного реалізму поділ персонажів на позитивних і негативних. Наприклад, антагоніст головного героя — Аркадій (він же є і нареченим Ліди) — виступає як тип радянських пристосуванців. Він є «темним» персонажем, оскільки намагається зробити власну кар’єру. Із сучасного погляду така інтенція не є вже такою поганою, однак для людини 30-х років ця риса є суттєвою, адже дбати слід не про своє, а про державне, загальне добро.

Платон Кречет — утілення ідеального радянського інтелігента. Він — талановитий хірург, який мріє за допомогою утвердження в медицинській практиці новітніх методів продовжити людське життя. Окрім цього, Платон скромний, спокійний і відданий своїй роботі, адже навіть у свій день

народження чоловік проводить складну операцію. Образ головного героя ідеалізований, це проекція «нової людини-інтелігента-комуніста». Ві наділений різними чеснотами: більшовицькою твердістю, рішучістю незалежністю. Разом із тим хірургові притаманні ліризм, сентименталізм (узяти хоча б його захоплення скрипкою), романтичність. Висока мораль хірург виявляється в тому, що він не прагне слави, не намагається відплатити свої ворогам. Саме такою в уявленні соціального реалізму й мала бути людина П’єса «Платон Кречет» має ще й психологічне навантаження, оскільки ту наявна любовна лінія. Читач перебуває в постійній напрузі — чи зможе Лід вибачити хірургу смерть свого батька? Звичайно, як і належить, фінал у твор оптимістичний.

«Розстріляне відродження».

Як зазначає Ю. І. Ковалів, «шляхи в літературі 20-х років були досить неоднозначними. Часто письменники міняли свої ідейно-естетичні і стильові орієнтири».

Термін «розстріляне відродження» вперше вжив діаспорний літературознавець Ю. А. Лавриненко, використавши його як назву збірки найкращих текстів української прози та поезії 20-х — 30-х років. Узагалі, європейській літературі доба Ренесансу (Відродження) характеризується гуманістичним світоглядом та зверненням до культурних надбань античності. Родоначальниками європейського Ренесансу (ХІІІ-XVI ст.) вважають Ф. Петрарку, А. Данте, Дж. Боккаччо. У той час проголошувався курс н цінності античності, пропагування антропоцентризму замість теоцентризму світський характер літератури. Метафорично називаючи українську літератур 20-х — 30-х років ХХ століття «відродженням», Ю. А. Лавриненко стверджував, що в художніх пошуках письменники цього періоду так сам утверджували загальнолюдські цінності, пропагували культуру античності (показовою в цьому плані є творчість неокласиків), що українські митці навіть за несприятливих умов створювали тексти, гідні світової уваги, прагнули піднести українську літературу до світового масштабу. Епітет «розстріляне з’явився через те, що більшість письменників та культурних діячів означеного періоду зазнала переслідувань із боку влади. Доба «розстріляного відродження» — доба творчої особистості, що ввійшла в конфлікт і тоталітарним режимом, хоча зовсім не мала на меті такого протистояння намагаючись стояти осторонь будь-яких політичних проявів. Письменник «розстріляного відродження» не сприймали догм, що вимагали послуху, їм властивий був крайній індивідуалізм.

До митців «розстріляного відродження» належать Б. Д. Антоненко Давидович, О. Ф. Влизько, М. О. Драй-Хмара, Г. Д. Епік, М. К. Зеро] М. Г. Куліш, О. С. Курбас, В. П. Підмогильний, Є. П. Плужник, В. Л. Поліщук М. В. Семенко, П. П. Филипович, М. Г. Хвильовий (Фітільов), Ю. І. Яновський та інші. Кожна із цих персоналій зазнала утисків із боку влади. Хтось бу засланий у концтабори (Б. Д. Антоненко-Давидович, М. О. Драй-Хмара, Оста Вишня), хтось був позбавлений життя за «тероризм» (М. К. Зеров, В. П. Підмогильний, М. В. Семенко), хтось учинив самогубство (М. О. Скрипник, М. Г. Хвильовий), хтось зробив вибір на користь писання програмових творів на уславлення партії (М. П. Бажан, М. Т. Рильський, П. Г. Тичина), хтось змушений був поїхати закордон (Освальд Бургардт, В. К. Винниченко). Загалом понад двісті митців стали жертвами тоталітарного режиму. Так, у телеграмі Об’єднання українських письменників «Слово», що її надіслали з Нью-Йорка 20 грудня 1954 р. йдеться про таке:

«Москва, СРСР, Другому Всесоюзному з’їздові письменників. Українські письменники-політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. 1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися лише 36. Просимо вияснити в МГБ, де й чому зникли з української літератури 223 письменники?».

Лише після 1956 року почалася реабілітація імен українських митців: Б. Д. Антоненка-Давидовича, М. В. Семенка, В. П. Підмогильного та інших.

Одним із найяскравіших представників доби «розстріляного відродження» є Микола Григорович Фітільов, більше відомий як Микола Хвильовий. Його творчість мала неабияке значення для літературного процесу 20-х років ХХ століття й справила значний вплив на розвиток усього українського письменства. Микола Хвильовий культивував свій власний стиль, витворивши різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

Народився Микола Хвильовий 13 грудня 1893 року в с. Тростянець на Харківщині (тепер це Сумська область).

Микола Хвильовий

Початкову освіту здобув у Богодухівській гімназії. Брав участь у Першій світовій війні. Саме тоді Микола Хвильовий почав захоплюватися ідеями більшовиків.

Майбутнє України письменник бачив лише комуністичне.

Микола Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою

Після повернення з фронту додому Микола Хвильовий 1921 р. одружився з Юлією Уманцевою (вона стала прототипом для Гапочки з оповідання «Кіт у чоботях», ця жінка врятувала Миколі життя). У жінки була дочка — Люба. До пасербиці письменник ставився дуже прихильно й називав її Любистком. Того ж таки 1921 р. в Харкові Микола Хвильовий дебютував як поет збіркою «Молодість». Проте досить скоро митець зрозумів, що його тягне більше до прози, аніж до віршування.

У творчості Миколи Хвильового виокремлюють три етапи: 1921— 1924 рр. — період експериментів і шукань («Кіт у чоботях», «Синій листопад»); 1925-1930 рр. — період змужніння (полемічні памфлети, «Іван Іванович», «Вальдшнепи», «Повість про санаторійну зону»); 1931-1933 рр. — період публіцистики, поразок.

Збірка «Сині етюди» (1923) демонструє складні стосунки людини й революції, історії, буття світу. Найчастіше романтично налаштовані герої Миколи Хвильового потрапляють у конфлікт із часом. Так, чекіст — головний герой новели «Я (Романтика)» — цей конфлікт переживає особливо загострено. В ім’я абстрактної ідеї він повинен розстріляти свою матір. Насправді ж абстрактним є сам герой. По-перше, подаючи розповідь від першої особи, Микола Хвильовий прагне не лише посилити емоційне враження, але й продемонструвати мотив «усереднення», адже героєве «я» зіставне з «я» кожного українця, який свідомо «вбиває» матір — рідну країну. Як зазначав сам Микола Хвильовий, цим текстом він хотів показати людину, «якій не місце в революції».

Головні персонажі оповідання «Мати» взяті з «Тараса Бульби» М. В. Гоголя. Ця алюзія є своєрідним кодом братоненависництва. Один із синів убиває рідну матір, проте це твердження неоднозначне — убивство то було чи самогубство, адже жінка нездатна прийняти правду життя, не може зрозуміти своїх дітей, посприяти їхньому примиренню.

Микола Хвильовий вважав число «13» своїм щасливим. 13 грудня він народився, 13 числа побачив світ його перший твір, 13 травня він вирішив піти з життя. Письменник запросив у травневий вечір у гості друзів-літераторів, пообіцявши прочитати їм свій новий роман. Поводився Микола Хвильовий оптимістично, грав на гітарі, декламував вірші, а потім нібито за рукописом твору вийшов у сусідню кімнату. Пролунав постріл. Коли друзі кинулися на цей звук, то побачили мертвого письменника, а на столі дві записки. Лише у 80 - х роках ці передсмертні записки були оприлюднені: «Арешт Ялового — це розстріл цілої ґенерації... За що? За те, що ми були найкращими комуністами? Нічого не розумію. За ґенерацію Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко... ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія. P.S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері. 13.V.1933 р.». Показово, що ключові гасла написані без знаків оклику. Цим Микола Хвильовий хотів показати прірву між ідеями, що їх висловлювали вожді, та дійсністю, яка до цих ідей жодного стосунку не мала. Друга записка адресована була Любові Уманцевій: «Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощавай, мій золотий Любисток. 13.V.1933 р. Твій батько М. Хвильовий».

Щодо життєдіяльності ще одного представника «розстріляного відродження» — Б. Д. Антоненка-Давидовича, то дослідники виокремлюють два основних періоди його творчого шляху: перший припадає на 19231925 роки, коли на сторінках київського журналу «Нова громада» побачило світ його дебютне оповідання «Останні два»; другий період окреслено 19571984 роками, коли реабілітований письменник повернувся до літературного процесу. Між цими періодами лежать двадцять два роки, які можна вважати втраченими для майстра слова, оскільки два десятки він перебував на східносибірській каторзі в тюрмі й концтаборі.

Народився Борис Антоненко-Давидович поблизу міста Ромни Сумської області в родині машиніста залізничних потягів, хоча дитинство майбутнього письменника минуло в Брянську. Батьки під впливом оточення говорили російською, тож мовою раннього дитинства Б. Д. Антоненка-Давидовича стала російська. Українське слово ввійшло в мовну свідомість через спілкування з бабусями, як він сам про це згадує: «Мовою мого раннього дитинства була російська мова. От тільки щорічні поїздки вліті до Недригайлова й Ромна на якийсь час каламутили мою дитячу душу». Закінчив майбутній письменник Охтирську гімназію після переїзду сім’ї до цього міста. Тут з’явилося україномовне середовище, яке посприяло кращому засвоєнню норм української мови, збагатило лексичний запас. Одним із важливих чинників, які суттєво вплинули на формування національно-мовної свідомості Б. Д. Антоненка- Давидовича, стало прочитання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка. Це була перша книга українською мовою, яку хлопець побачив і прочитав. Він був вражений, що українською мовою існує оригінальна література. «Кобзар» пробудив у душі хлопця відчуття причетності до українського народу, причетності до цієї мови. Відтоді письменник поставив собі за мету опанувати цю мову.

У 1917 році Б. Д. Антоненко-Давидович вступив до Харківського університету на природничий відділ, однак там провчився лише один рік після чого переїхав до Києва, де спробував поновити навчання в Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Щоправда, вищої освіти письменник так і не здобув, однак, як зазначає М. М. Глобенко-Оглобин, він цю прогалину «виповнив самоосвітою, маючи прекрасну пам’ять і діяльну жадобу культурного росту... самотужки здобув більший фонд знань, ніж інші в університеті». Б. О. Тимошенко також підкреслює, що Б. Д. Антоненко-

Давидович був «людиною глибоких енциклопедичних знань» і «усе життя займався самоосвітою, чудово володів російською, німецькою мовами, знався на французькій, латинській», а також мав «широкі знання світової та рідної історії, знання світової та рідної літератури».

Як письменник і громадський діяч Б. Д. Антоненко-Давидович надзвичайно гостро відчував свою причетність до культурного континууму, палко вболівав за долю своєї батьківщини. Б. Д. Антоненко-Давидович творив у час, коли різко змінилися політичні умови, у час, позначений піднесенням революційної та національно-визвольної боротьби, що не могло пройти повз нього, не могло не позначитися на його творах. Глибоке проникнення у найпотаємніші закутки психології персонажів, переконлива й високохудожня мотивація їхніх дій і вчинків, якнайпильніша увага до найтонших порухів і нюансів у змінах людського настрою — ось найхарактерніші риси індивідуального стилю Б. Д. Антоненка-Давидовича. Твори письменника є яскравими зразками реалістичної, психологічної прози. Для демонстрації глибоких порухів людської душі автор часто використовує внутрішній монолог. Уведення в текст внутрішніх монологів, де перехрещуються лексичні й синтаксичні особливості прямої та невласне прямої мови, є однією з визначальних рис індивідуального стилю Б. Д. Антоненка-Давидовича. Саме внутрішня мова і є тим засобом, що освітлює людину зсередини, не залишає жодного потаємного куточка, дає змогу проникнути глибоко у внутрішні переживання героїв, відчути їх приховані почуття, знайти моменти сумнівів і страхів навіть у позитивних борцях за справедливість: «Тоді Іван Євграфович цілком погоджувався з Семенюком, що історія з доносом уральського хлопчика підривала в дітей авторитет батьків і взагалі антипедагогічна, але тепер йому стало страшно, що він не тільки чув, а й схвалював неможливо різкі вислови Семенюка. Може, Семенюк, не витримавши натиску на нього слідчого, й в усьому признався, бо інакше як би НКВС дізнався про думки Івана Євграфовича? Тоді в кімнаті вони були сам на сам. Але тут Іван Євграфович пригадав, що в сусідній кімнаті готував тоді домашні завдання Павло, чи Павлик, як звала його покійна дружина. Івана Євграфовича прикро вразила подібність імен: Павлик, його син, і Павлик Морозов, і йому стало холодно під серцем...

Невже син міг розповісти в школі своїм товаришам про розмови вчителя історії з своїм батьком? Тоді зрозуміло, що Івана Євграфовича викликають за свідка. Взагалі, з ким син у класі товаришує й з ким водиться поза школою, коли ганяє десь надворі? Адже після смерті дружини Іван Євграфович зовсім занедбав сина».

У кожного з персонажів творів своє світорозуміння, характер мислення, своя особлива мова, що свідчить про великий дар Б. Д. Антоненка-Давидовича як психолога, знавця душ людських. Так, наприклад, мова окремих ув’язнених невибаглива, пересипана побутовими слівцями, жаргонізмами, сленгізмами, наївна: « — Поки що нічого, — ворухнув плечима Рум ’янцев. — Той привезений учора з Борзі дундук [дурень] нічим, крім свого присуду, не цікавиться», «Ех, братці мої, товаришочки! — каже він, сідаючи на ослона біля столу, щоб трохи перепочити. — А сьогодні ж — страсний четвер. Люди підуть на страсті, слухатимуть у церквах дванадцять євангелій, повернуться додому із засвіченими страсними свічками», « — Дурню! Хіба ж у бога може бути фаміліє? — скрушно хитає головою Митрич», « — Хоч би одну цигарку на всіх! Хоч маленького чинарика [недопалок] потягти!»; мова вихідців з української інтелігенції: викладачів, учителів, письменників — має зовсім інший характер: вона виключно ввічлива, тут домінують прості ускладнені речення або складні синтаксичні конструкції: «Насамперед, скажіть, будь ласка, що сталося з Леваневським?», «Як подавати тепер учням, скажімо, Пушкіна — чи й далі згадувати, що він камерюнкер при дворі Миколи Першого, автор вірша «Нет, я не льстец, когда слагаю царю хвалу «, чи мовчати про це?»; репліки наглядачів, слідчих позначені вживанням лексики з пейоративною семантикою: ««Ще й досі кирку гне, гад!» — подумав Сиволап», « — Тут прийде від Шкатова одна зека, дівчина, — візьміть її до штату прибиральницею й проведіть у наказі», « — От дурепа! Що ж їй — фрикадельки з марципанами подавай, чи що?», «У кандей треба було його, сучого сина, на триста грамів хліба і воду! — зауважив Большаков».

Особистий духовно-емоційний досвід, отриманий від пережитого Б. Д. Антоненко-Давидовичем у в’язницях, таборах ГУЛАГу, на політичному засланні, у тривалій ізоляції та фактичному вигнанні (йдеться про заборону повернення в Україну одразу після звільнення), трансформувався в гуманістичний пафос, надзвичайну людяність, добрий гумор, що пронизує його твори, особливо ж «Сибірські новели», в основі яких — власний гіркий досвід. Тут письменником показані долі людей, які відчули на собі дію безглуздих і вбивчих звинувачень. Так, наприклад літній казах Беймет Кунанбаєв, якого засуджено на 10 років важкої табірної праці, навіть не розуміє висунутого проти нього обвинувачення. Він уважає, що його засудили через те, що він працював «кінним міліціонером» і доводить, що ніколи цієї посади не обіймав. Письменник використовує епіфору, повторюючи весь час слова казаха про те, що він «ні в кінній, ні в пішій міліції не служив», створюючи таким чином сатиричний ефект. Лише через чотири роки важкої праці в шахті товариші по табору, нарешті, зрозуміли, що слова слідчого, які почулися Бейметові як «левосерый конный милиционер» насправді означали «левый эсер, контрреволюционер». За дивною, майже анекдотичною історією — біль, страждання , скалічена доля.

Арешт Б. Д. Антоненка-Давидовича стався невдовзі після вбивства С. М. Кірова. Тоді почався справжній терор. У Києві 16 грудня 1934 року було розстріляно 28 чоловік. Серед них — українські письменники: Іван і Тарас Крушельницькі, Д. Н. Фальківський, Кость Буревій, Олекса Влизько, Г. М. Косинка.

За кілька тижнів настала черга потрапити під колеса репресивної машини й для Б. Д. Антоненка-Давидовича. За ним прийшли просто на роботу серед білого дня 2 січня 1935 року. За спогадами очевидців, двоє енкаведистів перевернули все догори дном у шухлядах робочого столу, а потім повели письменника додому, щоб продовжити обшук.

Так почалася довга, більш ніж двадцятилітня невільнича одіссея письменника. Спочатку була алма-атинська в’язниця, а потім довга дорога — чотири доби до Москви і ще доба до Києва. Приїхавши до Києва, конвоїри відправили письменника-в’язня до Київського НКВС, де найпильнішим чином перевірили його речі. Потім «чорним вороном» (спеціальним авто) перевезли нового політв’язня до Лук’янівської тюрми.

Атмосфера у в’язниці була страшна. Щохвилини чулися крики збожеволілих від тортур і тих, кого вели на розстріл. І почалися щоденні, точніше, щонічні, допити. Забирали о першій годині, відпускали о п’ятій. А вже о шостій — підйом. Удень спати заборонялося. За порушення цього правила призначали карцер — льох із цементною підлогою, без ліжка; там було повно щурів, людину туди кидали роздягнену, давали на день 300 г. хліба і через день — баланду.

Б. Д. Антоненку-Давидовичу влаштували інсценування розстрілу.

І відразу взяли на допит. Розрахунок був простий: після такого потрясіння людина зламається і буде казати те, що потрібно слідчому.

Б. Д. Антоненка-Давидовича вважали за дивного в’язня, який постійно щось занотовував у своєму записничку. Це були слова з кримінального жаргону, які пізніше автор використовуватиме у своїх творах, зокрема, у циклі «Сибірські новели»: «він був «шльопальщиком», цебто виконував смертні вироки», «в камері № 3 об’явився «христосик», який пророкує по Біблії», « — Це фраєр особливий — він письменник. Ти знаєш, що він може написати, коли вийде на волю, про всіх піратів? Розкриє всі їхні понти!», « — Вишака дали нашому пророкові!», «В’язні прикидали так і сяк, хто спирався на почуту сьогодні з коридора радіопарашу, ніби з Москви дано наказ розстрілювати всіх, якщо виступить проти нас Японія». Де слово шльопальщик означає ката, христосик — віруючого, понти — підступ, вишак — вища міра покарання — розстріл, радіопараша — це чутка, здебільшого химерна. Використання жаргонної лексики допомагає якнайточніше передати усі нюанси табірного життя, створити атмосферу присутності. Трапляються у творах Б. Д. Антоненка-Давидовича й інші слова з кримінального жаргону: шити — обвинувачувати в тій провині, якої нема; трудило — офіційно — завурче; темнити — плутати, спантеличити, казати про щось не так, як воно було насправді; по новій фені — за новою блатною термінологією; придурок — в’язень, що перебуває в привілейованому становищі й не працює фізично, належачи до таборового начальства; вольняшка — вільнонайманий службовець або робітник у таборі; зелений прокурор — втеча навесні чи влітку, коли дерева стають зелені й легше ховатися в лісі тощо.

Помітним явищем в українському літературному процесі ХХ століття стали «Сибірські новели» Б. Д. Антоненка-Давидовича. Своєрідність цих творів зумовлюється тим, що автор тут торкається проблем людського буття, зокрема, проблеми життя людини в «умовах несвободи». Автор змальовує екзистенціалістську концепцію людини, яка живе в епоху світової кризи, дегуманізації суспільства. Навіть маючи фізичну свободу, людина, на переконання Б. Д. Антоненка-Давидовича, не є вільною духовно, її особистість поглинається соціальними ролями, про що свідчить красномовна назва одного з оповідань — «Іван Євграфович більше не належить собі». У «Сибірських новелах» Б. Д. Антоненка-Давидовича яскраво експлікована ідея протиставлення звичайної, простої, маленької людини-піщинки і людини, яка вивищується своїми думками, волею, поведінкою, вчинками над усіма негараздами. Цикл оповідань «Сибірські новели» відзначається не лише вірогідністю, а й документальною достовірністю в зображенні життя за колючим дротом. І не дивно, бо сам Б. Д. Антоненко-Давидович чудом зміг повернутися з пекла, про яке знав не з чужих розповідей, а з власного гіркого досвіду — довгі двадцять років письменник провів у таборах ГУЛАГу та БАМЛАГу. Промовистим художнім фактом, який свідчить про автобіографічність оповідань із циклу «Сибірські новели», є те, що значна кількість написані від першої особи. Цією особою виступає не просто оповідач, а сам автор — чи то активний учасник, чи то спостерігач. Уживаючи займенник першої особи я, автор підкреслює, що на внутрішньотекстовому рівні персонаж функціонує як його художній двійник. Герой виражає свій емоційний стан, свої думки, переконання. Такий прийом засвідчує приховану присутність образу автора. Використання особового займенника першої особи однини я та його форм наявне в оповіданнях «Протеже дяді Васі», «Що таке істина?», «Три чеченки», «Зустрілися», «Зустрічі на довгій дорозі» тощо.

Трапляються й оповідання іншого характеру. У них письменник послуговується третьою особою однини, однак за допомогою певних лінгвістичних маркерів можна зробити висновок, що цей твір автобіографічний. Так, в одному з оповідань письменник змальовує загадкового в’язня, з подвійним, як і в нього, прізвищем — Петренко-Черниш. Цей в’язень нагадує самого письменника: «Справді, незвичайний цей в’язень. Коржеві відповідав він чистою українською мовою, яку Корж хтозна-коли чув, нічого не просив у Коржа й, відповідаючи на запитання, тримався незалежно... Дивно, але це викликало пошану до нього, і, мабуть, через те Корж казав йому «ви «, а не тикав, як усім в’язням. На запитання начальника, за що він сидить, той коротко й урочисто відказав: «За Україну»». До того ж, Петренко-Черниш — «колишній письменник». Про те, що автор змальовує своє життя свідчить і прізвище, використане ним — Давидов, під яким, як зазначає письменник, він значився в гімназії і якого позбувся, увійшовши в літературу.

До письменників «розстріляного відродження» належить також В. П. Підмогильний. Народився Валер’ян Петрович 2 лютого 1902 року в с. Чаплях поблизу Катеринослава. Батько майбутнього письменника був конторником, а мати — простою селянкою. Навчався В. П. Підмогильний у реальній школі в Катеринославі. Після закінчення навчання працював у різних місцях, переважно вчителював, потім починає публікуватися (перше оповідання — «Важке питання» — побачило світ 1921 року). Далі — переїзд до Києва, визнання, успіх. 1928 року ім’я В. П. Підмогильного вже було широко відомим. Його шанували як перекладача, письменника, учасника літературної дискусії. 1930 року митець переїхав до Харкова, а за якихось чотири роки його звинувачують у тероризмі, арештовують, засуджують до розстрілу.

Проза В. П. Підмогильного — інтелектуальна, сповнена філософських роздумів. Тут немає гри зі словами, випадкових пригод, натомість є серйозні роздумування над екзистенційними питаннями. Філософія екзистенціалізму ґрунтується на дихотомії книжкове vs реальне. У центрі творів екзистенціалістів — людина з її «ходіння по муках», з її «муками життя».

Роман «Місто» став поворотним пунктом у кар’єрі В. П. Підмогильного, адже до цього письменник був відомий лише як автор коротких оповідань. Це інтелектуально-психологічний твір, що заглиблює реципієнтів у свідомість Степана Радченка — простого хлопця, який мріяв підкорити місто. Для розуміння «Міста» особливий інтерес становлять «Батько Горіо» Оноре де Бальзака та «Любий друг» Гі де Мопассана. Ці твори перекладав В. П. Підмогильний, тож окремі елементи романів можна побачити в сюжеті, структурі, темі його тексту. Наприклад, і Степан Радченко, і Жорж Дюруа володіють пером, щоправда, один — белетрист, а другий є журналістом; обидва утверджуються завдяки жінкам; для обох багато означає їхнє вбрання; обидва мріють про кар’єрне зростання; обидва змінюють ім’я, аби не справляти враження простих хлопців: Степан на Стефана (за наголосом на другому складі), а Жорж стає Дю Руа.

Любовна кар’єра обох — це сходження до іншої соціальної верстви. Так, Жорж починає з повії Рашелі, а потім зустрічається з Клотільдою — представницею середнього класу, далі спокушає пані Вальтер — дружину свого директора, зрештою він же втікає з дочкою директора й змушує батьків дати згоду на їхній шлюб та ще й призначити його головним редактором. Щось подібне відбувається й із Степаном. Його перше кохання — Надійка — проста сільська дівчина. Її ім’я невипадкове. Вона уособлює сподівання Степана на вступ до університету, на гарну кар’єру тощо. Щоправда, інтерес головного героя до дівчини скоро вгасає — його нове захоплення Тамара Василівна, Мусінька — мати його друга, сорокадворічна господиня дому, де Степан винаймає куточок. У Тамари Василівни чоловік — міський торговець, отже, завоювання цієї жінки наближає головного героя до його основної мети — підкорення міста. Щоправда, живе родина Мусіньки по-сільському, тож невдовзі ця жінка має зникнути з життя головного героя. Він знаходить справжню мешканку міста — Зоську, але скоро втомлюється й від її товариства. На вечірці головний герой зустрічає свій ідеал — балерину Риту.

Цікаво простежити й за образом Вигорського. Він є своєрідним alter ego Степана Радченка. Якщо головний герой є дещо наївним, оптимістичним, прагне утвердитися в місті, знайти шлях у літературі, то Вигорський навпаки демонструє зневіру й тікає з міста за прикладом Г. С. Сковороди. Таким чином, Вигорський переживає розчарування в собі, зневажає себе й прагне повернутися до першопочатків. Вигорський зазначає, що «любов занепала —

приблизно на аршин від серця». Пізніше повія, до якої звернеться Степан Радченко, пояснить героєві, що «жінка продається, а людина — ні». У творі Вигорський виступає ідеалістом, що втратив ілюзії й тепер вимушений зображувати циніка. Він обстоює Еклезіастову марноту марнот, безглуздість усього у світі, він тікає сам від себе.

Упродовж усього твору Степан Радченко переживає глибокий конфлікт, причому цей конфлікт відбувається в душі головного героя: він заплутується у стосунках із жінками, невпевнений щодо кар’єри, не може обрати свій подальший шлях.

Ще одним важливим твором у доробку В. П. Підмогильного стала «Невеличка драма». Головною героїнею є Марта Висоцька — романтична мрійниця. Вона закохується в Юрка Славенка, що за своєю суттю є повною протилежністю їй — це науковець-прагматик, який цінує лише раціональність. Таким чином, автор вибудовує філософські антиномії: ratio та emotio, інтелект і почуття, наука й мистецтво, доля й надія, мова розуму й мова серця. Цікаво, що поряд із Мартою та з Юрієм знаходиться інший, подібний на них персонаж. Автор ніби вибудовує своєрідну симетрію. Так, Льова є безнадійним романтиком-мрійником, а Ірен сповідує принципи прагматизму, як і Юрій. Хоча Ірен і виходить заміж за Юрія, але вони не мають почуттів один до одного, так само, як і Марта не відповідає взаємністю на кохання Льови. Дуалізм, що знаходиться в основі «Невеличкої драми», примушує пригадати Ф. Ніцше та його роздуми над аполлонічним та діонісійським началом. Таким чином, В. П. Підмогильний творить інтелектуальний роман — роман-дискусію, де дія поступається філософським ідеям, вічним онтологічним питанням, хоча ці питання, звичайно, до кінця розв’язати не вдається. Наприклад, однією з тем, яку порушує автор, є тема внутрішньої самотності. Льова наприкінці роману стверджує: «Люди, Марто, мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набивають, живучи... Чи три іноді... Людей з одним обличчям дуже мало». Так, Юрій, вирішивши покинути Марту, вдає закоханого; Ірен, яка не любить українську мову, намагається опанувати граматику, імітує зацікавлення українською культурою; Марта, коли їй усі обридли, намагається бути чемною, гостинною. Нещирість стосунків призводить до «самотності в багатомільярдному світі». Автор не дає відповіді на «вічне питання» М. Г. Чернишевського «що робити?», залишаючи реципієнтові простір для роздумів. Свобода людини, на переконання апологетів екзистенціалізму, полягає в тому, що особистість позбавляється ілюзії, натомість рабство — це існування у світі фантазій. Отже, втрата фантазій для Марти — це початок свідомого, справжнього життя.

Особливу функцію у творі виконують заголовки. Навіть назва «Невеличка драма» з підзаголовком «роман на одну частину» демонструє читачеві, що йдеться у творі про важкі переживання персонажів, однак їхнє життя — це лише акт великої драми всього життя. Часто заголовки є алюзіями до літературно-культурного контексту: «О, баядерко, я тобою сп’янів!» (оперета І. Кальмана), «О, Боже мій милий, за що ти караєш її молоду?..» (твір Т. Г. Шевченка), «Свійський Отелло» (У. Шекспір). В. П. Підмогильний ніби закликає залучати контекст, однак основний текст не відповідає й навіть суперечить сподіванням реципієнта. Читач повинен зрозуміти, що світ літератури не завжди підтверджується реальністю, а принципи, ідеї, сподівання персонажів найчастіше є ніщо інше як ідеалізація, фантазія. Очевидною є й ремінісценція на твір Г. Флобера «Пані Боварі», адже Емма, як і Марта, схильна ідентифікувати себе з книжковими героями. Марта навіть намагається зробити своє кохання до Юрка не схожим ні на що, тому її чекає глибоке розчарування, коли вона знаходить книгу Г. Ібсена «Комедія кохання».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.