Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005
Галицьке літературне відродження
Українське письменство XIX ст.
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Лекція XXII
В «Отзыве» Дашкевича зібрано досить великий фактичний матеріял, що дозволяє нам різко підкреслити зв’язки харківських романтиків з поетами української школи в польській літературі. Ще виразніші ці зв’язки між українською школою та поетами українського відродження 30-40-х pp. у Галичині.
Одірвана від решти українських земель, з половини XIV віку входячи до складу Польської держави, Галичина раніше втратила православну «руську» шляхту. Але зв’язана торговельними шляхами з європейським Заходом, вона раніше, як інші українські землі, виставила сильну міщанську класу і повела перед у культурній боротьбі кінця XVI в. Львів і Перемишль стали великими центрами культурними; в них широко розвинувся братський рух, що, погромлений на початках XVII в., дав приклад і методи роботи новозорганізованому Києву. На початках XVIII ст. переходить у руки уніятів Львівське Успенське братство, поволі полонізується маєтне міщанство, українська людність лишається без освіченої верхівки. Перший розбір Речі Посполитої Польської року 1772, віддавши Галичину Австрії, на повну міру виявив усе матеріяльне убожество і розумові злидні українського елементу в краї. «Русь» і справді складали тільки popi ta сhіорі - малоосвічене (але єдино освічене тоді) греко-католицьке, уніятське, духовенство та селянські маси. Економічний стан звичайного сільського пароха дорівнював двоспряжному селянському господарству. Юридичне становище пароха супроти пана-дідича не було цілком виразне; принаймні 1777 року австрійський уряд мусив видати наказа з забороною гнати парафіяльне духовенство на панщину та користуватися ним для двірських робіт. Освіта ж духовенства стояла надзвичайно низько: «Щоби стати священиком, досить було знати по-польськи та читати й писати кирилицею. Посвяту священики діставали в Холмі або Луцьку, де обізнаности зі справою кандидатів не питали, керуючись принципом: «Всякое дыхание да хвалит Господа». Наскільки становище цієї єдино освіченої класи видавалося тяжким і безперспективним, можна бачити з листа львівського консисторського урядовця Левинського, що року 1773 висловлював жаль з приводу невдачі конфедератів 1768 p.: «Шкода, що конфедератам не повелося. Були б нас, може, вирізали і тим би успокоїлися, а так б’ють нас, б’ють, а не повибивають!»
* Попи і селяни (пол.).
Прилучення до Австрії було зустрінуто байдуже селянством, з надією на втішну зміну - уніятським духовенством, вороже - привілейованими групами. «Всі ждуть від нас справедливости - одні магнати невдоволені», - таке було враження Йосифа II, ще співправителя Марії-Терези (1765-1790). До 80-х же років належать і перші заходи австрійського уряду коло освіти духовенства й освіти взагалі. 1783 року у Львові засновано єпархіяльну семінарію, яку незабаром перетворено на генеральну. Року 1784 відкрито Львівський університет. 1787 року засновано при університеті Studium Ruthenum, тобто викладання богословських та філософських дисциплін руською (тобто слов’янсько-українською) мовою. Мотивувалося це браком серед українських духовних кандидатів достатньої кількости людей, обізнаних з латинською мовою. Заснований на якийсь час Руський інститут закрито 1809 р.
Австрійська практика урядова після польського режиму викликала ряд австрофільських заяв серед галицько-української інтелігенції. Професори Studium Ruthenum - Лодій та Захаріясевич узивають Иосифа II «многолітнє достопам’ятним», гідним безсмертної слави. Михайло Гарасевич року 1806 співає на синодальному з’їзді духовенства високу хвалу «розумному, справедливому і лагідному урядові австрійському». В адресі з’їзду до «найліпшого монарха» читаємо про незламну вірність, послух, прив’язання й любов од руського (тобто українського) кліру та руського народу в Галичині. У такому ж дусі висловлювалась і дуже нечисленна тоді світська інтелігенція.
Пробним каменем для галицько-українського австрофільства стали події 1809 року. Наполеон розбив Австрію під Ваграмом, польське військо посіло Галичину. Всі адміністративні посади в краї обсаджувалося прихильниками польського революційного уряду. Польський уряд звернувся до уніятського митрополита (з 1807 року у Львові відновлено митрополію) Антонія Ангеловича з вимогою визнати Наполеона і краєвий польський уряд. Митрополит відмовився і наказав уніятському духовенству поминати в молитвах по-давньому імператора австрійського. Це викликало акцію проти митрополита, і Ангелович з радником своїм Гарасевичем мусив утікати зі Львова під прикриття селянської людности, мандруючи з села в село. Обох уніятських достойників заарештовано в околиці Стрия (на півдні Галичини). Тим часом польський уряд у Львові упав, і митрополит був урятований. Лояльність українського селянства та духовенства супроти австрійського уряду і спричинилася до надання їм імені «вірних (тобто вірних Габсбургам) тирольців Сходу».
Культурно-просвітні справи в Галичині на початку XIX віку стояли ще негаразд. Школи народні засновувалися мляво; видавнича діяльність була дуже невелика. Тогочасні видання складалися з церковних книжок та граматок. Іноді до них долучалися порівнюючи нечисленні оди на різні урочисті випадки та панегірики на адреси вельможних осіб. Автори таких творів робили часом підзаголовки: писано «в руськім язиці» або «на малорусском языке», - але мова була слов’яно-українська, та сама, якою орудували на Наддніпрянщині в середині XVIII в. Серед таких авторів найвідоміший Йосип Левицький, перекладач з німецької мови й оригінальний одописець, автор «Домоболія (Heimweh) проклятих», присвяченого «учащемуся младенчеству (тобто юнацтву) народа словено-русского» та привітального вірша митрополитові Михайлу Левицькому:
Приятным чувством упоенный,
Вхожу в отечественный град
И холм в нем вижу возвышенный,
Де церков, матерь русских чад.
По слідах Левицького пішов і Симон Феофілович Лисенецький, що р. 1838, тобто через півтора десятки літ по спробах Левицького, видав свій віршовий опис катастрофи, що спіткала Будапешт «во время разлития Дуная». Цей свій «Погляд на катастрофу» автор «изобразил в малорусском языку» і назвав «Воззрініє страшилища»:
Ах! для Бога кто ж би ся не содрогал,
Да тут с ужасом все пропадает;
И кто ж, уважаючи то, не дрожал,
Аще видит, як все исчезает.
Найвлучнішу характеристику цим словено-українським спробам зложив ще M. Максимович: «Желая Лисенецкому и всем товарищам его всевозможных успехов на поприще стихотворном, мы заметим одно: зачем на его «Воззрінії» надписано, что оно «изображено языком малорусским»? Ни один малорос не назовет этого языка своим, да это и не великорусский и не белорусский язык: это искусственное словено-русское сочинение, которым лет за сто писали наши стихотворцы...» Закінчував Максимович вказівкою, що у галичан «живая литература может процвести только на их народном живом языке», а той «язык» радив їм вивчати в «пословицах, поговорках, сказках и еще более в песнях малороссийских, особенно украинских, где народное выражение процвело с наибольшею силою и красотой».
Українська народна мова з’являється в літературному вжитку тільки в середині 30-х років, і, характерно, починають користуватися нею сливе одночасно польські політичні діячі й українські студенти-богослови.
Польські діячі, по невдачах 1830-1831 років, мали на оці прихилити на свій бік українське селянство. Вони заповідали, що незабаром «поляки пірвуться знову до коси й сокири, рушниці й шаблі проти царя», говорили, що «панів і магнатів з-межи себе вигонять разом з царем». Поки події 1846 р. (Франко гадав їм присвятити поему «Різуни», а польський романтик Корнель Уєйський відгукнувся на них знаменитим «Хоралом») не показали всієї безпідставносте тих надій. Конспіратори польські пропагували свої ідеї не тільки відозвами, а й віршовими творами, українською мовою писаними. Так, Михайло Попель написав поему «Русин на празнику», де гостро виступав проти панщини:
З давніх-давен во недолі
І в нещастю Русин все (тобто завжди),
З давніх-давен во неволі
Перед паном карка гне.
Пани в пута нас вбивають
І волочуть у свих ніг.
Пани в ярма нас впрягають
І погнівав вже си Біг...
Відки ж панок має мати
Тоте право за собов:
На панщизну виганяти,
Нашу пити, нашу кров?
Як волами все орати
Свої ниви і свій лан,
Нас, коль схоче, і продати, -
Відки ж має тото пан?
Чи він в той світ не приходить,
Слабий і смертельний враз,
Чи він ту ся так не родить
Голий, як і кождий з нас?
Га! Єму дав на папіру
Міць над нами Змія-цар,
Далій, браття! Сучу віру
Вигубити до сто мар!
Українською мовою пробував писати і Каспар Ценглевич, учасник повстання 1830-1831 pp. Конспіраторська його діяльність тривала до року 1838, коли його заарештовано. 1848 року Ценглевич виступав серед ворогів українського руху. Подібно до Попеля, Ценглевич писав про недолю панщизняних селян:
Ой роле ж бідна, кервавизно моя, чому ти не моєю?
За тебе роблю, за тебе плачу, не зову тя своєю...
Панський лан щодень, тебе щотиждень гірким потом зливаю,
За тебе щорік, за тебе ввесь вік, як віл, ярмо впрягаю...
Трапляються у нього і заклики проти панів та царів, але головне проти німців:
Далій, браття, в руки коси!
Лях нам красний приклад дав;
Вже вольности брнять голоси,
Довго, русин, довго спав.
Далій, хлопці, на врага,
Гурра-га! Гурра-га!
Руська земля - наша мати,
А наш отець со небес,
Всі слов ’яне суть нам брати,
Тільки німець то є пес...
і т. д.
Пісня, видимо, не здобула популярности, і то не тільки через свою неправильну мову українську, але і через неприймовність висловленого в ній гасла. Невідомий автор переробив пісню Ценглевича для українського вжитку, звернувши її проти поляків:
Руська земля - наша мати,
Отець наш во небесах,
І мазури наші браття -
Токмо один лях єсть враг.
M. Возняк гадає, що й відома поезія Шашкевича «Болеслав Кривоустий під Галичем р. 1139» була замаскованою відповіддю на заклики Ценглевичеві до братерства.
Не згасайте, ясні зорі.
Не вій, вітре, з низ Дністра,
Не темнійте, красні звори,
Днесь, Галиче, честь твоя!
Бо хто русин, підлітайте
Соколами на врага!
Жваво в танець, заспівайте
Піснь веселу: гурра-га!
Поварися, облак тьмистий,
Ще годинку, ще постій,
Тобі прийде розповісти
Славний руський з ляхом бій!
Од Бескида аж до моря
Піснь весела загула,
Від запада аж де зоря
Чути голос: гурра-га!
«Сучасні (Шашкевичеві) українці, - пише Возняк, - що читали або чули цей вірш, непомильно розшифровували текст цієї нібито історичної поеми».
Далеко ближчі настроями були для галицьких українців ті діячі польської громадськости й культури, що, перейнявшися романтичним інтересом до народности, віддалися справі збирання українських пісень. Із таких діячів на першому місці стоїть Вацлав Залеський (або інакше Вацлав з Олеська - Watiaw z Oleska). Його збірка пісень («Pieнni ludu Polskiego i Ruskiego w Galicyi»*: У 2 т. - 1833-34) у Галичині мала те значення, яке у нас належало Максимовичу (Дашкевич). Народившися в галицькому українському селі, він змалку чув українські пісні, що викликали в нього «pierwsze pobudki rozwijaj№ cego sік uczucia» (перше пробудження розвинутого почування). Етнографічними записами він зайнявся з початку 20-х pp., ставлячися до української пісні з великим признанням. Вацлав Залеський був у добрих стосунках із збирачами пісень - українцями, і багато їхніх записів увів до свого збірника. Григорій Ількевич на Коломийщині, Іван Білинський в околицях Бережан, Іван Вагилевич на Стрийщині та Станіславівщині передавали свої матеріяли польському збирачеві. Можна думати, що передавав йому матеріяли й Маркіян Шашкевич.
Враження, яке збірка Вацлава з Олеська справила на гурток його українських постачальників, було, як вірити Я. Головацькому, скоріше негативним: «Ми гордилися, що поляк уважав українські пісні поетичнішими від польських («В поэтическом отношении выше песен польского народа»); але ми обурювалися, що українські пісні вміщено всуміш із польськими і видрукувано польськими літерами. Нам хотілося б мати національний збірник в роді Максимовичевого». Так постала ідея «Русалки Дністрової», що рік її виходу, 1837-й, вважають звичайно за початкову дату українського відродження в Галичині.
* «Пісні польського і руського люду в Галичині» (пол.).
То була «невелика, досить безневинна книжка, яких сотні виходить на втіху етнографам», але за даних обставин вона набула великого значення, «заявляла о своем существовании народность, считавшаяся погребенной». Учасники цього збірника - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький - відомі під назвою «руської трійці». Здружилися вони року 1832, коли Шашкевич був на другому році філософії (останній передбогословський клас), а Головацький та Вагилевич - на першому, і назву ту дістали від своїх семінарських товаришів.
Душею товариства, до якого тяглися і деякі з менш ініціятивних студентів, був Маркіян Шашкевич (1811-1843). Родом з Золочівського повіту, син священика, він року 1829 записався на перший рік філософії, а року 1830 восени був виключений з семінарії за досить невинне порушення дисципліни. Роки 1834-1837 він знову жив у семінарії й студіював теологію. Обдарований поетичним хистом (порівнюючи невеликим), він уже 1833 року зложив з товаришами збірничок поезій «Син Русі», 1835 року склав казання на день народження імператора Франца І та приєднав до нього оду «Голос галичан». Оду було видрукувано в 250 відбитках, і, як розповідає Я. Головацький, «вся семінарія була захоплена, і український дух піднісся на 100 відсотків». Ще раніше, 1834 року, Шашкевич складає альманах з власних творів і творів своїх товаришів та з додатками народних пісень. Збірник, названий «Зоря», було подано до віденської цензури. Віденський цензор, облічивши кількість українського племені на 9 мільйонів, поставив питання, чи може Австрія підтримувати літературні заходи українців, викликаючи тим невдоволення поляків та Росії. Почалося урядове листування, наслідком якого «Зоря» потрапила до цензора Венедикта Левицького і до друкарні не дійшла.
Провал «Зорі» примусив львівських ентузіястів шукати легших умов цензурних. Головацький знайшов шлях до Угорщини. Матеріял «Зорі» подано до цензури в Будапешті. У жовтні 1836 р. цензор дав дозвіл, а в грудні того ж року (помічена датою 1837) з’явилася і сама книжка під титлом «Русалка Дністровая». Передмова «Русалки» зв’язує галицько-український почин з національними рухами південно- і західнослов’янських племен, орієнтується вона і на досвід східноукраїнських земель. По передмові, що належить Шашкевичу, ідуть народні пісні - думи, думки, «ладкання» (тобто співи весільні) з коротеньким вступом («передговором») Івана Вагилевича. Далі бачимо оригінальні «складання», здебільшого Шашкевичеві, переклади Шашкевича і Головацького (сербський епос та Краледворський рукопис) і, нарешті, відділ старовини з коротенькими статейками, рецензіями та нотатками.
Цензурні прикрості спіткали «Русалку Дністрову», як і її попередницю «Зорю»: 800 примірників із тисячі надрукованих затримано у Відні. Віденська цензура поставилася до неї толерантно, зате львівська познаходила в «Русалці» багато місць неморальних та політично небезпечних і «Русалки» до транспорту у Львів не допустила. Справа ускладнилася. Цензор Венедикт Левицький, він же ректор семінарії, взявся допитувати «руську трійцю». Шашкевичу грозило виключення з духовного стану. Частину його провини взяв на себе Яків Головацький і тим урятував приятеля.
Дальше життя Шашкевича коротке і на пригоди небагате; 1838 року він одружився і, деякий час побувши адміністратором парафії (тобто тимчасовим заступником), дістав місце пароха («настоятеля») в Новосілках, де й помер з сухот улітку 1843 р. Постать його, ідеалізована в спогадах сучасників, стала предметом культу серед галицько-української інтелігенції. 1911 р., в столітні роковини народження Шашкевича, йому поставлено пам’ятник у с. Підліссю. Під час ювілейних свят піднесено значення Шашкевича як «предтечі того національного руху, що, задержаний після нього кількалітньою реакцією, будиться під леготом «весни народів» у 1848 p., а відтак у шістдесятих роках оживає в конкретних формах свідомого українства і стає основою безупинної і щораз ширшої культурно-громадської струї» (Олесницький).
Як поет Шашкевич ледве встиг виявити себе. Можна сказати про нього, що, почавши зі збирання етнографічних матеріялів, він і в своїй поезії раз у раз переробляв матеріяли народнопоетичні. М. Возняк зробив цікаве порівняння межи його «Обступленням Львова Хмельницьким» і народною піснею, наведеною у «Pieнniach Ludu Ruskiego w Galicji»* Жеготи Паулі (Львів, 1838).
* «Пісні руського люду в Галичині» (пол.).
У Шашкевича:
Ой у чистім полі да близько дороги,
Там стоїть наметець великий, шовковий,
А у тім наметці стоїть стіл тисовий.
Да гетьман Хмельницький сидить кінець стола,
Молодці-козбки стоять доокола.
Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,
По всій Україні розсилає вісті.
Військо курінноє в поход виступало,
Ляхи розроняло да Львів обступало.
У збірці Паулі:
А в чистім полі да близько дороги
Стоїть наметце дуже шовкове,
А в тім наметці стоїть столичок.
На тім столичику ґречний молодець
Конями військо збирає,
Військо збирає та й під Львів стає,
Та й під Львів стає, все шерегує,
А своє військо на Львів рихтує.
Властиві поезії Шашкевича й деяка ідеалізація минувшини та історичні ремінісценції, якими маскуються актуальні сьогоднішні настрої («Болеслав Кривоустий»), Ряд віршів присвячено похвалі рідній пісні та слову. В поезіях Шашкевича знаходимо впливи Метлинсько- го. Вірш «Побратимові» («Отак, Николаю, вкраїнські вірлята») показує в ньому аматора наддніпрянської романтичної поезії. З українською школою польської поезії в’яже його переклад досить великого уривку з «Zamka Kaniowskiego» Северина Гощинського.