Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005

Галицько-українське відродження
Українське письменство XIX ст.

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Лекція XXIII

Інші діячі «руської трійці» значно поступаються перед Шашкевичем як поетичним хистом, так і чистотою своєї громадської позиції. Іван Вагилевич (1811-1866), виступивши в «Русалці Дністровій» двома «віршованими повістями» - «Мадей» та «Жулин і Калина», - на шкільному слідстві зрікався своєї свідомої участи в «Русалці». Дальша його діяльність відзначена борсанням із сторони в сторону, зближенням з сильними та впливовими людьми. Його біографію, перісту й невтішну, подано в статті Я. Головацького: «Судьба одного галицко-русского ученого» («К. Ст». - 1883. - Ч. VII)*.

Яків Головацький (1814-1888) був постаттю витривалішою, але й він не встояв на зайнятій позиції. Скінчивши 1839 року теологічний факультет, він висвятився тільки 1843 р. (йому деякий час, як людині не цілком надійній, не давали парафії). У подіях 1848 р. Головацький відіграв значну роль: на з’їзді руських учених він був головою секції «руського язика і словесности», а в грудні того ж року дістав кафедру в Львівському університеті. Його українська лінія стала непевною під час реакції 50-х pp. Головацький зближається з гуртком історика Галичини Дениса Зубрицького, людини з шляхетськими забобонами та російської орієнтації. «Погодінська дружина» - так називають інколи цей гурт галичан (на ймення московського історика М. П. Погодіна, що підтримував діяльне листування з «зарубежными братьями»). Кореспонденцію Головацького опубліковано заходами акад. Кирила Студинського. (С. О. Єфремов характеризує її внутрішню сторону такими словами, як «обскурантство», «кар’єризм», «запобігання ласки у сильних», а мова тогочасних галицьких політиків та учених дає С. О. Єфремову привід порівняти цю кореспонденцію з «тими солдатськими листами до рідні, що придбали таку сумно-анекдотичну популярність на Україні»). Року 1867, виїхавши до Москви на етнографічну виставку, Головацький втратив свою львівську професуру. Умер він 1888 року у Вільні, де був головою Археографічної комісії.

1848 рік був кульмінаційним пунктом у розвитку раннього українського відродження в Галичині. «Весна народів» розпочалася досить рано. Уже в березні почалися розрухи у Відні; незабаром перекинулися вони на Львів, Будапешт, Прагу. Небезпідставно побоюючися польського національного руху, хоча й настрашеного подіями 1846 року («Краківська гайдамаччина» - від імені найкривавішого епізоду, де польські ж селяни перебили й пов’язали кількасот повстанців), австрійський краєвий уряд в особі намісника Галичини графа Ста- діона пробує обіпертися на «вірних тирольців сходу», на українців: «сам уряд спонукував українських священиків і світських інтелігентів заявляти себе українцями» (Возняк). Організаційні форми руху підказано польським прикладом. Так 15 квітня заснувалася польська Рада народова. Українська ж того типу організація - Головна руська рада - заложилася тільки в травні, вже після того, як греко-католицька семінарія відсвяткувала день народження імператора Фердинанда і почула оголошений під час свят новий конституційний закон, що давав «волю зборів». На тому семінарському святі вперше залунав гімн лояльних «цісарсько-королівських» українців галицьких, «рутенців», на слова поета Івана Гушалевича (1823-1903). Франко у статті про Гушалевича (ЛВН, 1903) називає цей твір «безідейною і навіть реакційною піснею». От одна з її строф:

Мир вам, браття, всім приносим:

Мир то отців наших знак;

Мира з неба днесь всі просим,

Чи багатшии,чи бідак...

Мир да буде вовік з нами,

Бо де мир єсть, там і Бог,

Мир нас злучить з небесами,

Світ ізліє на нас мног.

* Ця оцінка постаті і творчости І. Вагилевича не повна й несправедлива. Очевидно, М. Зеров не володів усім матеріалом про письменника, не знав про численні його праці, що не були надруковані. Насправді І. Вагилевич в багатьох моментах випереджав своє покоління, першим збагнув стратегічну перспективу співпраці з польським середовищем в Галичині, був автором особливо проникливих художніх, історичних, публіцистичних і культурологічних праць, що збереглися в архівах. Докладніше див.: Дем’ян Г. Іван Вагилевич як історик і етнограф. - К.: «Наукова думка», 1993. - Ред.

Перші українські збори зійшлися 2 травня 1848 р. в залі Консисторських нарад, при кафедральному соборі св. Юра (резиденції уні- ятського митрополита). Присутніх було поверх 300 чоловік, вони заслухали промови про організацію Головної руської ради, при чому один з промовців репрезентував польський погляд (окремої руської ради не треба), а другий (богослов Олексій Заклинський) нападався на хитрощі та нещирість польської лінії супроти українського люду. На чолі обраної Ради (30 чоловік), що мала повідомляти уряд про потреби й бажання людности та керувати розписаними вже виборами до парламенту, став єпископ Григорій Яхимович. На першому засіданні Ради він виголосив промову, подібну до проповіді, в якій, посилаючися на притчу про лінивого женця, що, заснувши на полі, мусить потім докладати сил, щоб порівнятися з іншими робітниками, - закликав Раду до роботи. Відозву Головної ради, датовану 10 травня, написано від імені русинів галицьких, частини великого руського (тобто українського) народу, «которий говорить одним язиком і 15 мільйонів виносить, а которого півтретя землю Галицьку замешкує». У відозві тій було кілька хороших і голосних фраз, як от: «Пробудився наш руський лев і гарну ворожить нам будучи- ну». «Будьмо тим, чим ми бути можемо і повинні. Будьмо народом!». Взагалі, «крепкую фразу» та «театральну позу» треба вважати характерними для багатьох галицьких діячів 40-х pp. Закликала ж відозва: поставити уніятську церкву нарівні «інших обрядів»; піднести народність у всіх її формах (удосконалення мови, найширше запровадження її в шкільну практику, часописи, видавнича робота і т. д.); пильнувати «наших конституційних прав», а полагодження потреб шукати «конституційною дорогою». Закінчувалась відозва виразами лояльности до монарха.

В залежності від Головної ради були місцеві Ради, що їх число в місяці липні дійшло до 34.

Не спромігшися перешкодити заснуванню окремої Руської ради, діячі польської громадськосте утворили для конкуренції з нею Руський собор (23 травня 1848 p.). Відозва Руського собору відзначала переваги нової організації, що складається не тільки з самих священиків, а й з мирян. Послав Собор своїх представників і на Всеслов’янський з’їзд у Прагу, де на делегатів Ради дивилися трохи скоса як на «святоюрців», клерикалів. Кожна з організацій видавала свій орган. Органом Ради була «Зоря галицька», «письмо повременное, для справ народних, политических і церковних, словесности і господарства селянського галицько-, угорсько- і буковинсько-руського народа». Перше число «Зорі» вийшло 15 травня, спершу була вона тижневиком, а потім виходила й двічі на тиждень; кількість передплатників її трималася приблизно півтори тисячі. Девізом видання, видрукуваним при заголовку, було: «Русине! пізнай себе, буде з тебе!» Органом Руського собору був «Дневник руський», видаваний і кирилицею, і латиницею. Редактором його став Іван Вагилевич, що покинув парафію, діставши з польського боку обіцянку матеріяльних компенсацій. «Дневника руського» вийшло всього 9 чисел. Бомбардування Львова та розв’язання польської Ради принесло кінець Руському собору, «Дневнику» і громадсько-політичній кар’єрі Вагилевича.

Третій епізод 1848 року - Собор руських учених. Думка про такий Собор не раз виникала на зборах Руської ради в зв’язку з потребами популярної літератури та шкільної освіти, її обстоювали Борисикевич та Микола Устиянович, один з товаришів Маркіяна Шашкевича, промовець, поет і редактор досить народолюбного і прогресивного «Галичо-руського вістника» (1849-1850). Наради Собору відбувалися в музейній залі семінарії з 19 по 26 жовтня і зібрали 118 учасників («з’їзд сотки вчених»). На відкритті цього науково-освітнього конгресу промовляли Жуковський, Трещаківський (ініціятор заснування Народного дому) та патетичний Микола Устиянович, що найсильніше ударив у струну національного відродження:

«Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золотими буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами естества свого... зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на тоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону (агонії), мов під тягарем могили?»

Найбурхливіше пройшли збори шкільної секції, де повстали гострі правописні питання, як-от - писати твердий знак (ъ) чи не писати. На чолі «єрофілів» стояв Осип Левицький (виведений у Франка в повісті «Великий шум»), на чолі «єроборців» - Рудольф Мох. Боротьба партій доходила до писання епіграм та кошачих концертів ворогам твердого знаку (Устияновичу, Головацькому, Мохові). На спільних зборах з’їзду виступив Я. Головацький, що виголосив був ентузіястичну доповідь - «Розправу о язиці южноруськім і єго нарічіях», де назвав «язик малоруський» - «осібним, самостатним і стародавнім межи язиками словенськими», «чистим, повноголосим, мужеськи-сильним та виразистим. під пером Котляревського», «м’яким, сердечно-ніжним, пещеним. під пером Основ’яненка», - і підкріпив ту думку посиланнями на «сторонських читателів» (Бандтке, Міцкевича, Бодянського, Луганського-Даля та ін.).

Із поетів цієї пори - послідовників Шашкевича - найпомітніші Микола Устиянович (1811-1885) та Антін Могильницький (1811-1873).

Виступив Устиянович як поет ще на шкільній лаві, 1836 року, написавши елегію на смерть Михайла Гарасевича («Слеза на гробі Михайла барона Гарасевича»); на шкільній же лаві познайомився він і з Шашкевичем, якого привітав сонетом «В день імени єго»:

Друже сердечний, красненький соколе!

Ти соловієм з руського серденька,

Як о дитині любящая ненька,

О руськім щастю плачеш і недоли.

Ти гаї наші, ріки, гори, доли

Будиш з немочі, даєш їм оченька,

Даєш їм голос, гарнії личенька,

І нас думати з ними вчиш поволи.

О Маркіяне! Коби ти весною

В силі, здоров’ї зацвів побратимам,

Щоби ми довго тішились з тобою!

Щоби ти довго, соловію красний,

З душі руської співав руським синам

І о нас гадков подумав си щасний!

В 1848 р. і пізніше Устиянович друкується в «Зорі галицькій» та «Галичо-руськім вістнику». Містить там свої поезії та прозу («Месть верховинця», «Старий Єфрем», «Страсний четвер»).

З його пісень та романсів найбільшої популярности зажив переспіваний з польської «Верховинець»:

Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе так мило!

Як ігри вод, плине ту час,

Свобідно, шумно, весело.

З верха на верх, а з бору в бір

З легкою в серці думкою,

В чересі кріс, в руках топір,

Буяє леґінь тобою.

Характерне зіставлення цього романтичного «Верховинця» з реальною життєвою правдою в оповіданні М. Черемшини «Верховина». Писав Устиянович і балади («Проклятство матері», «Могила Святославова»), і байки, і патріотичні оди. З його поезій кращими вважаються ранні, де мова чистіша, де Устиянович не намагається, як потім, наближатися до форм російської мови.

Антін Могильницький, одноліток Шашкевича, вчився кількома роками пізніше од нього. Гадають, що до Шашкевичевого гуртка він не належав. Писати почав 1838 року, зложивши «Голос радости» на іменини ректора духовної семінарії Григорія Яхимовича. 1840 року висвятився, 1848-го брав участь у народнім руху, але найбільшої слави здобув своєю промовою в австрійськім парламенті, де домагався української мови в школі та урядах. З поетичних його творів свого часу найбільше читався «Скит Манявський». У поезіях Могильницького переважає риторика, ліризму в його писаннях мало. Найхарактерніше в цьому розумінні його велике віршоване послання «Ученим членам руської Матиці» на новий рік 1849. З Могильницького великий прихильник народної мови:

Ні! Язик руський солодкий, багатий,

Ревний соловій красної природи,

Чим довше мусив облогом лежати,

Дасть в перелозі тим буйніші плоди.

Він високо цінить народну поезію. Поему «Скит Манявський» рекомендує як «піснетвореніє епічеськоє, основане на повістях простонародних руських». Могильницький гадає, що українська поезія має спиратися не на класичних зразках, а на власнім народнопоетичнім добутку:

Нащо гадками старого Верґіля

Справляти скиби родимого плуга,

Сли тяжкий колос Покуття, Поділля

Жнеться при піснях і в джерелах Буга?

Що плюндрувати Шіллери і Ґети,

Томки, Адами, Бальзаки, Байрони,

Сли з руської груді виснують поети

Родимой пісні найсолодші тони?

Проте класичне виховання та мала обізнаність з поетами Наддніпрянщини призводять до того, що в його поезіях повно мітологічних імен та ремінісценцій, а мова дуже далеко часом відходить од народної основи до «твердої мови», до штучного «галицько-руського язичія». До «Скита Манявського» мала увійти й перероблена з Богдана Залеського (Co sік staіo? Gdzie to naszych dum poіоwa?)* пісня:

Ах, недоле! Що ж ся стало?

Где ся наші пісні діли,

Пісні золотії?

Думок руських чом так мало?

Чи навіки заніміли Красні думи тії?

Року 1849 прийшов кінець короткої волі «австрійських народів». Парламентарне представництво випало для українців дуже нещасливо. Майже не маючи національно свідомої інтелігенції, покладаючися на уряд, галицькі українці не змогли затримати революційних здобутків. Новий намісник Галичини граф А. Голуховський зліквідував помалу курс Стадіона. На український рух дивляться зневажливо. Установлюється погляд, ніби русинів «вигадав» австрійський уряд у своїх цілях і тримався їх, поки вони були йому потрібні. Розчарувавшися щодо урядової підтримки, діячі галицького руху починають чимраз більше орієнтуватися на офіційну Росію, що так заімпонувала їм приборканням угорського повстання. Історик Д. Зубрицький, який нарікав у листі до Максимовича, що йому «невозможно и очень тягостно определенно изъясняться на русском языце, нет случая упражняться», використовує тепер російських офіцерів, що стоять постоєм у його домі. Він висловлюється проти української мови, гадаючи, що дбати про її розвиток, тішитися її культурними перспективами можуть тільки «мрачные исступленники» (фанатики) або «низкие невежды, пренебрегающие всякую науку собственного языка» (тобто російської мови). Спроквола формується теорія національної й мовної єдности: по суті, мовляв, є одна «руська» мова, а в ній дві вимови - русская (великоруська) і руська (малоросійська). Через те - «в один час орієнтація на Росію, в зв’язку з загальним консерватизмом громадським, серед галицької інтелігенції дістала назву москвофільства». Під знаком москвофільства перебуває майже все розумове життя Галичини 50-х років.

* Що сталося? Де ж то наших дум половина (пол.). - Ред.