Микола Зеров - Українське письменство XIX ст. Від Куліша до Винниченка - О. Баган 2005
Російські повісті Шевченка
Українське письменство XIX ст.
Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас
Лекція XXXII
Російські повісті Шевченка - найслабша, найнепомітніша частина його літературної спадщини. «Прозова спадщина Шевченка поділила долю його художньої спадщини», - пише акад. Єфремов. «Слава Шевченка-поета затьмила була славу Шевченка-художника, і тільки пізні вже часи принесли останньому повну реабілітацію. Для Кобзаря Дармограя (псевдонім, яким Шевченко підписав свої російські повісті) ці часи не настали, можна сказати, і по сей день.
* Назву сконфісковано (пол.). - Ред.
Писано ці повісті в Новопетровському, коли по трьох роках поетового перебування там режим був полегшений, і начальство погодилося знову дивитися крізь пальці на його літературну роботу.
Всіх повістей дев’ять: «Наймичка», датована: Переяслав 25.11.1844, «Варнак» (1845), «Княгиня» (1853), «Музыкант», «Несчастный» (1855), «Капитанша», «Близнецы», «Художник» (1856), «Матрос, или Прогулка с удовольствием и не без морали», яку Шевченко опрацьовував і переписував у Нижньому Новгороді зимою 1857-58 року. Десята, не датована - «Повесть о безродном Петрусе» - пропала десь іще в 60-70-х pp.
Дати перших двох повістей небезпідставно взяті під сумнів. Зробив це вперше Кониський, а до погляду Кониського прилучилися потім усі інші дослідники. Папір рукопису, почерк, стиль оповідань не дозволяють одривати «Наймичку» та «Варнака» від решти повістей. Дати 1844, 1845 pp. - це просто засіб конспірації, не більше, «.. .явно недоладна дата формально рятувала автора перед обвинуваченнями на случай нової якої халепи з рукописами». В 50-х pp. ці повісті «були єдино можлива продуховина» за «злиденних обставин» Гарнізонного життя. Вони були єдиною пробою власних сил, методом самоперевірки поета, чи «не зледащів» він, чи «не захолонув у неволі».
Опинившися на волі, живучи у Нижньому, Шевченко не кидає думки надрукувати їх, звертається до Куліша, до Аксакова по вказівки і дістає їх. На зиму 1857-58 pp. припадають, таким чином, і перші критичні оцінки повістей.
Оцінки були мало прихильні. Куліш у листі 1.II.1858 р. запевняв Шевченка, що він «зневажить себе їми перед світом». Бо «щоб писати по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набратися». Куліш інформував: редакції Шевченкових повістей не приймають: «Прочитуючи твої московські повісті, земляки твої кивають головами, а москалі відкидають геть, а вірші твої рідні так москалі шанують, а земляки наче псалтир той промовляють».
В тому ж дусі відповів Шевченкові й Аксаков: «Я не советую Вам печатать эту повесть («Княгиня»): она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта. Вы лирик, элегист, Ваш юмор невесел, а шутка не всегда забавна. Правда, где Вы касаетесь природы, где только доходит дело до живописи - там все у Вас прекрасно, но это не выкупает недостатков целого рассказа. Я без всякого опасения говорю Вам только голую правду. Имея перед собою описательное поприще, на котором Вы полный хозяин, Вы не можете оскорбиться, если Вы не умеете пройти по какой-нибудь степной тропинке».
Так повісті і зосталися за життя авторового недрукованими. Костомаров, до якого перейшли рукописи, протягом 20 років держав їх під спудом. В листі до В. І. Семевського р. 1880 він характеризував їх як розтягнені, мелодраматичні, до того ж «более наброски, чем оконченные произведения», «драгоценные камни в уродливой оправе».
Публікація повістей почалася р. 1881 з ініціятиви В. Беренштама і, можливо, В. П. Горленка. «Несчастный» з’явився в «Историческом вестнике» (1881, І), «Музыкант» - у газеті «Труд» (Київ, 1882). Решта - в «Киевской старине» в pp. 1884-1887. Повністю видала їх редакція «Киевской старины» р. 1888. В українському перекладі «Повісті» з’являлися кілька разів (напр., в-во «Вік», 1901, катеринославське видання 1914 p., «Сяйво», 1928).
Над вивченням Шевченкових повістей один із перших став працювати Франко, що для свого габілітаційного викладу у Львівському університеті взяв темою Шевченкову «Наймичку», порівнявши однойменні поему та повість.
Цікаві ті заходи, яких ужив Шевченко, переробляючи поему в повість. В поемі «Наймичка» дано лише основні моменти фабули, її вершини; в повісті фабулу розгорнуто з усіма подробицями і переходами. Дійові особи представлені в досить повних характеристиках, внесено пейзаж (шлях Ромодан, Сула), побутові подробиці, точні топографічні означення. Число дійових людей збільшено - отець Ніл, диякон, Угрин, що продає ліки, деталі відносно Маркової науки і т. д.
Повість «Варнак» зроблена на той самий зразок. Вводяться нові епізоди, нові люди в канву поеми. Тон оповідання в багатьох місцях лишається ліричний.
В «Княгині» Шевченко уже далі відходить від власної поеми («Княжна»). Центр дії перенесено на княгиню-матір.
Ще далі стоїть повість «Капітанша». Як і в «Матросі» («Прогулка с удовольствием и не без морали»), в ній дано сюжетові досить складне облямування - подорожніх записок автора. Оповідання дається від першої особи. Автор розповідає про свою подорож від Орла до Глухова, про різні свої міркування та пригоди, про зустріч з старим Туманом, його вихованкою, «капітаншею», та її дочкою. Від поміщика Віктора Олександровича він дізнається історію Тумана і в кінці присутній на вінчанні дідича з молодою Туманівною. В історії, яку розповідає авторові Віктор Олександрович, бере участь розбещений офіцер, що возить при собі коханку-француженку під виглядом джури. Він кидає жінку незадовго перед пологами, що випадають дуже тяжкими й позбавляють матір життя. Перед смертю жінка просить солдата Тумана взяти немовля на виховання. Історія матері повторюється з її дочкою, «капітаншею», і тільки в третьому поколінні автор показує чесний шлюб.
В «Матросі» композиція значно складніша, і сама повість більша розміром. Подорож авторова на цей раз відбувається на Правобережжі. В одному з заїздів автор дізнається про матроса, севастопольського героя, що попрохав замість військових нагород визволення сестри з кріпацтва. Дальший маршрут автора знайомить його з самим матросом та його сестрою. В. П. Горленко вказує на подібність «Матроса» до старих розповідних форм. «В строгом смысле это, собственно, не повесть, а ряд впечатлений, нечто вроде сентиментального путешествия Стерна, только с иным характером».
Цікава риса в повістях Шевченка - це велика сила в них ідеально добрих людей (старі Прехтелі в «Матросі»), тяжіння в бік щасливих закінчень і позитивної закраски. «На мою думку, красне письменство не повинно торкатися картин брудних, хоч тепер це, на жаль, річ звичайна», - говорить один з героїв його повісти «Музыкант». Героїні Шевченка, особливо такі, як Олена в «Матросі» («Прогулка с удовольствием и не без морали»), - безпосередні, наївні і, чим ближчі до природи, тим чистіші і кращі, їм протиставляються жінки, що якоюсь мірою покуштували культури - наприклад, родичка авторова в «Матросі», в якій досить легко пізнати, зіставивши відповідні місця повісти з «Журналом», Агашу Ускову, жінку новопетровського коменданта. Ці жінки з товариства перейняли тільки зовнішні ознаки культурности, але ціною втрати внутрішньої душевної краси.
Повість «Художник» має темою загин повного довір’я до людей молодого таланту внаслідок негативного впливу оточення.
В постаті художника, викупленого кріпака, Шевченко дав трохи самого себе 1838-1840 pp. Елемент автобіографічний взагалі в цій повісті більший, аніж у інших. В. Горленко в статті «Иллюстрации Шевченко» («К. Ст.». - 1888. - Кн. І-III) попробував оцінити повість як джерело біографічне. Його висновки: «Эти повествовательные заметки не дают нам всего духовного мира поэта... Перед нами петербургский живописец, ученик Брюллова. Более индивидуальная и великая сила духа его - скрыта.» Але треба сказати, що і для зрозуміння Шевченка-художника повість дає матеріял досить пізньої дати. Ранній Шевченко взятий крізь настрої й погляди 50-х років. Оповідання ведеться від першої особи. Шевченко в повісті відносно свого героя займає становище, яке в дійсності займав супроти нього Сошенко. В оповіданні подаються листи молодого художника, в яких він розказує свою історію й до яких автор подає свій коментар та різні міркування.
Як «Художник» вводить нас у художні погляди Шевченка, так «Близнецы» трохи знайомлять з літературними його поглядами. В повісті змальовані «хороші люди старої Малоросії» - переяславський пан Сокира та його дружина - ідилічна пара, трохи в дусі «Старосвітських поміщиків» Гоголя. В Шевченкових героях, проте, більше діяльного добра, і розумове життя їх досить багате. Старий Сокира знається на давніх авторах, тямить давньоєврейської мови, залюбки говорить на теми етично-філософські. Його діти одержують освіту: Зосим - у кадетськім корпусі, Саватій - у полтавській гімназії та університеті. Розповідаючи про Полтаву, Шевченко вводить постать Котляревського; розказуючи про літературні інтереси героїв, трактує питання української літератури (напр., Горацій в переробках Артемовського-Гулака). Психологію Зосима та Саватія дещо спрощено. Постать Зосима нагадує трохи Шевченкового ж «Несчастного». Поводження ж Зосима, офіцера, немов ілюструє погляди автора на те «отвратительное сословие», як він сам висловлювався в «Журналі».
В літературнім доробку Шевченка повісті важать небагато. Цікаві як матеріял до пізнання Шевченка в найтяжчі роки його вигнання, вони не прокладають нових стежок у площині художній. На вигнанні, маючи лектуру досить випадкову, Шевченко відставав від розвитку прози, орієнтувався на старі зразки, і в пору, коли народжувався роман, коли здобували признання реалістичні начерки та повісті, писав, дотримуючися старих жанрів. Це й було причиною негативного ставлення до повістей хоча би Куліша, що настоював на необхідності «підучитись». «Тут (тобто у російськім прозовім писанні) не самого таланту треба...» «До всякого діла особая робота і особая наука».