Усі уроки української літератури 10 клас І семестр Профіль — українська філологія - 2018

Головні етапи життя і творчості В. Стефаника. Особливості художнього світогляду письменника - ЕКСПРЕСІОНІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. ТВОРЧІСТЬ В. СТЕФАНИКА

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом В. Стефаника, особливостями його художнього світогляду; формувати вміння виділяти основне; розвивати навички зв'язного мовлення; виховувати повагу до особи письменника, сприяти формуванню гуманістичних переконань.

Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1. Перевірка домашнього завдання

2. Тематичний словниковий само диктант „Ознаки експресіонізму”

IІI. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ Й МЕТИ УРОКУ

Слово вчителя

„Стефаник — це митець з Божої ласки. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження”,— таку оцінку творчості митця дав І. Франко у статті „Українська література”. Тож і ми маємо нагоду ознайомитися із життєвим шляхом і творчим доробком цієї талановитої людини.

IV. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Лекція учителя, яка супроводжена демонструванням на мультимедійній дошці фотографій, уривків з „Автобіографії” письменника.

Учні складають хронологічну таблицю життя і творчості письменника чи занотовують матеріал у формі тез.

Матеріал для вчителя. Біографія В. С. Стефаника

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) в заможній селянській родині.

Батько письменника, чоловік крутої вдачі й практичного розуму, не мав часу займатися вихованням дітей. Одержимий жадобою збагачення, Семен Стефаник не давав спуску ні наймитам, ні дружині, ні дітям і сам став рабом своєї пристрасті. Наймити ненавиділи його і проклинали, дружина і діти боялися.

Мати, Оксана Кейван, була жінка ніжна і безмежно добра, „обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро, та постійно відчувала над собою зверхність твердого і впертого чоловіка”.

Невтомна трудівниця, мати виховувала і в дітей любов до праці. Вони виконували посильні для їхнього віку доручення: стерегли курчат, завертали овець, вишивали, поганяли коней під час оранки.

Хлопчик виростав серед розкішної природи, оточений любов'ю і опікою матері, старшої сестри Марії, в атмосфері народних пісень, колядок, казок і легенд. Про це сам письменник пише у своїй „Автобіографії”: „У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все те, що вони просили. За те розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві чорти”.

Початкову освіту здобув Стефаник у рідному селі Русові (18781880). Віддати старшого сина в науку порадив місцевий поміщик Йосип Теодорович. „Я вже дитиною знав із розмов моїх батьків, що маю йти до школи. Мій батько, як заможний мужик, жив близько із місцевим поміщиком Йосипом Теодоровичем. Це був на свій час гарний чоловік, приятель селян, учасник повстання Гарібальді та польського, року 1863. Він і намовив батька давати найстаршого сина до школи. Підставою було те, що хлопець дуже гарно „брався очинашу”. З тими „очинашами” був для мене й сестри Марії великий клопіт. Мати по буднях тяжко працювала, і коли ми ввечері пригонили товар із поля, то зараз засипляли, то нас не могли добудитися до вечері, а вже говорити вечірні молитви під проводом матері не було сили нас примусити. І моя бідна мама знайшла на це таку раду. Кожної неділі перед вечором провадила нам сім предових молитов, щоб стало до другої неділі”.

Сільська школа навчила його грамоти, Снятинська (18801883) — „строїла душу”. Тут Стефаник відчув велику погорду до себе як сільського хлопця від учителів, приниження гідності, фізичні покарання — „тут мене почали бити, хоча дома мої батьки ніколи мене не били”. Все це нестерпно боляче мучило хлопця. Хотілося вернутися до Русова, де все таке близьке і рідне і де ніжна і турботлива мама. Зрідка відвідувала вона свого улюбленця в Снятині. Тоді було свято. Забувалися всі муки і образи. як писав у своїй „Автобіографії”: „Моя мама потихо, щоби батько не чув, намовляла мене, щоби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому. Жалую й тепер, що матері не послухав”.

Потім Василь Стефаник навчався в Коломийській гімназії, де зустрівся з несправедливістю, брехнею, підлабузництвом учнів-шляхтичів, цинізмом учителів. Один випадок залишив навіки незагоєну рану. „Професор натуральної історії Вайгель казав мені показувати на таблицях, які були дуже високо в класі на стінах порозвішувані, всілякі звірі. я був ще замалий і не годен рукою досягнути табличку, та за те тростиною так бив по руці, що вона зараз же спухла, а до того підкасував мені сорочину і в той спосіб у поясі відкривав перед класом голе тіло. цілий клас ревів з радості і сміху, а я стратив пам'ять і впав на підлогу. По школі я поволікся на квартиру і постановив покінчити собою”.

Минали десятки років, а гострота пережитого болю і сорому не згладжувалася: „До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого стиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той стид мене не отруїв”.

Не задовольняючись офіційною наукою, передова гімназійна молодь об'єднувалася в гуртки, намагаючись заглибитися в суть соціальних явищ, ознайомитися з прогресивними ідеями того часу. Гуртківці цікавилися насущними проблемами становища селянства, читали заборонену літературу.

У Коломийській гімназії Стефаник познайомився з пропагандистами соціалістичних ідей Анною Павлик, Северином Даниловичем, здружився з Л. Мартовичем, Кирилом Гамораком, активним громадським діячем, і його дочкою Ольгою, майбутньою дружиною, Михайлом Павликом — відомим на той час письменником, публіцистом, видавцем, соратником І. Франка, Романом Яросевичем, „який у п'ятому гімназіальному учив нас української літератури”.

Разом зі своїми однокласниками Лесем Мартовичем, майбутнім письменником-сатириком, та Іваном Семенюком, відомим в літературних колах під псевдонімом Марко Черемшина, створили таємний гурток, учасники якого видавали газету „Збірка”, проводили просвітницьку роботу серед селян, засновували читальні у селах. Стефаник, Мартович та Черемшина склали так звану „Покутську трійцю”.

Незабаром „за політику” активістів громадської роботи Л. Мартовича та В. Стефаника було виключено з гімназії, тому сьомий і восьмий клас майбутній письменник закінчував у Дрогобичі (1890-1892 роки).

На цей час припадає знайомство із І. Я. Франком, якого, як зізнавався, „може, єдиного з українських письменників, найбільше любив ... за його універсалізм, за його божеську працьовитість і за його велику скляну гідність людську, яку він мусив боронити перед тодішніми земляками своїми”.

У Дрогобицькій гімназії Стефаник продовжує громадсько-політичну роботу. Він стає членом щойно створеної І. Франком та М. Павликом радикальної партії (1890), бере участь у написанні її програми, пропагує серед учнівської молоді соціалістичні ідеї.

Напередодні випускних іспитів Стефаник одержав трагічну звістку про смерть старшої сестри — Марії, яка була йому і за першу вчительку, і за няньку, і за товаришку, і за другу маму. Свій біль і тугу юнак передає в новелі „Вечірня година”, а свою любов переносить на Маріїну доньку Параску, котрою опікувався до кінця життя.

Закінчивши в 1892 році гімназію, за вимогою батька вступає на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові. Тут стає членом студентського товариства „Академічна громада”, багато читає, а у травні 1894 року на шевченківському вечорі в Кракові знайомиться з високоосвіченою родиною Морачевських.

У 1895 році мали відбутися вибори до сейму. Стефаник активно агітує за селянських кандидатів, його статті з'являються в газетах „Народ” та „Хлібороб”. Умови для агітації, крім переслідування жандармерією, ускладнювалися низьким рівнем самосвідомості селян, котрих більше цікавила еміграція, ніж вибори.

За активну передвиборчу діяльність В. Стефаника заарештували і хворого привезли до Городенки в Коломийську тюрму, про що поінформувала газета „Діло” 24 липня 1895 року.

Арешт Стефаника широко освітлювався місцевою пресою. Активна громадська діяльність призвела до ускладнення стосунків із батьком, який відмовляється утримувати „кримінальника” в університеті. Стосунки остаточно попсувалися, хоч і до арешту не були ідеальними. Та Стефаника хвилювала хвороба матері так, що навіть сам захворів. Поїздки по селах, знайомство із тяжким життям селян підштовхнули вразливого юнака до написання новел, які з'явилися вперше в буковинській газеті „Праця”. Читачів не залишили байдужими твори „Виводили з села”, „Стратився”, „Синя книжечка”, „Сама саміська”.

1899 р. в Чернівцях вийшла перша збірка новел В. Стефаника „Синя книжечка”, до якої увійшло 15 творів. Слідом за цією збіркою вийшли у Львові наступні дві — „Камінний хрест” (1900 р.) та „Дорога” (1901 р.). 1 січня 1900 року після тривалої хвороби померла мати. ця трагічна подія призвела до апатії та самотності. А тут із Русова надійшла звістка про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від його синів. Одруження батька син сприймає як наругу над пам'яттю матері. Та в батька інша думка: господарство велике, воно потребує роботящих рук і догляду. Стефаник остаточно пориває з батьком, до Русова не навідується.

У 1903 році Стефаник очолив галицьку делегацію, що їхала на відкриття пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Оленою Пчілкою, М. Вороним, які зустріли його як відомого й улюбленого письменника. Василь Семенович відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі, про що написав Ользі Гаморак: „Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні”.

26 січня 1904 року В. Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка гармонійно поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терпеливість, шляхетність і високу культуру. Декілька років Стефаник із дружиною проживав у с. Стецеві, займався господарством, дуже швидко став своїм серед селян, які часто зверталися до нього за порадою чи медичною допомогою.

У 1908 році Стефаника вибирають послом від радикальної партії до парламенту. Десять років він захищає селян на найвищому рівні.

У 1910 році Стефаник з дружиною і трьома синами переселяються в новозбудовану хату в Русові. Він веде зразково господарство, добросовісно виконує обов'язки „мужицького посла”. А напередодні Першої світової війни В. Стефаника спіткало велике лихо — 4 лютого 1914 року Ольга Гаморак померла. На руках письменника залишилося троє малолітніх синів — Семен, Кирило і Юрко.

Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. У березні 1915 року за фальшивим доносом його заарештували, але через кілька днів випустили. Допомогли статус посла і клопотання Черемшини. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня (1916). Саме тут після п'ятнадцятирічної перерви знову починає писати. (Після книги „Моє слово”, що вийшла у Львові в 1905 році, письменник не надрукував жодного твору.)

Стефаник був переконаним прихильником української державності. Разом зі своїм другом Левком Бачинським, теж послом австрійського, а потім польського парламентів, на чолі великої галицької делегації ЗУНР письменник їздив у січні 1919 року до Києва на знаменне свято — урочисту церемонію проголошення злуки всіх українських земель.

Після розгрому більшовиками УНР Стефаник залишився щирим поборником української незалежності. Він болісно переживав розчарування через те, що його народ не зміг відстояти незалежність, і більше ніколи не бував на „Великій Україні”, хоча його неодноразово запрошували і радянський уряд, і друзі. Стефаник не схвалював того, що там відбувалося.

У 1926 році вийшла у світ збірка післявоєнних новел „Земля”. У цьому ж році В. Стефаник відзначив 55-річчя з дня народження та 25-річчя літературної діяльності. Книги письменника постійно видають у Харкові й Києві.

Матеріальний стан родини катастрофічно погіршився. Освіта трьох синів, переслідуваних польськими властями, коштувала дуже дорого. У жовтні 1928 року радянський уряд призначив Стефанику пожиттєву пенсію в розмірі 150 карбованців на місяць.

Письменника запрошували в Україну, але він не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного паспорта. До нього дійшла інформація про беззаконня, які там чинилися, про сталінські репресії. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В. Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку.

Про страхітливий голод 1932-1933 років в Україні Стефаник добре знав. Вся Галичина була стривожена чутками, які проникали через кордон зі Східної України. І хоч польські прикордонники пильно стежили за численними перебіжчиками, однак окремим сміливцям удавалося прорватися з Великої України в Галичину і розповісти людям про ту жахливу трагедію Наддніпрянщини.

А невдовзі Стефаник відмовився від своєї персональної пенсії. А сталося ось що. Письменник як завжди поїхав із сином Кирилом до Львова в радянське консульство одержувати свою пенсію. Прийняв письменника сам консул. Увічливо так. Пожалівся, що польські газети розпочали шалену кампанію про якийсь голод в Україні. Та й українські націоналістичні газети і журнали теж паплюжать Радянську Україну, розповідаючи про якийсь голод. І це в той час, коли Україна, навпаки, процвітає. Отож, треба, щоб Стефаник, як патріарх української літератури, написав спростування. Письменник заявив, що цього робити не буде. Зовсім недавно в нього на квартирі ночувало два перебіжчики з Великої України і розповіли, який страшний голод лютує в Україні. Є навіть випадки людоїдства.

Консул розгнівався і пригрозив, що в такому разі він порекомендує урядові України позбавити письменника пенсії. Стефаник зблід. Він встав, кивнув головою, кинув: „Моє шанування!” — і попрямував до дверей. А йому вслід розлючений консул крикнув: „Ти диви на нього! Він не буде писати спростування. Знайдуться, що напишуть!” Відтоді письменник був позбавлений персональної пенсії. Довідавшись про це, митрополит Андрей Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української католицької церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видавати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано.

З великою торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у подерті шапки монети. Схвильований письменник, здавалося, не чув ні слів подяки, ні молитов за його здоров'я. Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору на Україні 1933 року...

У 1933 р. у Львові вийшла книжка письменника під назвою „Твори”. В останні роки життя здоров'я В. Стефаника погіршилося. У 1930 році зимою переніс частковий параліч, у нього відібрало мову. Після довгих тижнів лікування він міг потихеньку ходити і розмовляти. Але слабкі руки не могли тримати навіть перо, тому записував син Кирило, який доглядав батька.

У листопаді 1936 р. до багатьох хвороб долучається ще запалення легенів, повторився параліч. Стан письменника був безнадійний. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл, міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.

V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО

1. Скласти психологічний портрет письменника на основі лекції вчителя

Талановитий, відповідальний, вразливий, добрий, відданий, вболіває за долю народу, гордий, має почуття власної гідності, справедливий.

2. Літературний диктант. Закінчити речення

1. В. Стефаник народився в ... (с. Русові на Івано-Франківщині)

2. До „Покутської трійці”, крім В. Стефаника, входили ... (Л. Мартович та М. Черемшина).

3. Навчався на медичному факультеті ... (Ягеллонського університету в Кракові).

4. В. Стефаник був заарештований і утримувався деякий час у Колимийській тюрмі за ... (активну передвиборчу діяльність).

5. У 1899 р. в Чернівцях вийшла перша збірка новел В. Стефаника ... („Синя книжечка”).

6. Перша збірка новел вміщувала ... (15 творів).

7. Слідом за цією збіркою вийшли у Львові наступні дві ... („Камінний хрест” (1900 р.) та „Дорога” (1901 р).)

8. У 1903 році Стефаник очолив галицьку делегацію, що їхала ... (на відкриття пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві).

9. Дружиною В. Стефаника була ... (Ольга Гаморак).

10. Стефаник був переконаним прихильником ... (української державності).

11. У 1908 році Стефаника вибирають ... (послом від радикальної партії до парламенту).

12. Стефаник помер ... (7 грудня 1936 року).

VI. ПІДСУМОК УРОКУ

Рефлексія

Ø Про що я поговорив би (поговорила б) з письменником?

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Повторити матеріал уроку за конспектом та за підручником. Прочитати новелу „Камінний хрест”.

Усний твір-роздум: „Як ви вважаєте, чи був В. Стефаник носієм національної ідеї?”

Випереджувальне завдання: підготувати повідомлення про причини еміграції українців в кінці ХІХ — на початку ХХ століття.