Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011

Рання творчість Т. Шевченка. Перші поетичні твори баладного та елегійного жанрів. Вісь неперервності історичного часу («До Основ’яненка», «На вічну пам’ять Котляревському», «Думка» («Пашо мені чорні брови..»). Умовність у баладі, тривога за жіночу долю («Причинна», «Лілея»)

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

ТЛ: елегія, поглиблення поняття про лірику й ліро-епіку.

Мета: ознайомити учнів з ранньою творчістю Т. Шевченка; вміти розрізняти лірику й ліро-епіку, визначати жанрову групу, до якої належить твір, та елементи, що посилюють емоційну напругу елегії (думки) та балади; удосконалювати навички виразно читати поезії, коментувати їх ідейно-художній зміст; виховувати емоційне сприйняття дійсності, естетичні почуття від спілкування зі словом Т. Шевченка.

Обладнання: портрети та автопортрети Т. Шевченка, виставка творів Кобзаря, репродукції картин «Тополя» (1839), «Будинок І. Котляревського в Полтаві» (1845), фонозапис пісні «Реве та стогне Дніпр широкий».

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності учнів.

1 Фронтальна бесіда.

- Під впливом яких факторів складався світогляд Шевченка в поре його юності?

- Розкажіть про час і обставини виходе в світ першої збірки поета. Як вона називалася?

- Які твори ввійшли до «Кобзаря»?

- Як оцінила «Кобзар» 1840 року критика? Прокоментуйте слова І Франка про художнє значення збірки, яка «… відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

2. Слово вчителя.

Відгуки на вихід «Кобзаря» з’явилися майже в усіх петербурзьких журналах і газетах. Так, журнал «Отечественные записки» зазначав, що вірші Шевченка «такі безпосередні, що ви їх легко приймете за народні пісні і легенди…». «Литературная газета» писала: «У віршах Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь пашить у них гаряча любов до батьківщини».

Ті ранні твори Шевченка, які не ввійшли до «Кобзаря» 1840р., були відомі українцям, що жили у Петербурзі, в рукописах. Як згадував російський письменник і журналіст І. Панаєв, малоросійські друзі його вже тоді говорили про нього з захопленням, і казали, шо Шевченко обіцяє виявити геніальний поетичний талант».

Серед перших поетичних творів Т. Шевченка особливо виділяються твори баладного та елегійного жанрів.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Виразне читання поезії «До Основ’яненка» та бесіда за питаннями.

- Кому адресований вірш Т. Шевченка? Чи знаєте ви, з якого приводу він був написаний?

- Визначте тему та ідею послання. Підтвердіть свої відповіді цитатами твору.

- Відомо, що у першій редакції аналізованого твору Шевченко писав:

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине.

От де, люде, наша слава,

Слава України.

За порадою П. Куліша, у «Кобзарі» I860 року поет дещо змінив це місце твору. Одні дослідники вважають, що така заміна сотворила ідейний зміст, а значить, і логіку, художню цілісність вірша, інші доводять, що збагатила, розширила ідею. А яка ваша думка?

- За допомогою яких художніх засобів автор передає ностальгію за славним козацьким минулим України? Наведіть приклади.

- Перечитайте другу частину послання. Що Шевченко розповідає про своє життя, настрій та переживання?

- До чого закликає поет Квітку-Основ’яненка? Як оцінює його творчість? Відповідаючи, використовуйте слова, вислови, уривки з тексту.

(Матеріал для вчителя.

Після розгрому царськими військами Запорозької Січі з козаків, котрі не схотіли служити турецькому султанові й, покинувши Задунайську Січ, осіли між Південним Бугом та Дністром, у 1788 році російський уряд сформував Чорноморське козацьке військо, яке через чотири роки було переведене на правий берег Кубані. У формуванні цього війська активну участь брав запорозький полковник Антін Головатий, якого обрано кошовим отаманом.

Головатий був знайомий з сім’єю Федора Квітки, де знаходив і моральну підтримку, і матеріальну допомогу. У 1839 році Григорій Квітка-Основ’яненко надрукував у журналі «Отечественные записки» нарис під назвою «Голотоватий» Прочитавши нарис, Шевченко зацікавився цією історичною особою, мав намір намалювати його портрет, зробив навіть ескіз. До автора нарису він звернувся з посланням — «До Основ’яненка».

Висловлюючи своє захоплення романтикою козаччини, республіканським ладом Гетьманщини, Шевченко вболіває над недолею сучасної йому України, поневоленої царатом, нещадно визискуваної кріпосниками.

Кобзар сумує за козацькою вольницею, згадує колишню славу рідної землі. Свою тугу автор передає через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили — у вітру, тирса — у степу, а чайки — у синього моря одне й те саме: де ви, преславні козаки? Запитують і водночас кличуть їх повернутися. Звичайно, повернення можливе, але тільки як повернення ідеї.

Поет намагається пробудити в нащадків гідність, колишню звитягу, запорізьке лицарство, честь. На думку Т. Шевченка, нація, яка має такі пісенні скарби, не може загинути:

Наша дума, наша пісня,

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України).

2. Практичне завдання.

- Прочитайте вірш-присвяту «На вічну пам’ять Котляревському» та прокоментуйте його ідейно-художній зміст.

(Матеріал для вчителя.

Вірш Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському» побудований за принципом розгорнутого паралелізму. Вітер гойдає на гілці покинуте гніздечко соловейка, який тут колись співав. Недавно так в Україні щебетав і І. Котляревський, автор славнозвісних «Енеїди» та «Наталки Полтавки». Найбільшою заслугою Котляревського, на думку автора, було те, що він:

Всю славу козацьку

за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Слово, пісня — це велика сила, їх слухає і бідний, і багач, і щасливий, і нещасний. Тільки серце злодія до нього байдуже. Тому Шевченко і славить Котляревського, свого великого попередника, за його правдиве, дотепне слово, називає батьком, орлом, кобзарем і говорить:

Будеш, батьку, панувати.

Поки живуть люди,

Поки сонне з неба сяє.

Тебе не забудуть!).

3. Виразне читання поезії Т. Шевченка «Думка»

( «Нащо мені чорні брови..») та бесіда за питаннями.

- Якими мотивами й деталями вірш «Думка» суголосний з тогочасною долею і душевним станом поета? ( «Думка» («Нащо мені чорні брови… ) Т. Шевченка побудована у формі монологу дівчини-сироти, яка страждає від самотності, безталання. У роздумах дівчини протиставляється її краса і нещаслива доля. Вірш покладений на музику і став популярним романсом.)

- Знайдіть у творі характерні для народних пісень епітети, порівняння, риторичні запитання, мовні звороти. Якою є їхня роль у вірші?

За жанром «Нащо мені чорні брови…» — елегія, або думка (за визначенням самого автора). Пригадайте, які елегії ви вивчали раніше на уроках української та світової літератури. Спробуйте визначити ознаки цього жанру.

(Довідка.

Елегія (у перекладі з грецьк. — журлива пісня: утворено, як гадають, від фригійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії. У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. «Елегія є немовби спокійним викладом почуттів, що постійно в нас перебувають. писав М. Гоголь, — не тих великих і сильних, які пробуджуються у нас життєво, коли бачимо ми предмети величні, не тих, які. подібно святині, приховано існуючи в глибинах душі, спрямовують людину на великі подвиги, — а тих, більш узвичаєних, більш дружніх з повсякденним станом людини. Це сердечна історія те ж саме, що й товариське відверте послання, в якому висловлюються самі собою злучини та внутрішні стани душі. Найчастіше одягає вбрання вона меланхолійне, найчастіше чути від неї скарги, тому що в таку мить серце звичайно прагне висловитись і буває багатослівним».

Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії («Плач Із-іди по Озірісу»), в літературі Стародавнього Китаю («Пісня покинутої дружини»), у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калічах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій). Грецька елегія, як гадають, генетично сходить до голосінь над померлими. Первісно вона поширюється в іонійській Малій Азії, де її спочатку співали під супровід сопілки (флейти), згодом декламували, ще пізніше — виголошували. В давній Греції VII-VI століття до нашої ери елегія і оформлюється як специфічний ліричний жанр з чіткою строфічною будовою (у формі так званого елегійного дистиха, перший рядок якого писався гекзаметром, другий — пентаметром) і з незв’язаною тематикою, тобто найрізноманітнішою тематичною спрямованістю. В елегії оспівують як суспільні ідеали, патріотизм і мужність захисників батьківщини, так і суто інтимні почуття, зокрема кохання, смуток і радість пов’язаних із ним переживань. Тематична всеохоплюваність елегії звузиться в римській літературі, де цей жанр і набуде ореолу вірша з підкреслено сумним змістом.

«У новій європейській літературі, — зазначав М. Ткачук, — елегія втратила чіткість форми, але набула окресленого змісту як вірш, пройнятий змішаним почуттям смутку й радості, або тільки смутку, журливої задумки, скорботи». Майстрами елегійного жанру виявили себе П. Ронсар. Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Треб, А. Шеньє, Новаліс, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін. Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків 30-40-х років XIX століття (А. Метлинський, С. Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка («Думи мої…», «Чого мені тяжко…»). Народною піснею стала елегія Л. Глібова «Журба». Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка («Майові елегії», «Розвійтеся з вітром»), Лесі Українки («Східна мелодія», «Мрія далека»), поезії П. Грабовського, В. Самійленка, М. Чернявського.

Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концептуальною. Вона є результатом усвідомлення певних закономірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі Особливо це характерно для творчості В. Сосюри, В. Поліщука, М. Бажана. М. Рильського, А. Малишка, І Муратова, В. Стуса. І. Світличного, М. Вінграновського, Л. Костенко

Думка — досить поширений в українській і деяких інших слов’янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту. Термін «думка» спершу з’явився у XVIIІ столітті в Польщі для позначення ліро-епічних творів баладного типу (перші автори «думок» — придворні польські поети-музиканти, зокрема Г. Відорт, який написав думку під назвою «Пісня Ревухи»). Згодом, у першій половині XIX століття, польські (Ю. -Б. Залеський, А. Бєловський) та українські поети почали називати думками елегії на теми сільського життя. В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський (збірка 1839 року «Думки і пісні та ще дещо»). Зустрічається він також у творчості О. Афанасьєва-Чужбинського («Як ранок осипле квіточки росою»). М. Петренка («Дивлюсь я на небо»). Т. Шевченка («Нащо мені чорні брови», «Тяжко-важко в світі жити»).

4. Розповідь учителя з елементами бесіди.

Романтичний за своїм світосприйняттям. Т. Шевченко не міг не використати улюблений жанр романтиків — баладу. Романтики змальовували світ таким, яким його хотіли бачити. У ньому ніби все так, як у реальному світі, але все те… трохи незвичне. Поети-романтики відкрили для себе океан українського фольклору (Г. Клочек) - силу-силенну пісень, казок, переказів, легенд… вони намагалися залучити їх у писемну літературу, адже своєю фантасмагорійністю український фольклор був співзвучний романтичному світобаченню. Молодий Шевченко блискуче продемонстрував своє вміння різноманітні народні уявлення перетворити у художнє явище. М. Гоголь писав, що в основі балад — «таємничі поетичні перекази і явища, що зворушують і лякають уяву».

- Які народні та літературні балади ви знаєте?

- Які ознаки є характерними для цього жанру?

(Матеріал для вчителя.

Балада (Прованс, balada, від ballar - танцювати). Первісно — це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Пізніше — це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою: «балада так належить до поеми, як оповідання до роману» (Г. Шенгелі). Тепер балада — це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту: «Це сумовиті лірично-епічні пісні про незвичайні події, життєві конфлікти… з трагічним кінцем».

Балада виникла у XII столітті в народному мистецтві Провансу. Балади писали видатні поети Італії Данте й Петрарка. У Франції це був популярний жанр придворної поезії. В Англії дуже поширилися балади про Робіна Гуда. Улюбленою стала балада в поетів-сентименталістів і романтиків (Берне, Колридж, Гете, Шіллер, Гейне, Гюго. Жуковський, Пушкін, Міцкевич).

Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боровиковського («Маруся»), М. Шашкевича («Погоня»). І. Вагилевича («Жулин і Калина»). У другій половині XIX століття до цього жанру зверталися С. Руданський («Верба»), Я. Щоголів («Чумак»), Ю. Федькович («Рекрут»). Значні успіхи в розвитку жанру належать І. Франку («Керманич», «Князь Олег»), Лесі Українці («Калина», «Королівна»). Не цуралися баладного жанру на рубежі XIX — XX століть М. Старицький, П. Грабовський. Б. Грінченко, Дніпрова Чайка, М. Чернявський. У літературі XX сторіччя українська балада представлена у творчості М. Йогансена, Є. Плужника, В. Сосюри, Л. Первомайського. А. Малишка, Б. -І. Антонина, О. Олеся, П. Тичини, Є. Маланюка. І Муратова, В Симоненка.

Жанр балади у світовій літературі ввібрав у себе ознаки всіх трьох її родів — епосу, лірики та драми. Національною особливістю сучасної української балади є домінуючий ліризм, оповідні елементи в ній відійшли на задній план, і вже не хід подій, а драматизм (часом трагізм) внутрішнього світу героя визначають її жанрові особливості.)

5. Робота в групах.

Учні об’єднуються у дві групи, кожна з яких отримує завдання прочитати одну із балад Т. Шевченка («Причинна або «Лілея»), визначити провідні мотиви творів та проаналізувати в них риси баладного жанру

(Матеріал для вчителя.

«Причинна». Балада «Причинна» відповідає вимогам жанру. Сюжет у ній — незвичайний і загадковий, колоритно-похмурий. У баладі йдеться про події казково- фантастичного характеру. Початкова картина буряної ночі є, у певному розумінні, самодостатнім твором.

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма,

Дванадцять початкових рядків балади сьогодні широко відомі як народна пісня. Та цей фрагмент виконує важливу функцію в композиційній структурі всієї балади. Картина бурі змінюється картиною спокійної ночі.

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою.

Щось біле блукає…

Це — причинна (божевільна) дівчина, яка не витримала розлуки з коханим. Роздуми автора над долею сироти теж стали самостійним твором - народною піснею:

Така її доля… О Боже мій милий!

За що ж ти караєш її молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Русалки, викликані місяцем і зорями, під тихий плюскіт хвиль виходять з води. Танцюючи, співаючи, вони залоскотали дівчину. Козак, який усе-таки повертається з далекої дороги, з горя теж розлучається з життям. Смерть дівчини й козака схвилювала все село. Загиблих ховали разом:

Посадили над козаком

Явір та калину,

А в головах у дівчини

Червону калину.

На прикладі балади «Причинна» переконуємося, що Шевченко органічно ввібрав образне мислення свого народу. Слушно про не писала Михайлина Коцюбинська: «Шевченкові художні взаємини з народною піснею… весь час будуються на переплетенні, на взаємодії двох тенденцій. З одного боку — максимального наближення до стихії, духу народної пісні, а другого — постійне прагнення до її перетворення, переосмислення, підкорення своїм індивідуальним художнім завданням. Мовби працює потужний генератор для переробки поетичної енергії фольклору. Ні тенденції не є полярними, як може здатися на перший погляд. Навпаки — вони взаємозалежні.

У Шевченкових пейзажах є майже всі найхарактерніші для народних пісень деталі: і соловейко, і вишневі садки, і білі хати, і темні гаї, і могили в полі… Але в Шевченка характерні «знаки» українського пейзажу набули авторського забарвлення. Говорячи словами І. Франка, «увесь той, так сказати, сік українських пісень народних … перетворено в кипучу кров самого Шевченка».

«Лілея». За формою балада — монолог Лілеї, яка переповідає історію дівчини, уже перетвореної на білосніжну квітку — символ гармонійної людини, прекрасної зовні і внутрішньо. Героїня балади — дочка нещасної покритки — перетворюється на ніжну квітку лілею й живе тепер у панських покоях. Лілея розкриває Королевому Цвітові своє життя-молодування. З болем та жалем розповідає Лілея про матір-покритку, що з туги в’яла, проклинаючи спокусника, і померла.

А мене пан Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили…

А мене, не знаю за що,

Убити — не вбили.

Тільки довгі мої коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою

Та ще й реготались.

У «Словнику символів» читаємо:

«Найганебнішим на Україні для дівчини було колишнє насильне обстригання, яке символізувало неславу за втрату вінка цнотливості. Така дівчина звалася «стрига» або «покритка», бо їй хлопці за зраду відтинали волосся, їй заборонялося ходити з непокритою головою. Волосся, коса зокрема, були символом незайманості, святості». Для більшого приниження Лілею покрили «ганчіркою».

Укладена в уста головної героїні твору безпосередня сумна оповідь - це страждання загубленої душі, що не розуміє причин людської жорстокості. Народ своїми звичаями карав не лише матір-покритку, а й невинне дитя-байстря.

Не дали дожити

Люде віку. Я умерла

Зимою під тином.

Лілея не розуміє, чому саме змінилося ставлення людей до неї, адже вона така сама непорочна й чиста. її хвилює те, що колишня неприязнь до неї обернулася на захоплення.

Зимою люде… Боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

Образ Лілеї — символ цноти, душевної чистоти, невмирущості людського духу й непорочної краси.

Поет порушує в баладі проблеми суспільної моралі, взаємин людини і суспільства, разом зі своєю героїнею намагається зрозуміти етику народу.

Про ці та інші балади Т. Шевченка див. також у додатку до уроку 39.)

6. Теоретичний практикум.

- Знайдіть у «Словнику літературознавчих термінів» визначення «лірики» та «ліро-епіки» та поясніть, які із вивчених на уроці творів належать до ліричних, а які — до ліро-епічних і чому.

(Матеріал для вчителя.

Лірика (в перекладі із грецьк. — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. О. Веселовський в «Історичній поетиці» виводить зародження ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось племені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окремого літературного роду.

Специфіка ліричної поезії в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об’єкт зображення, але і як її суб’єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель. Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об’єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об’єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. У вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка («Качиний монолог»).

У ліриці суб’єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира). Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відродження (Петрарка, Шекспір), XVIII — XIX століть (Шіллер. Гете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов. Тютчев). Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, II. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина. М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус, І Світличний. Поряд з видатними поетами-ліриками інших країн і народів (Ф. Гарсіа Лорка, Н. Хікмет. II. Неруда. В. Незвал, Г. Аполлінер, Р. Гамзатов, О. Мандельштам, О. Твардовський) українські митці відображають суперечливий і бентежний дух своєї доби, продовжують традиції геніальних попередників.

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики.

Найчастіше відбувається поєднання епічного й ліричного начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Людина тут зображується ніби у двох планах; з одного боку — передаються певні події її життя, а з іншого — переживання, емоції, настрої. До такого роду авторів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді — віршований роман. Специфічними міжродовими утвореннями стали художні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літератури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора. то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя.

Ліро-епічний твір - своєрідний літературний жанр, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого витворюються якісно нові сполуки (вірш у прозі, байка, поема, роман у віршах та ін.). Початки ліро-епічних творів простежуються у добу романтизму, коли ліричні тенденції проникали в інші роди літератури, ліризуючи їх (Дж. Байрон. П. -Б. Шеллі, А. Міцкевич, О. Пушкін, Т. Шевченко та ін.). В українській поезії він зазнав еволюції від часів Т. Шевченка та І. Франка: в ньому превалював або ліричний сюжет, або ліричний герой, або конкретний персонаж. що спостерігалося навіть у творчості одного і того ж автора (В. Сосюра «Червона зима», «Мазепа»).

Якщо запишіться час, вчитель може запропонувати учням прослухати фонозапис пісні композитора Данила Крижанівського на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» (вступний пейзаж до балади «Причинна») або заспівати її, звернувши увагу на те, що цей твір давно увійшов до числа найпопулярніших у народі і поруч із «Заповітом «виконується як один з національних гімнів України.

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Прочитайте поему Т. Шевченка «Гайдамаки».

Додаток до уроку 39

Балади Тараса Шевченка

До виступу Шевченка балада пройшла в світовій літературі тривалий і складний шлях еволюції від народної танцювальної пісні до сюжетного поетичного твору переважно історичного або казково-легендарного змісту з похмурим колоритом. У кінні XVIII — на початку XIX ст. вона досягла особливого розквіту в творчості сентименталістів, а ще більше — романтиків. Її вершини в російській літературі пов’язані з іменами В. Жуковського («Людмила», «Светлана») О. Пушкіна («Песнь о вещем Олеге»). М. Лєрмонтова («Воздушный корабль»), у польській — з іменем А. Міцкевича («Балади і романси». 1822). Інтерес до балади в українській літературі пожвавився в епоху романтизму 20-30-х років XIX ст.

Зародившись як жанр суто ліричної поезії, балада поступово прибирала оповідну форму, трансформуючись у напрямі епосу. Така її еволюція зумовлювалася увагою до історичних і легендарних мотивів, відтворення яких закономірно спонукало письменника вдаватися до об’єктивованого зображення дійсності. Проте тільки в певних межах. Ліричне начало не зникало: переживання поєднувалося із зображенням подій, долі людини. На різних етапах і у творчості різних письменників співвідношення ліричного й епічного елементів було неоднаковим. Відмінними були й конкретні життєві ситуації, ступінь зв’язку з реальною дійсністю та народнопоетичними традиціями. інтонаційно-мелодична система тощо. Спільним залишалося структурне ядро жанру: драматизм дії чи почуттів. наявність елементів незвичайного (легендарного чи казково-фантастичного походження), ліро-епічна манера викладу.

Балада здавна побутувала в українській народній творчості. Окремі її зразки, які дійшли до нас, записані в другій половині XVI («Пісня про Стефана-воєводу») — на початку XVII ст. («Пісень козака Плахти» чи «Кулина»). Протягом 1814 — 1819 років 3. Доленга-Ходаковський, якому належить перша спроба систематичного записування українських пісень у їх жанровій розмаїтості, в широких масштабах і на великій території, зібрав 29 баладних пісень, серед них — «А у Марисі хата на помості». «Ой ти не знаєш, де я мешкаю» (варіант «Ой не ходи, Грицю»), «В місті Немирові дівок танок ходит» (варіант «Бондарівни»). Майже в кожній з них як не отрута, то вбивство, утоплені, заклинання й перетворення в дерево, в билину. Драматизм не стільки в діях, сюжеті, скільки в почуттях. Не й зумовило ту особливість, що в баладних піснях оповідний, епічний елемент дуже незначний. Та й обсягом пісня-балада здебільшого не перевищувала ліричний вірш.

У новій українській літературі баладу започаткував П. Гулак-Артемовський («Твардовський», «Рибалка»). Він вдало синтезував традиції російської, польської та західноєвропейської балади з народною українською піснею. Написані за відомими в літературі сюжетами («Рибалка» — за сюжетом однойменної балади Гете, а «Твардовський» — за сюжетом балади А. Міцкевича «Пані Твардовська»), балади П. Гулака-Артемовського містять так багато конкретних реалій життя й побуту українського народу, своєрідних прикмет його поезії, що сприймаються як цілком оригінальні твори. Друкуючи їх у «Вестнике Европы», М. Т. Каченовський мав підстави зауважити. «Як у «Твардовському» витриманий автором тон чоловічо-гайдамацький, так тут (у «Рибалці») він уживає жіночий малоросійський спосіб оповіді.

Починання П. Гулака-Артемовського підхопили й розвинули поети-романтики. Спочатку вони також нерідко зверталися до відомих у літературі мотивів, переробляли їх, вносили в них свої відтінки й акценти, орієнтуючись на народнопоетичні зразки. Це був своєрідний місток до цілком оригінальних балад, створених переважно на основі власних спостережень життя та осмислення народнопоетичних традицій, зокрема пісень, переказів з казково-фантастичним чи історично-легендарним сюжетом. У центрі уваги прогресивних романтиків були позитивні герої з народної маси, їх конфлікти з дійсністю. Зосередженість переважно на лірико-психологічних аспектах вносила певну деформацію в епічність балади. Серед створених романтиками балад кращими є «Молодиця», «Чарівниця», «Журба», «Розставання», «Вивідка» Л. Боровиковського. «Малороссийская баллада» О. Шпигоцького, «Пан Шульпіка» М. Костомарова.

У 40-х роках інтерес до балади в російській літературі помітно підупадає, а в українській, навпаки, посилюється завдяки Т. Шевченкові. Після появи «Кобзаря» 1840 р., в якому опубліковано баладу «Тополя» і альманаху «Ластівка» (1841), що містив баладу «Причинна», поет створив такі високі зразки нього жанру, як «Утоплена», «Лілея», «Русалка», «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини». Г. Нудьга налічує близько двадцяти балад у Шевченка, беззастережно відносячи до цього жанру і такі поезії, як «Ой три шляхи широкії…», «Хустина», «Ой не п’ються пива-меди», «Чума», «У неділеньку та ранесенько», «Ой крикнули сірії гуси». Близькими до балад він вважає поеми «Іван Підкова» та «Гамалія». Визначення балади як жанру дається таке:» Ба лада — це ліро-епічний твір фантастичного, історичного, героїчного, соціально-побутового чи революційного змісту з драматично напруженим сюжетом, у якому наявні елементи незвичайного».

У баладі органічно поєднуються елементи всіх трьох родів літературної творчості — лірики, епосу, драми. Часто просто неможливо категорично сказати, що перед нами: ліричний вірш, невелика поема, «мелодрама» чи балада. Шевченко не прагнув неодмінно вкластися у визначенні норми того чи іншого жанру, а йшов від специфіки матеріалу, керувався своїми ідейно-художніми уподобаннями й завданнями. Елементи епічності, драматизму, незвичайного є, скажімо, і в поезії «Рано-вранці новобранці», причому не менше, ніж у написаному тоді ж вірші «Ой три шляхи широкії…», але її дослідник не відносить до балади. Якими ж критеріями керуватися?

Очевидно, слід уважніше прислухатися насамперед до думки М. Гоголя, який вважав, що в основі балади лежать «таємничі поетичні легенди», неясні явища, що хвилюють і лякають уяву». Такої думки був і В. Бєлінський: «У баладі поет бере якусь фантастичну і народну легенду чи сам зображує подію у цьому роді. Але в пій головне не подія, а відчуття, яке вона збуджує, дума, на яку вона навертає читача». У згаданих уже баладах В. Жуковського. О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, як і в баладах Б. Бюргера, Ф. Шіллера, Й. Гете, Г. Генне, Л. Уланда та українських романтиків, справді переважає атмосфера, що вражає уяву надприродною силою, загадковістю, подією надзвичайною. Подібне можна сказати про українську народну баладу. Від такої традиції не був вільний і Тарас Шевченко. Але, з другого боку, не можна ігнорувати й інших структурних елементів, що вирізняють баладу як жанр, а саме: драматично напружений сюжет, лірично-епічний характер розповіді.

В окремих творах поета трапляються баладні елементи, які, проте, не є визначальними, домінуючими, а отже, вони не можуть правити за доказ незалежності твору до баладного жанру. Слід мати на увазі проміжні, переходові форми, твори з більш чи менш виразною баладною інтонацією. Коли ми на це все не зважаємо, то не зможемо певно визначити, які саме поезії Тараса Шевченка є баладами, а які тільки деякими прикметами наближаються до балад, скидаються на них.

Ось, приміром, поезії «У неділю не гуляла», «Хустина», «Ой не п’ються пива-меди», «У неділеньку та ранесенько», «Ой крикнули сірії гуси». У деяких з них справді є баладні мотиви, інтонації, колоритм, але вони не становлять головних компонентів художньої структури. В основі своїй ці твори мають природний розвиток подій: смерть чумака в дорозі чи солдата у війську, болісна туга дівчини, лихо від чуми. Поезія «У неділеньку та ранесенько» написана переважно у ліричному ключі, стилі плачів, голосінь. На це ще 1939 р. звернув увагу К. Чуковський. Не випадково й М. Рильський розглядав її в ряді творів, які він умовно об’єднав під назвою «Жіноча» лірика Шевченка». Певно, ці поезії є творами переважно ліричними, за винятком, може, «Хустини», в якій ліричній струмінь не виявляється вочевидь, панує спокійна епічна розповідь.

Близькими до балад є такі твори, як «За байраком байрак» і «Чого ти ходиш на могилу. ’» В них важливу роль відіграє фантастика, те, що йде від таємничих переказів, легенд, анімістичних вірувань. Діалогом, монологічністю та ліричною схвильованістю «Чого ти ходиш на могилу?» скидається на «Лілею» та «Русалку». І все ж ні «За байраком байрак», ні «Чого ти ходиш на могилу?» не можна віднести до балад. Тут немає заснованого на протиборстві конфліктуючих сил драматично напруженого сюжету, а епіка настільки підпорядкована ліричному чуттю, що самостійної ролі в розгортанні сюжету не відіграє. Може здатися, що в поезії «За байраком байрак» головною є епічна розповідь. Тим часом це взагалі не розповідь, а прибрані незвичайні шати роздуми самого поета над історичною долею батьківщини, спрямована назовні медитативність. Конфлікт заховано в підтекст: автор не стільки розгортає його, скільки міркує над ним, над його наслідками.

Додамо й те, що поезії «За байраком байрак» і «Чого ти ходиш на могилу?» є частиною ліричного циклу «У казематі».

За всіма ознаками до балад належать «Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Лілея», «Русалка», «Коло гаю в чистім полі» й «У тієї Катерини». Написані в різний час і на різну тематику, вони неоднакові за конкретними художніми прийомами, тональністю, але всіх їх об’єднує казково-фантастичний елемент, драматично напружений сюжет, ліро-епічність викладу. У них відчутна подібність і в загальному ідейному спрямуванні: за допомогою казково- фантастичних перетворень, гіпербол поет наділяв своїх героїв — звичайних, простих трудівників — велетенською волею, мужністю, нескореністю, звеличував силу і красу народного духу, його вічну молодість, чарівність, невмирущість. У своїй основі балади Шевченка дуже «земні», реальні, зігріті великою любов’ю до людини, перейняті світлою вірою в перемогу добра й справедливості. Звідси починалося новаторство Т. Шевченка в жанрі балади.

У порівнянні з баладами українських романтиків 30-х років кроком уперед була вже «Причинна» (1837). Це — типово романтична балада, в якій ще немало від традицій попередників і народнопоетичної символіки: на перший план висуваються не так персонажі, як надзвичайні події, сюжет розвивається спроквола, важливого значення набувають гіперболічні описи природи, часті звернення до персоніфікації, метафоричності, пісенного епітета. Проте традиційне набуває нових ознак, звучить в інших смислових зв’язках. Головне, що надало баладі Шевченка новаторського характеру, це глибше проникнення в духовний світ людини.

Балада побудована на мотивах народних переказів. Значну роль відіграють у ній грізні картини природи, схвильована авторська мова, покликана зворушити читача, збудити в нього співчуття до героїні. Картини природи та ліричний відступ, хоч і органічно «вмонтовані» в сюжет, набувають і самостійного звучання: народними піснями стали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Така її доля…». Саме «Така її доля..» найбільше дає уявлення про героїню, яка, власне в дії, в сюжеті участь не бере, не розкриває свого характеру, а тільки стає жертвою лихих обставин. Але те. що каже про неї поет, симптоматично:

Якби то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла,

Не так серце любить, щоб з ким поділиться.

Цей мотив у різних варіантах далі поглиблюватиметься у баладах Шевченка, стане одним з провідних, визначальних.

Дослідники давно вже завважили, що в «Причинній» своєрідно переплітаються літературні й народнопоетичні традиції. Шевченкові був близький творчий досвід О. Пушкіна, В. Жуковського. А. Міцкевича, українських романтиків. Свій твір він значною мірою будує в дусі і гоні традиційних балад. Тут бачимо той же прийом нагнітання загадкових, а то й страшних картин, обставин дії (ніч, буря, розгніваний Дніпро, русалки, що замучують дівчину лоскотанням… ), похмурий тон, трагічний фінал. І водночас — усе те не заступає світлого начала, високої моралі героїв з народу. В баладі постійно звучить оптимістична нота про глибоке, незрадливе кохання, вірність слову, дружбі. Вона бере свій початок з пісні, а завершується рядками, які також схожі на улюблену в народній ліриці символіку:

Посадили над козаком

Явір та ялину.

А в головах у дівчини

Червону калину.

За мотивами, художніми прийомами й образною системою «Причинна» найбільше скидається на баладу Л. Боровиковського «Молодиця». Характеризуючи її, С. Крижанівський і П. Ротач слушно зауважили: «У цьому творі Боровиковський постає попередником ранніх романтичних балад Шевченка…». Ю. Івакін додав і таку деталь: «Як і в Шевченковій баладі, героїня Боровиковського гине, не дочекавшись повернення милого». Генетичний зв’язок «Причинної» з «Молодицею» Л. Боровиковського видається безсумнівним. Але так само безсумнівним є і те, що цей зв’язок анітрохи не зашкодив оригінальності балади Т. Шевченка. Порівняння двох творів може тільки зайвий раз підкреслити могутнішу творчу індивідуальність автора «Причинної».

Початок «Причинної» близький і до відповідних рядків вірша А. Метлинського «Смерть бандуриста»:

Дніпр клекоче, стогне, плаче

Й гриву сивую трясе;

Він реве й на камінь скаче,

Камінь рве, гризе, несе…

Але знову ж таки за життєвістю, за багатством асоціацій балада Т. Шевченка — явище якісно нове.

Ще більшою мірою це стосується «Тополі». Вона також побудована на мотивах народної творчості, перейнята духом уснопоетичної символіки. Значну роль відіграють загадкові, таємничі сили: ворожіння, надприродні дії, зілля. Це. власне, й дає підстави віднести «Тополю» до балад. Водночас елемент незвичайного, хоч і вражає нашу уяву, не створює гнітючого настрою, не породжує почуття страху, безвиході. І. Франко не без підстав зауважував: «У Шевченка бачимо змагання — злагодити страшний і сумовитий мотив основний, накинути на нього прозірчастий. поетичний серпанок. Він зав’язує тісно грузну повість за своїм степом, впроваджує в неї новий, оригінальний і дуже щасливий мотив поетичний». Йдеться про мотив, пов’язаний з перетворенням дівчини на тополю, в образі якої здавна в народних піснях втілювалася ідея невмирущості сильного, всеперемагаючого кохання. В цьому зв’язку Є. Кирилюк доречно нагадав переказ, що його подав М. Костомаров у праці «Об истореческом значении русской народной поэзии» (1843): «Молодий козак поїхав за море і залишив на батьківщині свою милу: невтішна коханка, за порадою чарівниці, стоячи на високій могилі в степу, виглядала свого любого й перетворилася на тополю. Пам’ятником цього переказу залишився в Малоросії обряд, який справляють в зелені свята. Дівчата вибирають одну з-поміж своїх подруг, прив’язують їй підняті догори руки до палиці і в такий спосіб водять по слободі й полю, приспівуючи:

Стояла тополя край чистого поля.

Стій, тополенько! Не розвивайсь!

Буйному вітроньку не піддавайсь!

Це називається вести тополю: вибрану дівчину називають «тополя».

Цікаво, що на батьківщині Т. Шевченка записано у 80-роках ХІХ ст. пісню «Оженила мати сина», в якій є мотив:

Ой послала сина

В далеку дорогу.

Нелюбу невістку —

В поле брати льону.

Як не вибереш льону.

То не йди додому.

Не вибрала льону

Й не прийшла додому.

В чистім полі стала тополею.

Цими рядками пісня й закінчується. В ній немає закликання свекрухи. Подібний фінал має і балада Шевченка «Тополя». В інших баладних піснях з тим самим мотивом перетворення дівчини в дерево чи в билину є продовження: мати каже синові зрубати дерево, і коли син рубає його, то чує голос: «Я твоя мила». З дівчиною разом гине й син.

Особливістю фантастики «Тополі» є те, що вона «занурена» в буденність і «розчинена» в ній. Неймовірна подія, що розгортається в звичайних, природних умовах, є ніби розвитком, своєрідним загостренням, перебільшенням того, що відбувається в щоденному житті. Реальне й фантастичне виступають не в двох планах, а в єдності. Відірваності від об’єктивно існуючого матеріального світу ми не відчуваємо. Зосередивши на самому початку нашу у вагу на одинокій в степу край дороги тополі, поет далі розповідає про переживання дівчини через розлуку з милим, її звернення до ворожки, розмову з тополею — тобто все земне, реальне. І тільки у фіналі вмонтовано два рядки: Зіллє дива наробило Тополею стала.

Але й вони, коли зважимо на анімістичні вірування народу в можливість переселення людської душі в рослину. не здаються такими вже й надприродними. Закінчується балада тим самим акордом, що й починається:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

В образі стрункої, гнучкої тополі втілюється передусім краса вірності глибоким почуттям, і це надає сумній розповіді незвичайного ліризму, теплоти. В баладі бачимо й безпосередні поетичні заклики діяти за велінням серця, довірятися йому.

Головний зміст балади Тополя», отже, в основному’ не виходить за межі соціально-побутових картин життя народу. Оскільки й фантастичний елемент фактично, як ми бачили, підпорядкований цим картинам, служить тільки своєрідним узагальненням зображуваних явищ, то, природно. «Тополя» дуже близько стоїть до соціально- побутової поеми. Її так дехто й тракту вав. М. Добролюбов, зокрема, ставив «Тополю» в один ряд з «Наймичкою» і «Катериною», називаючи їх чудовими поемами, в яких змальовано лихо і недолю звичайного життя та ніжні почуття дівочої і материнської любові.

Якщо в «Причинній» домінує драматизм обставин, то в «Тополі» — драматизм почуттів. У розгортанні сюжету героїня бере безпосередню участь, виявляє свої погляди, симпатії, прагне боротися за своє щастя. Її переживання. роздуми — в центрі колізії. Від романтичної умовності обставин і подій, що відігравали значну роль у «Причинній», лишилося мало. Поет міцніше стає на реальний грунт, у його героїні прокидається соціальна свідомість і навіть своєрідний протест проти насильства («Не хочу я пановати. Не піду я, мамо!» — відповідає вона матері, яка хотіла видати її за старого багатія-нелюба).

Іншою відмінною рисою «Тополі» є те, що в ній поет часто надає слово самій героїні, від чого драматично напружений сюжет проймається глибоким ліризмом. Розповідний елемент настільки поєднується з властивою ліриці емоційністю, шо епічність традиційної балади зазнає відчутної деформації. Розмова героїні з матір’ю, ворожкою, її роздуми й пісня становлять переважну частину твору. Вони значно посилюють психологізм балади, надають їй зворушливого тону.

Значну роль відіграє діалогічна форма викладу, яка в «Причинній» тільки-тільки накреслювалася. Безпосередність, задушевність, з якими герої виражають свої думи, почуття, не тільки підсилюють ліричний струмінь, а й роблять дію напруженішою. Пізніше в баладах «Утоплена», «Лілея», «Русалка» поет з цією метою частіше вдаватиметься до внутрішнього монологу.

Глибока морально-етична проблема лежить в основі «Утопленої». Раніше її не було ні в Шевченка, ні в усій українській літературі. Не можемо вказати аналогій до неї і в російській та інших слов’янських літературах. Першоджерелом її були насамперед живі спостереження, народні перекази, вірування і, звісно, «дух» уснопоетичної творчості. Заздрість, як почуття досади, роздратування. викликане якоюсь перевагою, вищістю іншої людини, в народі завжди осуджувалася. Тим більше, коли йшлося про заздрощі до людини близької, рідної Приказки «Залізо іржа з’їдає, а заздрий від заздрощів погибає», «Заздрий від чужого щастя сохне», «На чужій коровай очей не поривай» якнайкраще передають зневагу до такого роду заздрісників.

В основу балади Т. Шевченко поклав незвичайний випадок: мати втопила свою дочку із заздрощів до її краси й молодості і сама загинула. Подія страхітлива. Змальовано образ матері, різко протилежний до Шевченкових образів матерів у багатьох інших творах. Пізніше тільки в баладі «Русалка» він постане в іншому різновиді.

Переважна частина розповіді зосереджується на думках і діях матері. їй присвячено і єдиний у баладі ліричний відступ:

Отака-то бува мати!

Де ж серце жіноче?

Серце матері? … Ох, лихо,

Лишенько, дівчата!

Мати стан гнучкий, високий,

А серця — не мати.

Дочка Ганнуся персонаж пасивний, за неї і про неї говорить сам поет, але значно менше, ніж про матір. Є у творі іще один образ — рибалонька, закоханий у Ганнусю. Його показано в дії. Здавалось би образ дочки повинен був відступити на задній план. Тим часом балада побудована так, що вся її атмосфера приковує передусім увагу до дочки, до її вроди і безталання. На це настроює вже заголовок «Утоплена», який природно викликає питання: хто, ким, за що? Відповідь на них вимагала не тільки вказати на зло, а й розкрити, затаврувати його, покарати. Тим-то з такою докладністю замальовується образ матері, яка занапастила невинну, чарівну молоду людину. До цього зводиться головна думка твору, в фіналі якого також акцентується на образі Ганнусі:

І ніхто не знає

Того дива, що твориться

Серед ночі в гаї.

Тільки вітер з осокою

Шепче: «Хто се. хто се

Сидить сумно над водою.

Чеше довгі коси?»

Зачин «Утопленої» схожий на зачин «Тополі»: і там, і там дається загадкова картина, а далі — обіцянка розкрити, розповісти її історію. Прийоми ж самої розповіді неоднакові. В «Утопленій» значно більшу функцію відіграє об’єктивування дійсності. Тут щедріше й виразніше виступають конкретні реалії побуту, поглиблюється аналітичність.

Казково-фантастичний елемент, як і в «Причинній», пов’язаний з утоплениками, проте йому відведено незначне місце в сюжеті. Він відіграє головну роль в епілозі, у створенні іншого, «вигаданого» світу, що настав після розв’язки драматично напруженої дії. Про його походження від народних вірувань поет пише у кінці твору.

Дуже скупі картини природи. Морально-психологічна проблема вимагала максимального зосередження на внутрішньому світі героя, причому героя не романтичного, не ідеалізованого, а звичайного, зі своєю реальною вдачею, життєвою філософією, щоденною поведінкою. Романтичною умовністю тільки обрамлюється сюжет.

Після «Утопленої» протягом майже п’яти років Т. Шевченко не звертався до жанру балади. Переважна частина його творів цього періоду присвячена найактуальнішим соціальним і суспільно-політичним проблемам. Така ідейно-тематична спрямованість вимагала інших жанрів. Поет створив гостро викривальні поеми, послання, інвективи, високої напруги революційну лірику. Наприкінці липня — на початку серпня він написав дві напрочуд поетичні балади «Лілея» і «Русалка». Певний генетичний зв’язок їх з ранніми баладами безсумнівний, зокрема в поетизації анімістичних народних вірувань, але крок до вищого ідейно-художнього синтезу й поглибленішого аналізу дійсності зроблено величезний. Новий, незрівнянно вищий етап, на якому перебував тепер поет, позначився і на «Лілеї» та «Русалці». Як і в інших творах цього періоду, в них насамперед чітко вимальовується ідейна, класова позиція поета Трагічна доля маленької, скривдженої людини ставиться в безпосередню залежність від жорстоких соціальних обставин, аморальності панства. Мало того. В «Лілеї», — за вдалим спостереженням Г. Нудьги, - Шевченко не обмежується викриттям панства як носія зла, поруч нього він звертає увагу на проблему суспільної моралі (ставлення людей до Лілеї у різні моменти життя), він зазирає в серця і почуття мас, хоче зрозуміти їх етику, ставлення краси і т. ін. Одне слово, балада «Лілея» на відміну від інших творів на ту ж тему складніша за широтою ідейної проблематики і символікою образів. З традиційної спадщини (фольклору і літератури) поет бере для цього тільки поетичне перетворення невинної дівчини в лілею, решта наповнюється живими, гарячими думами поета. Центральний образ — Лілея — в баладі підноситься до символу правди й краси, яких не зреклося суспільство на тому стані, на якому його обсервує поет, але й не може послідовно шанувати, плекати їх, бо існуючі соціальні відносини склалися так, що панівні верстви не дотримуються справедливості, хоч і маси, огрубілі від рабства, нестатку й безправ’я, теж не раз бувають байдужими і не схиляються перед справедливістю й красою, яка діє всюди. І ось образом цієї первісної, незайманої краси і безпосередності є Лілея, чиста й прекрасна, як квітка скорботна і трагічна, як доля зірваної квітки.

Важливо відзначити й те, шо широта й глибина обсервації життя досягаються в межах значно меншого за розміром твору, ніж «Причинна», «Тополя», «Утоплена» та балад Е. Ербена «Lilie» Е. Еейбеля «Багач із Кельна», написаних на ту ж тему, що й «Лілея» Т. Шевченка. Зіставляючи баладу Т. Шевченка з баладами письменників Західної Європи, їх фольклорні джерела, жанрово- стильові особливості та ідейну наповненість, В. Данилов констатував, що романтизм Т. Шевченка «далекий від того романтизму європейських літератур, який, ставлячи високо ідеал досконалості, краси і щастя, звужував його цінність суб’єктивним значенням, яке він має лише для особистості, що досягла розуміння цього ідеалу життям свого почуття».

Яким шляхом досягалася така мета?

Ще в «Тополі», як зазначено, Т. Шевченко надав слово героїні, щоб сумна оповідь набирала задушевності, безпосередності. Ця творча манера стає провідною, наскрізною в «Лілеї». Оповідний і ліричний струмінь зливаються. Героїня говорить і про себе, і про тих, хто причетний до її долі. Вона оповідає невеличку історію свого життя, бувши вже там, за межами жорстокого світу, коли її душа переселилася в лілею. Поетична метаморфоза нічого не потьмарила, пам’ять душі світла, всесильна, вона вміє проникливо вдивлятися в людські взаємини, давати їм оцінку. Бачене й пережите багато чого навчило її, і тепер, на віддалі, вона як об’єктивний суддя виносить свій присуд нелюдським умовам кріпосного ладу. Він, цей присуд, тим більше зворушливий, переконливий, що винесений істотою чистою, невинною. В образі білосніжної Лілеї втілено ідею невмирущості краси людського духу. І водночас слова героїні сприймаються як вічний докір будь-якій черствості, бездушності.

Авторські втручання мають переважно характер ремарки. В русі сюжету вони участі не беруть. Не виявляється в них і безпосередня оцінка подій, фактів, хоч, звичайно. в підтексті симпатії і антипатії автора очевидні.

У схожій, але не тотожній манері написано «Русалку». Головний зміст оповіді також вкладено в у ста центральної героїні — колись малої, невинної дівчинки, а тепер русалки. Одначе історію свого перевтілення в русалку вона розповідає, пригадуючи й слова матері, які несуть досить велике ідейно-художнє навантаження як щодо характеристики самої події, так і для змалювання образу матері. Завершується твір авторською розповіддю, що містить розв’язку.

Оскільки оповідь героїні більше, сказати б, ліризована, то й співвідношення ліричного й епічного елемента у «Лілеї» і «Русалці» неоднакове. «Лілея» вся зіткана з ніжного, трепетного чуття, в унісон якому звучать і дві авторські ремарки. Якби не перетворення дівчини в Лілею, то перед нами був би звичайний ліричний шедевр, близький за манерою до вірша «Ой одна я, одна». Про «Русалку» такого сказати не можна. В ній також превалює лірична стихія, але епічність заключної частини надто підкреслена. щоб можна було на неї не зважати. Трохи скупіша на теплоту чуття і мова матері, хоч загалом переважає інтонація задушевна:

Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

У «Русалці» більша питома вага фантастики, ніж у «Лілеї». І мова матері, і авторська розповідь містять чимало деталей народних вірувань у русалок. У творі діє не тільки героїня, що стала Русалкою, a й інші русалки, роль яких у розгортанні сюжету, в розв’язці конфлікту немала. Тим часом у ’Лілеї» фантастика обмежується по суті фактом перетворення дівчини в Лілею. Монологи героїні не мають нічого містичного, в них неприховано звучить сувора правда, висловлена вищою мірою поетично, схвильовано, подекуди по-дитячому довірливо.

Неймовірно, але реально — так можна було б стисло схарактеризувати фантастику балад «Лілея» і «Русалка». При всіх своїх крайнощах вона не деформувала дійсності, а тільки послужила своєрідним прийомом її художнього відтворення. Її можна соціально-історично витлумачити. Та головне для нас ось що. В. Бєлінський, як відомо (вище наводилися його слова), зауважив, що в баладі важлива не сама по собі подія, покладена в її основу, а відчуття, яке вона збуджує, дума, на яку навертає. Щодо цього «Лілея» і «Русалка» близько стоять до реалістично-викривальних творів поета періоду «трьох літ». У них бачимо таке поєднання романтичного й реалістичного начал, за яким не важко розгледіти зображення звичайних картин панської сваволі.

Щодалі Шевченко ставав стислішим, ощадливішим у своєму письмі. Починаючи з «Лілеї» і «Русалки», він узагалі відмовляється од безпосереднього виявлення свого ставлення до подій і героїв. Його співчуття чується переважно в гіперболізації переживань героїв, у захопленні силою та красою їхніх дум і почуттів. Поет зовсім уникає просторих описів природи, зовнішності героїв, будь-яких сторонніх душевних порухів. Драматична дія концентрується на провідному мотиві. Стислість епічної розповіді надає сюжету більшої стрімкості й стрункості. Підтвердженням цього може були й написана на засланні балада «Коло гаю в чистім полі». За обсягом вона ще менша: всього 44 рядки. А вмістилася в ній ціла історія нещасного кохання.

Повернувшись до знайомого вже нам мотиву перетворення дівчини в тополю, поет ні в чому не повторює себе. Насамперед тут він майже цілком вдається до епічної оповіді, героїням належить тільки гнівне:

Отак-то ти, кате!

Знущаєшся над сестрами…

Розповідь підпорядкована одній думні, описовий елемент зведений до мінімуму. Початок нагадує «Тополю»: Коло гаю в чистім полі.

На самій могилі.

Дві тополі високі

Одна одну хилять

І без вітру гойдаються,

Мов борються в полі.

Але якщо «Тополі» після подібного (щоправда, значно ширшого) вступу йде тільки обіцянка розкрити образ тополі, то в баладі «Коло гаю в чистім полі» тут же й роз’яснення:

Ото сестри чарівниці —

Отії тополі.

І далі йде стисла розповідь про конкретний факт. Ніяких відступів, ніяких нагромаджень фантастики. Автор виступає ніби стороннім, спокійним оповідачем того, що сталося вже давно. Лише один раз у досить стриманій формі передається сильне почуття:

Найшли зілля, накопали

І стали варити.

Заплакали, заридали…

А нема де дітись.

Треба варить.

Мовиться про те, чому та як сестри отруїли козака, — проста, без підвищеної емоційності оповідь. У піснях цей мотив у різних варіантах дуже поширений, докладніше спинятися на ньому не було потреби: за фольклорною традицією отруєння за зраду, за невірну любов — не така вже й несподівана кара. З цим мотивом передалася баладі Т. Шевченка й лірична стихія пісні, що наповнює більше підтекст. Почуття, переживання сестер не виявляються безпосередньо, їх прочитуємо в діях героїнь, які покохали одного Івана й отруїли його, а незабаром і самі отруїлися тим самим зіллям.

Суто баладна кінцівка:

А бог людям на науку

Поставив їх в полі

На могилі тополями.

За суто зовнішніми прикметами в баладі «Коло гаю в чистім полі» панівною є епіка. Проте вся емоційна атмосфера твору настільки, сказати б, ліризована, що ми ніби не відчуваємо епічної домінанти для ліричної пісні. Балада «Коло гаю в чистім полі» не містить бурхливих авторських емоцій, вона перейнята мінорною інтонацією, «прозірчастим» сумом.

Зовсім іншого плану написана десь тоді ж, у другій половині 1848 р., балада «У тієї Катерини». Вона побудована на різких контрастах і гіперболах, на романтичних перебільшеннях. Це типово романтична балада і водночас — типово шевченківська. Її надзвичайний, небачений світ за всієї своєї гіперболічності не пориває з конкретними, предметними реаліями буття, з характером народних казань. Зізнання героїв:

— З’їздили ми Польшу

І всю Україну,

А не бачили такої,

Як се Катерина,

дуже скидаються на слова «князя» (жениха) у весільному ритуалі, використані Т. Шевченком у драмі «Назар Сто- доля»: «Де же я не з’їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав». Невимовна краса героїні в деталях не розкривається, вона постає із захопленої розмови козаків про неї, з незвичайної сили їх почуттів і безмежних пристрастей, що породжують казково-богатирський дух, завзяття. Властива романтизму риса недомовленості, загадковості виявилася і в тому, що поет не розкриває, як «славний вдовиченко Іван Ярошенко» визволив коханого Катерини «з лютої неволі із Бакчисараю». Акцент зроблено тільки на незвичайному подвигові.

М. Рильський відзначив і таку стильову прикмету балади: «Поряд з романтикою — реалістична, історико- побутова точність, що саме романтику й посилює: утопився не де-небудь, а саме в Дніпровім гирлі, посадили на кіл не де-небудь, а саме в Козлові… Це точність народної поетики з її «стопудовими палицями», з датуванням подій (початок пісні — «Ой тисяча вісімсот дев’яносто першого року»), точність думи про Самійла Кушку, де «галера трьома цвітами процвітана, мальована», де Лях Бутурлак «був тридцять літ у неволі, двадцять штири як став по волі», де галера виступає не з безіменного міста, а саме з Трапезонта, де Алкан-паша поспішає до того самого города Козлова на зальоти не до невідомої якоїсь красуні, а до «дівки Санджаківни». Точність, що переходить у символ. Але, на протилежному стилю дум, Шевченко додержує в усій баладі граничної стислості»

У створенні напруженості дії важливу роль відіграє діалог, який двічі перериває епічну розповідь, наснажуючи атмосферу твору емоційним зарядом величезної сили. Ось другий з них:

— Вставай, вставай, Катерино,

Брата зострічати.

Катерина подивилась

Та її заголосила:

«Це не брат мій, це мій милий.

Я тебе дурила…»

«Одурила!…» — І Катрина

Додолу скотилась

Головонька… "Ходім, брате,

З поганої хати».

Спокійною епічною розповіддю важко було б з такою стислістю й переконливістю передати драматизм ситуацій, вмотивувати гостру сутичку характерів, вчинки героїв. Порівняно з баладною піснею «А у Марисі хата на помості», яка, треба гадати, певною мірою стимулювала творчий задум Т. Шевченка, балада «У тієї Катерини» значно драматизованіша. Описовість у ній витіснена то образами-символами (прізвища Босий, Голий, прізвисько «вдовиченко»), то бурхливими емоціями, дією. Це більше відповідало оновленому сюжету: козак іде не тройзілля здобувати, а з турецької неволі брата милої визволяти. В єдине ціле зливається лірика й героїка, епос і драма, щоб, кажучи словами І. Франка, «схарактеризувати і глибину козацького почуття, і козацьке завзяття для осягнення взятої на себе мети, і, зрештою, козацьку гордість, що не терпить ані тіні брехні».

Таким чином протягом 1837 — 1848 років Т. Шевченко написав вісім балад. За своїм змістом, спрямуванням і образно-стильовими прикметами вони різні, але всіх їх об’єднує казково-фантастичний елемент і народнопоетична символіка, в основі яких лежить антитеза життя і смерті. Спільними є і поетизація високих, світлих, благородних поривань народного духу, утвердження думки про важку боротьбу, яку доводиться вести в ім’я утвердження у житті добра, правди, краси…