Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011

Т. Шевченко. Поема «Гайдамаки». Складність історичної долі українського народу, невідворотність його боротьби за визволення. Необхідність перегорнути трагічну сторінку історії, по-сучасному оцінити минуле. Заклик до єднання слов’янських народів

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Мета: розглянути і прокоментувати окремі фрагменти з «Гайдамаків» («Вступ», «Конфедерати», «Червоний бенкет». «Бенкет у Лисянці», «Епілог», «Гонта в Умані», «Передмова»), визначити основні сюжетні лінії твору, кульмінаційні вершини; формувати усвідомлення того, що здобуття незалежності — ідеал історичного розвитку нації, осмислення можливостей вирішення конфліктів між народами-сусідами, історичного примирення народів.

Обладнання: текст поеми «Гайдамаки», ілюстрації до неї, карта України XVIII століття, роздатковий матеріал.

Поема «Гайдамаки» є одним із найсильніших найбільших творів Тараса Шевченка. Вчорашній наймит на третьому році після звільнення з кріпацтва, поет у цій поемі несподівано підноситься до найвищої точки свого бурхливого і неспокійного духа, до вершин мистецьких досягнень. Недавній кріпак, як метеор, підіймається перед цілим світом і проголошує те, до чого в той час не насмілювався ніхто.

Леонід Біленький

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

1. Проблемне питання.

- Відомо, що той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього. Звідки ж, на вашу думку, ми можемо почерпнути знання про життя наших предків?

(Доповнюючи один одного, учні розкривають джерела пізнання минулого: фольклор, писемні та археологічні пам’ятки — літописи, хроніки, наукові праці істориків.)

2. Слово вчителя.

- До таких джерел належить і художня література, зокрема поема Т. Шевченка «Гайдамаки», яку ми починаємо вивчати. Цей твір вийшов окремою книжкою наприкінці 1841 року, коли поетові було всього 27, і став найоб’ємнішим з поетичних і, можливо, найскладнішим твором митця.

І за глибиною та широтою осмислення історичних подій, і за формою «Гайдамаки» становили цілком нове явище у творчості Шевченка і в українській літературі загалом. Це був перший великий твір на історичну тему і перша в нашому письменстві спроба створення народної героїчної епопеї.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Історія написання та видання поеми, її джерела.

Цю частину уроку може провести як учитель, так і заздалегідь підготовлений учень.

(Матеріал для повідомлення.

Створити велику поему про гайдамаччину Т. Шевченко задумав ще у 1838 — 1839 рр. Споглядаючи шедеври К. Брюллова, він, за власним свідченням, «замислювався і плекав у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків».

Поема була видана окремою книжкою в Петербурзі в 1841 році із присвятою Василеві Івановичу Григоровичу, конференц-секретареві Академії мистецтв, який брав активне участь у викупі Шевченка з кріпацтва. Євген Гребінка надрукував також розділ «Галайда» у своєму альманасі «Ластівка». У рукописі прочитав поему Г. Квітка-Основ’яненко, який у листі до Т. Шевченка від 29 квітня 1842р. написав: «Ну, вже так порадували Ви нас своїми «Гайдамаками». Як кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви нам свою писанку… Як такого добра не хвалити?»

- Звідки ж черпав Кобзар матеріал для «Гайдамаків»?

Народно-легендарний образ гайдамаччини Шевченко носив у своєму серці ще з дитинства. Річ у тім, що його рідна Звенигородщина перебувала в епіцентрі бурхливих подій Коліївщини. У війську Залізняка і Гонти воювало чимало селян з Кирилівки. Отож малий Тарас захоплено слухав спогади самих колишніх гайдамаків. Особливо вражали хлопця розповіді діда Івана-очевидця, а може, й учасника Коліївщини:

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла,

Сусіди од страху, од жаху німіли,

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

Ще малим ходив Тарас із сестрою Катериною до Матронинського монастиря, де гайдамаки святили ножі. На цвинтарі поруч з монастирем читав написи на гайдамацьких могилах. Оглядав зруйновані гайдамацькі льохи в урочищі Гупалівщина коло Гудищ. Бачив червінець, який подарував гайдамаці-підлітку з Кирилівки сам Залізняк. А ще закарбувалося у вразливому дитячому серці сила-силенна народних легенд, переказів, пісень про Коліївщину Одна з гайдамацьких пісень — «Ой поїжджає по Україні козаченько Швачка» — стала Шевченковою улюбленою.

Готуючись до безпосереднього написання поеми, Т. Шевченко з великим зацікавленням читав усе, присвячене Коліївщині: «Історію Малої Русі» Д. Бантиш-Каменського, «Історію Русів» невідомого автора. «Історію королівства польського», «Сказание о Колиивщине» М. Максимовича тощо. Та багато польських та деяких російських авторів показували гайдамаків як примітивних озвірілих розбійників і злодюг. Надто прикро вразила Шевченка повість М. Чайковського «Вернигора», у якій Іван Гонта змальований зрадником, зарізякою, безжальним убивцею.

Отож поет береться за перо спростувати наклепи на Коліївщину, повернути гайдамакам заслужену славу героїв і водночас пробудити у серцях сучасників забутий гайдамацький дух).

2. «Пошук інформації».

Учитель роздає учням текст статті В. Пахаренка «’Коліївщина: як це було» і пропонує знайти у ньому відповідь на питання: «Яка історична основа поеми Т. Шевченка «Гайдамаки?».

(Матеріал для вчителя.

У 1654 році у Переяславі Б. Хмельницький уклав з московським царем угоду про взаємну допомогу: обидві сили разом борються із зовнішніми ворогами, захищають власні територіальні цінності. Та 1667 року Московщина підступно порушила Переяславську угоду — віддала Правобережну Україну під владу Польщі. Розлючена польська шляхта влаштувала на цих землях справжній кривавий геноцид українців, поміщаючись за Хмельничинну.

Народ знемагав у нестерпному рабстві: робочий день селянина-кріпака тривав улітку 19, узимку — 12 годин. Якщо кріпак не виконував свою денну норму, мусив працювати і понад визначений час. Число «панських» днів доходило до 6 на тиждень. Окрім того, треба було відбувати й інші важкі повинності, сплачувати податки. Панський визиск на селі помножували лихварі та корчмарі, якими найчастіше були жили. Вони тримали в борговій залежності й безжально грабували майже кожну родину. та Панував і національно-релігійний гніт. Польська влада намагалася викорінити на Правобережжі православ’я і нав’язати уніатство та католицизм, щоб асимілювати українців. Для цього використовували найжорстокіші засоби: в’їжджали в церкви на конях, топтали копитами образи, священиків та вірних катували і вбивали в церквах.

Факт

Григорій Храбан (сучасний український історик): З Київського воєводства під Вільшану було зігнано кілька тисяч селян-«глядачів» запланованої страти Данила Кушніра (історичного прототипа Шевченкового титаря з «Гайдамаків»), що насмілився взяти в мліївській церкві чашу до причастя, аби її не захопив уніат. 29 липня на майдані військового табору кат прив’язав Кушніра до стовпа, обгорнув йому конопляним кужелем руки, осмолив і підпалив. Палаючий смолоскип звернувся до народу із закликом: «Православні християни! Не віруйте як уніати, вони прокляті й віра їхня проклята!» Коли обгоріли руки, кат відтяв голову, почетвертував труп і спалив на багатті. Голову борця за віру настромили на палю. Так вона простояла під вартою до жовтня 1766 року, коли її серед ночі викрали й завезли до Переяслава. Єпископ Гервасій урочисто поховав череп у переяславській кафедральній церкві».

У відповідь від початку XVIII ст. з’являються загони українських селян-повстанців, яких поляки називають гайдамаками, себто розбійниками. Гайдамаки нападали на поміщицькі маєтки, вбивали шляхту та найзажерливіших лихварів і зникали у лісах, ярах тощо. Це примушувало колонізаторів жити в постійному страху, тримати числених варту, найбагатші спромагалися на надвірне військо.

Із середини XVIII ст. Росія поступово підпорядковувала собі ослаблу Польщу. Зрозуміло, це викликало опір. У лютому 1768 р. у місті Бар (на Поділлі) значна частина шляхти об’єдналася в конфедерацію (тобто союз) для боротьби проти московських загарбників та свого короля — ставленика Єкатерини II Станіслава Понятовського. Як бачимо, мета гідна. Але в Україні конфедерати повелися, мов дикі звірі. — грабували, вирізали й випалювали цілі села та міста.

Чаша терпіння народного вкрай переповнилася. У 1768 р. по всьому Правобережжі розгорілося потужне протипольське повстання, що одержало назву Коліївщина, бо основною зброєю гайдамаків були кілки. Очолив цю народну війну запорізький козак, уродженець с. Медведівка (що на Чигиринщині) Максим Залізняк. Повстанці ставили собі за мету звільнити Україну від польського панування; ліквідувати уніатську церкву; відновити Українську гетьманську державу, де селяни мали стати вільними козаками.

Розпочалося повстання на Зелені свята (Трійцю) 29 травня 1768 р. біля Мотронинського монастиря в Холодному Яру (урочище недалеко від Чигирина). Після Божественної літургії Залізняк вийшов з церкви і прочитав численній громаді вірних відозву, так звану «Золоту грамоту», що закликала до повстання і пояснювала його мету. Тут же ієромонах монастиря освятив кілька возів зі зброєю.

З Черкащини повстання поширилося на все Правобережжя — Київщину, Брацлавщину, Поділля, на Волинь і навіть Галичину.

Дуже важко однозначно оцінити цю боротьбу, бо була вона вкрай жорстокою. Але зважмо на те, що:

- це була адекватна реакція на геноцид, влаштований поляками супроти українців;

- гайдамаки діяли не у Варшаві й Кракові, а на своїй землі, це була боротьба з загарбниками за свободу своєї нації.

Найбільшим успіхом Коліївщини стало взяття Умані — міцно укріпленого міста, куди з усього краю поховалися поляки і євреї. Долю перемоги вирішив сотник надвірних козаків магната Ф. Потоцького Іван Гонта. Уманський губернатор Р. Младанович послав козацький полк під командою Гонти знищити військо Залізняка. Але Гонта з козаками несподівано перейшов на бік гайдамаків. До речі, поляків, що перебували у війську Гонти, під охороною провели до стін Умані й відпустили.

Більшість польських авторів, що писали про гайдамаччину, дуже вражало приєднання Гонти до гайдамаків. Він походив із селян (із с. Росішки неподалік від Умані), але завдяки організаторським здібностям, сумлінному ставленню до обов’язків зробив блискучу кар’єру: граф Потоцький призначив його сотником, подарував села Росішки й Орадівку. Гонта був освіченою, побожною, шанованою всіма людиною зі світськими манерами. Перед ними відкривалися прекрасні службові перспективи. І ось такий фатальний крок. Але Гонта мусив обирати — служити загарбникові чи своєму народові, і зробив гідний, лицарський вибір.

Підійшовши до міста, Залізняк і Гонта поставили ультиматум: якщо гарнізон здається, тоді всім буде дозволено покинути Умань і безпечно виїхати з України. Але поляки відкинули цю вимогу, запропонувавши відкупитися золотом. Та не скарби потрібні були гайдамакам, а свобода. Тут розпочалася облога.

Саме падіння міста відбулося теж прикметно. Вранці 21 червня біля брами з’явився Гонта з білим прапором, щоб спробувати ще раз уникнути крові. Младанович наказав впустити парламентаря і ного супровід. У цей момент деякі польські офіцери кинулися на Гонту, щоб його вбити. Зав’язався бій. На підмогу своїм у браму, яку ще не встигли зачинити, увірвалися повстанці. Незабаром місто було захоплено. Далі почалася кривава розправа повстанців над поляками і євреями. Помста гайдамаків була справді жахливою. На цьому, без аналізу причин, акцентували польські п російські історики. Зокрема наводили запаморочливу кількість жертв. Одразу після трагедії очевидці називали цифру від 2 до 3 тисяч загиблих. Історик А. Скальковський, орієнтуючись на пізніші польські джерела, збільшив число замордованих до 6 600, а згодом — до 12 000. У деяких авторів йшлося навіть про 18 000. Однак таку силу народу Уманська фортеця просто фізично не могла вмістити.

Не можна забувати і таких важливих моментів: гайдамаки милували тих поляків і євреїв, що приймали православну віру. Спосіб релігійного переконування, певна річ. не вельми демократичний (однак полоненим повстанцям не дадуть і такого шансу). Було збережено життя також усім малим дітям і віддано їх на виховання навколишнім селянам.

Умань стала столицею повстання. 22 червня 1768 р. тут відбулася козацька рада, на якій під гарматні та рушничні салюти було урочисто проголошено відновлення Української гетьманської держави. Залізняка обрано гетьманом, а Гонту призначено уманським полковником і головнокомандувачем українських військ.

Коліївщина швидко поширювалася, сили повстанців щоденно зростали. На звільнених землях налагоджувався козацький (сотенно-полковий) устрій, кріпаки оголошувалися козаками (вільними людьми). Та на найвищому злеті повстання придушили за один день — 6 липня 1768 р. І хто? Не безпомічні, перелякані поляки, а… російські «друзі».

Річ у тім, що наївні гайдамаки довгий час сподівалися, що «православні брати» прийдуть їм на допомогу. Адже російські війська були введені на Правобережжя для боротьби з конфедератами. Та ще більше, ніж конфедерації, злякалися московські займанці відродження української демократичної держави, ненависного їм козацького духу волі…

Отож за наказом Єкатерини II Гур’єв підійшов зі своїм військом до табору гайдамаків нібито для допомоги. Повстанці цієї допомоги вже й не потребували, та однак радо вітали «союзників». Гур’єв запросив усю старшину на бенкет. Під час святкування росіяни зненацька напали на керівників Коліївщини, знезброїли і закували в кайдани. Те ж саме зробили з більшістю гайдамаків, що не чекали такого підступного удару в спину. Далі російські й польські каральні загони почали нищити гайдамаків по всьому краю. Карателі жорстоко катували і вбивали — вішали, відрубували голови, чвертували, садовили на палі, прибивали на хрести — не тільки самих повстанців, а й їхніх рідних, навіть зовсім не причетних до повстання. Якщо знаходили поранених гайдамаків, топили їх у річках або закопували живими в землю. Залізняка було тавровано і вислано до Сибіру на довічну каторгу. Мужній ватажок втік з ув’язнення і приєднався до повстанців Омеляна Путачова, де й загинув.

Особливо люті муки чекали Гонту. Росіяни почали над ним глумитися одразу після арешту: щодня йому давали по 300 нагаїв перед групами спеціально запрошених польських вельмож, також арештували і прилюдно забили нагаями його дружину і чотирьох дочок, наймолодшій з яких ще не виповнилося й 16-ти років (врятувався лише малолітній син. якого вдалося заховати добрим людям). Через кілька днів Гонту передали полякам. За вироком суду його мали катувати 14 днів: у перші десять — дерти паси шкіри; на 11-день — відрубати ноги; на 12-й — руки; 13-й вирізати з живого серце, а на 14-й відрубати голову і розрубати тіло на шматки. Потім поставити в 14 містах України шибениці й на кожній з них повісити частину Гонтиного тіла, а голову настромити на палю під Могилевом. Усі джерела свідчать, що Гонта з нечуваною мужністю зносив тортури. На допитах тримався мужньо і заявив під час катувань: «Знаю, за що гину, і не жалію». Він не стогнав, не просив помилування, ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. Не витримавши вигляду таких жахливих тортур, суддя К. Браницький на третій день наказав стяти Гонті голову, а решту присуду провести на трупі. Перед смертю лицар висповідався і причастився.

По тому польський воєвода Стемиковський ще кілька років мордував гайдамаків у своїй резиденції в с. Кодня. Тисячі людей полягли там пекельною смертю. Та й помилуваним було не легше — їм виколювали очі, відрубували одну руку и ногу і так пускали.

Але, попри люті кари, окремі гайдамацькі загони чинили напади на шляхту й далі, аж до остаточної загибелі польської держави в кінці XVIII ст.

Так трагічно завершилася ще одна спроба відновлення української державності. Але народ довго зберігав у пам’яті лицарський подвиг предків. Своєю поемою Шевченко прославив їх назавжди. 1917р., коли українці знову повстали за незалежність, елітні курені вояків української армії, що йшли на смерть, але не відступали в бою, назвали себе гайдамаками.)

3. Бесіда за змістом твору.

- Як би ви визначили тему поеми «Гайдамаки»? Чи всі епізоди твору відповідають історичній правді’? Яка ваша думка з цього приводу?

- У чому особливість композиції поеми?

- Які дві сюжетні лінії складають сюжетну канву твору?

Основні сюжетні вузли обох ліній.

(Матеріал для вчителя.

«Гайдамаки» — твір складний за будовою: два прологи — лірико-філософський та історичний («Інтродукція»), десять розділів, епілог, «Передмова» (що фактично є післямовою), звернення до передплатників книжки («Панове субскрибенти») і «Приписи» (примітки, зроблені самим поетом).

Сюжет поеми розгортається двома лініями, які взаємодоповнюються і переплітаються. Перша — історична (загальний перебіг повстання); друга — інтимна (доля Яреми й Оксани).

Основні сюжетні вузла обох ліній такі:

✵ експозиція 1 — загальний стан у польській державі та безчинства конфедератів;

✵ експозиція 2 — Ярема наймитує в Лейби;

✵ зав’язка 2 — Ярема прощається з Оксаною і йде в гайдамаки, дівчину викрадають конфедерати;

✵ зав’язка 1 — освячення ножів біля Мотронинського монастиря, початок повстання;

✵ кульмінація 2 — Ярема рятує Оксану й одружується з нею;

✵ кульмінація 1 — гайдамаки захоплюють Умань, Гонта вбиває і хоронить своїх синів;

✵ епілог — повідомлення про страту Гонти, смерть Залізняка на каторзі, про остаточне приборкання України.

Композиційними особливостями поеми є значна кількість ліричних відступів і вставних пісень, а також відсутність розв’язки (очевидно, з метою уникнути цензурних заборон).

- Який зміст першого вступу до поеми «Гайдамаки»’? Які зорові образи використовує поет?

- Які причини виникнення конфедерації називає поет? Прокоментуйте рядки з розділу «Інтродукція». Розбрелись конфедерати По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдаванах

І по Україні;

Розбрелися та й забули

Волю врятувати,

Полигалися з жидами,

Та й ну руйнувати.

Руйнували, мордували,

Церквами топили,

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили.

Виразно прочитайте фрагмент з розділу «Червоний бенкет» від початку до слів:»… гайдамаки по пеклу гуляють». Яку картину малює ваша уява? Покажіть на карті України XIX століття місця, охоплені повстанням.

- Які думки і почуття викликають у вас сцени страшної народної помсти та вечері гайдамаків (розділ «Бенкет у Лисянці»). Чи не суперечать ці картини принципам гуманізму?

- З якою метою Т. Шевченко вводить в поему сцену з єзуїтом та синами Гонти (розділ «Гонта в Умані»?’)?

- Чому Гонта вбиває своїх синів, хоча й переконаний у їхній невинності? Про що говорить сцена поховання Гонтою синів?

- У чому суть символічного образу посіяного, але не зжатого жита («Епілог»)? Який підтекст запитання: «Що мусили робити?». Спробуйте дати на нього відповідь.

- Прочитайте «Передмову» до поеми та запитуйте слова Т. Шевченка, у яких висловлений заклик до єднання слов’янських народів. Які художні засоби використав тут автор?

Як ви гадаєте, які проблеми, порушені у поемі «Гайдамаки», є важливими і для нас з вами? Поясніть свою відповідь.

4. Заключне слово вчителя.

- Поема «Гайдамаки» відразу з часу її появи викликала багато досить суперечливих відгуків. Позитивно оцінили поему Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Г. Квітка-Основ’яненко, І Вагилевич, М. Домбролюбов, негативно — П. Куліш, В. Бєлінський.

Так, Пантелеймон Куліш у листі до Т. Шевченка писав: «У «Гайдамаках» немає боротьби сил: ляхи всюди боягузи, ніякого опору, всюди гинуть. Від цього читач не співчуває переможцям, так як це перемога м’ясників, а драма Ваша — кривава різанина, від якої мимоволі відвертаєшся». Звичайно, відомий український письменник, сучасник Шевченка, мав право на свою думку. Та все ж ближчою до істини є оцінка твору літературознавцем пізнішого часу Леонідом Білецьким (1882 — 1955). який стверджував: «Коли Україна гинула в лабетах московської неволі, коли майже всі українці ховали Україну і були певні, що вона вже ніколи не піднесеться, що з нею справа вже скінчена, ось тоді, в такий тяжкий і безнадійний час, Шевченко поемою «Гайдамаки», як промінням сонця, прорізує темряву повного занепаду й безнадії і проголошує нове слово, нове «вірую», ідею нової України і безкомпромісну боротьбу за неї».

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Вивчіть напам’ять фрагменти поеми (на вибір). Доберіть цитати до образів твору.