Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011

РЗМ №3. Презентації або виступи учнів з повідомленнями. Підготовка до контрольного домашнього твору

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Мета: ознайомити учнів з малярським доробком Т. Шевченка, його прозою та драматургією, міркуваннями митця у «Щоденнику»; вчити учнів самостійно добирати матеріал, готувати презентації та повідомлення; виховувати почуття гордості за свій народ та його найкращих синів.

Обладнання: технічні засоби навчання, таблиці, ілюстрації, репродукції картин Т. Шевченка.

Тарас Шевченко — «немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу. Факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури»

І. Франко

Хід уроку

І. Організація навчальної діяльності.

1. Вступне слово вчителя.

- Тарас Шевченко.. Немає в Україні величнішої постаті, більшої Людини. Його діяльність письменник Олександр Гаврилюк назвав «поемою, згустком великої трагедії мільйонів гноблених» його художні твори, цей «величний храм любові до сім’ї людської» (В. Самійленко), «належать усій Україні і будуть промовляти за неї вічно (П. Куліш) усьому світові.

Важким та тернистим був життєвий шлях Кобзаря. Двадцять чотири роки кріпацтва, десять років солдатської муштри — і після цього: «караюсь, мучусь, але не каюсь». Далеко від батьківщини, без сім’ї — і з єдиною мрією на схилі літ: «поставимо хату і кімнату».

Пекучий біль у серці, постійна тривога за змучений і пригноблений народ, за рідний край, де «латану свитину з каліки знімають», де «сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє», де «садок вишневий коло хати» і «лани широкополі, і Дніпро, і кручі…»

Полум’яний патріот, тонкий лірик, тираноборець і народолюб — все не Шевченко. Його життя для нас, нащадків, є своєрідним моральним кодексом, його твори роблять людей кращими, ласкавішими, доброзичливішими, будять в серцях благородні, великі почуття. «Ми переконані, — писав Павло Грабовський, — що один спогад про подібних людей здатний звеличити і облагородити нашу душу. Без таких людей давним-давно зачерствіло б людське серце і заглохла б нива життя».

На попередніх уроках ми ознайомилися із поетичною творчістю великого Кобзаря. Та не можна забувати, що Т. Шевченко був також і талановитим прозаїком та драматургом, а його малярська спадщина, що була виразно новоавторською для свого часу, налічує понад 1200 робіт, годі як поетична — лише понад 240.

Тож сьогодні на уроці ви у своїх презентаціях чи повідомленнях спробуєте окреслити і ці, не згадувані нами раніше, грані Шевченкової творчості.

2. Повідомлення тем учнівських презентацій чи виступів:

а) малярський доробок Т. Шевченка;

б) прозові твори Т. Шевченка;

в) драматургія Т. Шевченка;

г) міркування Т. Шевченка у «Щоденнику».

3. Виступи учнів з презентаціями чи повідомленнями, їх обговорення та оцінювання.

(Матеріали для наступів.

Малярський доробок Т. Шевченка.

Відомо, що поезія і живопис тісно пов’язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який з них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що «малярства — це німа поезія, а поезія — промовисте малярство». Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічалися часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур відноситься і Т. Шевченко.

Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, вираженням його творчого духу. У Шевченкові поєднувалися і боролися водночас поет і художник. Про свою пристрасть до писання і малювання Кобзар оповів у вірші «А. О. Козачковському»:

Довго те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака -

Бо я було трохи не толе.

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або «Три царіє со дари».

Дослідниця спадщини Кобзаря З. Тарахан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків — майже 1200. Сама ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академічних виставках, а за видані успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка.

Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка — твори живопису і графіки, що їх виконав Шевченко в різній техніці протягом усього життя. Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві вітчизняних і зарубіжних граверів, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка, уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання їх датуються 1830-1861 рр. й територіально пов’язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові темп, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п’ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та учбові студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати. Вивчення мистецької спадщини Шевченка в наш час дало можливість встановити максимально точні дати виконання багатьох його художніх робіт, визначити основні етапи розвитку творчості митця за жанрами, тематикою й формальними ознаками.

За часом виконання всі живописні й графічні твори Шевченка можна поділити на три періоди: від перших робіт до академічного часу і до заслання (1830 — 1847 рр.), твори років заслання (1847-1857 рр.) і роботи, виконані після повернення з заслання до смерті художника (1857 — 1861 рр ). В межах кожного з цих періодів простежуються й коротші за часом етапи, які об’єднують твори не тільки за певною тематикою, а й за художньою вартістю їх і за технічними засобами виконання. За свідченням самого Шевченка, малювати він почав з раннього дитинства - «хрестами й візерунками з квітками» (вірш «А. О. Козачковському») обводив сторінки в саморобному зошиті (1822 — 1826 рр.), а коли був у пана П. Енгельгардта козачком, — перемалював лубки (1829). З доакадемічних робіт збереглися малюнок олівцем «Погруддя жінки» (1830), акварельний портрет П. Енгельгардта (1833), Толова жінки» (1834), портрети Катерини Абази і Є. Гребінки (обидва — 1837), серія композицій на історичні теми «Смерть Лукреції» ( 1835), «Смерть Олега, князя древлянського», «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» і «Смерть Віргінії» (всі — 1836), «Смерть Богдана Хмельницького» (1836 — 1837) і «Смерть Сократа» (1837). Ці твори, незважаючи на несамостійність частини з них, («Погруддя жінки» перемальовано з невідомого оригіналу, а окремі малюнки на історичні теми зроблено на зразок композицій, рекомендованих для екзаменаційних робіт вступникам до Академії мистецтв), свідчать про те, що ще до переїзду в Петербург Шевченко набув значної вправності в малюванні олівцем, а в Петербурзі, очевидно завдяки роботі у В. Ширяєва, порадам І. Сошенка та праці в класах Товариства заохочування художників, він уперше почав працювати тушшю-пером і особливо успішно — акварельними фарбами. Це дало Шевченкові змогу підготуватися до вступу в Академію мистецтв. У роботах художника до академічного періоду вже яскраво виявився інтерес до суспільно вагомих тем. Його композиції стверджують патріотизм, людську гідність, виражають протест проти насильства. В них Шевченко вперше звертається до вітчизняної історії.

Мистецька спадщина Шевченка періоду від вступу до Академії мистецтв і до заслання (1838 — 1847 рр.) становить окрему групу живописних і графічних творів, що відзначається широкою тематикою, появою нових жанрів і новим співвідношенням між ними, значним удосконаленням опанованих технічних засобів вираження і звернення до нових. На творах Шевченка цього періоду особливо помітний вплив К. Брюллова: певна ідеалізація зображуваного, романтична піднесеність, деяка умовність колориту. Разом з тим Шевченко вчився в нього майстерності композиції, реалістичного рисунка, мистецтва портрета. В цей же час він починає виступати як представник критичного реалізму. В межах цього періоду виразно простежуються етапи внутрішнього розвитку митця. Перший етап припадає на 1838-1843 рр. (до першої подорожі на Україну). Значну частину творчості Шевченка цих років становлять студійні роботи — рисунки олівцем, вуглем та твори, виконані олійними фарбами. Серед них — окремі рисунки з гіпсованих моделей, а більшість зображення живої натури (натурщики в різних позах та замальовки з натури своїх товаришів по Академії). До цієї групи належить і виконана олією композиція «Натурщик в позі св. Себастіяна» (1840-1841 рр.). Виходячи за межі суто учбових завдань. Шевченко працює в цей час і над натурою власної «постановки» (акварелі «Жінка в ліжку» 1839 — 1840; «Натурщиця» 1840). Багато уваги приділяв він копіюванню творів свого вчителя К. Брюллова (жанрові композиції «перерване побачення». «Сон бабусі і онучки» обидві 1839-1840). Робота над цими копіями допомогла Шевченкові увійти в творчу лабораторію видатного художника, сприяла удосконаленню майстерності в акварельному живопису. В перші роки перебування в Академії Шевченко виконував портрети, історичні та жанрові композиції та ілюстрації (олівець, акварель, олійні фарби). Опанування основами рисунка і технікою живопису позначалося на професійному рівні оригінальних робіт, а з творчим зростанням митця і його студійні малюнки набували високої художньої цінності. В портретах, які художник виконував найчастіше замовлення, він не задовольнявся лише зовнішньою схожістю, а прагнув відтворити образ людини, риси її характеру. Вершиною в цьому жанрі Шевченка академічного часу є виконаний олією автопортрет (1840), з якого починається галерея автопортретів. Нечисленні жанрові композиції митця цього періоду є етапними в історії українського мистецтва. Сепія «Хлопчик з собакою в лісі» (1840) тематично близька до незнайденої картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», яку рада Академії мистецтв 1840 року відзначила срібною медаллю 2-го ступеня. Такої ж нагороди удостоєно й композицію «Циганка-ворожка» (1841). Картина «Катерина» (1842), виконана олійними фарбами, ввійшла в скарбницю українського побутового живопису як один з перших творів критичного реалізму. Жанрові твори Шевченка правдиво і поетично зображують життя українського народу, глибше, ніж це було до того в українському мистецтві, підносять соціальні проблеми. Успіхи жанриста позначились і на багатьох ілюстраціях Шевченка, які висунули його в число відомих ілюстраторів. У перші роки навчання в Академії мистецтв Шевченко почав працювати в пейзажному жанрі. Роботи останнього періоду перебування в Академії свідчать про докорінний злам у творчості художника. Перша подорож на Україну (квітень 1843 — лютий 1844) визначила тематику і характер творів митця, їхні жанри і співвідношення між ними. На Україні Шевченко далі працював над портретом, застосовуючи переважно олійні фарби (портрети Маєвської, Г. Закревської, П. Закревського, дітей В. М Рєпніна). Ці твори набагато виразніші, глибше, ніж акварельні портрети попереднього періоду, розкривають внутрішній світ портретованих. Вони свідчать і про успіхи художника в оволодінні технікою олійного живопису. Повий за характером і технікою виконання (туш, перо-штрих, а не контур, як у композиціях до академічного періоду) автопортрет Шевченка 1843 року. Малюнок тут ніби передував творам, виконаним у техніці офорта. Мистецький доробок Шевченка часу перебування на Україні складають портрети, підготовчі роботи до «Живописной Украины», виконані олією дві картини — «Селянська родина» та «На пасіці», пейзажі (тепер як провідний жанр), а також численні рисунки, серед яких і «Вдовина хата на Україні» та «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці». Всі ці роботи свідчать про великий інтерес митця до життя українського народу і цього побуту, до природи й історичною минулого України, про глибоке соціальне спрямування творчості художника. У програмі до «Живописной Украины» вперше в українському мистецтві проголошено думку про соціальну роль образотворчого мистецтва, а саме видання поклало початок розвиткові в українському мистецтві офорта.

Творчість Шевченка періоду від закінчення Академії до заслання характеризують переважно портрет і пейзаж. Відомо 17 портретів цього часу, виконаних олією, аквареллю і олівцем, — свідчення майстерності і популярності Шевченка як портретиста серед широких кіл української інтелігенції. В пейзажах, виконаних аквареллю та олівцем, переважає замилування просторами, затишними куточками і особливо деревами з їхнім вибагливим і складним рисунком. Композицію тут побудовано на другому плані; пізніше, десь з літа 1845, спостерігаються перші спроби дати і третій план. Велике місце в творчості Шевченка в цей час посідав історичний пейзаж, що зумовлено роботою художника в Київській археографічній комісії, для якої він змальовував архітектурні пам’ятки й історичні місця. В цих творах висока майстерність поєднуються з науково-документальною точністю. Ретельне вивчення мистецької спадщини Шевченка, зосередження всіх його творів у спеціальному музеї, публікація їх в академічному виданні (1961 — 1964) дали змогу об’єктивно оцінити великий за обсягом і значний за мистецькою вартістю доробок художника періоду заслання. Незважаючи на царську заборону, Шевченко в роки недолі працював багатоплідно в усіх властивих йому й раніше жанрах. Всього відомо 124 завершені твори й 220 екскізів та начерків, створених тоді. Змінилися тільки співвідношення між жанрами, питома вага кожного з них у загальному доробку митця. Найплідніше він працював у жанрі пейзажу — цьому великою мірою сприяла участь в Аральській і Каратауській експедиціях. Найчастіше художникові доводилося фіксувати натуру нашвидку — звідси начерковий характер робіт, особливо рисунків у художніх альбомах. Ці рисунки дуже лаконічні, часто це лише контури або контур з незначною штриховкою. Деякі пейзажі часу Аральської експедиції Шевченко завершував вже в Оренбурзі за олівцевими рисунками з помітками «для пам’яті», а частіше покладався на свою виняткову зорову пам’ять. Про велику спостережливість художника говорять і численні пейзажі, на яких надзвичайно тонко зображено деталі не тільки на першому плані, а й на другому і третьому. З особливою силою спостережливість митця виявляється в численних малюнках науково-допоміжного характеру з зображенням структури берегів Аральського моря та скель і урвищ, що були важливими для геологічної характеристики місцевості. Такий філігранний рисунок, не позбавлений і великої художньої цінності, очевидно, прислужився митцеві для пізнішої роботи в офісі. Пейзажі Шевченка часу обох експедицій відрізняються від його пейзажів попереднього періоду перевагою в них другого і третього планів, видовженою композицією при широкому, часто відкритому обрії й надзвичайно багатим і тонким колоритмом. У глибоко емоційних і розмаїтих за настроєм акварелях Шевченко виступає як видатний майстер цієї техніки (Див. також додаток до уроку). Його пейзажі дуже точно і правдиво відображають природу казахського краю, її своєрідну красу. Особливе місце в художній спадщині Шевченка років заслання належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих тематичних груп. Одна з них призначена побутові казахського народу (сепії «Казахи в юрті. «Казахська стоянка на Косаралі», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню» та акварель «Казах на коні», всі 1848-1849 рр ). Ще більше замальовок з життя казахів у дорожніх альбомах художника (ескізи і начерки до закінчених сепій і акварелей). Значної розмаїтості і соціальної гостроти казахів тема набула в другий період заслання поета (сепії «Тріо». 1851: «Після молодого казаха». 1851-1857; «Байгуші під вікном», 1855-1856 і «Казашка Катя», 1856-1857). У деякі твори («Т. Г. Шевченко і байгуші», «Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою» 1856-1857) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює своє глибоке співчуття до долі казахського народу. Окрему групу становлять композиції на історичні, міфологічні, літературні та біблійні темп («Благословіння дітей», «Телемак на острові Каліпсо». «Робінзон Крузо», «Самаритянка», «Казашка», «Мілон Кротонський», «Нарціс та німфа Ехо», «Св. Себастіан», «Умираючий гладіатор», всі — 1856). Всім їм властиве глибоке психологічне трактування образів. Третя, цілком самостійна, група жанрових композицій — це сепія «Притча про блудного сина», яку Шевченко мав намір відтворити в гравюрі. Викриття експлуаторського ладу досягає тут найбільшої гостроти. Портретні твори Шевченка років заслання виконано переважно сепією або італійським олівцем (лише кілька портретів в Оренбурзі — аквареллю). Вони досконаліші щодо композиційної побудови, глибше розкривають психологічний стан портретованих і є новим кроком у розвитку реалізму художника. Часто Шевченко вводить портрет у жанрові композиції («О. Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі» 1848-1849; «Т. Г. Шевченко серед товаришів» 1856; «Т. Г Шевченко малює товариша» 1855-1857). Творчість Шевченка років заслання переконливо доводить, що він не втратив здібностей художника, а й досяг як митець ще вищого рівня в усіх жанрах; портретному, пейзажному й побутовому. В його творах цього часу на повну силу пролунала соціальна тема й виявилася інтернаціоналістська позиція художника. Крім того, твори років заслання свідчать про те, що Шевченко, бувши відірваним від академії, не забував про неї. Безсумнівний відгомін академічної школи відчувається у виконаних художником у цей час композиціях на історичні, міфологічні й літературні теми. Пієтет Шевченка до Академії мистецтв стверджують написана на засланні автобіографічна повість «Художник» та записи у» Щоденнику».

Мистецька спадщина останнього періоду життя кількісно невелика. В цей час він багато працював над офортом і досяг у ньому, порівняно з офортом 1844, нових успіхів. Серед пейзажів переважають етюди й начерки, виконані 1857 на пароплаві, коли поет їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створені на Україні під час третьої подорожі 1859 (винятком хіба що є офорти «Вечір в Альбано поблизу Рима. Ліс» — за твором М. Лебедева та «Мангишлацький сад» — за власним малюнком). Усі ні пейзажі незалежно від міри їхньої завершеності свідчать про зрослу майстерність Шевченка-пейзажиста в останній період життя. Це виявляється в підкресленні другого і третього планів, у побудові композиції на широкому обрії та у перевазі повітряної перспективи над лінійною, в глибокій ліричності та емоційності краєвидів. До жанрових композицій Шевченко звертався лише повернувшись до Петербурга та його майже виключено в зв’язку з роботами в офорті («Дві дівчини», «Свята родина». Притча про робітників на винограднику, всі — 1858. «Сама собі своїй господі», «Приятелі», «Старець на кладовищі», всі — 1859). Особливий інтерес представляють портрети роботи Шевченка останнього періоду його творчості. їх відомо — 41. Усе це — завершені твори, крім невеликого рисунка олівцем — портрета О. Герцена, спокійного в Нижньому Новгороді. Портрети виконано олівцем і крейдою на тонованому папері та в техніці офорта. Для портретів олівцем характерні смілива, соковита лінія й соковитий штрих. Шевченко намалював їх на пароплаві під час переїзду по Волзі, потім у Нижньому Новгороді, Москві, на Україні та в Петербурзі. Вони близькі до портретів, виконаних у Новопетровському укріпленні, але набагато контрастніші та виразніші щодо внутрішньої характеристики портретованих, хоч сам рисунок у них значно лаконічніший. Ціла галерея офортних автопортретів (шість) і портрети віце-президента Петербурзької академії мистецтв Ф. Толстого та професорів академії Ф. Бруні та П. Клодта й академіка І. Горностаєва є визначним здобутком не лише в мистецькій спадщині Шевченка, а й в у сьому тогочасному офорті.

Шевченко зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового жанру і пейзажу. Він виступав як один з перших на той час офортистів України й Росії. Його реалістична творчість сповнена великого соціально- викривального змісту й відзначається глибокою народністю, інонаціональними мотивами і гуманізмом Твори Шевченка мали вплив на весь розвиток українського мистецтва, вони служать життєдайним джерелом для багатьох поколінь українських художників.

Пpозові твори Тараса Шевченка

Усі повісті Шевченко написав у період заслання. Лише останню «Прогулянка з задоволенням і не без моралі’, почавши писати в Новопетровському укріпленні, закінчив у Нижньому Новгороді. За його словами, їх «десятків коло двох набереться», проте до нашого часу дійшли лише 9. Відомо ще про повість «Из ничего почти барин», задуману першою, але невідомо чи написану.

У зв’язку із забороною писати й малювати перші дві повісті письменник мусив підписувати фіктивними датами: «Наймичка» — 25 лютого 1844, Переяслав (замість справжньої 1852- 1853); «Варнак» — 1845, Київ (замість кінець 1853 — початок 1854). Проте, відчувши послаблення нагляду і приязне ставлення коменданта Ускова, наступні повісті Шевченко підписував справжніми датами.

Свої повісті Шевченко підписував псевдонімом «Кобзар Дармограй». Спершу через те, що не міг виступати під своїм власним прізвищем, а згодом, аби відмежувати свою прозу від поезії Проте за життя не було надруковано жодної повісті. Почасти й через те, що виданню не сприяли Шевченкові друзі-літератори. Пантелеймон Куліш писав до Шевченка: «Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не здобудеш. Адже і Данте, і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди та читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є!»

Далі, у листі від 1 лютого Куліш пише: «Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, та й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато чого набратися… Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усіх та й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати».

Те, що редакція журналу не схотіла надрукувати повістей Шевченка, підтверджує лист від Сергія Аксакова: «Я не советую Вам печатать эту повесть. Она несравненно ниже вашого стихотворного таланта… Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы. можна смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого».

Після нього листа Шевченко припинив спроби надрукувати свої прозові твори.

Після смерті Шевченка рукописи повістей потрапили до М. Лазаревського. У 1862 році у журналі «Основа» він опублікував оголошення про їх розпродаж, але без дозволу публікації. Згодом рукописи потрапили до Миколи Костомарова, який у 1880-x роках надрукував їх у журналах «Киевская старина», «Исторический вестник» та газеті «Труд» Ці публікації мали численні помилки та розбіжності з оригіналами. У 1888 році «Киевская старина» видала усі повісті Шевченка окремою книгою.

«Наймичка» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана за мотивами однойменної поеми. В цьому творі Шевченко продовжив розробляти тему трагічної долі зведеної представником вищого суспільного стану жінки з народу. Одна з центральних тем Шевченкової творчості (поеми «Катерина», «Слепая», «Відьма», «Марина», повість «Капитанша») — тема покритки в «Наймичці розкривається в новому аспекті: зображенні морально-психологічної драми матері позашлюбної дитини, змушеної заради її щастя приховувати своє материнство Найближче за фабулою до Шевченкової повісті стоїть «Сердешна Оксана» Григорія Квітки-Основ’яненка, проте героїня Г. Квітки сама виховує свого сина, отже, у побудові головної сюжетної ситуації Шевченко був цілком оригінальним.

«Варнак» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана за мотивами однойменної поеми. Датується орієнтовно 1853 роком, Новопетровське укріплення.

У «Варнаку» Шевченко започаткував одну з головних тем своєї прозової творчості — тему трагічної долі кріпака-інтелігента, поставлену в центр наступних повістей «Музыкант» ( 1854 — 1855) і «Художник» ( 1856).

Сюжет повісті близький до сюжету однойменної поеми, створеної на засланні 1848 р.

На творі позначилося знайомство Шевченка з тогочасною літературою — російською, українською, західноєвропейською, а також із фольклором. Головний мотив повісті (як і поеми) «Варнак» — мотив розбійника, що покаявся, належить до найпоширеніших у світовій літературі.

Одну з легенд про злочинця, який покаявся, Шевченко переказав у листі з Новопетровського укріплення від 20 травня 1856 р. до М О. Осипова. У «Варнаку» мотив морального переродження розбійника поєднується з іншим популярним мотивом — про «шляхетного розбійника», що вершить праведний суд У повісті згадано Рінальдо Рінальдіні. героя роману Х. -А. Вульпіуса «Рінальдо Рінальдіні, розбійницький отаман», з яким порівнюється герой Шевченкового твору Кирило.

На образі Кирила — ватажка кріпаків-повстанців, розповіді про його діяльність відбилися народні пісні й перекази про українського народного героя Устима Кармалюка. Шевченка цікавила постать Кармалюка. «славного лицаря», як він назвав його у щоденнику. В Шевченковому альбомі 1846 — 1850 рр. є запис народної пісні «Ой Кармалюче, по світу ходиш…» рукою П. О. Чуйкевича з поправками поета. Текст іншої пісні про Кармалюка «Повернувся я з Сибіру…» записав 20 травня 1858 р. до щоденника Шевченка І. М. Лазаревський.

Дія повісті відбувається в Оренбурзькому краї та на Волині. Шевченко розповідає про ці місцевості й побут людей в них як очевидець, виявляючи таке знання деталей, яке неможливе було б 1845. На початку твору подано характеристику Оренбурзького краю, відзначено деякі риси побуту уральських козаків (цей опис дуже близький до епізоду відвідання Саватієм Сокирою села Картали під Оренбургом у створеній влітку 1855 р. в Новопетровському укріпленні повісті «Близнецы»), розповідається про Ілецьку (Соляну) Зашиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 р., згадано деякі інші реалії місцевого колориту’.

У повісті відбилися також враження Шевченка від поїздки до Волині та Поділлю за завданням Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (Київської археографічної комісії) восени 1846 р. Вони виявилися і в згадках варнака про природу рідного краю, про найвизначніші з погляду історії та архітектури міста Волинської губернії — Кременець (названо, зокрема, гору Бону, ансамбль ліцею), Почаїв, Дубно, Острог, Корець, Луцьк, Новоград-Волинський, Житомир, нарешті, в одній з деталей авторського опису хати засланого героя — печі, що була «украшена лепными арабесками домашнего художества (такие печи можно видеть на Волыни и Подолин)».

«Близнюки» (рос. «Близнецы») повість Тараса Шевченка російською мовою, написана орієнтовно 10 червня — 20 липня 1855 р. у Новопетровському укріпленні.

За своїми жанрово-стилістичними особливостями повість стоїть близько до української та російської прози 30 — 40-х років (M B. Гоголь, Є. П Гребінка, Г. Ф. Квітка-Основяненко. М. П. Погодін, ОС. Пушкін, М. Ю. Лєрмонтов). Ряд епізодів «Близнецов» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо. Подробиці з життя Шевченка на засланні використано в змалюванні епізодів перебування Саватія Сокири в Оренбурзі та його подорожі до Орської фортеці.

Головна проблема твору - проблема виховання. На утвердженні суспільного та естетичного ідеалу в повісті певною мірою позначилась сентиментально-романтична традиція Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Водночас у «Близнецах» Шевченко вперше звертається до педагогічних ідей Г. С. Сковороди. Український філософ- просвітитель не тільки одна з дійових осіб твору. Його думки про необхідність для щастя людини обрання праці за покликанням, високої моральності, гармонійного розвитку особистості сповідують герої повісті Никифор Федорович та Саватій Сокири. Чесна праця, демократичний, здоровий побут героїв, а також реальні прикмети їхнього життя — дозвілля на пасіці за читанням в оригіналі Горація, Гомера, «Псалмів Давидових» гра на скрипці — все це вводить читача у світ етичних ідей Сковороди.

У повісті відбито літературні зацікавлення Шевченка. Поет у різних формах висловлює своє ставлення до творів Г. С. Сковороди, І. П Котляревського, О. О. Шаховського, M B Гоголя, до української народної творчості, а також до літературної полеміки, яка точилася на сторінках таких періодичних видань, як «Отечесвенные записки», «Библиотека для чтения», зокрема з приводу появи поеми Гоголя «Мертвые души».

«Художник» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана 25 січня — 4 жовтня 1856 р. у Новопетровському укріпленні. У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музыкант».

На відміну від інших повістей Шевченка, «Художник» відрізняється своєю автобіографічністю, тому є важливим джерелом відомостей про біографію Шевченка в період перебування у Петербурзі й навчання в Академії мистецтв. «Перед нами — не тільки велика кількість даних для зовнішньої біографії, але й ряд інших даних, що доповнюють наше уявлення про художні смаки і естетичні погляди Т. Г. Шевченка, про його наукові інтереси, про його соціальні інтереси, про його інтимне життя».

За жанровими особливостями, принципами зображення, характером типізації повість має складну структуру. Мемуарні елементи органічно співіснують у ній з елементами епістолярного жанру та нарису Перша частина — виразно автобіографічна й мемуарна; розповідь ведеться від особи художника, в образі якого можна впізнати риси й учинки реального Івана Максимовича Сошенка. Образ героя — спершу обдарованого кріпака-малярчука, згодом — молодого художника, захопленого мистецтвом і життям мистецької богеми, - суто автобіографічний (з деякими елементами художнього домислу) у першій частині.

У другій — риси автобіографізму властиві психологічній «біографії» героя, тоді як історія фатального одруження й трагічна розв’язка домислені на основі реальних фактів з життя декого з колег-художників; відбилася тут і романтична ідея всеохоплюючого служіння божественному мистецтву. Спогади Шевченка подаються у формі листів героя про навчання в Академії мистецтв, про мистецьке життя у тогочасному Петербурзі.

Повість цікава яскравими характеристиками видатних діячів культури того часу — благодійників Шевченка: К. П. Брюллова, О. Г. Венеціанова, В. А. Жуковського, М. Ю. Вієльгорського; а також його сучасників та друзів — В. І. Штернберга. Г. К. Михайлова. П. Ф. Соколова, А. М. Мокрицького, К. І. Йоахіма та ін. Колоритні й образи персонажів, прототипами яких були реальні особи: Паші (Марія Яківна Європеус), мадам Юргенс (Кароліна Карлівна Юргенс) та ін.

У цьому відношенні характер повісті близький до твору Д. В Григоровича «Неудавшаяся жизнь» (1850). Автор її одночасно ї Шевченком навчався в Академії мистецтв, і його персонажами були здебільшого ті ж, що і в Шевченка, визначні особистості тогочасної академії, її талановиті учні — П. С. Петровський, І. К. Айвазовський, Г Борисов та багато інших.

У розповіді про останні роки життя героя Шевченко використав відомості про трагічні обставини особистої долі відомих художників, своїх сучасників — О. В. Тиранова та П А. Федотова, які закінчили своє життя в лікарні для душевнохворих. Тут особливо відчувається розмежованість головного героя й оповідача, що допомагає Шевченкові ширше розкрити свої погляди на соціальні явища дійсності.

«Прогулянка з задоволенням і не без моралі (рос. «Прогулка с удовольствием и не без морали») — остання повість Тараса Шевченка, написана російською мовою орієнтовно у другій половині 1855 (Новопетровське укріплення) — вкінці лютого 1856 р. (Нижній Новгород), у часі, коли Шевченко закінчив роботу над повістю «Близнецы» і ще не приступав до написання повісті «Художник» (25 січня 1856 р.)

У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко продовжує розробляти тему морального виродження представників пануючої верстви, а також тему кріпака-інтелігента. У творі певною мірою використано жанр «подорожнього нарису». У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко розпізнається сам автор, Шевченко розповідає життєві історії героїв і водночас у численних публіцистичних та ліричних відступах розкриває свої суспільні погляди, педагогічні ідеї, знайомить читача зі своїми літературними та мистецькими уподобаннями. У сюжеті повісті важливу роль відіграє мемуарний елемент — спогади про другу подорож по Україні, роки навчання в Академії мистецтв та ін.

Сюжет твору розгортається у двох планах: розпусне життя ротмістра Курнатовського, історія його одруження з кріпачкою Оленою та історія матроса Обеременка - учасника оборони Севастополя, який замість пропонованої нагороди за хоробрість просить звільнити сестру з кріпацтва (дійсний факт, про який Шевченко прочитав у першому номері «Морского сборника» за 1855 р).

У повісті Шевченко знову зосереджується на проблемі формування людської особистості, наголошує на вирішальному впливі на формування характеру людини навколишнього середовища.

У другій частині твору, де, за словами Шевченка, «резче обозначилась общая идея рассказа», введено мотив морального переродження поміщика Курнатовського внаслідок одруження з дівчиною-кріпачкою, а також спілкування з її братом-матросом Обеременком та заможними хуторянами: лікарем Степаном Йосиповичем Прехтелем та його дружиною — носіями позитивного ідеалу автора.

Драматургія Т. Шевченка.

Тарас Шевченко був основоположником демократичного спрямування в українській історичній драматургії. Його історичні погляди формувалися під впливом визвольної боротьби українського народу, революційно-патріотичної ідеології декабристів, передової суспільної думки і народної творчості. На відміну від історичного суб’єктивізму реакційних романтиків Шевченко об’єктивно вирішував на історичному матеріалі питання сучасного йому життя.

В його творах відбивається дух часу, в образах втілюються риси конкретної історичної дійсності. При цьому особливо важливо, що письменник показує вирішальну роль народних мас в історичному процесі.

В уривку, що зберігся від трагедії Никита Гайдай», відтворюється не якийсь конкретний історичний факт, а загальнонародне патріотичне піднесення періоду визвольної війни 1648 — 1654 рр. Як і Гоголь, Шевченко віддає перевагу історизмові цілого перед історизмом деталі, він не списував відомі в історії ситуації і образи, а створював їх у суворій відповідності з особливостями історичної дійсності. Проблеми національної незалежності, слов’янського єднання, народного патріотизму вирішуються в дусі найпередовішої на той час громадської думки.

Співставлення п’єси «Никита Гайдай» з пам’ятками усної народної творчості та історичними працями про визвольну війну 1648 — 1654 рр. переконує в тому, що її герої багато де в чому нагадують героїв українських дум і пісень. Виховані в дусі волелюбних традицій свого народу, Нікіта і Мар’яна живуть думкою про визволення батьківщини, їх все більше захоплює ідея братнього єднання слов’янських націй. В цьому розумінні головним джерелом п’єси була не офіціальна історіографія, не «История русов» чи «Історія Малої Росії» Бантиша-Каменського, а життя народу, його думи і прагнення.

Велику роль у розвитку української драматургії і театру відігравала драма Шевченка «Назар Стодоля». В прямому розумінні — це п’єса не історична, хоча зміст її безпомилково відсилає нашу уяву до другої половини XVII ст. Якщо не приймати до уваги окремих згадок про історичних героїв, то якоїсь конкретної історичної події в ній немає, драматична колізія її не виходить за межі картин побуту і звичаїв. Але оскільки в творі замальовуються все ж явища минулого, є підстави називати «Назара Стодолю» історично-побутовою драмою.

Шевченко створив типові характери, правдиво відобразив класово-антагоністичні суперечності в українській суспільності XVII ст. П’єса відзначається багатством людських характерів, художньою переконливістю. Вона приваблює силою людської мислі і гарячого почуття, захоплює високим громадсько-патріотичним натхненням.

Тоді, як реакційні романтики та письменники, що стояли близько до слов’янофілів, ідеалізували минувшину. бачили в ній тільки спокійне, благодатне життя, Шевченко показав, що в минулому, як і в сучасному, було те, що гідне ненависті — світ насильства. Усвідомлюючи об’єктивні зв’язки минулого з сучасністю, він відобразив розшарування і класову нерівність в козацькому середовищі, боротьбу між козаками і козацькою старшиною.

Драматургічної майстерності Шевченко вчився на кращих зразках російської, української і світової драматургії. Але. як і кожний геніальний художник. Шевченко не йшов по шляху механічного наслідування, прямих запозичень сюжетів, образів, художніх засобів. Було б марною справою шукати в його творах якихось готових запозичених у Гоголя, Шекспіра чи Котляревського схем і прийомів. З великими попередниками Шевченка єднало в першу чергу органічне прагнення до високоідейного мистецтва, яке було б близьким і зрозумілим широким народним масам. А вже на цій основі виростала спадкоємність і драматургічної техніки в її принципових, відправних моментах.

Найближчою змістом і характером була Шевченкові творчість Гоголя, в першу чергу його «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Тарас Бульба». Драма «Назар Стодоля» близько стоїть до повісті «Тарас Бульба». І там, і там подаються узагальнені картини життя українського народу XVII ст., позитивні герої виступають безстрашними, вольовими борцями. Обидва письменники зображують героїчний дух епохи, прославляють козацькі вольності як символ свободи і незалежності.

У драмі «Назара Стодоля» правдиво відображено характер народного життя, соціальні суперечності розкриваються у всій їх гостроті й непримиренності. Герої твору виступають живими, конкретними носіями соціальних суперечностей свого часу. В сукупності всіх персонажів письменник створив художній образ епохи, показавши, з одного боку, світ експлуататорів, з другого — благородство життя і прагнень трудової людини.

В реалістичній тканині п’єси своєрідно переплітаються сатиричний, гумористичний, героїко-романтичний і ліричний елементи. Самодурство, бундючність і лицемірність козацької старшини подається сатиричними штрихами. Дотепний гумор — характерна національна риса українського народу; світлі поривання народу до свободи, до щастя висловлені в романтично піднесеному дусі; глибоким ліризмом овіяні інтимні переживання героїв.

У творчості Шевченка сентиментально-ідилічні барви, елементи бурлеску, властиві його попередниками, зникають. Мова «Назара Стодолі», як і народна мова, багата і різноманітна. Шевченко прагне до створення національно-літературної мови на основі синтезу літературного слова з живою розмовною мовою. Він широко використовує лексику і звороти народної мови, приказки, прислів’я і разом з тим не впадає у фальшиву простонародність.

У п’єсі Шевченка широко використовуються мотиви, стилістичні риси та художні прийоми народної творчості. Письменник сміливо вводить у твір картини обрядів, але весь цей матеріал майстерно підпорядковує ідейному змісту п’єси. Етнографічно-побутові елементи використовуються творчо. Все другорядне, дріб’язкове, що тільки може переобтяжити твір картинами обрядовості і заступити головну думку, відкидається.

За cт. В. Шубравського «Українська драматургія першої половини XIX століття».

Міркування Т. Шевченка у «Щоденнику».

Література, що веде пряму розповідь про людину, та письменники, які творили цю літературу, були близькі Шевченкові. Література спогадів, автобіографій, сповідей і «думок» подібна до поезії відкритою і настійливою присутністю автора. Проміжним жанрам, які ухиляються від каніонів і правил, здавна притаманна експериментальна сміливість і широта, невимушене та інтимне ставлення до читача. Гостра їх діалектика — у поєднанні свободи висловлення із несвободою вигадки, обмеженої тим, що було.

Шевченко почав свій «Щоденник» 12 червня 1857 року зразу після отримання перших звісток про майбутню волю, очікуючи наказу із Корпусу (Штабу Оренбурзького окремого Корпусу, розмішеного в Оренбурзі). Чи були це перші спроби Шевченка писати щоденник? Під кінець підневільного десятиліття він запише: «Мне следовало бы начать свой журнал со времени посвящения моего в солдатский сан, сирень с 1847 года. Теперь бы это была претолстая и прескучная тетрадь. Вспоминая эти прошедшие грустные десять лет. я сердечно радуюсь, что мне не пришла тогда благая мысль обзавестись записной тетрадью. Что бы я записал в ней? Правда, в продолжение этих десяти лет я видел даром то, что не всякому и за деньги сдается видеть. Но как я смотрел на все это? Как арестант смотрит из тюремного решётчатого окна на веселый свадебный поезд. Одно воспоминание о прошедшем и виденном в продолжение этого времени приводит меня в трепет. А что же было бы. если бы я записал эту мрачнею декорацию и бездушных грубых лицедеев, с которыми мне привелось разыгрывать эту мрачную монотонную десятилетнюю драму?»

Свідоцтво не залишає сумнівів.

Але існує й інше, занесене на папір наприкінці лютого 1848 р. у листі до В. Рєпніної: «Со дня прибытия моего в Крепость Орскую я пише дневник свой, сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одне страницу, — и что же! Так однообразно-грустно, что я сам испугался — и сжёг мой дневник на догорающей свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода».

Друге повідомлення перекреслює перше. Значить, щоденник існував. Можливо, це був невеликий зошит, якщо автор спалив його на вогні свічки. У своєму вчинку він розкаявся. Але було вже пізно — справу зроблено. Залишалось лише жалкувати. Тим більше, що обходитися без записів щоденникового характеру не міг — не було підсвідомо. Підтвердження цьому — лист до Рєпніної від 25 лютого 1848 року, що сам по собі є його щоденником п’яти днів Починав як звичайний лист — вийшов щоденник Лист писався з 25 по 29 лютого. 26 лютого він пише: «Вчера я не смог закончить письма…» 28 лютого зазначає: «Вчера я просидел до утра, и не мог собраться с мыслями, чтобы закончить письмо…» П’ятим днем стало 29 лютого. Про події дня тут ані слова, а про почуття — чимало. Щоденник не подій, а почуттів.

Під час заслання Шевченку довелося бути учасником експедиції по Аральському морю, що теж залишило свій відбиток на творчості поета як літературній, так і художній (зокрема, у своєму «Щоденнику» він описував вітри як знавець морської справи). Начальником експедиції був призначений капітан-лейтенант Олексій Іванович Бутаков (1816 — 1869), який походив із сім’ї чорноморського моряка. Експедиція була організована Військовим міністерством «для съёмки и промера» Аральського моря. В наказі міністра, у якому вказувалась мета експедиції, зазначалось: «Со всех заметных пунктов, по которым впоследствии можно будет определяться, приказать снимать виды с разных румбов, для чего взять из 5-го линейного батальона одного умеющего снимать виды рядового и для топографической съёмки употребить находящегося при Раимском укреплении корпуса топографов прапорщика Акишева». Таким рядовим 5-го лінійного батальйону, що вміє «снимать виды», був Шевченко. Під час експедиції вівся вахтовий журнал, та й Бутаков писав свої «Дневные записки». Тому не випадково у своєму «Щоденнику» (запис від 13 червня) Шевченко згадує про «шканечный журнал» — вахтовий запис погоди, всіх подій у дорозі («шканцы» — місце на верхній палубі). Певне, Шевченку були знайомі статті Бутакова «Записки русского морского офицера во время путешествия вокруг света в 1840 — 1842 гг.», опубліковані в «Отечественных записках» за 1844 р. А вже перебуваючи на шхуні «Константин», Шевченко в офіцерській каюті познайомився із «Морскими сборниками».

Шевченко визначає свій «Щоденник» по-різному: «дневник», «памятная книга», «записная тетрадь», а найчастіше — «журнал». «Щоденник» — це більш стислі, скупі нотатки, фіксація фактів, якими відмічений день, без спроб їх тлумачення. А журнал — більш розгорнутий, як у журналістиці (за визначенням Даля — «срочная словесность»). Оригінал (автограф) «Щоденника» Шевченка зберігається у відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ.

Публікуючи перші уривки із «Щоденника» Шевченка, редакція «Основи» писала: «Дневник — драгоценный по своей правдивости, простоте, искренности и по автобиографическим подробностям. Нам кажется, что Шевченко как поэт, художник и человек полнее всего высказывается в «Дневнике». Кто внимательнее прочтет его, от начала до конца, гот сразу составит себе живое представление об этом гениальном явлении и не только будет удивляться ему, пораженный многосторонностью ума и сердца этого дивного самоучки, широтой и истинностью его взгляда на жизнь и искусство, но и полюбит его как человека со всеми его слабостями, которые он так глубоко сознает и в которых так откровенно сознаётся».

Така висока оцінка «Щоденника» червоною ниткою проходить через усі спомини про нього в друкові. П’ятдесят років потому, у 1914 р., професор М. Ф. Сумцов називає «Щоденник» «цінною пам’яткою у багатьох відношеннях». «Всі недоліки та слабкості Тараса Григоровича яскраво виступають під його особистим пером: немає ані найменшої мальовки», пише М. Ф Сумцов і закінчує так: «Щоденник Шевченка написаний просто, жваво, захоплююче та, як літературна пам’ятка, посідає вагоме місце серед щоденників; він може бути поставлений поряд із кращими щоденниками XIX ст. — Нікітенко. Тетяни Паесек тощо».

Ф. Сушицький у брошурі, присвяченій «Щоденнику», пише: «Рідко зустрічаються літературні твори, в яких відбилась би так яскраво душа автора, як у знаменитому «Щоденнику» Шевченка. Без перебільшення можна сказати, що тут значно більше інтимних настроїв поета, ніж у його віршах, не дивлячись на всю яскравість елегійних настроїв у них. Щирість поета в його щоденнику також незвичайна. Небагато знайдеться у світовій літературі чогось подібного. Ліпне класична «Сповідь» блаженного Августина нагадує твори великого Тараса небувалою глибиною свого змісту. За щирістю, яка доходить у нашого генія до самого «святая святих» його душі, «Щоденник» цей у значній мірі наближається до єдиної в своєму роді «Сповіді» Ж. -Ж. Руссо».

Наведені цитати із безсумнівною переконливістю вказують на високу оцінку «Щоденника» як автобіографічного документа. Вона не змінилась і до цього часу. Хоча література, спеціально присвячена «Щоденнику», дуже невелика і здебільшого вичерпується переказом змісту його з більш або менш значними цитатами, — усе ж можна із певністю визнати, що «Щоденник» міцно увійшов в ужиток шевченкознавства. Навряд чи багато знайдеться спеціальних праць про Шевченка, які обійшлись би без посилань на «Щоденник»; у біографічних же працях цитати із останнього часто змінюють самостійні пошуки дослідників (такі, наприклад, праці М. Чалого і О. Конинського). Отже, «Щоденник» Шевченка визнаний усіма за документ і твір першорядної важливості та інтересу.

За cт. Н. Момот «Журнал Т. Г. Шевченка в контексті розвитку європейської традиції».)

4. Підготовка до контрольного домашнього твору.

а) Повідомлення тем творів.

Орієнтовні теми для контрольного домашнього твору:

1. Україна та українці у творах Т. Шевченка.

2. Тема жіночої долі у творчості Т. Шевченка.

3. Героїчне минуле українського народу у творчості Т. Шевченка.

4. Сатиричне зображення царської імперії в поемах Т. Шевченка «Сон» та «Кавказ».

5. Мої роздуми над «Кобзарем» Т. Шевченка).

б) Читання зразка учнівського твору «Тема жіночої долі у творчості Т. Шевченка».

Однією з центральних тем у творчості Шевченка є трагічна доля жінки в тогочасному суспільстві. Саме цій та темі поет присвятив цілу низку творів, звертався до неї в усі періоди творчості. Доля жінки була добре відома письменникові. З болем він говорив про рідну матір, яка померла ще молодою. Не кращою була також доля його сестер, до яких він ставився із особливою теплотою.

Одним із кращих творів про долю жінки є поема «Катерина». У ній розповідається про долю збезчещеної дівчини. що було характерним для того часу, коли суспільство не могло прийняти такої жінки і пробачити їй, а навпаки, ще більше її соромило. Далі розгортається історія трагічно. Катерина пішла шукати батька своєї дитини у Московщину. Побачивши коханого, молода жінка, незважаючи на мороз, роздягнена, вибігає йому назустріч. Вона прагне викликати у нього хоча б почуття жалю до своєї дитини. Вона готова до приниження, згодна, щоб її милий був з іншою, вона врешті здатна пожертвувати своїм життям, але врятувати від ганьби рідну дитину. Так Шевченко відтворює найвищу самопожертву — в материнстві, бо мати дарує дитині не тільки життя і безмежну любов, а віддає всю себе, кожну мить сердечної теплоти.

Образ жінки-матері Шевченко змальовував у багатьох інших творах. Так, головна героїня поеми «Наймичка» Ганна, спокутуючи свій гріх, знаходить інше вирішення свого горя, вона все життя працювала в господі свого сина. І ніхто не бачив її сліз, коли вона «щовечір, небога, свою долю проклинає, тяжко-важко плаче…»

Дивовижну душевну силу пробуджує материнська любов. Все своє життя Ганна любила не як наймичка, а як рідна мати свою дитину, і до кінця своїх днів тримала це в секреті. Жертовність української матері Тарас Шевченко підносить до рівня найвищих надбань людської душі.

Життя матерів є втіленням високої та всеосяжної любові до людей, проголошеної християнством: на цей шлях стає мати неофіта Алкіда після його мученицької смерті.

Великий Кобзар схиляється перед образом Матері, який втілював для нього рідну матір, Україну, Пречисту Діву Марію. Матір Божа з поеми «Марія» — це узагальнюючий образ усіх матерів.

По-своєму реконструювавши сюжет, український поет подав Марію продовжувачкою месії Христа.

Шевченко бачив у жінці духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість.

в) Самостійна робота учнів.

ІІ. Підбиття підсумків.

III. Домашнє завдання.

Напишіть контрольний твір на одну іт запропонованих тем.

Додаток до уроку 52

Акварелі Т. Г. Шевченка

До акварелі Шевченко звертався упродовж майже усього життя і залишив у цій техніці найбільшу частину своєї живописної спадщини. 94 акварелі Шевченка зберігаються у Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві; 17, виконаних в Альбомі 1845 р. — в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії Наук України (ІЛ НАНУ). Окремі твори — у колекціях Музею О. С. Пушкіна, Інституті російської літератури (Пушкінський дім) Академії наук Російської федерації. Російського музею. Варшавського національного музею. Разом з тим значна кількість оригінальних Шевченкових акварелей залишається незнайденою або й втраченою. На щастя, кілька з них збереглися в копіях інших художників або в репродукціях у різних виданнях (на жаль, здебільшого однотонних). За друкованими та архівними джерелами зареєстровано ще понад 20 акварельних творів Шевченка, місцезнаходження яких невідоме (можливо, їх більше — у багатьох згадках не вказана техніка виконання).

Доробок Шевченка в акварельному живописі складається переважно з творів портретного та пейзажного жанрів, включає він також кілька сюжетних малюнків. До перших, ще не впевнених спроб прилучитися до виконання розповсюдженого тоді мініатюрного портрета, до нас дійшли «Енгельгардта П. В. портрет» (1833) та «Портрет невідомої» (1834). Вони засвідчують досить вправне володіння рисунком — основою образотворчого мистецтва, набутим, цілком ймовірно, ще у Вільні на лекціях Й. Рустемаса, копіюванням з різних естампів (приміром «Жіноча голівка». 1830). У них виявлений пошук у відтворенні аквареллю кольорових співвідношень та світлотіньових градацій. Як зазначав Шевченко в Автобіографії, він тоді багато малював аквареллю портретів з натури. Згодом, у Петербурзі, під час відвідування 1835 рисувальних класів Товариства заохочування художників, де також приділялася значна увага копіюванню, Шевченко звертається до поширених в Академії мистецтв історичних сюжетів і в техніці акварелі створює композиції «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії» (обидві 1836), з частковим застосуванням акварелі «Смерть Сократа» (1837), вирішені законами академічного історичного живопису. Шевченко застосовує підкреслено графічний рисунок, ілюмінований аквареллю. Колір у них значною мірою служить також розв’язанню композиційних завдань. Упродовж кількох років митець досягає високого професіоналізму у складній техніці письма прозорою водяною фарбою. Легкістю і прозорістю відзначаються портретні твори передакадемічних років «Абази К. (?) портрет», «Портрет невідомого» (донедавна помилково вважався портретом Є. Гребінки) — обидва 1837, Портрет невідомого» (1837 — 38), «Портрет дівчини з собакою», «Луніна М. О. портрет» (обидва 1838). Проте творчість Шевченка в галузі акварельного портрета років навчання в Академії мистецтв не могла залишатися поза К. Брюлловим. Учень копіює його акварельні портрети І. А. Крилова та В. А. Жуковського. На осінній 1839 академічній виставці експонувалися два акварельні портрети пензля Шевченка. Вони схвально відзначені у газеті «Северная пчела» (1839.14.10.4.11), досить широко схарактеризовані у розгорнутій рецензії на виставку в журналі «Отечественные записки»: «Два вельми непогані портрети аквареллю художника Шевченка. Вони добре нарисовані і мають багато сили у фарбах. Бажано б тільки трошки більшої легкості в тонах».

Звертається в цей час Шевченко і до сюжетних композицій. На замовлення видавця альманаху «Утеренняя заря» В. А. Владиславлева він скопіював акварелі К. Брюллова «Перерване побачення» та «Сон бабусі і онуки», за якими виконувалися гравюри для видання. Іншу копію з акварелі «Перерване побачення» Шевченко подарував В. А. Жуковському перед його від’їздом на початку травня 1841 за кордон. Створені у ті роки власні композиції - «Жінка у ліжку» (орієнтовано 1839 — 40), «Натурниця», «Марія» — за поемою О. С. Пушкіна «Полтава» (обидві 1840), «Циганка-ворожка» (1841) засвідчують уважне студіювання учнем технічних прийомів вчителя. Це і виразно живописний характер акварельного письма, часто досить густого, і тонально-світлова дуже пластична розробка драпірованих тканин, і застосування контрастних палаючого червоного та синього кольорів при вирішенні композиційних завдань. Найбільш виразно вплив учителя проглядає при порівнянні його «Перерваного побачення» з Шевченковою «Циганкою-ворожкою» (а відтак, певною мірою, і з картиною «Катерина»). Значне місце у композиції малюнків цих років посідає антураж — фрагменти інтер’єру та екстер’єру. Одночасно посилюється роль інтер’єру і в портретних творах («Соколовського М. П. портрет», «Портрет невідомої біля фортепіано», обидва 1842), і в жанрових композиціях («В гаремі». 1843).

Цілком новий етап творчості Шевченка-аквареліста розпочався по поверненні в Україну після закінчення навесні 1845 Академії мистецтв. Помітне місце, як і раніше, посідає у ній портретний жанр. «Портрет невідомої у коричневому вбранні», «Портрет невідомої у блакитному вбранні», «Портрет невідомої у бузковій сукні» позбавлені статичності деяких ранніх, більш розкуті за композицією, в них виразніше виявлено характер і внутрішній стан портретованих. Артистичної вишуканості прозорого акварельного письма досягнуто у портретах членів родини Катериничів (1846).

Саме в Україні започатковується новий у творчості Шевченка жанр акварельного пейзажу, який і надалі залишився провідним і в якому митець досяг першокласного рівня. На відміну від поширених в Росії літографічних видань з пишними краєвидами міст. Шевченко, подорожуючи 1845 тодішніми Полтавською і Київською, а в 1846 Подільською і Волинською губерніями, а також і Києві, малює з натури сучасну йому Україну — її хутори, містечка, пам’ятні місця, пам’ятки культової архітектури або й просто ландшафти, воскрешає сторінки її славної та гіркої історичної долі. Є підстави вважати, що художник задумував, або її створив, подорожню сесію з Полтавщини, нумеруючи низку цих малюнків. У виконуваних з натури пейзажах — «Селянське подвір’я», «Хутір на Україні», «Воздвиженський монастир у Полтаві», «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві», два малюнки «В Решетилівці» — Шевченко беззастережно звільняється від штучного компонування зображення і спирається винятково на точку огляду, яка б дозволяла концентрувати увагу на головному її відсікати другорядне. Художник досягає природного поєднання конкретики передніх планів з панорамним узагальненням дальніх. Більшості акварельних пейзажів притаманний стриманий, наближений до сепійної тональності колорит, а відтак пріоритет світлотіньових засобів художньої виразності. Тут вбачаємо суголосність із завданнями, вирішуваними незадовго до того в офортах серії «Живописная Украйна», намір продовження якої і тепер володів автором.

Відряджений Київською археографічною комісією на Поділля і Волинь, Шевченко мав завдання відвідати Почаївську лавру і змалював в ній конкретно визначені об’єкти. Упродовж 10 — 20 жовтня тут виконано чотири акварелі — «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра зі сходу», «Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд)», «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври». Окрім прекрасного поліхромного акварельного письма, малюнки відзначаються бездоганним композиційним вирішенням — вдало обраною точкою огляду, чіткою розробкою просторових планів, світлових та кольорових акцентів. Малюнки Почаївської лаври — останні в акварельному доробку Шевченка до фатального арешту 1847.

На засланні, лише весною 1848, для Шевченка відкрилася напівлегальна можливість взятися за пензлі. При спорядженні Аральської описової експедиції було видано наказ, в якому викладалася необхідність: «З усіх прикметних пунктів, із яких згодом можна буде визначитися, наказати знімати види з різних румбів, для чого взяти з 5-го лінійного батальйони одного рядового, який вміє знімати види…». Переведений цим наказом з 5-го до 4-го батальйони, Шевченко у складі приписаного до експедиції загону 11 травня 1848 вирушив з Орська до Раїма. Упродовж понад місячного переходу Шевченко пильно вдивляється у незнаний пустельний край, його людей, прислухається до розповідей про місцеві звичаї, про його історію. У численних олівцевих ескізних рисунках та начерках, зроблених під час переходу і плавання Аральським морем 1848 50 років, постають «прикметні пункти» — краєвиди, праця та побуд експедиційного загону. За деякими ескізами згодом створено акварелі, зокрема, на прохання генерала, інспектора гарнізону Оренбурзького краю І. П. Шрейбера — «Пожежа в степу», в якій відтворено могутньої сили нічну пожежу; ймовірно для командира Окремого Оренбурзького корпусу генерала В. П. Обручова — «Форт Карабутак», «Уральське укріплення (Іргиз Кала)» (із сухопутного переходу) та «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сир-ДарТ» (з місця підготовки виходу в море). Художник малює споруджені на підвищеннях військові фортеці, «населяючи» пейзаж поодинокими постатями казахів на передньому плані, їхніми кибитками, або й експедиційними наметами. Малюнки міцно скомпоновані на всій площині аркуша і вправно написані багатоколірною аквареллю у приглушених тонах. У них зафіксовано імперські форпости на беззахисних мирних окраїнних землях.

Акварелі, виконані на власний розсуд, більш стримані у колориті, майже монохромні (а то й намальовані сепією). Вони вкотре засвідчують тяжіння до розв’язання світлотіньових завдань і притаманний художникові тонкий смак, вміння знаходити красу у поєднанні двох-трьох кольорів. Так відтворене єдине на шляху від Орська до Раїма дерево на малюнку «Джангисагач» (також у поезії «У бога за дверима лежала сокира»), могилу батиря Дустана у філософічно-роздумливому пейзажі «Дустанова могила». У своєрідному образотворчому щоденнику відтворено експедиційний побут та будні споряджувальних робіт. Акварелі «Днювання експедиційного транспорту в степу«, «Урочище Раїм з заходу», «Пристань на Сир-Дар’ї в 1848 році» виконані на жовтуватому кольоровому папері майже у монохромних сепійних тонах.

У спадщині Шевченка-аквареліста є малюнки, створені на межі пейзажного й побутового жанрів — «Учасники експедиції на березі Аральського моря», «Казахська стоянка на Косаралі» та прекрасно закомпонований у сповненому сонця й повітря просторі, чіткий за рисунком і тонко прописаний малюнок «Пастух на коні (раніше — «Казах на коні»). Слід назвати й виконаний на Косаралі малюнок «Тигр».

Після другого арешту в Оренбурзі 1850 і переведення до Новопетровського управління на півострів Мангишлак, що на північно-східному узбережжі Каспійського моря, нова напівлегальна можливість малювати з’явилась влітку 1851, коли Шевченко брав участь в експедиції з дослідження покладів вугілля в горах Каратау. З тих часів збереглися акварельні пейзажі «Вид на Каратау з долини Апазир», «Місячна ніч серед гір», «Акмиштау» і малюнок могили святого «Делісмен-Мулла-аульє». Є підстави вважати, що ще 5 пейзажів, відомих лише за однокольоровими репродукціями — «Долина на Хівинській дорозі», «Аульєтау», «Чиркалатау», «Акмиштау» (другий малюнок), «Туркменське кладовище в долині Долнапа» — також створені під час походу. У каратауських малюнках зберігається прихильність митця до приглушених змішаних кольорів з провідним тоном для кожного. Разом з тим в них з’являються яскраво освітлені площини величних крейдяних гір. 1857 Шевченко скомплектував цикл із 17 акварельних з «каратауского вояжа и из здешних окресностей» і надав їх з листом від 10 травня Бр. Залеському для літографування у «Віленському альбомі».

Отже, звернувшись до техніки акварелі в юнацькі роки передусім в жанрі портрету й активно працюючи в ньому з кінця 30-х років, Шевченко найвищих успіхів досяг у середині 40-х. Від часу приїзду в Україну 1845, а згодом і на першому та другому засланнях, пріоритетним стає акварельний пейзаж. Повністю звільнений від академічних умовностей, написаний винятково з натури й одночасно позначений узагальненістю художнього образу, він утвердив реалістичне спрямування розвитку жанру у вітчизняному мистецтві. Окремі пейзажні твори Шевченка мистецькою досконалістю стають в ряд світових здобутків.

За матеріалами інтернет-видань







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.