Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011

Тарас Шевченко і Біблія. Духовна присутність Біблії в усій творчості поета. Переспіви і «подражанія» у творчій спадщині митця. «Ісаія. Глава 35». Цикл «Давидові псалми»

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

ТЛ: псалом, гімн.

Мета: навчити учнів обґрунтовувати розуміння Шевченком ідеї Бога, дати уявлення про її стильове і образне вираження у творчості поета; зіставити переспів Шевченка і оригінальні біблійні тексти псалмів, визначити домінанти поетового почуття; формувати осмислення беззаконня життя «без Бога», усвідомлення Бога як високого духовного оплоту особистості, щасливого майбутнього України при благословенні Бога на шляхах праведних.

Обладнання: Біблія, репродукції картин Т. Шевченка «Видубецький монастир» (1844), «Притча про робітників на винограднику» (1859), «Свята родина» (1858), серії «Притча про блудного сина» (1856 — 1857), роздатковий матеріал, таблиці.

Біблійні гори для всіх великих завжди недосяжно високі й вічно манливі. Але вони приймають до себе тільки тих, хто увесь час підіймається крізь терни. Вони відкриваються тільки блаженним, що чисті серцем і готові бунт гнаними та вмерти за правду.

Євген Сверстюк

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності.

1. Перевірка домашнього завдання.

2. «Мозковий штурм».

Учням пропонується послухати кілька уривків із творів Т. Шевченка, назвати пі твори та спробувати визначити, що їх об’єднує.

(Матеріал для вчителя.

У виконанні вчителя, заздалегідь підготовлених учнів чи фонозапису прозвучать уривки з поем Т. Шевченка «Сон», «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», що мають епіграфи, взяті автором із Біблії (Див. додаток до уроку 51.)

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Розповідь учителя.

- Тема «Шевченко і Біблія» складна і суперечлива, як складним і суперечливим було і ставлення Кобзаря до релігії та Бога. Він то визнавав існування Всемогутнього Бога, то сумнівався, то заперечував. Спостерігаючи прояви насильства людини над людиною, які творились іменем Всемогутнього, він то благав Господа бути милосердним до скривджених і гнаних, покарати «нечестивців», то умовляв його, то проклинав. Шевченком був одним з багатьох богошукачів, які прагнули знайти «справедливого Бога». У своїх творах поет нерідко ототожнював Бога з правдою — соціальною справедливістю, новим суспільним ладом, де всі люди будуть щасливі.

Моліться Богові одному,

Моліться правді на землі, —

вигукує він у поемі «Неофіти».

А у листі Т. Шевченка до Анастасії Толстої, дружини віце-президента Петербурзької академії мистецтв Ф. Толстого, від 9 січня 1857р. читаємо:

«Тепер тільки молюся я і дякую йому за безмежну любов до мене, за дароване мені випробовування. Воно очистило, зцілило моє бідне хворе серце. Воно відвело призму від очей моїх, крізь яку я дивився на людей і на самого себе. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих. що ненавидять нас. А цьому не навчить жодна школа, крім тяжкої школи випробування і довгої бесіди з самим собою. Я тепер відчуваю себе, якщо не досконалим, то у крайньому разі бездоганним християнином».

2. Робота з таблицею.

- Щоб глибше збагнути ставлення до Бога і релігії, зверніть увагу на таблицю, яку склав М. Гнатишак ще у 1936 році.

(За матеріалами інтернет-видань)

3. Продовження розповіді.

- Про захоплення Шевченком біблійною тематикою свідчать його малярські роботи «Видубецький монастир» (1844), «Притча про робітників на винограднику» (1859), «Свята родина» (1858), серія «Притча про блудного сина» (1856 — 1857) та ін.

Та щоб глибше збагнути вплив релігії, проаналізуймо його поетичні твори за біблійними мотивами.

Один із найвідоміших творів цієї групи. «Ісаія. Глава 35». Вірш є переспівом («подражанієм») 35-і глави біблійної книги пророка Ісаії (бл. 765-700 р. до н е ). Він був найбільшим пророком Ізраїлю, жив у тяжкі часи загарбання Юдейської держави ассирійцями, своїми промовами втішав земляків у нещасті. 35-та глава його книги - не пророцтво майбутнього чудесного порятунку Богом єврейського нарду та знищення його ворогів. Шевченко зберіг у переспіві образи оригіналу, специфіку мови та ідею, поширив символіку до загальнолюдських планетарних масштабів. У тривалих болісних роздумах поет в останні роки життя доходить засадничого висновку: остаточно подолати світове зло, побудувати досконале суспільство моди зможуть лише за допомогою Бога, бо тільки Він знає істинні шляхи, тримає в руках кінці і начала, в силі остаточно розділити добро і зло. Вірш «Ісаія. Глава 35» якраз і передає захоплення майбутнім дивом перетворення (преображения) світу, встановлення Господньої гармонії (раю) на землі.

4. Виразне читання чи прослуховування у фонозапису поезії «Ісаія. Глава 35».

5. Бесіда за питаннями.

- Яке майбутнє для людей пророкує Т. Шевченко?

- Знайдіть у тексті поезії тропи, що увиразнюють провідний мотив.

- Які звуки виділяються алітераціями й асонансами? З якою метою?

- Проаналізуйте, яку кольорову гаму творить автор. Наведіть приклади.

6. Продовження розповіді вчителя.

Та до біблійної тематики у своїй творчості І Шевченко звертався не лише наприкінці життя. Ще у 1845 році поет робить цикл переспівів псалмів давньоєврейського царя Давида, другого царя Ізраїлю, який очолив державу близько 1000 років до Різдва Христового і правив приблизно 40 років. Він створив могутню імперію, заклав столицю Єрусалим. Давид був марнославним і мстивим, але й духовно багатим, талановитим, мудрим. За переказами, цар Давид зібрав обдарованих людей, що володіли мистецтвом музики і слова, й доручив їм виконувати релігійні пісні-гімни під час Богослужіння.

У канонічному тексті Біблії вміщено 150 псалмів. Як гадають, 73 із них належать Давидові, решта — іншим авторам. Форма їх різноманітна, а тема — одна. Усі псалми є мотивами, у яких висловлено різні релігійні почуття.

7. Теоретичний практикум.

- Пригадайте гімни та псалми, які ви вивчали раніше. Назвіть їх жанрові особливості. Поміркуйте над питанням: «Чому Т. Шевченко звернувся до переспіву біблійних псалмів?»

(Довідка.

Гімн (грец.) — урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями. Гімни, чи близькі за духом до них пісні, мали і східні слов’яни. Відомі, наприклад, сольні пісні героїчного змісту на честь князів та народних героїв доби Київської Русі.

В історії європейської поезії гімн отримав дві переважні форми розвитку — релігійну, вироблену під впливом християнства, та світську — одиничного характеру твори на честь видатних осіб, певних подій, суспільних або природних явиш (гімн «Франції» П. Ронсара, «Я меч, я полум’я.» Г. Гайне, «Гімн Богу» В. Жуковського, «Гімн ліро-епічний на вигнання французів із Батьківщини» В. Капніста, сатиричні гімни В. Маяковського — «Гімн здоров’ю», «Гімн хабару». Гімн обіду», «Гімн судді» і т. д ).

Гімни в наш час виконуються в особливо урочистій обстановці, під час офіційних церемоній, видатних перемог у спорті. Літературною основою гімну слугує вірш, що найбільше передає національний характер, сповнений громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика. Лексика має бути урочистою, мелодія — величною, образи — монументальними. Гімн як жанр уперше з’являється в українській літературі у творчості П. Куліша («Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці»). І. Франко назвав гімном вірш «Вічний революціонер». Подібний характер має і вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», що є гімном незалежної Української держави.

Псалми (грец.) хвалебна пісня, первісно - ударяти по струнах, спів під акомпанемент струнного інструмента). — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, приписуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов’янських культурах Псалтир став відомим з XI століття й використовувався з навчальною метою: за ним вчили грамоті і співам, намагалися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. Висока мистецька довершеність псалмів Псалтиря, їхній тонкий ліризм постійно спонукали поетів середньовіччя й більш пізніх часів до наслідування їхнього змісту. Широковідомими стали літературний і музичний переклади текстів біблійних псалмів, зроблені С Полоцьким у книзі «Псалтирь римотворна». Ліричними віршами Псалтир перекладав В. Тредіаковський, а Г. Державін написав знамениту оду «Властителям та суддям» на тему вісімдесят першого Давидового псалма, осуджуючи в ній «земних богів» В українській літературі цей жанр має багате історію. Він був досить поширеним у XVII — XVIII століттях у творчості «мандрівних дяків», входив до репертуару сліпих лірників. Специфічним різновидом псалмів є ліричні вірші Г. Сковороди, що ввійшли до збірки «Сад божественных песней» («Весна люба, ах, прийшла!», «Ах поля, поля зелены», «Ой, ты, птичко жолтобоко»). Цикл із десяти творів під назвою «Давидові псалми» належить Т. Шевченкові («Блаженній муж на лукаву…», «Чи ти мене. Боже милий…». «На ріках круг Вавилона…» тощо). «Варіація перва Давидової псалми» належить П. Кулішу. У літературі XX століття цей жанр зустрічається у творчості Є. Маланюка. Б. -І. Антонина, Д. Павличка.)

8. Виразне читання поезій циклу «Давидові псалми» та бесіда за питаннями.

- Які теми розкрито у Шевченкових переспівах?

- Які образи добра і зла показав поет?

- У яких псалмах у прихованій формі автор порушує проблеми сучасної йому України?

- За допомогою яких символів і художніх засобів доведено ідею творів?

- Порівняйте «Давидові псалми» Т. Шевченка із першоджерелом. Що спільного у цих творах і чим вони відрізняються?

(Материи для вчителя.

Порівняльний аналіз «Псалмів Давидових» Т. Шевченка і першоджерела.

***

1 Блажен муж, що за радою

несправедливих не ходить,

і не стоїть на дорозі грішних,

і не сидить на сидінні злоріків,

2 та в Законі Господнім його

насолода,

і про Закон його вдень та вночі

Він роздумує!

3 І він буде, як дерево, над

водним потоком посаджене,

що робить свій плід своєчасно,

і що листя не в’яне його —

і все, що він чинить,

щаститься йому!

4 Не так ті безбожні.

вони як полова, що вітер її

розвіває!

5 Ось тому то не встоять

безбожні на суді,

ані грішники у зборі

праведних,

6 дорогу бо праведних знає

Господь.

а дорога безбожних загине!

Пс. 1

***

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого.

І з лютим не сяде.

А в Законі Господньому

Серце його й воля

Навчається; і стане він -

Як на добрім полі

Над водою посаджене

Древо зеленіє.

Плодом вкрите. Так і муж той

В добрі своїм співає,

А лукавих, нечестивих

І слід пропадає,

Як той попіл, над землею

Вітер розмахає,

І не встануть з праведними

Злі з домовини

Діла добрих обновляться,

Діла злих загинуть.

Т. Шевченко

Порівняльний аналіз «Псалмів Давидових» Т. Шевченка першоджерела.

За Я. Хомич)

9. Заключне слово вчителя.

Критика високо оцінила твори Т. Шевченка на біблійну тематику. Так. у листі до О. Волинського від 23 травня 1846 р. П. Куліш назвав їх блискучими, а в листі до М. Костомарова від 27 червня того ж року підкреслив таку деталь: «Ви кажете, що можна писати на цій мові [українській] тільки мужицькі повісті. Але у вас перед очима Шевченко, який виражає на цій мові і псалми Давидові, і почуття, гідні самої вищої суспільності».

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Дайте письмову відповідь на запитання: «Яких заповідей. сформульованих Т. Шевченком у «Давидових псалмах», слід дотримуватися, щоб досягти праведності».

Підготуйте презентацію або повідомлення на одну із тем: «Малярська спадщина Т. Шевченка», «Прозові твори Т. Шевченка», «Драматургія Т. Шевченка», «Думки Т. Шевченка, висловлені у «Щоденнику».

Додаток до уроку 51

Ольга Куцевол

Біблійні епіграфи у творах Тараса Шевченка

У наш час, коли відео- і телебачення та примітивна масова література дедалі більше захоплює молодь, словесникові важливо донести до учнів моральну цінність творів класиків, цікаво ознайомитись з ними. Саме шкільним учителям належить бути небайдужими посередниками у спілкуванні письменників і читача.

Думка про те, що усвідомлення читачами авторської концепції є найважливішою умовою сприйняття художнього твору, загальновизнана, але, як свідчить шкільна практика, старшокласники відчувають труднощі в її розкритті. Зокрема спостерігається непідготовленість читачів до сприйняття такого художнього прийому, як епіграф. На жаль, нерідко ігнорується робота над цим компонентом твору, що призводить до спрощеного погляде на епіграф як орнаментальну деталь тексту і до нерозуміння його ролі в цілісній художній системі. Проте слід пам’ятати, щ о на кожному мікро- чи макроелементі цілого позначається ставлення самого автора до життя. Так, епіграф як важливий функціональний елемент тексту має сприяти усвідомленню читачами ідеї твору і осягненню позиції письменника. Вже саме місце епіграфа в тексті — висунення в сильне позицію відносно всього твору, підкреслює його важливість. Це має врахувати вчитель під час аналізу. Формувати навички роботи з епіграфом можна на основі теорії П. Гальперіна про поетапне формування розумових дій та понять. На першому етапі готуємо читачів до сприйняття художнього твору і епіграфа як одного з його компонентів. Актуалізуємо опорні знання учнів про епіграф. На прикладі вже вивчених творів з епіграфом школярі показують своє розуміння його ролі в художньому тексті. На другому етапі учні готують відповідь на запитання: Наскільки необхідний епіграф у даному творі?» Третій етап — це з’ясування міжтестових смислових зв’язків двох творів: авторського та джерела питати. В історико-літературному коментарі словесник дає необхідні відомості про автора і зміст надтекстової цитати в її першоджерелі. Це дасть можливість учням усвідомити, що вибір епіграфа не випадковий, бо письменник вводить у свій твір слова, які допомагатимуть його розкрити власну позицію, підкажуть читачам асоціативні зв’язки, що поєднують два тексти. Усвідомленню інтертекстових зв’язків двох творів сприятимуть запитання:

- Чи пов’язані твір письменника та джерело епіграфічної цитати?

- Як зміст епіграфа допомагає авторові висловити свої думки?

- Як вибір епіграфа характеризує інтелект, ерудицію, світогляд та літературні смаки письменника?

Уже на цьому етапі роботи учні повинні усвідомлювати, що епіграф вказує на міжтекстові зв’язки творів та їхніх авторів.

Завдання четвертого етапу — усвідомити внутрішньо- текстові зв’язки епіграфа і твору, з’ясувати його семантику в новому контексті. Спостереження дає змогу читачам переконатися в тому, що епіграф — лише зовні автономна цитата, насправді ж він має тісні структурні та смислові зв’язки з іншими композиційними елементами твору: назвою, початком, кінцем, сюжетом та образами.

П’ятий етап — це висновок про функції епіграфа у творі, які пов’язані з адресантом-письменником і адресатом-читачем. Епіграф розкриває авторську позицію і може виконувати функції: ліричну, прогнозування подій сюжету, настроювання читачів у певному емоційному ключі, авторитетну, орнаментальну — внесення у твір додаткової естетичної інформації — тощо.

Якщо твір включає кілька епіграфів, то всі здобуті учнями знання і навички роботи з епіграфом удосконалюватимуться на шостому етапі закріплення й узагальнення на матеріалі статей підручника, що мають епіграфи, добору надтекстових цитат до учнівських творів та ін.

На сьомому етапі осмислюється роль епіграфа в розкритті авторської позиції. Це сприяє глибшому проникненню учнів у світ думок і почуттів письменника.

Шкільний досвід свідчить, що, працюючи з епіграфом літературного твору, старшокласники повніше осмислюють його ідейно-художній зміст. Таку роботу можна проводити на матеріалі творів Тараса Шевченка, що мають епіграфи: «Кавказ», «Єретик», «Сон» («У всякого своя доля»), «І мертвим, і живим…». Цим творам передують біблійні надтекстові цитати, зміст яких для сучасних учнів залишається незрозумілим.

Вводячи у свої поезії рядки із Біблії, Шевченко розраховував на те, що на той час вони були загальновідомими і читачі без труднощів могли відтворити в пам’яті контекст епіграфічної цитати. Але втрата нинішніми читачами необхідних знань даного культурного пласту заважає їм повно й адекватно сприйняти морально-естетичну концепцію Шевченка, яка знайшла відображення у біблійних епіграфах його творів. Тому при вивченні названих поем Кобзаря пропонуємо використати один з варіантів аналізу художнього тексту, в якому домінантою буде епіграф.

Поема «Сон» ( «У всякого своя доля»).

Епіграф поеми цитата з Євангелія від Іоанна (розд. 14; вірш 17). Це слова прощальної бесіди Христа зі своїми учнями, в якій Ісус попереджає апостолів про те, що скоро він відійде з нього світу, тобто воскресне і вознесеться. А на його місце буде посланий Святий Дух правди, що втішить апостолів, навчить їх усьому необхідному для проповідницької місії і пояснить те, чого вони раніше не могли зрозуміти: «І вблагаю Отця свого я. — і Втішителя іншого дасть вам, щоб з вами повік перебував, — Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Ного та не знає Його. Його узнаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він… Утішитель же Дух Святий, що Його Отець пошле в ім’я Моє. Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що я вам говорив» (14; 16 — 17, 26).

Розгляд епіграфічної цитати в контексті Євангелія дає змогу сучасним читачам зрозуміти зміст епіграфа.

- З якою метою вводить Шевченко у свій твір слова з Євангелія?

- Чи змінюється зміст епіграфічної цитати в новому контексті?

- Які функції епіграфа в поемі?

Відповісти на ці запитання дев’ятикласники зможуть у процесі аналізу твору. Зміст біблійної цитати в контексті Шевченкової поеми дещо переосмислюється, тому що поетові важливо не тільки нагадати читачам євангельські слова про Духа правди, який зійде на людей і пояснить їм

усе. Автор хоче підкреслити інше: світ не може прийняти правди, доки не побачить і не пізнає її. Отож за допомогою епіграфа Шевченко репрезентує тему поеми — правдиве зображення тогочасної кріпосницької діяльності. Над текстова цитата розкриває також творчий задум автора: допомогти народові усвідомити правду про своє рабське становище, показати антилюдську суть гнобителів.

Не повинні залишитися поза увагою дев’ятикласників і назва та підзаголовок твору, в яких також відображена авторська позиція. Підзаголовок «комедія» вказує на те, то твір має відверто сатиричний, викривальний характер. Можна погодитися з Д. Чалим, який вважав, що «підзаголовком «комедія» поет відразу дає читачеві зрозуміти, що перед ним світ привидів, що самодержавство історично себе пережило і тільки завдяки забитості народу продовжує грати комедію свого існування».

Назва поеми, крім свого основного значення (поет переказує власний сон), на думку Ю. Івакіна, має ще символічний зміст: «сон народу, сплячка пасивних. Країна повинна прокинутись від страшного кошмару царату! Шевченко своєю поемою будить тих, хто спить!»

Коментування назви та підзаголовку твору дає можливість з’ясувати їх зв’язок з епіграфом і осмислити відображену в них правду - оцінку Шевченком пародійності придворних комедіантів та безсловесної, рабської покірності народу.

Доцільно простежити, як у кожній з частин поеми автор розкриває людям правду.

У вступі відображені роздуми поета про тяжку долю народу та про тих, хто над ним панує. Шевченко гнівно таврує царя Миколу як найбільшого кріпосника і душителя свободи. Справжня путь самодержавства розкривається в узагальненому образі зграї гнобителів, що так «люблять» отечество», аж «кров, як воду точать» з нього. Вістря поетичної сатири спрямоване також проти байдужої «братії». що «мовчить собі, витріщивши очі! Як ягнята».

Усі три картини «Сну» об’єднані антицарським, антикріпосницьким спрямуванням, кожна з цих присвячена зображенню життя в одному з регіонів безмежної царської імперії — України, Сибіру, Петербурзі. Шевченко з болем і гіркотою говорить правду про рідну Україну, «безталанну вдову», де «латану свитину з каліки знімають», забирають у солдати єдиного сина, від голоду пухне дитина, «а мати пшеницю на панщині жне».

Малюючи Сибір несходиму, страшну картину роботи каторжників, що «із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому». Шевченко серед каторжан виділяє борців за свободу і щастя народу, які теж шукали правди, хотіли розкрити людям очі. Образ «царя всесвітнього, царя волі» — це узагальнений тип борця, «мученика за народ, замордованого вольнодумия» (І. Франко). Поет порівнює його з Христом, бо як і він, «цар волі» мужньо зносить тортури між двох запеклих розбійників. Зближує ці два образи ще одна деталь: каторжанин увінчаний штемпом, як Христос терновим вінком — символом мучеництва.

Образ «царя всесвітнього» тісно пов’язаний з епіграфом, який воскрешає в пам’яті читачів контекст євангельської легенди про Христа, що пішов на смерть заради людей. Для Шевченка Ісус — втілення правди, добра та самопожертви.

У третій картині сну автор у гротескному, карикатурному стилі зображує панораму царської столиці і образи самодержців та їхніх лакуз, нищівно критикує політику Петра І та Катерини II — могильників української автономії, душителів національно-визвольних рухів.

За словами І. Франка, «Сон» — це велике оскарження «темного царства» за всі теперішні і минувші кривди України». У складній художній системі цього твору Шевченко реалізує завдання, поставлене в епіграфі, — відкрити народу істину, щоб збагнув він, пробудився і встав на боротьбу за Свободу, Справедливість і Добро.

Підводячи підсумки вивчення поеми, учні визначають функції, які виконував у творі епіграф:

- допоміг авторові висловити своє ставлення до самодержавства, кріпацтва, «братії» і до народу та борців за волю;

- відновив у пам’яті читачів контекст біблійної легенди;

- запрограмував через неї сприйняття твору; визначив емоційну тональність поеми, її викривальний зміст.

Поема «Єретик» має епіграф з 117 псалому Псалтиря, урочистої пісні, якою іудейський цар Давид дякував Богові після перемоги своїх ворогів. Це один з найпопулярніших псаломів: за євангельською легендою, його співав Христос разом з апостолами після тайної вечері, коли йшов на Голгофу Рядки про камінь, відкинутий будівничими, увійшли у псалом із притчі, яку розповів Христос в єрусалимському храмі (Євангеліє від Матфея, розд. 21. вірш 1 — 11).

Коли у неділю, перед смертю, Ісус прийшов у Єрусалим як давно сподіваний месія, він зайшов до храму, очистив його від торговців і почав розповідати притчі, в яких викривалося беззаконня правителів та лжепророків. Христос знав, що вороги збираються його знищити, але не боявся смерті і ніс людям правду. Ось тоді і прозвучали пророчі слова: «Камінь, що його будівничі відкинули, наріжним став — від Господа сталося це, і дивне воно в очах інших!»

Притча нагадує про долю царя Давида, який у дитинстві був пастухом, і це викликало до нього зневагу засновників Іудейського царства. Але волею Бога Давид став одним із наймудріших царів Іудеї — главою могутньої держави. Такою ж була і доля самого Ісуса, якого з ненавистю та презирством зустріли можновладці, але віра в Христа, його заповіді стали основою християнства.

Смисловий зв’язок епіграфа і назви твору виразний. Єретик — це людина, яка відступила від норм панівної релігії, противник церковних догматів. Єретика, переконання якого заперечує правляча верхівка, можна порівняти з каменем, відкинутим людьми.

Учитель пропонує учням пояснити звернення Шевченка саме до цієї епіграфічної питати і знайти асоціації між нею та змістом поеми. Рядки про знехтуваний камінь співвідносяться з образом Яна Гуса, що, як і Христос, викривав беззаконня, злочини і марнослів’я священиків та феодалів. У своїх палких проповідях Гус картав поневолювачів чеського народу, змальовував правдиву картину страждань чехів, яка набуває узагальнюючого характеру, виходить за історичні рамки сюжету: «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить…»

Пристрасний голос єретика викриває справжніх віровідступників, як Христос єрусалимських лжепророків. Гус гнівно говорить про те, що священики, заради наживи, продають індульгенції — прощення гріхів — тим, хто добре заплатить. Як не згадати тут торговців вигнаних Ісусом із храму’* Кардинали і ченці — це розбійники, людоїди, зрадливі, «мов Іуди».

Ян Гус не боїться смерті, він мужньо йде на свою Голгофу. Шевченко наділяє його епітетами «праведний», «добрий», «славний», і навіть вороги дають йому високу оцінку: «сміливий чех». Як і Христос, Гус відчував зневагу ворогів і підтримку, віру в його слова знедоленого народу, що відплатив катам за смерть великого мученика. Єретик, відступник від віри та законів можновладців, не став відкинутим історією каменем, палкі слова його проповідей відіграли месіанську роль для чехів та інших народів, що боролись за національну і соціальну незалежність.

Цю думку Шевченко підкреслює за допомогою епіграфа, який:

- передає авторське ставлення до національного героя Яна Гуса;

- підкреслює ненависть поета до тиранів і гордість за незламних борців проти деспотизму;

- перекидає місток між поемою і євангельською притчею;

- визначає емоційну тональність розповіді: захоплення подвигом Гуса.

Епіграф до поеми «Кавказ» тісно пов’язаний з початком твору — присвятою другу Шевченка Якову де Бальмену, який загинув під час колоніальної війни російського царату з народами Кавказу. Його смерть і стала поштовхом до написання твору — на це вказує посвята, а також епіграф:

О, коли б голова моя стала водою,

А око моє — джерелом сліз,

То плакав би я вдень, і вночі

за вбитими…

(Книга пророка Єремії, розд. 9, вірш 1)

Але зміст епіграфа не обмежується передачею цих почуттів, що можна довести при детальнішому розгляді цитати в контексті її першоджерела. Словесник має розповісти учням про автора епіграфічних рядків — пророка Єремію, який, згідно біблійної легенди, жив у трагічну для Іудеї епоху занепаду. На царство постійно нападали сусідні країни - Ассірія та Вавилон, і Єремія був свідком того, як у 605 р. до н. е. цар Навуходоносор підкорив Палестину, зруйнував Єрусалим, спалив храми, взяв у полон багатьох жителів Іудеї.

Єремія пророкував трагедію: «Біль серце стискає мені і тремтить моє серце!.. Не можу мовчати, бо вчула душа моя голос сурми, гук війни! Біда біду накликає, бо вся земля поруйнована буде…» (4, 19).

Пророк прагнув попередити лихо, яке йшло, на його думку, не лише від завойовників, а й передусім — від морального розтління його земляків: «Вони від малого свого й до великого, усі пожадливі на зиски, і від пророка та аж до священика роблять неправду… Чи вони засоромилися, що гидоту робили? Не засоромилися ані трохи, вони й застилатися не вміють» (6; 13, 15).

Єремія благає людей покаятися у своїх гріхах і жити за законами справедливості й добра: «На дорогах спиніться та гляньте і спитайте прадавні стежки, де до добра дорога, то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі!» Але люди не слухали його і грішили далі. Пророк віщу вав кару, яка невблаганно насувалася, та у відчаї й розпуці вигукував:

«Ой, коли б голова моя стала водою…»

Єремія не тільки став свідком трагедії свого народу, а й пережив особисту драму: душа його була ніжною, а доводилося все життя викривати, боротися проти царів, священиків і лжепророків.

Чи не така доля судилася і нашому Кобзареві? Цією спорідненістю можна пояснити звернення Шевченка до цитати з Книги пророка Єремії, бо автор «Кавказу» також гнівно викривав вади сучасного йому суспільства, оплакував смерть друга і тяжку долю пригноблених народів.

Словесник пропонує учням простежити, як у тексті поеми зображується життя в царській тюрмі народів і якими прийомами автор висловлює свою позицію:

- Чи відповідає емоційна тональність епіграфа тексту поеми?

- Як ставиться поет до Прометея?

- Який зміст звертання поета до Бога?

- Як оцінює Шевченко приєднання Кавказу до царської імперії?

- Які прийоми виражають авторське ставлення до гнобителів народу, а які — до борців за національну незалежність?

- Як монолог царського прислужника характеризує життя в самодержавній Росії? Яка реакція поета на це лицемірство?

- У чому Шевченко звинувачує церковників?

- Які думи і почуття висловлює поет у прощальному звертанні до Якова де Бальмена?

З’ясовуючи внутрішньотекстові смислові зв’язки епіграфа і поеми, учні роблять висновок, що, як і біблійний пророк Єремія, Шевченко спрямовує своє гнівне слово на викриття соціальних та моральних вад самодержавно- кріпосницького суспільства. Царська Росія зображена як тюрма народів, де «од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». У монолозі великодержавного посіпаки, який прославляє таке «благоденствіє», викривається фарисейство державної політики.

«Суєслови і лицеміри, Господом прокляті!» лише на словах сповідують божі заповіді любити брата, а на ділі деруть з нього три шкури.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону —

гнівно кидає звинувачення поет. Він розвінчує і церковників, що забули про Христа, насміялись з його вчення та моляться

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

Епіграф поеми допомагає читачам установити асоціації зі змістом Книги пророка Єремії і на основі цього осмислити «Кавказ» як твір, що викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, їх тиранію, людиноненависництво, лицемірство та жадобу до наживи. Недарма І Франко назвав «Кавказ» «огнистою інвективою проти «темного царства» зі становища загальнолюдського, найкращим свідоцтвом, «могутнього, всеобіймаючого, щиро людського почуття нашого поета».

«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». На етапі підготовки до сприйняття Шевченкового послання вчитель акцентує увагу дев’ятикласників на його епіграфі і запитує: «Навіщо автор ставить у сильну позицію відносно всього тексту цитату з Біблії?»

У літературному коментарі словесник повідомляє, що джерело епіграфа перше соборне послання апостола Іоанна, в якому він закликав людей дотримуватись заповідей Ісуса Христа, зокрема головної з них — любити одне одного. Іоанн Богослов ніби запитує: «Як хто скаже: «Я Бога Люблю», — Та ненавидить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить?» (4; 20).

- Чому апостол піддає сумнівну щирість цих слів?

Для відповіді на запитання доцільно ознайомити учнів з контекстом епіграфічної цитати в її першоджерелі. Палкі слова апостольського послання переконують, що «кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб», як Каїн (3; 13). Не можна бути спокійним і щасливим, коли брати твої живуть у нужді та горі: «А хто має достаток на світі і бачить брата свого в нестатках, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому?» (3; 17). Але мало тільки запевняти, що бажаєш добра браттям, — «любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою» (3; 13).

Розгляд епіграфа у контексті джерела цитати допоможе учням глибше зрозуміти її зміст і відчути пафос Шевченкового твору, спрямований на викриття лицемірства і вдаваного святенництва. У бесіді дев’ятикласники відшукують внутрішньотекстові смислові зв’язки двох творів:

- Як епіграф вказує на адресатів послання?

- Чи пов’язаний він з назвою твору, його жанром і текстом?

- Чи подібні настрій ліричного героя і емоційна тональність епіграфічної цитати?

- Чому Шевченко звинувачує «народолюбців» у тому, що вони «Господа зневажають»?

- Чи співзвучні заклики великого Кобзаря і заповіді апостола Іоанна?

- Як у посланні відображаються погляди Шевченка на історію України?

- У чому, на думку поета, обов’язок національної інтелігенції та ліберального панства перед «найменшим братом»?

- Поясніть вибір автором джерела епіграфічної цитати.

- Як епіграф допомагає йому висловити свої думки і почуття?

У ході бесіди учні з’ясовують, що епіграф і авторський текст знаходяться у тісному взаємозв’язку. Це видно вже з лексичного повтору слова «посланіє», хоча в першому разі це слово має значення «жанр поетичного твору», а в другому — «одна із пам’яток словесної творчості людства, складова частина Біблії».

Вибір епіграфа із Святого письма підпорядкований художньому задуму поета: він повинен підтвердити справедливість думок, висловлених автором. За допомогою цих слів Шевченко прагне надати і відновити у пам’яті читачів зміст першоджерела цитати. Сучасникам поета біблійні рядки та їхня семантика були відомі і зрозумілі, тому автор програмував сприйняття власного твору через призму моральних принципів, виголошених у Біблії.

Кобзар розкриває у своєму творі діяння українських псевдопатріотів і дає читачам змогу зробити висновок, чи керуються вони заповідями Ісуса Христа. Можна сказати, що епіграф задає полемічний характер посланню, емоційний пафос біблійних рядків знаходить відображення і в Шевченковому творі. Гама почуттів автора значно ширша: поряд з осудом звучать і ненависть до народних гнобителів, іронія та сарказм по відношенню до лицемірів, співчуття та вболівання за долю народу, гордість за його славне минуле, віра у щасливе майбутнє вітчизни.

Епіграф «І, мертвим, і живим…» має звинувачувальний характер, і послання підхоплює цю емоційну тональність, задану над текстовою цитатою. Уже в перших рядках твору автор викриває тиранів народу, байдужих і жорстоких до кріпаків, глухих до їхніх страждань. Вони поклоняються неправді, знущаються з закованих у кайдани «братів незрячих, гречкосіїв» і «гірше ляха розпинають Україну».

Шевченко твердить, що гнобителі зневажають Господа, оскверняють образ Божий багном. Зрозуміти справедливість цих звинувачень допоможе ретроспективний погляд на епіграф, що нагадує про біблійні заповіді: любити братів своїх, допомагати їм у скруті, жити по правді. Саме ці моральні принципи, що їх виробило людство протягом тисячолітньої історії, і повинні, на думку автора, бути визначальними у житті всіх кіл українського суспільства. Якщо цього не буде, то на відступників чекає суд, покара, коли ’розкуються… заковані люде».

У посланні відображені також погляди Шевченка на роль інтелігенції в житті українського народу. Автор закликає інтелігенцію і народ до братання. Такий заклик звучить і в посланні апостола Іоанна, але Шевченко наповнює його конкретним змістом: об’єднатись на боротьбу проти кріпацтва, царату, соціального та національного гноблення.