Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011

Марко Вовчок. Життя і творчість (твори українською, російською, французькою мовами). Премія Академії Франції за історичну повість «Маруся». Марко Вовчок як перекладач (Ж. Верна, Г. К. Андерсена, П. Г. Брема). Оповідання «Максим Тримач», особливості його сюжету

Всі публікації щодо:
Вовчок Марко

Мета: опрацювати біографію Марка Вовчка, відзначити її перекладацьку діяльність та внесок у російську та французьку літератури; ознайомити учнів з думками П. Куліша, Т. Шевченка про творчість письменниці; проаналізувати зміст оповідання «Максим Тримач», особливості його сюжету; формувати усвідомлення високої місії митця-гуманіста, борця проти насильства над людиною, за національне відродження і культурне збагачення суспільства; виховувати вміння за будь-яких умов зберігати власну гідність, наполегливість у досягненні мети.

Обладнання: портрет письменниці, альбом «Марко Вовчок», видання творів, ілюстрації до них фонозапис вірша Т. Шевченка, роздатковий матеріал.

Міжпредметні зв’язки: зарубіжна література; вплив Стендаля, О. де Бальзака, П. Маріме, Г. Флобера. Т. Золя, В. Гюго, Г. К. Андерсена, І. Тургенєва, М. Некрасова на творчість Марка Вовчка.

Я прожила весь свій вік, ідучи однією дорогою і не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабкості…, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом.

Марко Вовчок

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

1. Виразне читання вчителем (бажано напам’ять) або прослуховування у фонозапису вірша Т. Шевченка «Марку Вовчку».

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

1 думу вольнуюю… О доле!

Прориє наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

2. Слово вчителя.

- Цей вірш Тарас Шевченко написав на згадку про 24 січня 1859 року, день, коли вперше відбулася зустріч його з Марком Вовчком.

А у 1860 році Т. Шевченко надсилає письменниці рукопис поеми «Неофіти», свій портрет і примірник «Кобзаря» з написом «Моїй єдиній доні — Марусі Марковичевій — і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».

Так, під «чоловічим» псевдонімом ховалася чарівна жінка — Марія Олександрівна Вілінська-Маркович.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. «Літературний портрет».

Учитель, заздалегідь підготовлений учень або кілька учнів розповідають про життєвий шлях Марка Вовчка з використанням фотографій, спогадів тощо.

(Орієнтовний матеріал для розповіді.

«Життєва і творча біографія Марка Вовчка незвичайно багата на вагомі з культурно-громадського та історико-літературного погляду події і факти. Стежки-дороги її життя пролягали по багатьох містах і селах Росії та України. Зустрічі, знайомства, приятелювання з українськими, російськими, зарубіжними письменниками, художниками, композиторами, акторами, вченими, політичними і культурно-громадськими діячами, з численними простими людьми з середовища селянства, ремісників і різночинної інтелігенції були для письменниці не тільки важливими джерелами пізнання дійсності, а й постійно діючими житейськими університетами.

У вищих учбових закладах Марко Вовчок не вчилася. Але її близьке оточення, постійне спілкування (протягом десятиріч!) з високоосвіченими, інтелектуально багатими людьми спонукали набувати знання самотужки, насамперед читанням суспільствознавчої і природничої, наукової та художньої літератури. Самоосвітою письменниця займалася все життя і була широко ерудованою людиною. Вона добре орієнтувалася в історії, стежила за розвитком природничих і технічних наук. Марко Вовчок мала рідкісні здібності до вивчення мов. Вона досконало володіла французькою мовою, добре знала німецьку, англійську, польську, італійську мови. Ще на початку своєї літературної творчості вивчила українську мову. І вивчила з таким глибоким осягненням її сутності, що надовічно дала високий взірець використання її лексичних і фразеологічних багатств у своїх достославних «Народних оповіданнях« та інших писаних українською мовою творах.

Життєва дорога письменниці почалася в Єлецькому повіті Орловської губернії, недалеко від с. Козаки. Тут поміщики Даниловы мали невеликий маєток-хутір Єкатиринське, який вони дали в придане доньці Параскевії, коли вона одружувалась з майором Сибірського гренадерського полку Олександром Олексійовичем Вілінським. На цьому хуторі 10 (22) грудня 1833 р. в сім’ї Вілінських і з’явилася на світ дівчинка, яку назвали Марією. На сьомому році її життя помер батько. Мати з трьома малими дітьми переселилася в с. Знаменське до двоюрідної сестри Варвари Дмитрівни Писарєвої — матері майбутнього критика й публіциста Д. І. Писарєва.

До восьми років життя Маша виховувалась у домашніх умовах, разом з дітьми Писарєвих. У 1845-1846 рр. дівчинка перебувала на навчанні й вихованні у приватному пансіоні в Харкові. Вчилася сумлінно, уже тоді володіла французькою мовою, особливо гарно писала твори, виявляючи «спостережливість і поетичне чуття».

У 1847 р. Машу взяла в свою сім’ю (на правах збіднілої родички) її тітка Катерина Петрівна Мордовіна, дружина секретаря Орловської губернської цивільної палати М. С. Мордовіна. У багатому домі Мордовіних у певні дні збиралися для проведення дозвілля найвизначніші місцеві особи, а час від часу й приїжджі артисти, літератори, художники. В салоні Мордовіних бували, зокрема, фольклористи П. Якушкін і П. Кириєвський, молодий письменник М. Лесков, майбутній професор, історик і філософ Т. Грановський, студенти столичного університету. Мав доступ сюди й український фольклорист та етнограф О. В. Маркович, випускник Київського університету, засланий в Орел на три роки за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Симпатичний собою, цікавий співбесідник і неабиякий співак, він сподобався Маші Вілінській. Коли Маркович сказав, що хоче одружитися з нею, вона дала згоду.

Невдовзі, у січні 1851 р., Опанас Васильович і Марія Олександрівна одружилися. Ще не маючи певного місця проживання, пустилися в мандрівку на запрошення родичів і знайомих. Побували в Єкатирининському, в Острі, Борзні, Конотопі, Ніжині. Прилуках, Пирятпні, Золотоноші і ще в кількох селах та містах, а наприкінці того ж року осіли в Чернігові — тут Маркович одержав посаду коректора в газеті «Черниговские губернские ведомости».

Подорожуючи по Україні, Марія Олександрівна вперше поринула в стихію народної української мови. І, треба думати, зачарувалася нею, бо, вже живучи в Чернігові і заприятелювавши з фольклористами-етнографами С. Носом, О. Лазаревським, О. Шишацьким-Іллічем, славнозвісним поетом-байкарем Л. І. Глібовим, стала й сама послуговуватися українською мовою — записувала народні пісні, казки й приказки, допомагала О. Маркевичу у його фольклористичній роботі. Кілька записаних нею матеріалів згодом було опубліковано.

На початку 1853р. Марковичі переїхали в Київ, — тут Опанас Васильович одержав посаду бухгалтера по продовольчій частині Київської палати державного майна, а трохи згодом став стряпчим у тій же установі Невеликої платні Марковича ледве вистачало на прожиття, а з народженням сина Богдана (в жовтні 1853р.) стало й поготів сутужно. Мешкали не в самому місті, а в приміському селі Куренівці, в звичайній убогій селянській хаті. Борги, злидні обсідали молоду сім’ю, яка до того ж не вміла господарно жити. Проте і в цих умовах вони трималися з гідністю, навіть знаходили час і можливості займатися фольклористикою та етнографією.

У серпні-вересні 1854р. О. Маркович з дружиною й сином жив у маєтку поміщика В. В. Тарновського в с. Качанівці — робив «статистичний опис йото володінь». Роботи було небагато, і він міг разом з Марією Олександрівною займатися улюбленою справою — збирати народні пісні, прислів’я, перекази. Маючи незвичайний дар до вивчення мов, Марко Вовчок уже в той час з живих уст селян освоювала мову Котляревського й Шевченка, уже тоді її свідомість, пам’ять працювали на майбутні оповідання з народного життя. Відомий текстолог і літературознавець Василь Доманицький (1877 — 1910), очевидно, на підставі розповідей письменниці, з якою він зустрічався, занотував: «Піде, бувало, на базар, да там цілий день прогають з молодицями та бабами — все розпитує, записує, придивляється до убрання і т. ін. Справді, в етнографічних записах Марії Олександрівни, що лишилися в паперах її. є чимало пісень, записаних на Переварці, київській Шулявщині, од людей з Братської чи Петропавлівської Борщагівки, Броварів тощо. Живучи в Києві, Марковичі не цуралися простих людей. Марія Олександрівна навіть кумувала у них…»

У Києві Марковичі познайомилися з багатьма відомими тоді людьми, а серед них з Ф. І. Дейкуном — знайомим і щирим прихильником Т. Г. Шевченка, з бібліографом М. К Чалим, з фольклористом і етнографом Д. С. Каменецьким, який згодом взяв діяльну участь у виданні «Народних оповідань». Зустрічалися Марковичі й з М. Лєсковим, який на той час жив і працював у Києві.

Наприкінці серпня чи на початку вересня 1855 р. Марковичі виїхали з Києва у містечко Немирів (тепер Вінницька область), де Опанас Васильович одержав посаду молодшого учителя географії в гімназії. Тут вони потрапили в приязне і дружнє товариство молодих людей - учителів і місцевих інтелігентів. Учителі — І. П. Дорошенко (математик), А. Г. Теодорович (історик), П. Г. Барщевський (викладач російської мови та літератури) були неодружені, мешкали в кімнатах при гімназії. В одній з таких кімнат оселилися й Марковичі.

Господарство вела Марія Олександрівна, «і навколо неї, як згадував молодший брат письменниці, — гуртувалися всі ці милі люди — лицарі честі й дружби». Всі вони «були малороси, шанувальники Тараса Шевченка, народники…». Легко уявити, який високий рівень народолюбної свідомості мали ті «лицарі честі й дружби», якщо вони в 1857 р. спромоглися власними силами поставити на сцені «Наталку Полтавку». Музику до п’єси скомпонував О. Маркович, партитуру для оркестру виготував капельмейстер Й. Лангер, а Марія Олександрівна успішно справилася з обов’язками костюмера. «Успіх п’єси був надзвичайний», - засвідчено в журналі «Основа» 1862 р.

Отож у цьому товаристві, де «любили Малоросію» і палко «цікавились долею всієї Росії», де «шанували не тільки Шевченка, але й великоруських писателів і думали про загальне добро», в атмосфері духовних інтересів народолюбних інтелігентів і передусім — критичного ставлення їх до кріпосницької дійсності формувався світогляд Марка Вовчка.

До того ж цьому сприяли самі обставини її життя, постійні зустрічі, розмови з місцевими селянами, здебільшого самими учасниками або близькими свідками різних трагічних історій, причиною яких була поміщицька сваволя.

Все почуте, побачене, перепущене через розум і серце двадцятидвохрічної Марії Маркович визрівало, творчо узагальнювалося в людських образах, характерах, типах, у хвилюючих картинах кріпосницької дійсності. І, зрештою, вилилося живим, зворушливим народним словом, як голос совісті, честі, людського сумління, як вибух збурених соціальним злом почуттів гніву й протесту, як одчайдушна спроба захистити від наруги й сваволі пануючих найсвятіше, надане людині самою природою право на волю й щастя.

Протягом 1855-1857 рр. були написані оповідання «Сестра», «Козачка», «Одарка», «Чумак», «Сон», «Горпина», «Викуп», «Свекруха», «Отець Андрій», «Максим Тримач», «Данило Гурч», «Чари», а також повість «Інститутка» й розпочаті «Гайдамаки», «Пройдисвіт», «Ледащиця». Тоді ж були створені оповідання російською мовою «Игрушечка», «Катерина», «Купеческая дочка», «Надежда», «Маша», «Саша». Коли з’явилася можливість видати оповідання окремою книжечкою, народилося й літературне ім’я письменниці — Марко Вовчок.

Наприкінці 1857 р. в Петербурзі заходами П. Куліша і Д. Каменецького вийшла з друку невелика обсягом, непоказна зовні, але надзвичайно сильна своїм антикріпосницьким, по суті революційним пафосом книжечка «Народні оповідання Марка Вовчка». За короткий час про невідомого автора, який прикрився псевдонімом «Марко Вовчок», заговорила вся освічена Росія. Повертаючись із заслання, у Нижньому Новгороді Т. Г. Шевченко одержав від П. Куліша «Народні оповідання», прочитав і в щоденнику записав: «Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка… Конче потрібно буде написати їй листа і подякувати за надану радість її натхненної книжки».

Успіх окрилював, і зобов’язував молоду письменницю. і кликав до нової, ще наполегливішої творчої праці. Т. Шевченко наполягав на приїзді Марка Вовчка в Петербург. В середині грудня 1858 р. Марія Олександрівна з чоловіком і сином залишила Немирів. По дорозі до Петербурга зупинялися в Києві, в с. Локотках (біля м. Шостки Сумської обл.) у брата Марковича, в Орлі — у Мордовіних. У Москві письменниця познайомилася з вченим-природознавцем, істориком і фольклористом М. Максимовичем — близьким другом Шевченка, першим ректором Київського університету, зустрілася з письменником С. Аксаковим, відвідала редакцію журналу «Русский вестник», де друкувалися українські оповідання в її власному перекладі, познайомилася з художниками К. Трутовським та І. Соколовим.

… За короткий час перебування в Петербурзі (всього три місяці) Марко Вовчак здобула незвичайну популярність, мала великий успіх в літературно-мистецьких колах столиці. Вона бувала в найповажніших родинах, на літературно-мистецьких вечорах та зустрічах, у яких брали участь І. Тургенєв, О. Писемський, М. Некрасов, Ф. Тютчев, П. Анненков, М. Костомаров, О. Жемчужников, Я. Полонський, О. Плещеєв і, звичайно ж, Т. Шевченко та ін. Особливо теплі, глибоко приязні стосунки склалися у Марії Олександрівни з Шевченком і Тургенєвим. Про це в критичній літературі, спогадах і в листуванні різних осіб збереглося багато промовистих свідчень. Обидва вони ставилися до неї з величезною шанобливою у вагою, раділи з її успіху, дбали про розквіт таланту, про популяризацію її творів у широких колах освіченої громадськості. В той час, коли реакційні органи преси («Библиотека для чтения» та ін.) піддавали оповідання Марка Вовчка озлобленій критиці, намагаючись принизити їх суспільно-культурне і художнє значення, Тургенєв погодився стати перекладачем «Народних оповідань» і повісті «Інститутка». Супроводжувала збірку невелика, але вагома передмова «Від перекладача», в якій високо оцінено літературний талант Марка Вовчка. Появі цих творів російською мовою всіляко сприяв Шевченко, а також інші українські письменники, — щоб прискорити видання, був здійснений підрядковий переклад творів Марка Вовчка, ювелірну редакцію якого здійснив І. Тургенєв. Зачарований оповіданнями Марії Олександрівни, він був найвищої думки і про повість «Інститутка». «Я від неї в цілковитому захопленні; такої свіжості й сили ще, здається, не було — і все це росте саме із землі як деревце», — говорив Тургенєв.

Величезний, справді тріумфальний творчий успіх не запаморочив голову Марії Олександрівні. Молода письменниця наполегливо продовжувала розпочату справу, працювала з великим піднесенням. Можна тільки дивуватися, як багато вона встигла зробити для української і російської літератури за три з половиною роки життя в Немирові і три місяці перебування в Петербурзі. Тільки цього вистачило б для увічнення її імені. Дбаючи про дальший розвиток таланту письменниці, найближчі друзі, передусім Тургенєв і Шевченко, радили їй побувати за кордоном. Після деяких вагань Марія Олександрівна погодилася з таким міркуванням. До того ж вона мала намір поправити своє здоров’я на якомусь із європейських курортів.

За кордон Марко Вовчок їхала з наміром пробути там кілька місяців і повернутися додому. Але обставини склалися так, що вона жила за кордоном мало не вісім років. Спочатку перебувала в Німеччині — у Дрездені. Гейдельберзі та інших містах. Тричі Марія Олександрівна їздила з Німеччини в Англію. Після першої зустрічі з Марією Олександрівною в Лондоні Герцен був у захопленні від неї. «Вона посяде славне місце в нашій літературі», — писав він в одному листі і не помилився в своєму передбаченні.

У Бельгії Марко Вовчок зустрічалася з польським істориком і громадсько-політичним діячем, активним учасником польського визвольного повстання 1830-1831 рр. Й. Лелевелем. У Швейцарії вона познайомилася з рядом політичних російських і польських емігрантів, а також з композитором Е. Мертке (з прибалтійських німців), який потім у Парижі поклав на ноти з її голосу двісті десять українських пісень.

Під час подорожі в Італію (I860) в Неаполі Марко Вовчок особисто познайомилася з М. Добролюбовим він перебував там на лікуванні. Ті зустрічі залишили глибокий слід у свідомості письменниці і мали значний вплив на подальші її зв’язки з видатним критиком, з редакцією журналу «Современник».

Серед друзів і добрих знайомих Марка Вовчка під час перебування її в Гейдельберзі бачимо родину двоюрідної сестри Герцена, відомої мемуаристки Т. П. Пассек, молодих тоді вчених Д. Менделєєва, І. Сеченова, хіміка й видатного композитора О. Бородіна, історика С. Єшевського, професора політичної економії О. Станкевича, юриста й публіциста К. Кавеліна та інших осіб, які посіли помітні місця в науковому і суспільно-культурному житті Росії в другій половині XIX ст.

У Парижі Марія Олександрівна кілька разів зустрічалася з Л. М. Толстим. Вона підтримувала його погляди в справі організації освіти народу, листувалася з ним з цього приводу.

Ще в Петербурзі письменниця познайомилася з друзями Шевченка — польськими революціонерами Е. Желіговським (Антонієм Совою) і З. Сераковським, а в Парижі ввійшла в дружні стосунки з учасниками польського визвольного повстання 1862 — 1863 рр. Приятелювала вона також з Й. Фрічем — чеським революційно-демократичним письменником і культурно-громадським діячем, учасником Празького повстання 1848 р. проти абсолютистської монархії Габсбургів.

У Франції при сприянні І. Тургенєва Марко Вовчок познайомилася з багатьма відвідувачами салону видатної співачки Поліни Віардо і серед них з Гюставом Флобером, Проспером Меріме (він переклав французькою мовою її оповідання ’Козачка»), Жюлем Верном, Полем-Жак Сталем (Етцелем) — видавцем знаменитого «Журналу виховання і розваги», навколо якого єдналися кращі літературні і наукові сили Франції від 60-х років XIX — до початку XX ст.

Для «Журналу виховання і розваги» Марко Вовчок написала дев’ять творів (казок і оповідань) французькою мовою, входила до складу редколегії журналу, була в числі найближчих друзів уславленого в історії французької літератури видавця і талановитого письменника. Не можна не згадати тут, що П. Ж. Сталь на основі авторського перекладу історичної повісті Марка Вовчка «Маруся» створив французький варіант цього твору («За легендою Марка Вовчка»), адресувавши його своїм юним співвітчизникам. Образ української героїчної дівчини Сталь пристосував до французьких умов, свідомо спроектувавши риси її характеру й поведінку на образ своєї національної героїні Жанни д’Арк. У листі до Тургенєва 21 серпня 1875 р. Етцель писав: «Я час від часу милуюся своєю ельзаською Марусею, маленькою Жанною д’Арк, образ якої, створений пані Марковичевою для України, здається мені ідеально придатним до Лотарінгії або Ельзасу, під прикриттям України». Повість «Маруся» в літературній інтерпретації Сталя була відзначена спеціальною премією Академії наук Франції і кілька десятиріч поряд з іншими книжками вручалася дітям, які закінчували школу. Отож французькі історики дитячої літератури з цілковитою на те підставою серед багатьох вітчизняних авторів не забувають згадувати й нашого славного Марка Вовчка як автора творів для дітей їхнього народу.

Навіть такий стислий перелік місць, подій, фактів, осіб, зв’язаних з перебуванням Марії Олександрівни за кордоном, вражає своєю широтою, активністю письменниці в ставленні до громадсько-політичних і культурних справ. Але ж разом з тим вона повинна була дбати про матеріальне забезпечення себе й сина, вчити й виховувати його.

Не раз мати й син жили нужденно, перебували на становищі паризьких злидарів. Свідками цього були передусім близькі друзі і насамперед Тургенєв. Так, наприклад, 19 листопада 1S60 р. в листі до М. Макарова Іван Сергійович писав: «Марія Олександрівна знову в своєму звичайному становищі, тобто без копійки». Друзі, скільки могли, підтримували матеріально й морально письменницю. допомагали їй у виданні творів у Росії й Франції.

… У лютому 1867 р. Марко Вовчок повернулася до Петербурга. Розпочався новий, вельми діяльний і багатий плідними наслідками етап у життєвій і творчій біографії письменниці. Вона входить у дружнє середовище письменників, які гуртувалися тоді навколо журналу «Отечественные записки» на чолі з Некрасовим і Салтиковим-Щедріним. Особливо міцна творча співпраця склалася у Марії Олександрівни з Д. Писарєвим, який незадовго перед тим вийшов з ув’язнення. Разом, не стільки для заробітку (хоч і в цьому була нагальна потреба), але насамперед з метою популяризації в Росії наукових знань, вони переклали «Походження людини» Дарвіна, «Життя тварин» Брема і ще кілька наукових праць. На жаль, творча дружба троюрідних сестри й брата була недовгою і обірвалася трагічно: 4 липня 1868 р., купаючись у Ризькій затоці, Писарєв потонув. Втрата близької, дорогої людини була для Марії Олександрівни невимовно тяжким ударом. Цій трагічній події М. Некрасов присвятив глибоко зворушливу елегію «Не рыдай так безумно над ним», у якій є такі вагомі рядки-афоризм:

У счастливого недруги мрут,

У несчастного друг погибает…

Друзі Марії Олександрівни — М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін. Г. Єлисєєв та ін. — всіляко підтримували її. сприяли публікації нових творів в «Отечественных записках». Тут уперше були надруковані романи і повісті Марка Вовчка «Живая душа» (1868), «Записки причетника» (1869 — 1870), «Путешествие во внутрь страны» (1871), «Тёплое гнездышко» (1873), «В глуши» (1875).

У 1871 — 1872 рр. Марія Олександрівна видавала журнал «Переводы лучших иностранных писателей» (вийшло сімнадцять номерів), у самій назві якого визначено його просвітительську мету. Навколо журналу Марку Вовчку вдалося об’єднати значну кількість кваліфікованих перекладачів з іноземних мов, переважно жінок, які вперше в історії російської літератури так діяльно взялися до суспільно корисної праці. Тоді й пізніше, йдучи за прикладом Марка Вовчка, ті жінки-перекладачі багато зробили в справі популяризації в Росії видатних творів світової літературної класики. Сама Марко Вовчок у той час перекладала твори Жюля Верна, Віктора Гюго, Еркмана-Шатріана, Дж. Грінвуда, А. Мег’ю, Б. Пруса, К. Юноші та інших письменників.

Під кінець 70-х років обставини особистого життя і літературної діяльності Марії Олександрівни стали вкрай складними. На Україні Валуєвським циркуляром 1863 р.. а потім ще жорстокішим Емським указом 1876 р. було заборонено будь-які видання українською мовою, — отже, публікувати українські твори Марко Вовчок не мала де. Зв’язки з органами української преси в Галичині були утруднені, хоч там все ж її твори час від часу й друкувалися.

Погіршали справи з публікацією нових російських творів письменниці. Після смерті Некрасова (1878) журнал «Отечественные записки», в якому тривалий час співробітничала письменниця, зазнавав усе більших утисків з боку урядової і духовної цензури.

Син Марії Олександрівни Богдан за участь у заворушеннях студентів 1874 р. потрапив у число політично неблагодійних. Разом зі студентом Георгієм Плехановим Маркович був безпосередньо причетний до організації політичної демонстрації біля Казанського собору 6 грудня 1876 р. і підлягав арешту, але уникав його, часто міняючи місце проживання. Звичайно, Марія Олександрівна про це знала і перебувала в постійній тривозі за сина.

Незадовго до цих подій вона одружилася з М. Д. Лобачем-Жученком (О. В. Маркович помер у лютому 1867 р ), морським офіцером у відставці. В січні 1878 р. Лобач-Жученко влаштувався на службу в удільному відомстві на Кавказі і виїхав до Ставрополя. На початку квітня того ж року назавжди залишила Петербург і Марія Олександрівна, — з другим своїм сином, малим Борисом, виїхала до чоловіка. Розпочалося важке й тривожне, напівмандрівне життя письменниці по різних провінційних закутках, без потрібних і тривких зв’язків з культурним і літературним світом. Марко Вовчок зникла з поля зору донедавна численних читачів, її ім’я все рідше згадувалося в пресі, забувалося. Про її творчість коли й говорилося, то переважно як про історично пройдений етап, як про явище минулого. Місцеві люди, серед яких вона мешкала в Ставрополі (1878-1879), Абрау-Дюрсо (1880), Новоросійську (1881-1882), с. Сергієвському на Ставропольщині (1883), знову в Ставрополі (1884-1885), в містечку Богуславі й с. Хохітві на Київщині (1885 — 1893), в Саратові (1893 1899), в с. Олександрівському на Ставропольщині (1899 1906), — знали її не як славетну в недавній час письменницю, а як звичайну добру й просту пані Лобач- Жученко, людину чулу до чужої біди і готову допомогти чим тільки можливо.

З давніх знайомих про місця перебування Марії Олександрівни знали тільки окремі особи, лише ті, до кого вона сама час від часу озивалася листами безпосередньо через синів Богдана й Бориса. Так, до останніх днів свого життя їй надсилав зворушливі, повні шани й поваги листи французький друг П. Ж. Сталь (Етцель). Коли з листа Марії Олександрівни Етцель дізнався про арешт і ув’язнення Богдана, у відповідь їй він писав: «Мій дорогий друже. Сподіваюся, що Ваша мужня дитина стійко перенесе це жорстоке випробування. Хай знайде сили вийти з цього випробовування неозлобленим».

Справа з переслідуванням і арештом Богдана за революційну діяльність, ув’язнення його в тюрмах Ростова-на-Дону та Новомосковську, заслання в Астраханську губернію тривала понад десять років. Марія Олександрівна їздила в міста ув’язнення сина — на побачення з ним, оббивала пороги кабінетів високих і дрібних поліційних чиновників, але так і не домоглася нічого для заспокоєння свого материнського серця. Дедалі гіршало здоров’я. Проте ще треба було допомагати чоловікові в його службових справах, захищати в різних урядових інстанціях від наклепів і всіляких звинувачень. Де ж було брати силу й снагу для літературної праці? І все ж наперекір усьому вона продовжувала служити своєму покликанню. У 1896 — 1899 рр. вийшло підготовлене нею зібрання творів у семи томах (видання дуже попсувала цензура, а восьмий том цілком заборонила).

У 1902 р. Марія Олександрівна була в Києві, відвідала редакцію журналу «Киевская старина» і передала для друку казку «Чортова пригода», яку, за власним свідченням, вона написала, виконуючи волю Т. Г. Шевченка «Гляди ж, доню, — казав поет, — щоб ти мені написала копу, дві або п’ять, а то й сім кіп казок…»

На появу казки «Чортова душа» відгукнувся Іван Франко. «Сей твір, — зазначив він, — написаний гарною мовою, хоч і не такою поетично блискучою, як давні оповідання, грає одначе щиро українським дотепом і гумором та творить зовсім доладне закінчення її українського писання.

Цю оцінку можна поширити і на казку Марка Вовчка «Як Хопко солоду відрікся», написану в 1903-му, а опубліковану 1908 р. Останній надрукований за життя письменниці твір з’явився в журналі «Русская мысль». Це було оповідання «Встреча».

… На початку 1906 р. М. Лобач-Жученко залишив службу, придбав на околиці м. Нальчика (хутір Долинський) садибу і побудував хату, — тут письменниця і провела останні дні свого життя.

10 серпня 1907 р. Марія Олександрівна померла. Поховали її недалеко від будинку, в садку. «Зламалася велика сила. Закотилася ясна зоря нашого письменства», - так шанобливо відгукувався на смерть Марка Вовчка Іван Франко. Її ім’я, писав він, стоїть «у ряді борців за волю її людські права поневолених народних мас» (За О. Засенком).

3. Науково-пошукове завдання.

- Прочитайте уривок зі статті Тамари Гаунт «Творча діяльність Марка Вовчка в галузі художнього перекладу» (дав. додаток № 1 до уроку 58).

- Назвіть імена французьких письменників, твори яких перекладала Марко Вовчок, та з’ясуйте, яке значення мала її перекладацька діяльність.

4. Пізнавальне завдання.

Відомо, що псевдонім «Марко Вовчок» народився разом із першою збіркою письменниці «Народні оповідання». Авторство його приписують Пантелемону Кулішу.

Та існує кілька версій щодо походження цього псевдоніму. Син письменниці Богдан Маркович пояснює його так. Український рід Марковичів походить від козака Марка, прозваного «Вовком» за суворий характер. «Вовчок» похідне (пестливе) слово. Інші пов’язують її літературне ім’я з назвою села біля Немирова на Вінничині Вовчки, куди Марія Олександрівна ходила вивчати життя та побут українських кріпаків, їхню мову і творчість. Найбільш вірогідне припущення зробили в різний час, незалежно один від одного, російський письменник М. Лєсков та західноукраїнський літератор Богдан Лепкий. Псевдонім «Марко Вовчок», на їхню думку, походить від прізвища «Маркович» («Марковичева», «Марковичка») або від гри звуків Марковичка, Марко-Вовчок.

- А яка ваша думка з приводу походження псевдоніму письменниці» Висуньте власні версії та аргументуйте їх.

5. Відповідь учителя.

У грудні 1857 року Панько Куліш видав збірку Марка Вовчка «Народні оповідання». У вступній статті він назвав авторку «геніальною актрисою», яка перевтілюється у своїх героїв і діє за них. Він написав: «Одна пані родилась у Московщині і вже замужем почала вчитися по-нашому, а зрозуміла красоту нашого слова — і наче піснею заговорила! Чудо! Чудо! Нічого подібного не було в літературі нашій». Він порівнював її з бджолою, що втягле в себе нектар з квітів української народної мови.

Збірка мала величезний успіх на Україні і в Росії. П. Кропоткін писав: «Вся освічена Росія захоплювалась повістями Марка Вовчка і ридала над долею її героїнь- селян». Ці оповідання мали не менший розголос в Росії, ніж «Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу в Америці. У 1859 році вийшла збірка Марка Вовчка, написана російською мовою «Рассказы из народного русского быта». Російський критик М О. Добролюбов писав про цю збірку: «Оповідання Марка Вовчка є доказ того, що благородні малороси вміють цінувати нарід російський». Деякі оповідання Марка Вовчка було надруковано книжечками-«метеликами», що розповсюджувалися за копійчаними цінами серед простолюду — офені розносили їх по селах, продавали на ярмарках.

Приїхавши до Петербурга, молода українська письменниця вразила петербуржців і своєю зовнішністю. Білявка. висока, ставна, з дещо уповільненими, спокійними рухами, скромна, задумлива, мовчазна, з розкішною русявою косою і густими темними бровами… її великі сірі очі світились розумом та українським гумором. Вона була струнка і вміла вбиратися зі смаком. Це було рідкісне поєднання таланту і поетичності з особистою чарівністю. За виразом Є. Водовозової вона була «краща за будь-яку красу». П. Куліш прозвав її «мовчуще божество». Мешканка Коктабеля К. Юнге відзначила: «Всі чоловіки сходять від неї з розуму. Тургенєв лежить коло її ніг».

Краянин Марка Вовчка І. С. Тургенєв, зачарований її оповіданнями й самою авторкою, вивчив українську мову, щоб перекладати її твори. Він писав про Шевченка: «На моє запитання, якого автора мені слід читати, щоб швидше навчитись малоросійської мови, — він відповів: «Марка Вовчка».

В 1859 році в Петербурзі вийшли в перекладі Тургенева «Украинские народные рассказы» Марка Вовчка, в 1860 році — повість «Інститутка». Лев Толстой (котрий, як відомо, знав українську мову) запросив Марка Вовчка співробітничати в його журналі «Ясная поляна», надіслав ті числа, що вийшли, і прохав написати відгук про них.

Відомий російський філософ і критик Костянтин Леонтьев вважав, що Марко Вовчок стоїть «вище за найбільші таланти наші!» Критики навіть висловлювали сумнів в авторстві Марка Вовчка — чи могла вона, росіянка, писати такою чудовою і багатою українською мовою.

Чоловік Лесі Українки Климент Квітка твердив, що лише єдиний раз Леся вжила слово «заздрю» у своїх прискіпливих оцінках творчості письменників. Слово те стосувалося Марка Вовчка. Вона, як твердила Леся Українка, «знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких ніхто не знає або відповісти не вміє».

Юрій Федькович писав стосовно західноукраїнської літератури: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, нема зіроньки, як наша Марковичка. А про Марковичку скажу, що краще не годен ніхто написати»

Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Тримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа») тощо.

Завдяки творчості Марка Вовчка зросла міжнародна роль української літератури. За свідченням Петра Гонорова, проза письменниці у 60 — 70-х pp. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859 р., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

Про світове значення творчості Марка Вовчка пізніше писав Іван Франко. Він вважав, що по глибині і безпосередності відображення народного життя творам Марка Вовчка належить визначне місце у всій світовій прозі, і вона сприяли утвердженню за українською літературою почесного місця серед літератур світу: «Шевченка і Марка Вовчка я вважаю найбільшими талантами нашої літератури».

Знаючи французьку мову, якою вона володіла ще з дитинства, та вивчивши за кордоном також англійську, німецьку й італійську мови, Марко Вовчок здійснила близько ста перекладів творів англійських, німецьких, польських та, особливо, французьких письменників.

6. Продовження розповіді вчителя.

До першої книги Народних оповідань» (1857) увійшло 11 творів («Сестра», «Козачка», «Горпина», «Одарка», «Сон», «Викуп» тощо), до другої (1862) — «Три долі», «Не до пари». «Два сини», «Ледащиця», «Чари» та психологічна повість «Три долі».

Уже в перших оповіданнях письменниці окреслилися сталі риси прози Марка Вовчка. По-перше, манера викладу. Це оповідь від першої особи, оповідачка — проста селянка, самозречена у вірності добрим порухам серия та слухняна господарем. По-друге, місце дії. Це село, ще не зруйноване й заможне, хоч у ньому з’являються розорені та пролетаризовані. По-третє, герої. Як правило: контрастні, благородні й жорстокі та невдячні, безкорисливі та ненависні до всього «мужичого». Усі «Народні оповідання» прийняті гуманістичним співчуттям авторки до її знедолених персонажів, особливо жінок. «Їхня доля оповита ліро- драматичним серпанком, як у народних піснях», — писав літературознавець В. Погребенник. Об’єднують «Народні оповідання» морально-етичні конфлікти, колоритні побутові малюнки, тонке відчуття краси природи, багата на влучне, народне слово, приказку мова.

Та оповідання, з яким ознайомимось на уроці, дещо відрізняється від інших.

7. Коментоване читання оповідання «Максим Тримач» та бесіда за питаннями.

- Яке враження справив на вас твір?

- Від чийого імені ведеться розповідь?

- Коли і де відбуваються події, зображенні в ньому?

- Чим заробляли собі на життя такі люди, як козак Семен?

- Чи безпечною була їхня праця?

- Пригадайте та назвіть основні елементи сюжету. Який епізод є зав’язкою оповідання?

- Як відреагувала Катря на загибель Семена?

- Чи могла вона вчинити по-іншому?

- Як склалася доля Катриної сестри Тетяни?

- Якими словами закінчується оповідання? Зачитайте та прокоментуйте їх.

- Визначте тему та основну думку твору.

8. Практичне завдання.

З’ясуйте, на скільки частин (розділів) поділений текст та складіть план оповідання.

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Перечитайте ще раз текст оповідання та підберіть цитати до характеристики образу Максима Гримача. Намалюйте, яким ви уявляєте головного героя твору.

Додаток №1 до уроку 58

Тамара Гаупт

Творча діяльність Марка Вовчка в галузі художнього перекладу

Перекладацька діяльність займає чільне місце в творчому доробку Марка Вовчка. На відміну від багатьох своїх попередників Марко Вовчок добирала для своїх перекладів твори лише сучасних їй письменників, прилучаючись тим самим до актуальних літературних проблем. У виборі творів для перекладу вона керувалася насамперед власними світоглядними принципами, які полягали передусім у намаганні принести максимальну користь найширшому загалу читачів, ознайомити їх з кращими зразками сучасної зарубіжної літератури. Тим самим розширювалися і зміцнювалися зв’язки української літератури зі світовим красним письменством.

Зацікавленість перекладацькою діяльністю виникла у Марка Вовчка дуже рано. Однак їй доводилося перекладати твори зарубіжних авторів переважно російською мовою, зважаючи на ганебні цензурні закони, які забороняли друкувати зарубіжну літературу українською мовою. І все ж значення перекладів Марка Вовчка було суттєвим не тільки для російського, а й для українського читача, який отримав можливість долучитися до кращих зразків західноєвропейської, переважно французької, літератури.

Увага письменниці саме до французької літератури пояснюється не тільки біографічними причинами (вільне володіння французькою мовою, неодноразове тривале перебування у Франції, тісні творчі контакти з багатьма видатними французькими діячами культури), а й бажанням ознайомити своїх співвітчизників із кращими здобутками французької літератури, яка займала одне з центральних місць у тогочасному європейському інтелектуальному житті. Марко Вовчок усвідомлювала, що в XIX столітті саме Франція залишалася провідним центром світової культури.

Важливе значення для Марка Вовчка мала співпраця з відомим паризьким письменником і видавцем П’єром- Жулем Етцелем, який запросив молоду письменницю до участі у своєму «Журналі виховання та розваги» і постійно спонукав її до творчої праці. Саме він пропонував Марку Вовчку видавати власні твори у перекладі французькою мовою і водночас всіляко підтримував її намір перекладати французьких авторів для видання на її Батьківщині. Після дебюту в етцелівському часописі казкою «Мелася» Марко Вовчок друкує вільну інтерпретацію словацької казки про дванадцять місяців — «Зла Колючка та Добра Троянда», а потім — первісний варіант російської казки «Королевна — Я». У цьому ж виданні з’явилися оригінальні твори письменниці, відомі тільки французькою мовою («Мандрівка на крижині» та «Сестричка»). Окремими книжками у Франції в серії «Альбоми П. -Ж. Сталя» вийшли оповідання Марка Вовчка для дітей молодшого віку «Прудконогий олень» та «Сибірський ведмідь і дівчинка Чепурушка». У цих творах, як і в українських казках та оповіданнях, письменниця виявляла себе глибоким знавцем дитячої психології і видатним майстром захоплюючих сюжетів.

Твори Марка Вовчка, які друкувалися у Франції, збагачували французьку дитячу літературу, розширюючи її тематику, знайомлячи маленьких читачів з новими героями, сюжетами. Дитяча література ще не була тоді в центрі особливої уваги, тому переклади української письменниці були значущими. Казки та оповідання, які вона писала українською й французькою мовами (а потім перекладала з української мови французькою і навпаки), стали помітною віхою у розвитку дитячої літератури як в Україні, так і у Франції.

Перекладаючи французьких авторів, Марко Вовчок надавала перевагу книжкам для дітей (зокрема літературним казкам П. -Ж. Сталя. Жана Mace, Альфреда Мюссе та ін.). Сам жанр анімалістичної казки приховує в собі необмежені можливості вільного вибору автором різних художніх засобів для створення сатиричних ситуацій та персонажів. Казкові герої існують зазвичай наче у двох вимірах: вони можуть поводитися відповідно до своєї звірячої суті і водночас виявляти суто людські якості. Яскравий приклад цього — казка П. -Ж. Сталя (Етцеля) «Спогади старої Ворони», яку Марко Вовчок переклала у 1871р. У творі найфантастичніші ситуації переплітаються з відвертими алюзіями на тогочасні події і з конкретними реалістичними деталями. Зіставлення французького оригіналу казки з перекладом Марка Вовчка свідчить, що письменниця значно скоротила етцелівський текст, послідовно знімала моралістичні судження, вважаючи їх занадто важкими для сприйняття дитячою аудиторією. Вона вилучала великі фрагменти тексту, які торкалися суто абстрактних тем і порушували жанрові канони літературної казки. Водночас українська письменниця вносила в текст певні уточнення, які робили розповідь Етцеля більш виразною, конкретною, яскравою.

Постійний інтерес Марка Вовчка до дитячої літератури виявився також в її перекладі творів Еектора-Анрі Мало, який написав майже шістдесят популярних реалістично-соціальних романів. Роман «Пригоди Ромена Кальбрі» після появи в «Журналі виховання та розваги» мав кілька перевидань у кінці 60 — на початку 70-х років і викликав хвилю наслідувань, зробивши модною в літературі тему дітей у цирку. Марко Вовчок у 1868 році здійснила переклад цього твору.

Для української письменниці принципово важливими були твори, які допомагали прищеплювати ставлення до батьків, любов і повагу до національних традицій, рідної культури, виховували громадян-патріотів.

У розвитку та зміцненні українсько-французьких літературних взаємин Марко Вовчок відіграла важливу роль не тільки як організатор перекладацької справи, як редактор журналу «Переводы иностранных писателей», в якому друкувалися тільки перекладні твори. Серед помітних матеріалів, що друкувалися на шпальтах часопису, варто назвати статті педагогічного характеру, природознавчі, етнографічні і подорожні нариси. Вони створюють досить розмаїту картину, але прагнення не оминати гострих соціальних проблем чітко простежується у кожному номері.

Подібні тенденції були властиві й розділові «Для дитячого читання». Його майже повністю заповнювали художні і науково-популярні твори французьких авторів, які публікувалися в етцелівському «Журналі виховання та розваги» або видавалися окремими книжками у видавництві Етцеля — Жана Mace, Еркмана-Шатріана, Альфреда де Мюссе, Жуля Верна, П. Ж. Сталя, Густава Дроза, Люсьена Біара.

Не менш важливими у творчому доробку Марка Вовчка є переклади творів, розрахованих на дорослого читача, що порушували актуальні питання суспільно-політичного ft морально-етичного характеру і в яких яскраво простежувались волелюбні, громадянські мотиви. Показовим із цієї точки зору є її вибір для перекладу романів таких французьких письменників, як Еркман-Шатріан і Анде Лео, що набули широкої популярності в багатьох країнах Європи. їхні твори були близькими письменниці актуальністю тематики і художньою своєрідністю. Скажімо, принципи побудови сюжету й оповідна манера роману Еркмана-Шатріана «Історія селянина», написаного розмовною народною мовою, були співзвучні творчому стилю української письменниці. Прагнучи перенести в українську літературу кращі досягнення національних культур, Марко Вовчок керувалась перш за все незвичайною популярністю на той час французьких письменників за межами Франції, а також їх вмінням впливати на почуття читачів, змальовуючи жахливі картини війни і соціальної несправедливості Тому вдало підібрані для перекладу твори Еркмана-Шатріана відіграли позитивну роль в суспільно-політичному житті України. Саме майстерні російські переклади Марка Вовчка привернули увагу широкого читацького середовища до творчості письменників-ельзасців в Україні, зокрема в Галичині. Широка популярність французьких письменників не залишилась непоміченою молодими українськими літераторами, об’єднаними навколо часопису «Друг». Ось чому перший випуск «Дрібної бібліотеки» — видання перекладних творів художньої та наукової літератури, яке здійснювали Е Франко, М. Павлик, І. Белей (1878-1880), було присвячене творчості Еркмана-Шатріана.

Таким чином, творчість Еркмана-Шатріана для української літератури — джерело тематичної та ідейної різноманітності, приклад опозиційного протистояння загарбницьким амбіціям. Проблеми сучасної сім’ї, ролі жінки у суспільстві та її рівноправності, яких торкалася у своїх романах Андре Лео, відповідали особистому світосприйняттю Марка Вовчка. Своїми перекладами українська письменниця прилучалася до тогочасної полеміки, яка велася довкола зазначених проблем.

Особисте значення мали переклади романів Жуля Верна. Саме Марко Вовчок була одним із перших перекладачів його творів не тільки на своїй Батьківщині, а й у Європі (всього українська письменниця переклала п’ятнадцять романів Жуля Верна). Романи Жуля Верна в перекладах Марка Вовчка з’явились друком одночасно із паризьким виданнями. Читачі з прихильністю зустрічали кожний новий твір французького письменника-фантаста у перекладі Марка Вовчка. Про появу кожного нового тому «Незвичайних мандрівок» широко повідомлялося в пресі з похвалами на адресу перекладачки. Не випадково сам письменник-фантаст високо оцінив працю Марка Вовчка і був дуже задоволений, що його твори розповсюджуються у фахово виконаних перекладах.

Жуль Верн вабив перекладачку насамперед своїми високогуманними ідеалами, любов’ю до людини, палкою вірою в чудодійну силу її невтомної праці на благо поступу й процвітання культури.

Доробок французького письменника-фантаста був близьким Марку Вовчку своїми просвітительськими устремліннями — поширювати в доступній для юнацтва формі досягнення науки й техніки. Українській письменниці, яка захоплювалася природничо-науковими ідеями, імпонував талант романіста, майстра пригодницької інтриги, першовідкривача нового позитивного героя, який втілював у собі риси людини майбутнього.

Перекладаючи романи Жуля Верна. Марко Вовчок працювала творчо. Письменниця підсилює емоційну виразність мови персонажів, тим самим зміцнюючи тональність оригіналу, приносячи у нього більшу експресивність. У тексті перекладу постійно відчувається присутність перекладачки, яка не залишається байдужою до подій і героїв твору. Стилістично нейтральний тон розповіді Жуля Верна стає яскравішим у перекладах Марка Вовчка, суто інформативні речення набирають більшої образності, даючи чіткіше уявлення про зовнішність героїв. Часом письменниця, змінюючи тон розповіді Жуля Верна, створює мікрообрази, причому така конкретизація допомагає читачеві яскравіше уявити собі дії персонажів, про які розповідає автор. Власне, передаючи Жуля Верна, вона використовувала особистий письменницький досвід, що й надавало її перекладам певної своєрідності, емоційності, оригінальності. Тому її переклади, що здобули позитивну оцінку французького автора, надовго зберегли своє значення. Велика кількість читачів (особливо молодих) і сьогодні захоплено читають твори Жуля Верна у перекладах української письменниці.

Отже, переклади Марка Вовчка взагалі (а особливо з французької літератури) мали велике літературне і загальнокультурне значення. Письменниця донесла українську тему до свідомості європейських (передусім французьких) читачів, знайомила їх з історією, національною самобутністю, культурою, звичаями та побутом свого народу. Водночас Марко Вовчок доклала чимало зусиль до зміцнення українсько-французьких літературних взаємин, перекладаючи і пропагуючи твори французьких авторів у себе на Батьківщині.