Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011

Тарас Шевченко - геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні. Його винятково велике значення

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Мета: ознайомити учнів з біографією та основними віхами творчості поета, навчити розуміти його життєвий подвиг в умовах підневільного становища нації в першій половині XIX ст.

Обладнання: портрет Т. Шевченка, обрамлений вишиваним рушником, виставка творів поета, фонозапис пісні О. Осадчого «Шлях до Тараса», ілюстровані матеріали до біографії Кобзаря.

Міжпредметні зв’язки: образотворче мистецтво: Т. Шевченко «Автопортрет» (1840).

Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любови до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога — у зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас. українців. Тарас Шевченко.

Іван Франко

Хід уроку

І. Мобілізація уваги учнів. Мотивація навчальної діяльності.

1. Прослуховування фонозапису пісні О. Осадчого «Шлях до Тараса» у виконанні В. Зінкевича.

2. Виразне читання вірша А. Камінчика «Кобзар».

У вікні любисток, на підлозі м’ята,

В золотій оправі книга серед книг.

Наче шедре сонце поселилось в хаті,

Як велике щастя стало на поріг.

Мудра, світла книга, — то «Кобзар Тараса,

На столі, як свято, білий коровай.

І пішло повір’я з дідівського часу.

Як «Кобзар» у хаті — буде щастя, знай.

Ти пройди по селах рідної Вкраїни:

В кожній хаті — книга, на стіні — портрет,

В рушнику розшитім, квітчаний в калині,

Бо в святій пошані у людей поет.

То снівець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,

Знають його люди і широкий світ

Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,

Він живе в народі, як і «Заповіт».

3. Вступне слово вчителя.

— «Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко значить так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике і вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною, і разом з її буттям продовжується його буття, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте і розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення …

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повніше осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства

XIX століття- Шевченко сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним та глибшатиме взаєморозуміння», — так сказав про Тараса Шевченка видатний сучасний український критик і літературознавець. один із лідерів покоління шістдесятників, академік Національної академії наук України Іван Дзюба.

І ми спробуємо сьогодні на уроці наблизитися до великого Тараса, перегорнувши сторінки його непростої біографії.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Лекція з елементами бесіди.

Тарас Шевченко народився 9 березня (25 лютого за ст. стилем) 1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкащина).

Батько Тараса — Григорій Іванович Шевченко-Грушівський — походив з вільних низових козаків, мати — Катерина Якимівна (у дівоцтві Бойко) — з вільних селян, проте обоє вони вже були кріпаками великого землевласника, поміщика Василя Енгельгардта.

Тарас народився четвертою дитиною в сім’ї. Коли він був ще немовлям, Шевченки переїхали у сусіднє село Кирилівку (Керелівку), звідки родом був батько, незабаром купили хату з просторим дворищем і великим садом. Саме тут і пройшли найсвітліші роки Тарасового життя (згодом письменник змалював своє раннє дитинство у повісті ’Княгиня»).

Дитяче раювання закінчилося для малого Шевченка 20 серпня 1823 року: у цей день померла, проживши лише сорок літ, його мати. Спрацьовану, втомлену життям жінку вбили сухоти.

Там матір добрую мою,

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила, — напише поет у автобіографічному вірші «Якби ви знали, паничі …» у 1850 р. Нещасний батько, який залишився сам з шістьма дітьми, одружився вдруге з удовою, яка мала своїх трьох дітей, і життя в сім’ї стало ще тяжчим.

Коли Тарасові виповнилося одинадцять років, застудився і помер його батько («Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були та голі). Не витерпів лихої долі. Умер на панщині!..). Перед смертю, розділяючи майно між дітьми, батько пророче сказав: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба. Він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не положе».

— Пригадайте, у якій школі здобув Тарас Шевченко першу грамоту.

— Який талант проявився у нього ще в дитинстві?

— Чому хлопець не зміг тоді вчитися малювання?

— Як Шевченко потрапив у дворові слуги?

(Після батькової смерті почалося поневіряння Тараса по чужих людях. Побувши короткий час пастухом у дядька Павла, пішов Тарас до дячка Богорського за «школяра- попихача», тобто наймита. Тут він рубав дрова, носив воду школярам, а пізніше став ходити читати Псалтир над покійниками. Два роки служив він у дяка, терпів голод, приниження, побої, аби тільки була змога вчитися. Хлопець спрагло перечитував усе, що знаходив у невеликій книгозбірні вчителя, зокрема, відкрив для себе «Енеїду» І. Котляревського та твори Е. Сковороди:

Давно те діялось. Ще в школі.

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака

Бо я було трохи не голе.

Таке убоге — та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду …

«Нарешті хлопець утік від жорстокого вчителя. Пристрасно бажаючи навчитися малювати, він знову шукає учителів. Пробувши три дні в Лисянці у диякона-маляра, який примушував його лише носити воду й розтирати фарби, хлопець пішов у село Тарасівну до відомого в околиці дячка-маляра. Але тут його чекала невдача. Маляр, як розповідає Шевченко в автобіографії, «посмотрел внимательно на левую ладонь бродяги, отказал ему наотрез, не находя в нем таланта не только к малярству или к шевству, ниже к бондарству».

Повернувся Тарас у Кирилівку і став пасти громадську череду, не залишивши, однак, своїх мрій про малювання. Коли йому було 14 — 15 років, він знайшов одного маляра в селі Хлипнівці, який погоджувався взяти його в науку, але зажадав на це дозволу від поміщика. А коли Шевченко звернувся до управителя панських маєтків, той, замість дозволу, послав його на панську кухню кухарчуком.

Незабаром кухарчука зробили козачком, тобто слугою молодого пана Енгельгардта. Нескладні були обов’язки козачка. Сиди біля дверей панської кімнати і жди, поки пан гукне подати вогню, щоб закурити люльку, налити води і т. п. Та й тут хлопця не покидала пристрасть до малювання: він крадькома змальовував олівцем картини, що прикрашали панські покої».

За П. К. Волинським).

Восени 1829 року Тарас з іншими новообраними слугами-кріпаками вирушив з паном Енгельгардтом аж до Вільно (нині Вільнюс — столиця Литви).

Чи знаєте ви. яка пригода, пов’язана з жагою Шевченка до малювання, сталася з ним у цьому місті?

(Одного разу пан з панею поїхали на бал. Хлопець засвітив свічку і став перемальовувати портрет козака Платова, учасника Вітчизняної війни 1812 року. Він так захопився улюбленою роботою, що не чув, як панн повернулися додому.

«Пан, — розповідає Шевченко в автобіографії, - с остервенением выдрал его за уши, надавал пощечин, за то, дескать, что он мог не только дом — город сжечь.

На другой день пан велел кучеру Сидорке выпороть его хорошенько, что и было исполнено сугубо»).

— Весною 1821 року опинився Шевченко в Петербурзі, куди переїхав його пан. Наступного року, зважаючи на невідступні благання, пан віддав його в науку до «різних живописних справ цехового майстра» Ширяева, щоб мати свого дворового маляра.

Ширяєв брав численні підряди на розмальовування панських будинків, церков, театрів. Учні його жили на горищі, їх нещадно експлуатували. їм удавалося трохи вчитися живопису, але треба було виконувати дуже багато технічних малярних робіт. Отже, хоч перебування у Ширяева і було для Шевченка певною наукою, та вона не задовільняла його художніх запитів.

Влітку «білими» петербурзькими ночами він став ходити в Літній сад перемальовувати статуї. В одну з таких ночей 1835 року його зустрів земляк художник Іван Максимович Сошенко, що в цей час закінчував Академію мистецтв. Сошенко помітив у ширяєвського учня справжній художній талант і став йому допомагати. Шевченко почав ходити до художника на квартиру, вчитися у цього малювати. Сошенко познайомив його з Є. Гребінкою, який багато допоміг молодому землякові в самоосвіті, в побуті. Сошенко звернув увагу секретаря Академії мистецтв В. Григоровича на талановитого кріпака. Далі Шевченка знайомлять з відомими в ті часи художниками О. Венеціановим та К. Брюлловим, з відомим російським поетом В. Жуковським.

Благородні друзі зацікавилися обдарованим юнаком і вирішили добитися визволення його з кріпацтва. Почалися переговори з паном Енгельгардтом. Пан запросив за кріпака 2500 крб. Щоб роздобути цю значну суму, К. Брюллов намалював портрет В. Жуковського. Портрет розіграли в лотерею і на виручені гроші викупили Шевченка на волю. Це сталося 22 квітня 1838 року.

Своїм визволителям Шевченко дякуватиме все життя, згадуватиме їх добрим словом у повісті «Художник», у щоденнику, у листах, в автобіографії, а Василеві Жуковському присвятить поему «Катерина».

Розгляньте уважно репродукцію автопортрета Т. Шевченка 1840 року. Що, на вашу думку, мав на увазі Карл Брюллов, коли, уперше побачивши Тараса, сказав: «Подобається мені його фізіономія — не лакейська.

(Можна зачитати учням і словесний портрет Шевченка, який залишив його сучасник і перший біограф В. Маслій: «Шевченко був кремезний, середній на зріст чоловік, міцного, майже залізного здоров’я. Обличчя його, на перший погляд, здавалося звичайним, але очі його світилися таким розумним і промовистим світлом, такою спокійною свідомістю своєї гідності, що мимоволі привертали до себе увагу кожного. В його голосі, в розмові була дивовижна м’якість, у ході, в усіх рухах — зосередженість. Одягався він не вишукано, але просто й чисто, вдома ж любив носити народне українське вбрання»).

— Вийшовши на волю, Шевченко вступив в Академію мистецтв і скоро став улюбленим учнем К. Брюллова. Він навчається не тільки живопису, а й слухає лекції в університеті, студіює історію мистецтва, загальну історію, літературу, фізику, фізіологію, зоологію та інші науки.

Глибокий інтерес виявив молодий Шевченко до передового природознавства, що допомогло йому виробити матеріалістичні погляди на природу. Ще перебуваючи у Ширяєва, юнак читав твори Пушкіна й Жуковського. Тепер же він знайомиться з творами класиків російської, античної і нових європейських культур.

У роки навчання в Академії мистецтв Шевченко надзвичайно швидко росте і як художник, і як поет.

Протягом 1839 — 1841 років він одержує три срібні медалі за свої художні роботи і видає першу збірку віршів.

Як називалася перша поетична збірка Т. Шевченка» Коли вона була видана?

— Скільки творів увійшло до цієї збірки?

(Перша збірка творів Т. Шевченка була видана 1840 року під назвою «Кобзарь Т. Шевченка» коштом поміщика Петра Мартоса. Містилося в цій тоненькій книжечці всього вісім творів: «Думи мої. думи мої …». «Перебендя». «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови «До Основ’яненка», «Іван Підкова». «Тарасова ніч»).

Про значення «Кобзаря» Шевченка для України, українського народу дуже точно висловився видатний літературознавець Леонід Біленький: «Ні одна книжка у світовій літературі не мала такого значення, як «Кобзар» для України. Наче сонце, освітила вона рідну землю, огріла теплом рідного слова, любов’ю, омочила Україну сльозами, огорнула покривджену, знівечену народну душу ласкою, співчуттям, відкрила народові його минуле в таких картинах, які не забуваються ніколи …

Одне слово — показала всі рани, всі болі, всю трагедію українського народу в його родиннім, національнім і соціальнім життях … Ось як заговорив недавній кріпак, панський попихач, наймит, він виявив таку силу своєї творчості, що вся провідна еліта української інтелігенції визнала його за свого найбільшого поета, від якого можна розпочинати свій власний розвиток поезії не за чужими зразками, а зі свого власного джерела поруч усіх найбільших літератур світу. Тому й успіх «Кобзаря» був небувалий.

В 1843 році Шевченко поїхав на Україну, де не бу в 14 років. Відвідав він рідну Кирилівку, був і в інших місцях на Київщині, на Полтавщині.

Багато малював, задумав альбом «Живописна Україна» як періодичне видання про видатні історичні події, природу, побут рідного краю (Шевченкові пощастило видати лише перший випуск цього альбому, за доходи від якого він хотів викупити з кріпацтва своїх братів і сестер та їхні родини, що, на жаль, не вдалося).

Поета глибоко вразило тяжке становище закріпаченого селянства. Шевченко глянув тепер на життя народу не очима підлітка-кріпака, а очима дорослої освіченої людини з передовим політичним світоглядом. Побував поет і в поміщицьких садибах, і в кріпацьких хатах. Він побачив, що українські пани, які його гостинно вітають, жорстоко знущаються з кріпаків. Наприклад, збирач українських пісень П. Лукашевич прислав до Шевченка з листом свого кріпака пішки за 30 верств, суворо наказавши того ж дня повернутися. Шевченко з обуренням порвав усяке знайомство з паном.

Другий випадок трапився в Лубнах. Шевченко з іншим письменником прийшли до поміщика Трепова. Слуга-кріпак, що сидів у прихожій, задрімав і не почув, як вони ввійшли. Пан тут же стусанами розбудив слугу. Шевченко обурився, надів шапку і пішов, щоб не бачити більше жорстокого пана.

Картини дикої сваволі й знущання панів над кріпаками ще більше розпалили в серці поета ненависть до поміщиків. Його поезія після цього набуває великої революційної гостроти. Він звертається до разючої зброї сатири, яку спрямовує проти царизму і поміщиків.

Важкі враження від подорожі поета на Україну виразно відбились у творах, написаних у той час.

На початку І844 року Шевченко виїжджає з України. Повернувшись у Петербург, Шевченко продовжує навчання в Академії мистецтв. У цей час він зв’язується з майбутніми петрашевцями (людьми, що пізніше стали членами таємного гуртка, очоленого Петрашевським, який пропагував соціалістичні ідеї) і читає заборонені урядом революційні книжки. Це допомагає йому глибше відбити їх у своїй поезії Він пише пристрасну революційну поему «Сон» («У всякого своя доля»).

У 1845 році Шевченко закінчив Академію мистецтв і поїхав на Україну для постійної роботи.

Поет оселився в Києві, але жив тут мало. Він став працювати художником у Київській тимчасовій комісії для розбору стародавніх актів і за дорученням цієї комісії їздив по Україні, змальовував пам’ятки старовини, що збереглися в містах і селах. Побував Шевченко на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі. Це допомогло йому вивчити край і народне життя.

У цей час у Києві гурток української молоді заснував Кирило-Мефодіївське товариство (братство). У 1846 році, перебуваючи в Києві, Шевченко зблизився з членами цього таємничого товариства Миколою Гулаком, Миколою Костомаровим і Василем Білозерським.

Кирило-мефодіївці висували вимоги: скасувати кріпосне право, знищити поділ суспільства на стани, звільнити всі слов’янські народи від гніту самодержавства і об’єднати їх в одну спільну федеративну республіку. Вони дбали про розвиток української мови, мали намір заснувати школи з рідною мовою навчання для селянських дітей, видавати книжки та посібники для простого народу.

Та погляди членів товариства не були цілком одностайні. Частина з них на чолі з Костомаровим вважала, що вимоги цієї організації можна здійснити мирними шляхами поширенням освіти, проведенням реформ, пропагандою своїх ідей.

Ця ліберально настроєна група Кирило-Мефодіївського товариства зокрема сподівалася схилити лібералів-поміщиків до звільнення селян від кріпацтва. Шевченко ж був представником тієї групи товариства, яка ставила своїм завданням революційне знищення царської і ломіщицької влади. Отже, між кирило-мефодїївцями відбувались гострі суперечки.

«Коли я повідомив Шевченка про існування товариства, — розповідає Костомаров, — він одразу ж виявив готовність приєднатися до нього, але поставився до його ідей з великим запалом і крайньою нетерпимістю, шо стало вже тоді приводом до багатьох суперечок між мною і Шевченком».

Навесні 1847 року товариство було розгромлено. Царська жандармерія заарештувала членів товариства, в тому числі і Шевченка, захопивши його на переправі через Дніпро, коли він повертався з Чернігова до Києва.

Заарештованого Шевченка, як і інших учасників товариства, під конвоєм доставили в Петербург і посадили в каземат. При арешті у самого поета та в інших членів Кирило-Мефодіївського братства знайшли в рукописах його твори «Сон», «Кавказ», «Єретик» та ін.

Жандарми і цар Микола І, який сам керував слідством у справі кирило-мефодіївців, виділили з-поміж арештованих Шевченка як найбільшого «злочинця». Поезія великого Кобзаря була значно більшою загрозою для самодержавства, ніж діяльність інших членів товариства.

Під час слідства Шевченко тримався мужньо і сміливо. Навіть у казематі він не полишав справу, через яку позбувся всього — кар’єри, надій на особисте щастя, тільки недавно одержаної волі. Шевченкові пощастило роздобути великий аркуш тонкого поштового паперу. Склавши його вчетверо, написав на ньому тринадцять віршів. Пізніше поет об’єднав ці твори в цикл під назвою «В казематі».

- Які вірші з цього циклу ви вивчали в попередніх класах?

- Які мотиви й ключові образи цих творів?

- До яких художніх засобів вдається в них автор?

- Слідство закінчилося швидко. Вирок у справі Шевченка був такого змісту: «Художника Шевченка за складання бунтарських і в найвищій мірі зухвалих віршів, як обдарованого міцною будовою тіла, віддати рядовим в Оренбурзький окремий корпус з правом вислуги, доручивши начальству мати найсуворіший нагляд, щоб від нього ні в якому разі не могло виходити підбурливих і пасквільних творів».

На цьому вироку Микола І дописав власною рукою: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати».

Так розправився царизм з народним поетом.

Вирок був здійснений надзвичайно швидко. Шлях до Оренбурга (понад дві тисячі кілометрів) жандарми з Шевченком промчали за 7 днів. Шевченко опинився на засланні, але ідейні друзі поета продовжували його справу. Твори його, як свідчили офіційні матеріали, «були причиною сильного хвилювання умів». Один знайомий писав Шевченкові з Петербурга на заслання: «Багато є тут таких, які згадують Вас, а Головко (учений з Харкова) говорить, що Вас не стало, але замість Вас стало понад 1000 людей, готових стояти за все, про що Ви говорили».

В Оренбурзі, зустрівшись з земляками, Шевченко читає їм своїх вірші, співає пісні. Через кілька днів поет пішки вирушає в Орську фортецю, на місце своєї солдатської служби.

Тепер Орськ — велике індустріальне місто, а понад сто п’ятдесят років тому це була глуха фортеця серед убогого піщаного степу. Казаки, шо кочували в навколишніх степах, називали Орськ «злою фортецею». Опис цієї фортеці знаходимо у повісті Шевченка «Близнецы».

Почалося важке життя рядового солдата-засланця. Сувора муштра, жорстокі знущання бездушних командирів не зламали поета. «Караюсь, мучусь… але не каюсь», — відповідає він тим, хто його засудив.

З великою небезпекою для себе Шевченко порушує «височайший указ» — малює й складає вірші, записуючи їх у невелику книжечку, яку носив завжди при собі «за халявою», збереглося чотири такі «захалявні книжечки».

В Орській фортеці поет написав такі відомі твори, як поеми «Княжна», «Варнак», «Москалева криниця» і ряд віршів. У них звучать мотиви боротьби, туги за рідним краєм.

В Орській фортеці Шевченко цікавиться життям, побутом казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчає їхні пісні, легенди, малює юрти, побутові сценки тощо.

Влітку 1848 року Шевченко попав до складу експедиції, що мала своїм завданням обслідувати Аральське море.

Керівником цієї експедиції був передовий російський учений капітан-лейтенант О. Бутаков. Йому потрібний був художник для змальовування берегів моря, і він добився включення Шевченка до складу експедиції.

Майже півтора року пробув Шевченко в експедиції, то в плаванні по морю, то на острові Кос-Арал. У цей час він багато писав і малював. Поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і багато віршів у «Кобзарі» мають позначення «Кос-Арал».

Восени 1849 року Шевченко повернувся в Оренбург для остаточного опрацювання матеріалів експедиції. Він жив тепер на приватній квартирі, а не в казематі, ходив у цивільному одязі, писав, малював. Поет зблизився з політичними засланцями-поляками, покараними за участь у повстанні проти російського царизму в 1830 — 1831 роках. Друзі Шевченка клопотали про полегшення його долі, але тут новий удар упав на голову поета. Весною 1850 року за доносом офіцера у нього зробили трус, знайшли зошити з віршами, альбом з малюнками, цивільний одяг і знову заарештували.

Близько півроку просидів Шевченко під арештом, після чого ного заслали в Новопетровське укріплення на березі Каспійського моря.

Тут за поетом встановили найсуворіший нагляд. Приставлений ротним командиром до Шевченка «дядька» весь час стежив, щоб у поета не було ні паперу, пі олівця. Це зв’язало руки поетові, і деякий час він не міг писати. Лише один невеличкий, восьмирядковий, вірш вийшов з-під пера Шевченка, коли почалася Кримська війна. Але в останні роки заслання Шевченко знову порушив царський наказ і створив ряд повістей російською мовою («Художник», «Княгиня», «Музыкант» та ін ). Весною 1857 року, вже чекаючи звільнення, поет переробив поему «Москалева криниця», а далі почав вести щоденник (російською мовою) — «журнал», як його назвав митець.

У 1855 ропі помер пар Микола І. Друзі Шевченка стали клопотатися про амністію. Але довгий час ці клопотання були марні. Лише в 1857 році закінчилося заслання поета. 2 серпня він покинув Новопетровську фортецю.

Десять років заслання підірвали фізичні сили Шевченка, але не зламали його поглядів, його сили як поета- борця. «Мне кажется, что я точно тот же, что и был десять лет назад, — писав він у щоденнику. — Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась».

На парусному рибальському човні дістався Шевченко до Астрахані, а звідти пароплавом направився до Нижнього Новгорода.

Не плавання було для поета святом. Пароплав ішов від Астрахані до Нижнього цілий місяць. Поет гуляв на палубі, милувався берегами Волги, записував у щоденнику подорожні враження. У капітана пароплава Кашкіна був «секретний зошит» з забороненими віршами поета- декабриста К. Рилєєва, перекладами французьких поетів- демократів Беранже, Барб’є та інших. Вечорами збиралися в каюті і читали ці вірші. Поет був захоплений цими творами, переписав деякі вірші і свій щоденник.

У Нижньому Новгороді поетові довелося затриматися майже на півроку, бо йому заборонено було в’їзд до Москви й Петербурга. З цього приводу він писав своєму другові, знаменитому акторові М. С. Щепкіну: «Тепер я в Нижньому Новгороді на волі. — на такій волі, як собака на прив’язі».

Під час цього вимушеного чекання Шевченко накинувся на книжки. В листі до нових астраханських знайомих він зазначав: «Мені тут добре, весело читаю так, що аж опух читаючи. Журнали всі до одного передо мною».

У Нижньому Новгороді Шевченко познайомився з декабристом Анненковим, що повертався з заслання, і кілька разів слухав його розповіді про декабристів.

Отже, і читання, і знайомства знову вводять Шевченка в коло передових думок, і це викликає піднесення його творчості: він пише поему «Неофіти», уривок «Юродивий», в яких звучать мотиви революційної боротьби.

Весною 1858 року поет прибув у Петербург. Тепло й шанобливо зустріли його друзі й численні прихильники.

У столиці працював невеликий гурток діячів української культури, так звана Петербурзька громада (П. Куліш, В. Бєлозерський, М. Костомаров та ін ). Колишні кирило-мефодіївці почали видавати перший україномовний літературно-науковий журнал «Основа». Кожне його число відкривалося новими поезіями Тараса Шевченка. Громада займалася також організацією народних шкіл в Україні, створенням підручників рідною мовою. Активну участь у всіх цих справах брав і Шевченко. Зокрема він уклав «Буквар південно-руський», шо призначався для шкіл (виданий вже після смерті поета 1861 року).

Увесь час митець рвався в Україну, але начальство довго не давало офіційного дозволу на цю поїздку. Лише наприкінці травня 1859 року такий дозвіл було одержано, і Шевченко поїхав на Батьківщину. Він відвідував друзів, братів, сестру. Поет планував оселитися в Україні, побудувати хату, одружитися і дожити віку в спокої та творчій праці.

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок посаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та цим планам не судилося збутися. І Шевченко повернувся назад у Петербург, тепер уже назавжди.

- Коли і де помер Тарас Шевченко?

- Які причини, на вашу думку, зумовили хворобу і ранню смерть поета’?

(Шевченко прожив дуже мало — лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки — під ярмом кріпацтва і понад 10 років — у найжорстокіших умовах заслання. А решту — 13 «вільних» років перебував під невсипущим наглядом жандармів. Оглядаючи прожите життя, сповнене страшних випробувань. Шевченко з болем говорив: «Сколько лет потерянных, сколько цветов увядших!», та не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично. Незважаючи на те, що Шевченко був «наділений міцною будовою тіла», як було сказано у вироку про заслання, царські сатрапи завдали непоправимо) шкоді його здоров’ю, злочинно скоротили життя і прискорили смерть.

Нижче наведено свідоцтво, виявлене у фондах Центрального державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшов до нас, лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досі не було точних медичних даних про обставини хвороби і кончини поета.

Свидетельство.

Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitium heparis et cordis), в последнее время развивалась водяная болезнь (hydrops), от которой он и умер сего 26 февраля. С. -Петербург, февраля 26 числа, 1861 года.

Подлинник подписал: доктор Эдуард Бари.

Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины.

Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложением печати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.

Полицмейстер Академии капитан I ранга Набатов.

Нижче на свідоцтві — помітка олівцем: «47 лет от рождения» — поправка до віку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем.

Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане лікарем Едуардом Яковлевичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяє зрозуміти всю глибину непоправимо) шкоди, заподіяної міцному від природи здоров’ю Шевченка його коронованими і некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз, встановлений у 1861 році лікарем Е. Я. Барі, і сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічний некомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки і асцит.

Виявлені у державних архівах документи дозволяють нам тепер детально дослідити і науково обгрунтувати всі обставини перебігу хвороби і смерті Т. Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, шо смерть геніального народного поета була передчасною. Її зумовив і прискорив царизм, (докладніше — див. додаток № 1 до уроку 37)

Поховали Шевченка спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а в травні того ж року тіло його перевезли в Україну і, виконуючи його заповіт, поховали на горі під Каневом. Сталося це 22 травня 1861 року. Відтоді Чернеча, або Тарасова, гора стала національною святинею, куди приїздили й приїздять мільйони українців та гостей країни поклонитися духовному батькові нашої нації.

2. Проблемне питання.

Прочитайте та прокоментуйте епіграф до уроку. Яке із суджень І. Франка, на вашу думку, є ключовим, визначальним для розуміння постаті Т. Шевченка, його ролі в українській літературі, у всій українській духовності?

3. Заключне слово вчителя.

— Безперечно, Т. Шевченко — центральна постать в українській літературі, у всій українській духовності, «явище унікальне, за словами письменника В. Базплевського …

В ньому вся історія наша, все буття, ява і найпотаємніші сни. Нас просто не існує без нього. Кому не відомо: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна…. Синонімічна пара на всі часи, доки й світу. Уявити себе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Він — вершинна парость родового древа, виразник і хранитель народного духу. Навіть плоть його вознесена на вершину. Іншої такої могили на планеті немає…

Шевченко для свідомості українця не просто література. Чи передовсім не література. Він наш всесвіт… Явище Шевченка виправдання України перед людством, підтвердження своєї повноцінності. Шевченко — завжди попереду. До нього треба доростати усім життям».

(Якщо залишиться час, можна також запитувати слова президента США 1963-1969 рр. Ліндона Джонсона: «Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, як українець, — він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, як поет, він був хоробрим войовником за права і волю людей. Він писав вірші, щоб вести рішучий бій за волю. Його поезія - з народу й для народу. Вона подавала надію тим, що впадали у розпач, і спонукала до дії тих, хто без неї погодився б на рабство.

Коло Шевченкових слухачів було таке широке, а вплив був такий великий, що його слова знаходили читача і любов далеко поза кордонами рідної країни. Видання його поезій були такі вартісні, що кожна родина старалася мати дві книжки — Біблію і Шевченка….»

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Опрацюйте біографію Т. Шевченка за підручником, складіть хронологічну таблицю. Підготуйте відповідь на питання: «У чому полягає життєвий подвиг поета’»

Додаток № 1 до уроку 37

Як відомо, Шевченко був сином селянина-кріпака і сам був кріпаком. Батько і мати великого поета передчасно померли від непосильної праці, нестатків і хвороб. Така ж доля чекала Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять років круглою сиротою, він рано зазнав непосильного тягару підневільної праці, відчув горе «бедного неулыбаюшегося мужика».

Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, часто голодував і хворів.

Навесні 1S37 р., коли 23-річний Тарас як кріпак поміщика Енгельгардта працював у кімнатного живописця В. Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк і приятель Шевченка — художник Іван Максимович Сошенко — зразу ж поклав Тараса, який пашів жаром, у ліжко і терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева. Лікар уважно оглянув хворого Шевченка і сказав Сошенкові: «Хворого необхідно відправити до лікарні, тому шо з вашими грошима гарячку лікувати вдома не можна».

Але і в лікарні недешево коштувало лікування. Скупий Ширяєв не дав жодної копійки, хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, що в разі захворювання учня протягом строку навчання майстер зобов’язаний лікувати його на свій рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися перед Комітетом Товариства заохочення художників. З цього приводу у звіті Товариства від 30 травня 1837 року відмічалося: «Пансіонеру Алексєєву і учню Шевченку на ліки… 50 карбованців».

На ці гроші лікар Жадовцев і художник Сошенко помістили Тараса до Петербурзької міської лікарні святої Марії Магдаліни (нині лікарня ім. Віри Слуцької) біля Гудкового мосту.

Друзі Шевченко обрали цю лікарню не випадково. Лікарня св. Марії Магдаліни була найновішим лікувальним закладом на той час. Вона славилася винятковим порядком, чистотою і затишком, новими найдосконалішими методами лікування. Тут «робилися на той час найдосконаліші операції, вживалися нові поліпшені методи перев’язки і лікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими». — говориться у «Нарисі» існування лікарні св. Марії Магдаліни в С. -Петербурзі за 50 років, 1829 1879».

Гордістю лікарні були її лікарі і насамперед штабе- лікар Олександр Дмитрович Бланк, який працював тут ці роки, — дід Леніна по матері. Всі його характеризували як «людину передову, ідейну, сильну і самостійну, вільну від будь-якого кар’єризму і прислужництва».

О. Д. Бланк був передовим і прогресивним для свого часу лікарем. Вся його повсякденна діяльність була пройнята чуйним і дбайливим ставленням до простих людей, він безкорисливо служив народу своїм лікарським мистецтвом.

… Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. В автобіографічній повісті «Художник» Тарас Григорович описує ці важкі дні своєї хвороби, коли кидався він у гарячковому маренні, горів від нестерпного жару. Захворювання тривало довго і проходило тяжко. Вісім діб Тарас був в безтямі, між життям і смертю. Друзі щоденно, а іноді і по кілька разів на день приходили до лікарні, щоб довідатися про стан Шевченка.

Відомий російський художник Карл Брюллов, з яким незадовго до цього Сошенко познайомив Тараса Григоровича, постійно запитував у друзів Шевченка про стан хворого. Хороше лікування, дбайливий догляд і. як писав сам Шевченко, «молодое здоровье брало свое… как тот сказочный преславутый богатырь оживал и крепчал не по дням, а по часам… В какую-нибудь неделю после двухнедельной гарячки стал на нош и ходил, придерживаясь за свою койку».

Коли поет виписувався із лікарні, старший лікар «гигиенично, — як пише Тарас Григорович Шевченко, растолковал мне, что для окончательного излечения необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц».

Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворів. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П. Пономарьов перевіз Тараса Григоровича до своєї кімнати з антресолями, у будинок Академії мистецтв. «На цих антресолях, — згадував Пономарьов, — мій бідний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яка забирала наші убогі кошти. У цей самий час він написав олійними фарбами свій портрет».

Восени 1845 р. Шевченко в Переяславі тривалий час хворів на гарячку, яку один з його біографів О. Я. Кониський називає «якоюсь тифозною хворобою». Про те. що у Переяславі Тарас Григорович переніс «гарячку», розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник і етнограф О. С. Чужбинський.

Саме у цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний «Заповіт» («Як умру, то поховайте»).

Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачав любові до життя, до малювання, до поезії. Особливо чутливий він був до сприйняття чудової української природи. Колоритні пейзажі рідної землі — «садок вишневий коло хати», могутній сивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть чебрецем і м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії — все це знав і любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака і згодом ожило в його поезії.

Царський уряд, боячись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали Орську фортецю яман-кала, що означає «страшне місто». Сюди і був засланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: «Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней нельзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора».

У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милу його серцю Україну:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу.

У фортеці, яка здавалась йому «расскрытой могилой, готовой схоронить меня живым», поет звертався до своїх дум:

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині.

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята.

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти …

Безмірна туга за волею тяжко краяла серпе Шевченкові Полум’яний патріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним і таким знедоленим.

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з цієї пустині?

Так розкрив поет свій душевний стан, пригніченість і тугу у вірші, написаному в Орську і присвяченому другові — українському лікарю Андрію Козачковському.

Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоції — туга, сум, пригніченість, самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині.

Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. У листі від 11 грудня 1S47 року до одного з приятелів — А. І. Лизогуба — він писав:»… восени мучив мене ревматизм…» У листі до М. Лазаревського від 20 грудня ми читаємо:»… занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг…»

Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченко писав 12 квітня 1855 р. конференц-секретарю Академії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу з Новопетровського укріплення:»… ревматизм меня быстро разрушает». Існує справедливий старовинний лікарський вислів: «ревматизм лиже суглоби, а кусає серце» Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю.

У 1847 р., незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідок поганого харчування захворів на типову для ув’язнення та засланих хворобу — цингу, або скорбут, і був вміщений у лазарет. В листі до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писав: «Спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі… Так мені тепер тяжко, так тяжко…» Через два місяці, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своєму другові Варварі Миколаївні Рєпніній: «Путает меня настоящая болезнь скорбут». Дві тяжкі хвороби ревматизм і скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серпе, тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральної пригніченості і невимовних душевних мук. В листі до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав:»… опріче всіх лих, що душу катують. Бог покарав мене ще й тілесним недугом…»

Згадуючи своє сповнене злигоднів життя, поет писав до В. Рєпніної, що при цьому його охоплює важке почуття, «от которого сжимается серце и стынет грудь… Моё прошлое ужасно». Різке світло пекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орської кріпості А. І Лизогубу: «Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давить серце, а друге — нездужаю з того дня, як привезли мене в край, ревматизм, цингу перетерпів, слава Богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю де дітись».

Українські і російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально і матеріально, але здоров’я поета з кожним днем все гіршало.

У січні 1850 р. Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетові Василю Андрійовичу Жуковському: ’Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера мого крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой… потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье… Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят… а меня опять посылают на Сыр-Дарью… Для моего здоровья этот поход самый убийственный…»

Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати й малювати, та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні він потай писав, малював і створив чимало поетичних творів, зробив багато малюнків. портретів, картин, з яких складається цілий альбом. На Шевченка було зроблено донос, в результаті якого його під конвоєм відправляють у Новопетровське укріплення, на берег Каспійського моря. Сім років — з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут поет, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здоров’я.

Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм і жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета. І липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровського укріплення відомому українському композиторові С. С. Гулаку-Артемовському:

«Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет» Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское вдоль и впоперек все исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет, а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустиня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто чёрт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет — просто хоть давись: так и удавиться нечем… мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажется, солдатом. Какой-нибудь да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить».

Якось під час перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортеці стало відомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської сім’ї Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатів — в тому числі і Шевченка. Щоденні тривалі вправи з гвинтівкою, марширування зовсім знесилювали Тараса Григоровича. «Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы», — писав поет друзям, навіть збільшивши свій вік.

Але і тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладким незграбним солдатом і підписав: «Ось так, як бачите». Ця карикатура мала бути надрукована в газеті «Северный курьер», але петербурзький цензурний комітет заборонив його друкувати.

Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович»… взглянуть разочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину».

10 лютого 1855 р. Шевченко пише своему товаришу, польському політичному засланцю Броніславу Залєському: «Веришь ли, мне иногда кажется, что я и кости здесь свои положу, иногда… на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается».

У 1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й на виснажливу малярію. В листі до Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 писав: «… Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочний пароксизм лихорадки». Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця.

Помирає «коронований жандарм» Микола І Майнула надія на визволення. Та марно! Новий цар Олександр II викреслює ім’я Шевченка зі списку амністованих: добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Але наростання революційної ситуації, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з кризи, і невпинні клопотання передових людей в Росії — прогресивних діячів культури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання.

За свідченням редактора «Нижнегородских губернских ведомостей» Георгія Дем’янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печать глибокого страждання». Історик Микола Костомар справедливо зауважив: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров’ям». Лікар A. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалнм здоров’ям, з передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки.

Повертаючись після десятирічного заслання до Петербурга. Шевченко змушений був через хворобу на деякий час зупинитися в Москві. Військовий генерал-губернатор Нижнє городської губернії генерал-майор Муравйов доповідав 18 квітня 1858 року московському військовому генерал-губернатору : «Художника Тараса Шевченка було віддано у 1848 році за височайшим наказом у військову службу, з призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.

… В березні місяці (9 числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але з приватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в ній через хворобу, яка його спіткала».

«Тараса Григоровича не можна було впізнати, і, лише придивившись, я впізнав його. Жовто-зелений, у зморшках. худий… Вбитий фізично і морально», — розповідав про свою зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 року в Москві Микита Савичев — «у ральський козачина», як називав його поет.

У своєму «Журналі» на другий день після прибуття до Москви. 13 березня 1858 р.. Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свого знайомого лікаря. Лікар уважно огляну в його, виписав ліки, призначив дієту і відповідний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо:

«После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин — пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.

Дмитрий Егорович Мин — учёный переводчик Данте и еще более у чёный медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония».

18 березня Тарас Шевченко записав у «Журналі»: «В 8 часов вечера громоносный локомотив свиснул и остановился в Петербурге!» Захоплено зустріли Т. Г Шевченка представники передової інтелігенції столиці.

Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого брата Тараса.

Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження від зустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я був вражений різкою зміною його зовнішнього вигляду. Це не був колишній широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким я його знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки на лиці; руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Я мало не заплакав».

Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілком підірваним здоров’ям.

30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові В В. Тарновському, колекціонеру, засновнику музею у Чернігові. «Бідолаха Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; він не лежить, але руки його важкі і лице набрякле». Друг поета інженер Ф. Черненко розповідав, шо «вже в кінці вересня і на самому початку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було не помітити, що поет дуже хворий».

На автопортреті, написаному в I860 році, лице Шевченка з явними ознаками набряклості.

У другій половині листопада здоров’я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофії і, головним чином, ревматизм. набутий у засланні, все більше давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови і загальна невлаштованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби.

Марко Вовчок, вірний друг і послідовник великого Кобзаря, яку^: Тарас Григорович ніжно і ласкаво називав «світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сила молодая!.. Моя ти доне!», писала йому у цей час з-за кордону; «Мій самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворієте і нездужаєте, а сама собі вже уявляю, як ви там не бережете себе… Я все це добре знаю, та не побоюся сказати вам: «Ду же вас прохаю — бережіть себе!»

23 листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Г. Я. Барі ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни зі скаргами на страшенний біль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його було зовсім набрякле. Лікар Барі уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухав серце, легені і похмурнів. Він призначив лікування, порадив берегти себе, вести спокійний спосіб життя, не виходити з дому.

Умови життя поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, а для людини з хворим серцем особливо важкими. Про це свідчить недавно виявлений в архіві Літературного фонду за 1861 рік лист друга Тараса Григоровича поета Володимира Жемчужникова до літератора П. М. Ковалевського — племінника голови Літературного фонду Є. П. Ковалевського: «Павле Михайловичу! Прискорте швидше раду Літературного фонду на допомогу бідному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступені, і хоч лікує його хороший лікар з приязні, але медична допомога паралізується невлаштованістю життя Шевченка і відсутністю будь-якого за ним догляду; живе він в Академії, у кімнаті, поділеній антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно знаходиться врівень з підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вікна, особливо в верхньому, тому, шо воно починається від підлоги. Це посилює набряклість ніг і примушує до існуючої хвороби простуду»!

Такі умови життя Шевченка призвели до різкого погіршення стану здоров’я. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. Здоров’я продовжувало різко гіршати і на новий 1861 рік він уже був прикутий до ліжка. У січні і в лютому у Тараса Григоровича були, правда, короткі періоди полегшення, він відчувава себе здатним працювати, гравірував, писав портрети. В один із січневих днів «він весело і спокійно працював з 12-ої до 4-ої години», — згадував О. Лазаревський.

22 січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку: Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не виходжу з хати; чхаю та кашляю, аж обсіло».

Поет у цей час переніс ще й грип, який становив серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих.

Сили поета слабли, здоров’я з кожним днем все гіршало. В тому ж листі до Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: «Багато б ще треба дечого сказать тобі, та нездужаю». В листі від 29 січня, також адресованому В. Шевченкові, читаємо: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу … Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив!.

Художник і збирач фольклору Л. М. Жемчужников свідчив на початку 1861 року: «Здоров’я поета-художника, видимо, руйнувалося… На обрій його насувалася темна хмара і вже потягло холодом смертельної хвороби на його полите сльозами життя. Він все ще поривався бачиться з друзями, все мріяв оселитися на батьківщині… Але почував себе дедалі гірше».

Відомий письменник Микола Семенович Лесков, який відвідував Шевченка в кінці січня 1861 року, докладно описує стан Тараса Григоровича:

- Ось, пропадаю, — сказав він. — Бачите, яка ледащиця з мене зробилась.

Я почав вдивлятися пильніше і побачив: справді, в усій його істоті було щось надзвичайно хворобливе… Він скаржився на біль у грудях і на жорстку задишку.

- Пропаду, — закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки…

- От якби до весни дотягнуть! — сказав він після тривалого роздуму, — та й на Україну… Там, може б, і полегшало, там, може, ще хоч трошки подихав… А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся».

Відчуваючи близький кінець, поет писав 14 лютого свій останній передсмертний вірш «Чи не покинуть нам, небого» — звернення до Музи з дружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поет висловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, яка уже заглядала у вічі.

Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба було терміново змінити житлові умови. Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючи від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню. Його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1S6I року писав П. М. Ковалевському, щоб той посприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові: «Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такій невлаштованості життя ненадійне не тільки на одужання Шевченка, але навіть і збереження сил його до весни, щоб він міг принаймні виконати своє бажання: з’їздити на батьківщину, на придбану ним недавно земельку на березі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну хату і про яку він так любив мріяти. Якщо не можна знайти йому квартири з мешканцями, які б взяли на себе догляд за ним, то можна помістити його, наприклад, у Максиміліанську лікарню, де є окремі зручні місця для хворих, за ціну не надто високу. Треба тільки виклопотати в цій лікарні місце, а Шевченко перейти туди згоден. Поклопочіться, щоб це було у лагоджено якнайшвидше! Нещасний Шевченко, — починалося для нього спокійне життя, визнання, — і йому так мало довелося користуватися ним».

З кожним днем поет фізично слабну в, згасав.

В ніч з 24 на 25 лютого у Шевченка був тяжкий серцевий приступ. «За словами Тараса Григоровича, з ночі в нього почався страшенний, пекучий біль у грудях, який не давав йому лягти», — згадував О. Лазаревський.

25 лютого — це був день народження поета — першим його відвідав вірний, випробований друг Михайло Лазаревський і застав його у страшенних муках. Він сидів на ліжку і напружено дихав. «Напиши брату Варфоломею, - сказав він Лазаревському, — що мені дуже недобре».

Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого і сказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. «Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль, — свідчить Лазаревський. — Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшала страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова…

- Спасибі! — тільки н міг вимовити Тарас Григорович.

Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього надходили привітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких і близьких друзів.

Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада».

- Спасибі, що не забувають, — ледь чутно прошепотів знесилений Тарас Григорович.

Л. М Жемчужников, який часто бував у Шевченка в останні дні його життя, підкреслює виняткову стійкість, з якою поет переносив страждання і муки: «Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий, сильний духом — як ідеал його народу. Передсмертні муки не вирвали в нього жодного стогону з грудей. І тоді, коли він затамував у собі найтяжчі болі, зціплюючи зуби і вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою, щоб, посміхаючись, вимовити «спасибі» — тим, які про нього згадували далеко, на батьківщині. Дружнє співчуття оживило вмираючого».

Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвідало ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном… Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров’я: «От якби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював: «Як не хочеться вмирати».

Незабаром знову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А. Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшувати болі, поставили на груди другу мушку.

О 9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича і визнали, що стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою силою. Відчувши, що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити. Лікарі поставили гірчичники на руки, дали серцеві ліки.

Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку, важко дихаючи — з великим напруженням. Так без сну Шевченко провів всю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі в грудях не давали йому лягти. У кімнаті було душно, повітря сповнене терпкого запаху ліків і отруйних кислот, що їх застосовував Шевченко при гравіруванні.

Поет вмирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін.

Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптом заметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України.

Це сталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня — за новим.

Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцево-судинною недостатністю.

Лікували Т. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини того часу. Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби та її кінець.

Чи можна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасної медицини» Медицина наших днів могла б продовжити життя великого Кобзаря. Могутні сучасні лікувальні засоби, безперечно, подовжили б життя поета, але не надовго — надто вже великої, непоправної шкоди було заподіяно здоров’ю Т. Г. Шевченка нестерпно важкими умовами ув’язнення, заслання і солдатчини.

Смерть геніального поета, полум’яного борця за волю і щастя людей, викликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнувся у серцях мільйонів трударів.

Для прощання з Т. Г. Шевченком труну з його тілом було встановлено в Академії мистецтв, поруч з кімнатою небіжчика. Багато квітів і лаврових вінків вкривало труну, заповняло кімнату.

28 лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови не тільки російською, але й українською і польською мовами. Відомо, що царський уряд будь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, що це мова не літературна, а простонародна. І треба було мати велику мужність, щоб виголосити над труною Т. Г. Шевченка промову українською мовою, тим більше, що в храмі в цей час були присутні царські жандарми.

До труни великого Кобзаря прийшла також і вся корпорація польських студентів і викладачів. Один з них, демократ В. Ю. Хорошевський, виголосив над труною проникливу промову польською мовою: «Нехай також і польське слово, коротке, але сердечне, лунає біля твоєї труни, славний поете русинський! Ти любив край свій рідний. та своє Дніпро синє, свій народ сірячинний; ти був могутнім співцем цього народу… Хвала ж тобі, гідний Тарасе, хвала тобі!»

Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли його численні друзі і знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Лесков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Над свіжою могилою поета були виголошені промови. Виступив Микола Курочкін, один з найкращих перекладачів творів Кобзаря російської мовою. Його висіли. пройнятий сердечною простотою і щирістю, весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх:

«Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї обранців, яка висловила за народ найсвітліші його поривання, яка вгадала найсвітліші його бажання і передала все не невмирущим словом, — закінчила гірке життя своє, переповнене боротьбою за переконання і всякого роду стражданнями… Все його життя було низкою випробувань; ледве під кінець йому усміхнулося щастя: він бачив початок тієї суспільної справи, до якої лину в всією душею… Не дожив він до здійснення тих начал, поширенню яких сприяв своїми піснями… не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу! Щастя у житті було не для нього, — його чекає інше, посмертне щастя — слава…» (За матеріалами інтернет-видань).