Всі публікації щодо:
Стельмах Михайло

Дивосвіт - хрестоматія з української літератури для додаткового читання 7 клас - 2015 рік

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР - Михайло СТЕЛЬМАХ

Розділ перший

Скорочено

Як тільки весна десь у житечку-пшениці розминеться із літом, у нас достигають суниці, достигають уночі, при зорях, і тому стають схожими на росу, що випала з зірок.

Це теж, прихиляючи небо до землі, говорить моя мати, і тому я люблю ту пору, коли суничники засвічують своє цвітіння. Цвітуть вони так, наче самі дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвіт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голівки зволожені туманом ягоди. І хоч невелика ця ягода, а весь ліс і всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю і встаю, накупаний цими пахощами, — літо, літечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вії, прижурений житній цвіт, я люблю, як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі.

А як хочеться спати в тобі, у твоєму солодкому тумані, у твоїх зорях!.. Та вже знайома рука лягає на плече і знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, іще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки відіспиш. Тоді що будем робити?

Рядно і тепло спадають із тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горіх, вростаєш у тапчан. Та хіба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зі сну. — Вже вікна посивіли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш місяць, як його з лісу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматовані видіння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позіхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крізь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосі жита загубить свій голос, — літо, літечко!

Воно тихо з полів зайшло в село, постояло біля кожного тину, городу та й взялося до свого ділечка, щоб усе росло, родило. І все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свіжо, як росяно за двома віконцями нашої бідарської хатини, яка займає рівно півзасторонка старої перепалої клуні, що вночі спить, а вдень дрімає...

* **

В нерадісних думках я виходжу на посмутнілий без хати і катраги двір, де під зубами Обмінної, мов невидимий вогник, потріскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, підвела голову і грайливо заіржала, бо що їй із того впертого подорожника, — в очах їй теж стоять накупані туманом і пташиним співом ліси. Я відчиняю ворота, вискакую на Обмінну й виїжджаю на темну від роси дорогу.

Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.

Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману. .

І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, — от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.

В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав’я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?

— Михайлику, гов-гов! — пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Васили-а, луна.

— А хто там вигукується? — голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.

— Це я, Михайлику! Гов!

— А хто ти така? — питаюся так, наче не впізнаю.

— От і не скажу!

— Ти, може, лісова мавка?

— Ні, я дівчинка з лісу, — сріблом надзвонюється знайомий сміх.

І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:

— Ти приїхав?

— А ти не бачиш?

— Авжеж, бачу! — радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. — До мене приїхав чи по дорозі?

— По дорозі.

— А чого б не до мене? Все б веселіше було.

— Та до тебе, — зіскакую з коняки. — А чого ти ногами чечітку вибиваєш?

— Бо зраділа тобі. — Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. — На добридень тобі.

— На добридень. Ти сама тут?

— Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.

— І що ж ти робиш у світі?

— Суниці полісах збираю, — поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. — Її зародило в цьому році, як роси!

— Як роси?

— Ну, чуть-чуть менше.

— Чом не в загорожі збираєш?

— Щоб траву не витолочити, — по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.

— А в тебе коси підросли.

— Що мої, — байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: — От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...

— А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?

— О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! — обурилась Люба. — Є ж такі чорнороті! їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під’юджують. А ти чом так довго не приїжджав?

— Ніколи було, все з хатиною воловодились, — набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.

— І як тепер хатина?

— Краще не питай! — зневажличо відкопилюю губи. — Повнісінько понабивалося худоби.

— Таке скажеш! — Люба здивовано повела плечем. — Якої це худоби?

— Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля

готуються.

— І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

— Що ж ви зробили?

— Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! — Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: — „Прийди до води — воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові — трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї“.

— Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, — здивувався я.

— Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш — наш борсук розжився на діток!

— Е?

— Справді.

— І що вони роблять?

— А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш — дослухаєм.

Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.

— Тільки тепер тихенько-тихенько, — приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

Ось тут слухай — вони якраз під нами вилежуються.

— Ти ж звідки знаєш? .

— Вухо розшукало місце... О, чуєш?

— Ні.

— Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

— Не знаю. .

Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так — народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду Кажу, Михайлику?

— Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

— Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

— Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з’явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

— Свій свого злякався, — добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

— Вона мене пізнає, — тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

— А чого тут, навколо стовбура, стільки битого, скла лежить?

— Це я накидала, — з гордістю сказала дівчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.

— Для чого?

Ніби не догадуєшся?

— Ні.

— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з’їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — і по гадині, і по гадині...

— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. — І не злякалась?

— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

— От молодець!

— А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

— Це ж якого — чумацького?

— З рибою і димом, — засміялась Люба. — Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

— Не хочу.

— І чим тебе частувати?

— Нічим.

— Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

— Є чим журитись людині, — спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав’ям.

— Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалісніло Любине

смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

— Ет, і говорити не хочеться.

— А ти скажи, — може, полегшає.

— Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, — повторюю мамині слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невідома дорога, мов горе.

— Невідома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. — Куди ж вона лежить, Михайлику?

— Далеко-далеко.

— Далі Вінниці?

— Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

— Ой, лишенько! — аж скрикнула дівчина. — Як же там люди без лісів живуть?

— Живуть, позвикали.

— А чим вони палять?

— Кураєм, соломою.

— І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

— Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

— Попроси гарненько його.

— Мама вже й сльозами просила.

— А батько що?

— Сердиться.

— Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

— Чого?

— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

— Михайлику, а в степах і суниць не буде? — охопивши руками коліна, запитала Люба.

— Ні.

— А що ж там буде?

— Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

— То вже байка.

— Сам тато казав.

Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

— Поїж, Михайлику.

— Не хочу.

— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, — поклала руку на шматочок сонця.

— Точнісінько так і мама каже.

Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

— Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою,

як я.

— Це забудеться.

— От і не забудеться, — зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

— То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

— Нічого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

— Це вже як тато закомандують.

— Отак і в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

— Не знаю, як воно випаде.

— Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зі, тхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.

Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

— До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.

— Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обізвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.

— Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, — солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.

Батько спідлоба глянув на нього:

— А звідки ви знаєте, що буде дощ?

— Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота — чекай непогоду. Добрий вечір вам.

— Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?

— От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.

— Не ваше просо і не ваші горобці, — одразу розсердився тато.

— І між святими буває сварка, — не гнівається дядечко. — Послухаємо, що скажуть про це люди.

— Ви вже маєте свідків?

— Підбираю, підбираю, Панасе Дем’яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навіть копійчане, пропадало, бо за копійкою і карбованця попустиш. Ось так, а не інакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем’я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зібрав за границею аж мільйон армії?

— Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.

— Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за границею сили збирає.

— Це ви мене лякати прийшли? — батько зловтішне підсік дядечка.

— Та що ви, Панасе? — розвів руки дебеляк. — Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.

— Кумерції?!

— Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.

— Сорока ваша не збрехала.

Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:

— Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

— Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згоди

лась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

— Ви, доки не згудите, доти не купите? — заступається мати за нашу десятину.

— Хіба я неправду кажу? — косує дядечко на матір, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: — Як ви на сеє, коли я теє?

— Хіба вам випадає до своїх дев’яти славних десятинок мати мою, розхристану?

— Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом — шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років — не одружився б, — і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.

Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без’язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зводив. Ось як кумерція розв’язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.

Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.

— Там середняку нарізають навіть по двадцять-двадцять п’ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати. .

— Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? — обізвалася крізь сльози мама.

— Мені? — отетерів дядечко. — Як це? І чого це мені? Що ми — гірші за людей! — але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. — \ Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?

— Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, — в’їв батько.

— Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко. — Чого не дотрушу - позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?

— Сто двадцять карбованців золотом.

— Що-що?! — вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.

— Сто двадцять кажу.

— Сто двадцять! — жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. — Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна — шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.

— Хіба ви колись не розминулись із нею?

— Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п’ятірки, як зорі в жнива, — з самого місяця відлиті.

— І де вони взялись у вас?

— Де? — спохватився дядечко. — Це довга казка. То давайте свою руку — позолочу її. Де вже моє не пропадало!

Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.

Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев’яноста карбованцях і далі — ні тпру ні ну.

— От усі на небі святі бачать, що переплачую! — добрався-таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним. — Так дев’яносто карбованців?

— Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

— Сам Бог-отець видить — від душі одриваю! — Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до Всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

— Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп’ятого.

— Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, — розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:

— Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?

В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.

— Що це?! Що?! — сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злість скаче по дядьковому обличчі.

— Що це? — іще раз повторив дядечко і, хитаючись, підвівся з ослона.

— Нічого, Володимире. Ну, ляпнуло собі щось перед сном оце

дрімайло. Хіба воно, дурненьке, щось тямкує? — примирливо сказав батько.

— Е, ні, ні! Не дуріть мою голову: я теж розум не в решеті ношу. Це ваш дурноколінний глум, усі ваші баляндраси та пересмішки обізвалися в ньому! — виснув гість. — Я завжди знав, що ви на Мене маєте зазубень. І хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. — дядечко тремтячою рукою всунув гамайло в кишеню і, захлинаючись од обурення й образи, вилетів із хатинки.

— Оце доторгувались, оце випав скупецький вечір, — сказав спересердя сам собі тато й зміряв мене тими очима, в яких і сліду не залишилось од бісиків. — Ну?

Я знітився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим „ну“, і міркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

— У тебе, збитошнику, очі не попеклися од сорому?

Кліпнув я повіками раз, кліпнув удруге — переконався, що очі не попеклися, і далі анітелень.

Тим часом із клуні ввійшла мати, стала біля печі, не то посміхаючись, не то кривлячись.

— Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? — строго допитується тато. — Витрутив дядька і мовчиш? Ну, скажи ще хоч слово!

— А що ж мені казати? — знизую плечима і знов кліпаю повіками — ні, очі таки не попеклись.

— Звідки ж ти, безтолоч, знаєш, що дядечко гроші мірками міряє? Ти в нього, може, спільником при цьому був?

— Ні.

— Значить, не був спільником, - встановлює батько істину. — То де викопав отаке?

— Як скажу, ви ще більше гніватись будете.

— Куди вже більше. Не мни своє слово — кажи!

— То ви ж самі це казали про дядька Володимира.

— Я? — здивувався, нахмурився батько і несподівано посміхнувся. — Таки говорив! І хоч ти, заводіяко, маєш вуха, як розварені вареники, але чого встряв у розмову дорослих? Чого?

Я ж, тату, хотів допомогти вам, — мимоволі торкнувся руками до своїх зобиджених вух.

— Дочекались помічника! От нема кому хворостити босонога! — батько посварився на мене пальцем, а далі зирнув на маму. — Це не ти його настренчила?

— І таке ви скажете? — неначе з докором похитав я головою, бо вже видно було, що мені сьогодні не перепаде по зашийках. — Хіба ж я не знаю, як у нас міряють гроші?

— А як? — зітхнувши, поцікавився батько.

— У нас чиїсь гроші міряють, наче картоплю: і возами, і мішками, і мірками, і казанами, і горщиками...

— Ох, і мудрий же ти. Усе заносиш у свою голову. Гляди, щоб за це колись не відповідала вона: лихо завжди за розумних чіпляється. — І вже з усмішкою звернувся до матері: —А бачила, як цей засядько дременув із хатини?

— Та бачила, — зітхнула мати, постелила мені постіль і, зажурено посміхнувшись, сказала: — Спи, дитино, хай твоя доля росте...

Як гарно забриніли мені ці слова, наблизили до нашої хати-клуні долю, оту відлюдкувату жінку, що не дуже поспішає зустрітися із людьми.

Засинаючи, я чув, як батьки знову почали сперечатися, і в свій сон захопив материні сльози. Вони спочатку ніби падали на землю, а далі знялися вгору і змішалися із зоряним пилом... Хіба так може бути? Поки подумав над цим, переді мною розступилася хата, село, і я опинився у безкраїх степах перед здивованим табуном дроф. Вони зараз не знають, що їм робити: чи втікати, чи йти до мене. А за птахами, що збились докупи? вигинається, сивіє і отемнюється тирса, а до неї синім цвітом прибивається море.

Потім сон переносив та й переносив мене і до похилого жита біля вітряків, і до якимівської загорожі, біля якої насторожено стояв борсук з борсученятами, і до того лісу, де вже мене чекали засмучені, мов діти, красноголовці. Враз вони заговорили людською мовою:

„Михайлику, не їдь у степи...“

„Хіба ж я хочу їхати?“ — кажу до красноголовців — і вони розуміють мене, з співчуттям похитують своїми шапками.

І в цей час хтось трусонув моє плече.

— Михайлику, Михайлику!

Я прокидаюсь і в дрімотному місячному сяйві бачу прихиленого до мене батька.

— Чого вам? — підводжуся з тапчанчика. — Іще ж зовсім рано.

— Еге ж“ рано, дитино, — погоджується батько. — Ти не знаєш, де мама?

— Мама? — одразу ж зіскакую на долівку.

— Еге ж, — сумно-сумно дивиться тато у вікно. — Прокинувся, а її нема.

— Де ж вона може бути? — жахаюсь я.

— Чи не пішла прощатися із десятиною? Ну, спи, спи, — тато заспокійливо кладе руку на мою голову і виходить із хатини.

Скрипнула хвіртка, а далі забриніли ворота — батько пішов у поле. Переляканий і розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір.

Над городами, журавлями і підсиненими оселями маревом тремтів тихий росяний сон. У ньому ледь-ледь ворушилося приспане село. І тільки на невидимій леваді не спав деркач. На мураві, підпливаючи тінню, лежала Обмінна. Вона поглянула на мене, зітхнула, а в її оці блиснула чи то сльоза, чи росинка. Сподіваючись на чудо, я в думці запитую її: — „Де ж моя мама?“ Але чуда не сталося: коняка мовчала, як належить їй мовчати увесь вік. .

Тоді я вирішую теж податися в поле. Спросоння загуділи ворота, і я спиняюсь на вулиці під тінями наших ясенів і вишень тітки Дарки. Тут я одразу став меншим, а світ — більшим, і місячний туманець проростав із нього і плив по ньому, чіпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулиці забовваніла постать батька. Я хотів скрикнути, кинутись навздогін за ним, та саме щось зашамотіло у підтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в роті вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до світу, їжачиха зупинилась, повела головою, а далі перебігла вулицю, зашаруділа в бур’яні й перебралась у наш город.

Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услід, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестіло в закуті-садочка; звідти, з тіней, поволі-поволі, похитуючись, вийшла мати. Ось вона підійшла до яблуні, притулилася руками і обличчям до нього й щось зашепотіла, перемішуючи слова і зітхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповідала йому свою печаль? Далі, наче сновида, мати пішла на город і зупинилася біля головастого соняшника. Вона, теж заговорила до нього, а він мовчки похитував головою, ніби і йому була зрозуміла людська печаль.

І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усміхнувся світу, дідусеві-місяцю, й мене одразу оповивав росяний сон. Він так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увійшла мати, як укропом, соняшником і росою запахли її одіж і руки, що легко війнули над моїми видіннями.

Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.

Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...

У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів’ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: „Так-так-так“.

— Кого б це так рано? — поглянув батько на матір — видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.

І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:

— Хто його знає? Може, Дарка.

Але це йшла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.

— Заходьте, заходьте, — мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.

Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.

— Добрий ранок вам, — вклонилася Люба.

— Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? — здивувалася мати.

— Я, тіточко, Люба, — несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.

— А-а! — одразу ж догадалася мати. — Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?

— Ні, тіточко, я до вас.

— У тебе до нас є діло? — здивувався тато і грізно поглянув на мене. — Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.

— От вічно ви на мене! — образився я.

— Що ж у тебе, моргухо, до нас? — підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.

Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.

— Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, — простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: —

А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.

— Ти дивись, — розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.

Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.

— Почекай, Ганю, — лагідно зупинив її батько. — Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?

— Може, послухаємо їх, Панасе?

— Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, — погодився батько.

— Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, — сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. — Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...

— Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, — сердечне сказав тато.

А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики...

• Що вразило вас у буднях життя родини малого Михайлика?

• 3 допомогою яких художніх прийомів створює автор образ матері Михайлика?

• Розкажіть про зустріч Михайлика та Люби з борсуком, білочкою, зайчиком-перелітком, трясогузкою.

• Як Люба ставиться до природи?

• Чому Михайлик не хотів їхати в степи?

• Як Люба, прийшовши з суницями, переконала батьків Михайлика не залишати рідні місця?

• Які ви розумієте слова: „...Холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям“?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.