Поети-романтики - ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ - НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Українська література 9 клас - Хрестоматія - 2017 рік

Поети-романтики - ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ - НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Левко Боровиковський (1806-1889)

Представник харківської школи романтиків, поет, фольклорист, етнограф. Найбільше визнання здобув завдяки баладі „Маруся”, написаній під впливом балад Г. Бюргера „Леонора” (1773) та В. Жуковського „Светлана” (1808-1812). Л. Боровиковський мав значний вплив на тематичне й жанрово-стильове спрямування українського романтизму. Він утвердив жанр фольклорно-побутової („Молодиця”, „Рибалка”), казково-фантастичної („Маруся”, Чарівниця”, „Гайдамаки”), побутової балади („Молодиця”, „Вивідка”). Тематика творів Л. Боровиковського пов'язана з народною демонологією, віруваннями, ворожінням.

Балада (фр. танцювати) — віршований ліро-епічний твір з динамічним напруженим сюжетом історико-героїчного або соціально-побутового характеру.

Маруся

Балада

(Скорочено)

Звечора під Новий год

Дівчата гадали:

Вибігали в огород,

В вікна підслухали;

З тіста бгали шишечки;

Оливо топили;

Слухали собак; в пустки

Опівніч вихрили;

Віск топили на жарку

І з водою в черепку

Долю виливали;

Бігали на шлях вони;

З приказками в комини

Суджених питали.

Темно. Місяць над ліском

В хмари завернувся...

Пригорнувшись, під вікном

Рюмала Маруся.

„Ти ж, сестрице, ти чого

З нами не гадаєш?..”

„Ох, сестриці, як мені

З вами ворожити:

В дальній милий стороні,

Як без його жити!

Год минув — а все не чуть,

Де, чи жив мій милий?

Дні, неділеньки пливуть —

Світ гіркий, остилий!

Слова, вісточки нема;

А без любого сама

Горе я горюю!” /.../

Віск шкварчить — а в серці тьох!

К печі підбігає,

Ухватила черепок —

В воду виливає...

Тихо в хаті; під кутком

Раз цвіркун цвірінькнув;

Північ: тричі під вікном

Півень кукурікнув;

А Марусенька дрожить:

Страшно, страшно ворожить,

Труситься небога;

Слуха — мов що в хату йде,

Мов балака, мов гуде...

Рипнуло в порога.../.../

Цс! — Під хатою скриплять

Санки на причілку:

В двір, бояри гомонять —

Їдуть сватать дівку.

Тихо дверчики скриплять,

Молодий уходить:

„Піп нас жде, свічки горять

(Дівчині говорить),

В церкві вже ревуть дяки,

Ждуть світилки, ждуть дружки,

Ждуть хустки; весільні”.

За вгородом санки ждуть,

Коні-змії з серця рвуть

Поводи ремінні.

/.../ Серце в дівчини дрожить:

„Що ж мій молодий мовчить?

Забалакай, милий!”

Ні півслова, все мовчить

І насупившись сидить,

Так, як глина, білий.

Коні по полю летять;

З поля вітер віє;

А навідшиб — гін за п'ять —

Церква бовваніє;

Двері вихор відхилив:

Люди в церкві; тліють

Ставники і від кадил

Тілько-тілько мріють.

Серед церкви чорний гріб

І над ним співає піп:

„Буде вічна пам'ять!”

Прилетіли до дверей,

Зупинились, стали:

Коні, санки, молодий,

Як у воду впали!

От каганчик заблищав —

І, перехрестившись,

Двері тихо відвела,

Поподумала, ввійшла,

Богу помолившись.

Що ж найшла? —

Мертвець лежить:

В головах у тіла

Свічка воскова горить —

Дівка обімліла!

Перед мертвим на столі

Образ — божа мати...

Страшно в хаті буть самій,

Страшно кидать хати!

В полі вітер все свистить...

Дівка блідная стоїть —

Богу помолилась.

Страшно підійти к столу:

Перед припічком в углу

Тихо прислонилась. /.../

Змовкло вп'ять усе кругом...

Блідная Маруся

Глядь — під білим полотном

Мертвий повернувся...

Впало полотно, мертвець

(Твар — темніша ночі)

Звівся: на лобі вінець,

Відімкнулись очі...

Хоче ноги розвести,

Хоче мертвий розплести

Руки омертвілі./.../

Хто ж? — „О Боже мій святий!;

То Марусин молодий...

„Ох!” — і пробудилась.

Де ж? — На лаві у вікна,

В хаті, де гадала,

Де, задумавшись; вона

Вчора задрімала.

День Сіріє; за ліском

Жовтий місяць зникнув;

Тричі, ранній, під вікном

Півень кукурікнув,

А Маруся не встає — їй покою не дає

Сон: щось серце чує...

„Ох, чого ж то ждать мені:

Жив мій милий чи в землі,

Що мій сон віщує?” /.../

Коні через мерзлий сніг

Санки мчать; з-під кінських ніг

Дим піднявся білий;

Їдуть, їдуть до воріт;

В санках парубок сидить —

Хто? — Марусин милий!

Що ж, Марусенько, твій сон?

Суджений з тобою!

Із далеких він сторон

З серцем і любов'ю

До дівчини прилетів —

Піп вас обвінчає;

Вибирайте старостів,

Хай музика грає.

Русу косу розплітай,

Хусточки заготовляй, —

Під вінець ідіте!

Заготовте рушники, —

Заспівають вам дяки

В церкві „многа літа!”.

Микола Костомаров (1817-1885)

Історик, політичний діяч, письменник, поет, активний учасник „харківської школи”. Відстоював важливість історії народу та його духу, характеру, який виражається у побуті і фольклорі. Поезія, на думку М. Костомарова, стає ключем до розуміння народного духу. Серед найвідоміших творів митця трагедія „Сава Чалий” (1838), „Українські балади” (1839), збірка поезій „Вітка” (1840), трагедія „Переяславська ніч” (1841). Миколі Костомарову належить визначна праця „Книга буття українського народу”, яка згодом стала програмним твором Кирило-Мефодіївського братства, одним із організаторів якого він був.

* * *

Спить Вкраїна та руїни

Нові щодень лічить,

Гине слава... та й ту славу

Усяке калічить.

Не вернеться дідівщина...

Нехай не вертається —

За що ж з теї старовини

Святої знущаються?

Гріх великий... Чи вже ж дарма

Славнії гетьмани

Умирали в лютих муках,

Закуті в кайдани?..

Чи вже ж дарма в нас мушкети,

Гармати гриміли?

Нащо ж всюди, де не глянеш,

Виросли могили?

Ще ж пісні не повмирали...

Чи то ж на забаву

В їх співають святу славу,

Козацькую славу?

Спи ж у льоху, в привітиці,

Велика руїно.

Спи, небого сердешная,

Мати Україно!

Поки зорють останнюю

Могилу у полі.

Поки й пісня забудеться

Про вольную волю...

Тяжко... Глянеш — люд як люде,

Ніби все радіє,

А придивишся... жаль, туга

Усю землю криє.

Амвросій Метлинський (1814-1870)

Поет, етнограф, фольклорист Амвросій Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила) розпочав літературну діяльність у 30-х роках XIX ст., виступивши на сторінках харківських альманахів „Молодик” і „Ластівка”. Основою самобутності національної літератури вважав історичне й сучасне життя народу, його мову і фольклор. Кращі поезії автора вийшли у збірці „Думки і пісні та ще дещо” (1839). Для поезії Метлинського характерний похмурий, сумний колорит, відчуття туги за славним минулим. Провідними образами у творчості автора стали козак, гайдамака, чумак, могила, вітер, степ.

Козак та буря

Як то в бурю по небові галас повстане,

В чорних хмарах так грякне, що страх!

І за хвилею вирине хвиля та й гряне

І озоветься в лісах, на горах:

„Чи не той то козак, що де стане —

І земля там потане?

Чи не той то козак, що де гляне —

І трава там зов'яне?

Чи по степові з вітром гарцює не той то козак,

Од якого тікає татарин і лях?

Чи не він то гука, перескокує гору й байрак

І на вражі полки сипле кару і жах? ”

Як же то вранці

В червоній хмарці

Сонце випливає,

Чи не з чужини

Та до дівчини

Козак приїжджає?

Не одсувайте кватирки в вікні,

Не обступайте широких воріт,

І старі, і дівки, й молодиці!

Бо вже не грає козак на коні,

Бо вже не стогне земля од копит:

Вже умер чорнобривий, умер білолиций!

Як він вертався з краю чужого в свій дім

Та як він їхав в долині,

Буря повстала, загуркотіло, і грім

Впав, повалився в долині!

Як розігнало ж ті хмари і геть понесло

Глянуло сонечко, знову все процвіло!

Що ж то в долині? Чи дуб рясний ліг?..

Ні, козаченько найкращий поліг!..

Віктор Забіла (1808-1869)

Поет-романтик родом з Чернігівщини. Навчався у Ніжинському ліцеї вищих наук разом з Миколою Гоголем. На початку 40-х рр. XIX ст. опубліковано поетичну збірку, до якої увійшли 19 творів. Окремі поезії В. Забіли надруковані в альманасі „Ластівка”. Повна збірка творів („Співи крізь сльози”) видана лише 1906 р. у Києві з передмовою Івана Франка. Окремі твори автора („Гуде вітер вельми в полі”, „Соловей”), покладені на музику Михайлом Глінкою, стали народними піснями.

* * *

Гуде вітер вельми в полі!

Реве, ліс ламає;

Плаче козак молоденький,

Долю проклинає.

Гуде вітер вельми в полі!

Реве, ліс ламає;

Козак нудить, сердешний,

Що робить, не знає.

Гуде вітер вельми в полі!

Реве, ліс ламає;

Козак стогне, бідолаха,

Сам собі гадає:

„Ревеш, вітре, да не плачеш,

Бо тобі не тяжко;

Ти не знаєш в світі горя,

Дак тобі й не важко.

Тобі все одно, чи в полі,

Чи де ліс ламаєш,

Чи по морю хвилю гониш,

Чи криші здираєш:

Солом'яні і залізні, —

Яку не зустрінеш,

Снігом людей замітаєш,

В полі як застигнеш.

Одірви ж од серця тугу,

Рознеси по полю!..

Щоб не плакався я, бідний,

На нещасну долю.

А коли сього не зробиш,

Кинь мене у море!

Нехай зі мною потоне,

Нехай моє горе”.

Михайло Петренко (1817-1862)

Творчий шлях Михайла Петренка пов'язаний з Харківським університетом, до якого він вступив у 1836 р. До наших днів дійшло лише 19 творів поета, які свого часу видавалися в альманахах „Сніп”, „Молодик”, „Южнорусском сборнике”. Михайло Петренко створив нові для тогочасної літератури зразки психологічної, медитативної лірики, відійшов від популярних у романтиків жанрів балади і пісні, віддаючи увагу романсу й елегії. Його вірші сповнені глибоких роздумів над сенсом життя, людськими долями. Кращі твори Михайла Петренка („Дивлюсь я на небо...”, „Де Крим за горами”, „Туди мої очі”, „Ходить хвиля по Осколу” та ін.) стали народними піснями.

* * *

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю

І гірко і марно свій вік коротаю,

І в горі спізнав я, що тільки одна —

Далекеє небо — моя сторона.

І на світі гірко, як стане ще гірше, —

Я очі на небо, мені веселіше!

Я в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля,орлячі ті крилля,

Я б землю покинув і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув

І в хмарах навіки од світу втонув!

Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1816-1875)

Олександр Афанасьєв (Чужбинський — псевдонім) — поет, прозаїк, літературний критик, журналіст, родом з Лубенського повіту на Полтавщині. Писав твори українською і російською мовами. Здобував освіту у Ніжинській гімназії вищих наук, де познайомився з Євгеном Гребінкою, з яким надалі підтримував дружні стосунки. Україномовні твори автора вперше з'явилися в альманасі „Ластівка” у 1841 р., серед них найвідомішими стали вірші, присвячені відомим сучасникам („Шевченкові”, „Є. П. Гребінці”, „Думка над могилою Грицька Основ'яненка”).

Є. П. Гребінці

Скажи мені правду, мій добрий козаче,

Що діяти серцю, коли заболить,

Як серце застогне, і гірко заплаче,

І дуже без щастя воно защемить?

Як горе, мов терен, всю душу поколе,

Коли одцуралось тебе вже усе,

І ти, як сухеє перекотиполе,

Не знаєш, куди тебе вітер несе?

„Е ні, — кажеш мовчки, — скосивши билину,

Хоч ранок і вечір водою полий,

Не зазеленіє; кохай сиротину,

А матері й батька не бачити їй”.

От так і у світі: хто рано почує,

Як серце заплаче, як серце здихне,

Той рано й заплаче... А доля шуткує —

Поманить-поманить та й геть полине.

А можна ж утерпіть, як яснеє сонце

Блисне і засяє для миру всього,

І гляне до тебе в убоге віконце?..

Осліпнеш, а дивишся все на його.

Маркіян Шашкевич (1811-1843)

Зачинатель нової української літератури а Галичині, очільник „Руської трійці”. За 10 років письменницької, перекладацької та видавничої діяльності створив близько 30 віршів, романтичну казку „Олена”, незавершену поему „Перекинчик басурманський”, переспіви та переклади з давньоруської, грецької, слов'янських мов, а також став ініціатором видання альманаху „Русалка Дністровая”, уклав першу українську „Читанку” для народних шкіл. У поезії М. Шашкевич відстоював права рідної мови, акцентував увагу на проблемах національного самоусвідомлення („Дайте руки”, „Слово до чтителів руського язика”), звертався до історичної тематики („О Наливайку”, „Хмельницького обступлення Львова”), особистісної та пейзажної лірики („Туга за милою”, „Думка”, „Сумрак вечірній”, „Веснівка”).

Веснівка

Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

„Нене рідная!

Вволи ми волю —

Дай мені долю,

Щоб я зацвіла, В

есь луг скрасила,

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!” —

„Доню, голубко!

Жаль мені тебе,

Гарная любко;

Бо вихор свисне,

Мороз потисне,

Буря загуде, —

Краса змарніє,

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш, —

Жаль серцю буде”.

Завдання до теми

ПРИГАДАЙ

• Які образи стають популярними в літературі українського романтизму? Чому?






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.