Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК (1871-1936) - МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

1. Роздивіться світлину та карту з регіонами України й виконайте завдання.

A. Знайдіть на карті Покуття1 й розкажіть, у якій частині України знаходиться цей регіон.

Б. Що ви знаєте про природний ландшафт цієї місцевості?

B. Коротко опишіть с. Русів (на фото), де народився В. Стефаник.

2. Прочитайте й стисло перекажіть життєпис В. Стефаника.

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русові, поблизу старовинного м. Снятина (нині Івано-Франківська область). Рід Стефаників, за переказами, походить із Наддніпрянщини. Василеві батьки, Семен та Оксана, були заможними селянами. Дитинство хлопця минуло в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття. Батько був людиною працьовитою, але надто ощадливою й деспотичною. У доброго, щедрого Василя з ним складалися непрості стосунки протягом усього життя. Від матері хлопець перейняв любов до пісні; від наймитів, які працювали в батьковому господарстві, пізнав таємничий світ народних казок, легенд і переказів.

В. Стефаник згадував: „У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн і все, про що вони просили. За те розказували багато казок і показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці, а де сиділи правдиві чорти”.

У 1878 р. Василь пішов до початкової школи в Русові, а ще через три роки, виявивши неабиякі старання й здібності, продовжив навчання в сусідньому містечку Снятині. Саме тут хлопчик уперше зіткнувся з „національним питанням”: „Я почув велику погорду до мене й до всього селянського від учителів. Тут мене зачали бити, хоча дома мої батьки ніколи мене не били”.

Прикарпаття в той час входило до складу Австро-Угорської імперії, тому навчання в школах проводилося тільки німецькою й польською мовами, а найвпливовіші посади (й учительські також) обіймали переважно поляки.

1Покуття — південно-західний „кут” (звідси й назва) Галичини між річками Дністер, Черемош і Карпатами, уключаючи Гуцульщину.

Чимало з них просто знущалися з нечисленних українських школярів. Чому наших учнів було мало? Навчання коштувало дуже дорого, тому українцю-селянину шлях до освіти був закритий (за винятком таких заможних родин, як Стефаники).

Після закінчення Снятинської школи Василь вступив до польської гімназії в Коломиї (українські були заборонені), але й тут панувало знущання з українських учнів-селян.

В. Стефаник згадував: „У великій залі першої кляси ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас і насміхалися. Коли учитель німецької сказав мені: “Іди, хаме, свині пасти”, — то ціла кляса зареготалася, а професор натуральної історії — Вайгель — бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий... Батько, як приїхав, то скаржив моїх учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння ... Як я появився переодітий уже в клясі, то гураган насміхів стрінув мене, так що я ледве дійшов до послідньої лавки. До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв”.

Звичайно ж, після такої „школи національного виховання” гімназисти-українці швидко мужніли, проймалися патріотичним, антиімперським духом. На першому курсі хлопець познайомився з відомою революціонеркою Анною Павлик — сестрою Михайла Павлика (письменника й журналіста, якого переслідувала поліція за поширення українських ідей). Саме від Анни Василь дізнався про українську літературу й боротьбу українців за свої права.

У гімназії з В. Стефаником навчалися майбутні письменники Лесь Мартович і Марко Черемшина, які стали Василеві справжніми друзями. Це дружнє товариство митців пізніше назвали „Покутською трійцею”.

У гімназії Василь таємно організував ушанування пам'яті Т. Шевченка, відкрив у рідному селі читальню, входив до таємного гуртка гімназистів, у якому читали українські книжки. Через антиімперську діяльність В. Стефаника, як і Л. Мартовича та багатьох інших гімназистів-українців, було виключено з навчального закладу. Друзі перейшли навчатися в Дрогобицьку гімназію. Тут В. Стефаник познайомився з І. Франком.

Батько скептично ставився до Василевих прагнень здобути освіту, насміхався з його літературних зацікавлень. Мати потай від чоловіка складала копійчину, щоб допомагати синові прожити в місті.

Після її раптової смерті Семен Стефаник незабаром одружився вдруге. Молодими померли його старша й молодша сестри, смерть забрала в нього й кохану дівчину Євгенію Бачинську, а також близьких друзів. Пізніше поховав двох братів. Так формувалося трагічне світосприймання письменника.

Коломийська гімназія. Наприкінці XIX ст. — перша половина XX ст.

З 1892 р. В. Стефаник навчався на медичному факультеті Ягеллонського університету (м. Краків). На вступі до цього відомого в Європі закладу наполіг батько: у сина має бути інший, аніж у землероба, „шмат хліба”. Таким критерієм керувались і батьки Л. Мартовича (Віденський університет), і М. Черемшини (Чернівецький університет), бажаючи вивчити їх на юристів, але правники з них (як і медик із В. Стефаника) вийшли не дуже видатні. Місця в їхніх душах казенній службі не було, адже юнаки захопилися літературним словом.

Роки навчання в Кракові (1892-1900) були часом становлення В. Стефаника як письменника. Його новели з'явилися в чернівецькій газеті „Праця”, у львівському журналі „Літературно-науковий вісник”; одна за одною виходять друком збірки новел „Синя книжечка” (1899), „Камінний хрест” (1900), „Дорога” (1901).

У той час Краків був потужним європейським культурним центром, тож молодий письменник активно включився в мистецьке життя: відвідував театри, музеї, концерти, багато читав. Тут він познайомився з польським науковцем, медиком В. Морачевським та його дружиною — українкою С. Окуневською, з якою приятелювала О. Кобилянська. Спілкувався з польським поетом-модерністом С. Пшибишевським. Саме ці люди сприяли розширенню світогляду В. Стефаника, його обізнаності з новітніми європейськими мистецькими течіями та явищами. Краків був також центром польського модернізму, що не могло не вплинути на формування В. Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із поезій у прозі — творів улюбленого модерністами жанру.

У 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну, побував у Києві, у Полтаві на урочистому відкритті пам'ятника І. Котляревському. Тут познайомився з М. Старицьким, Панасом Мирним, М. Коцюбинським, Б. Грінченком, М. Вороним. Повертаючись додому, відвідав Канів, де вклонився могилі Т. Шевченка.

У 1904 р. письменник одружився з Ольгою Гаморак і переїхав до Стецева, що неподалік від Русова. Жив у тестя кілька років, узявши на себе всі господарські турботи. І тільки в 1910 р., коли в Русові збудував хату, повернувся туди на постійне мешкання. Двері Стефаникового дому завжди були відчинені для скривджених селян, усіх, хто приходив за порадами й допомогою.

Лесь Мартович

Марко Черемшина

Не дивно, що в 1908 р. саме селяни обрали його депутатом до Віденського парламенту. Їхні інтереси він уміло й самовіддано захищав аж до розпаду Австро-Угорщини.

У цей період, протягом 15 років (з 1901 до 1916 р.), митець не написав жодного твору. Дослідники досі дискутують щодо причин такої тривалої творчої паузи. Головною причиною, напевно, було розчарування в людях, які захоплювалися творами письменника, але не дослухалися до його закликів ставати добрішими, милостивішими й духовнішими.

У 1914 р. померла дружина письменника, залишивши 43-річного чоловіка з трьома малолітніми синами. Більше він не одружувався, нерозтрачену любов і ласку віддавав синам.

Незабаром розпочалася Перша світова війна. Горе й страхітливі трагедії мільйонів людей знову покликали письменника до слова. З-під його пера з'являються новели „Діточа пригода”, „Марія”, „Сини”, у яких постають криваве лихоліття й гострі проблеми національної долі українців. Моторошно читати новелу „Діточа пригода”: жінку, яка втікала з-під обстрілу, убила випадкова куля. До неї, уже мертвої, туляться двоє маленьких діток, яким нікуди йти: довкола темрява та свист куль. Старший Василько годує меншеньку Настечку закривавленим шматком хліба, який знаходить у мами за пазухою ...

Коли на руїнах Російської імперії постала Українська Народна Республіка, В. Стефаник гаряче вітав її утворення. 17 листопада 1917 р., виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині „у найбільшій величі встає новий світ, звідти йде до нас світло для нашого розвою”. У січні 1919 р. письменник очолив велику делегацію (65 осіб) Західноукраїнської Народної Республіки, яка прибула до Києва на урочистості проголошення Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу.

У його творчості цього періоду особливо промовисто зазвучали патріотичні мотиви. Так, у новелі „Марія” (1916) постає образ селянки, трьох синів якої забрала кривава війна. Саме навколо них і зосереджені думи Марії, адже діти були її невимовним щастям. Вона пригадує їхнє дитинство, часи юності. Юнаки сподівалися, що розпадуться імперії й прийде свобода, кидаються у вир визвольної боротьби, створюють національні військові з'єднання, над якими замайоріли жовто-сині прапори, загримів „спів про Україну”. Ті хвилини національного пробудження навіки ввійшли в пам'ять матері. Автор передає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Виразно прочитується ідея твору: якщо людина з любові присвячує своє життя іншим, то її терпіння перетворюється на глибоку душевну радість.

Така ж ідея розгортається й у новелі „Сини” (1922). Двох синів благословив батько на боротьбу „за Україну” і втратив їх. У спогадах старого Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись із ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Сповнені хвилювання слова батька, який, усвідомлюючи небезпеку свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: „Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби ворог з цього коріння її не відторгав у свій бік”.

Дуже болісно переживав В. Стефаник поразку У HP, коли Україна знову втратила самостійність і була поділена між сусідніми країнами. Гнівно таврував польську владу, що перетворила Галичину на безправну колонію, пильно стежив за подіями в підрадянській Україні. Брав активну участь у громадському житті: очолював місцеву „Просвіту”, кооперативну спілку „Сільський господар”.

У 1926 р. громадськість Львова вшанувала 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника, а 1931 р. в Харкові (тогочасній столиці УСРР) було відзначено 60-річчя з дня його народження. Радянський уряд призначив письменникові-класикові персональну пенсію. Вона була вкрай потрібна матеріально не захищеному немічному чоловікові: у січні 1930 р. Стефаника розбив параліч правої частини тіла. І все ж незабаром митець публічно відмовляється від пенсії (так само зробили й інші видатні діячі Галичини) — на знак протесту проти голодомору и сталінських репресій.

Довідавшись про цю ситуацію, митрополит А. Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. В. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети з проханням молитися за убієнних голодом земляків.

Останні роки письменник тяжко хворів. Його земний шлях закінчився 7 грудня 1936 р. Поховали митця на старому цвинтарі в рідному с. Русові.

3. Складіть таблицю „Періоди творчості В. Стефаника” за матеріалом про творчий доробок письменника.

Творчий доробок. Перші твори В. Стефаника — настроєві, пройняті тонким ліризмом поезії в прозі („Чарівник”, „Амбіції”, „Раненько чесала волосся”). Та незабаром улюбленим та основним його жанром стануть соціально-психологічні новели.

Творчість письменника поділяється на два періоди. Перший — з 1897 до 1901 р. Упродовж цього часу вийшло друком три збірки новел: „Синя книжечка” (1899), „Камінний хрест” (1900), „Дорога” (1901). У 1905 р. побачила світ збірка „Моє слово”, куди ввійшли твори з попередніх книжок. Тоді ж, у Петербурзі, вийшла друком книжка перекладів новел українського майстра. Ознайомившись із ними, дуже влучно охарактеризував стиль новеліста Максим Горький: „Як коротко, сильно й страшно пише цей чоловік”.

У другий період творчості В. Стефаника (1916-1933) побачила світ збірка „Земля” (1926), а решта його доробку, надрукованого в журналах, з'явилася в ювілейному виданні „Твори” (1933). Крім того, митець залишив величезне листування, яке має не менше духовне значення, аніж новели („Моя література, — писав він, — у моїх листах”).

Дуже важко письменникові давався процес творчості.

Кожна його новела — це ніби стримано, а насправді дуже напружено описана людська трагедія: картини смерті або її очікування, образи бідності, безнадійної самотності. Зовнішні події та вчинки персонажів відходять на задній план, натомість виражаються настрої й переживання, викликані цими подіями. Дія розгортається прямо на наших очах, як у драматичному творі.

Герої В. Стефаника — звичайні селяни, нерідко селянські діти. У центрі уваги митця — покутське село в австро-угорському ярмі, у пеклі Першої світової війни, під польською окупацією. Змінюються обставини, але незмінним залишається море народних сліз, поту й крові.

4. Законспектуйте основні відомості про експресіонізм як стильову течію модернізму.