Українська література 9 клас - Пахаренко В. І. 2017


Реалізм. Друга половина XIX ст.

Всі публікації щодо:
Історія літератури
Теорія літератури

Сутність напряму. У повсякденному мовленні слова реаліст, реалізм означають «тверезий», «практичний тип мислення» на противагу ідеалістичному, мрійливому. У мистецтвознавчий обіг цей термін увели французькі критики в 1820-х роках на означення «нової ніколи» у малярстві й літературі.

✵ Судження. Суть реалістичної манери письма точно розкрив один із найвизначніших її майстрів І. Нечуй-Левицький: «Реалізм потребує, щоб література була одкидом правдивого, реального життя, похожим на одкид берега в воді, з городом чи селом, з лісами, горами й усіма предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувапося правдиве життя, хоч і тонке, похоже на мрію, як сам одсвіт».

Новий напрям був послідовною протилежністю романтизмові. На кожну тезу попереднього стилю він відповідав своєю антитезою. Реалізм зосередився на найзлободенніших (хоч і прозаїчних) проблемах повсякдення. Якщо романтик зосереджував основну увагу на внутрішньому світі людини (на інтимному, родинному, духовному, містичному), то для реаліста стає визначальною проблема взаємин людини й суспільного середовища, впливу соціально-економічних обставин на формування характеру особистості. Звідси — визначальні ознаки реалізму:

✵ раціоналізм: світоглядною основою напряму знову стає теорія просвіченості, тогочасні досягнення природничих і суспільних наук. На перше місце в мистецтві виходить пізнавально-аналітичне;

✵ життєподібність: прагнення відтворювати повсякденне життя у формах самого життя, зображення сучасного, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, точні, життєподібні деталі тощо;

М. Пимоненко. Сінокіс. 1900 р.

М. Ярошенко. Кочегар. 1878 р.

✵ пояснення характеру, учинків персонажа насамперед його соціальним походженням і становищем, умовами повсякденного життя, впливом оточення;

✵ типізація: знаряддям відтворення й дослідження світу в реалізмі стає тип (у романтизмі таким знаряддям був символ). Тип — це образ, у якому поєднані найхарактерніші спільні риси, вияви певної групи явищ дійсності.

Серед найвидатніших зарубіжних письменників-реалістів — французи О. де Бальзак, Е. Золя, А. Франс, Р. Роллан, А. Барбюс; англійці Ч. Діккенс, Б. Шоу; росіяни Ф. Достоєвський, Л. Толстой; американець (США) Марк Твен; німці Г. Манн і Т. Манн; полька Е. Ожешкова та ін.

Український реалізм. Письменства різних націй збагатили цей напрям своїми неповторними варіантами. Який же український варіант реалізму? Реалістичний тип світосприймання надто чужий нашій літературі, емоційній, романтичній українській душі. Тому український реалізм вирізнявся специфічними емоційно-сентиментальними ознаками. Разом з ним у письменстві до 90-х років XIX ст. продовжувала існувати ціла школа «пізніх» романтиків: Я. Щоголів, Л. Глібов, С. Руданський, О. Стороженко. Та й практично в усіх реалістів час від часу проривалися щиро романтичні твори або мотиви.

До речі, зауважмо: коли у Франції реалізм започаткував О. де Бальзак ще наприкінці 1820-х років, у Росії цей напрям досягнув розквіту вже в другій половині 1840-х, то в Україні він з’явився лише на межі 50-60-х років.

С. Васильківський. Весняний день. 1883 р.

У вітчизняній літературі другої половини XIX ст. утвердилося кілька течій напряму — ✵ революційний реалізм (у П. Грабовського, М. Павлика, деяких творах Б. Грінченка, ранніх І. Франка, Лесі Українки); ✵ натуралізм (в окремих творах І. Франка та Панаса Мирного). А найяскравіше представлений ✵ побутово-просвітницький реалізм. Видатні його творці — Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, а також І. Франко й М. Коцюбинський у ранній творчості. Представники цієї течії в основному зображували родинні, виробничі, соціальні стосунки героїв, зосереджувалися на морально-етичній проблематиці. Показуючи кричущі вади суспільства, вони наголошували, що шлях до порятунку — це духовне вдосконалення, освіченість, культура, добропорядність. Яскравою ознакою течії є, зокрема, етнографізм — особливо докладне змалювання національного колориту українського народу — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань.

✵ Завдання основного рівня. Пригадайте трагікомедію І. Карпенка-Карого «Сто тисяч», яку ви вивчали у 8 класі, і повість «Тарас Бульба» М. Гоголя. Який із цих творів романтичний за стилем, а який — реалістичний? Відповідь обґрунтуйте якомога докладніше. Назвіть ознаки реалізму в картинах М. Пимоненка «Сінокіс» і М. Ярошенка «Кочегар».

Українська література доби реалізму розвивалась у складних історичних обставинах: нація перебувала в колоніальній залежності від двох імперій: більшість наших етнічних територій належала Росії, а Галичина, Буковина й Закарпаття — Австро-Угорщині.

У Петербурзі, Києві та багатьох інших містах ще від кінця 1850-х років — з метою протистояти імперському зросійщенню — почали створюватися так звані громади. Це були об’єднання українських інтелігентів, які боролися за національне відродження, вели українознавчі дослідження, видавали книжки, намагалися започаткувати національну освіту, зберігали рідну мову й відновлювали давні традиції.

✵ Київську громаду створили професори й студенти університету, учителі, інші свідомі українці. На початку 1860-х вона налічувала близько 300 осіб з усіх суспільних верств; окрім українців, туди входили також поляки, німці, євреї, росіяни. Громадівцями були видатні науковці, митці, громадські діячі — В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський (автор гімну «Ще не вмерла України...»), композитор М. Лисенко, М. Старицький, археолог Ф. Вовк і багато інших. ✵ У Чернігові створення громади ініціювали такі славетні українці, як О. Маркович, Л. Глібов, у Полтаві — Панас Мирний та О. Кониський (письменник, автор першої ґрунтовної біографії Т. Шевченка, а також духовного вірша України «Боже великий, єдиний...»), у Харкові — О. Потебня (усесвітньо відомий професор-філолог), В. Мова (знаний поет), у Єлисаветграді — брати Тобілевичі.

Налякана розмахом національно-культурного відродження, російська влада оголосила війну всьому українському. Ганебні Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично поставили під заборону всю національну культуру.

Валуєвський циркуляр підписав міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв 1863 р. Згідно з Валуєвським циркуляром, «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы»; усі інші видання, утому числі освітнього й релігійного змісту, заборонені. Найзнаменитіша фраза циркуляра — «никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

Секретний циркуляр зробив свою лиху справу: 1866 р. українською мовою не було видано жодної книжки. Письменники, активні діячі українського культурного руху зазнали переслідувань, багатьох із них вислали з України. Емський указ підписаний царем Олександром II у травні 1876 р. Цим указом заборонялося друкувати будь-які книжки, навіть тексти до музичних нот, «на малороссийском наречии»; увозити в Російську імперію україномовні видання з-за кордону; ставити театральні п’єси по-українськи (цю заборону знято 1881 р.); улаштовувати концерти з українськими піснями; викладати українською мовою в початкових школах. За цим указом, зокрема, було ліквідовано Громади, звільнено проукраїнських професорів Київського університету. Документ так і не був скасований офіційно, але фактично втратив чинність лише під час Революції 1905 р.

За умов нищення українського слова (письменства, журналістики, книгодрукування тощо) у Наддніпрянщині посилилася роль Галичини: саме там почала бурхливо розвиватися видавнича справа. Чимало громадівців (зокрема, професори М. Драгоманов, Ф. Вовк) мусили емігрувати за кордон, де продовжили свою діяльність. У Женеві М. Драгоманов на кошти Громади організував видання творів українською мовою. Не припинявся національний рух і на Батьківщині. З 1889 р. значна частина громадівців об’єдналася навколо новоствореного журналу «Киевская старина», який вимушено видавався по-російськи, але був цілком присвячений українській тематиці. Згодом громадівський рух очолювали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко й інші знані українці.

Справжнім культурним центром українства в цей час стає Львів. Тут засновано 1868 р. товариство «Просвіта», 1873 р. — Наукове товариство імені Шевченка (фактично — українську академію наук).

Культурно-освітню роботу пожвавлюють численні драматичні та музичні гуртки, бібліотеки. У Львові виходять друком журнали «Правда», «Зоря», «Життя і слово», газета «Діло» та ін. У цих виданнях друкують свої твори письменники обох частин України.

Будинок «Просвіти» у Львові.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.