Українська література. Довідник, тестові завдання. Повний повторювальний курс, підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання та державної підсумкової атестації - Куриліна О.В. 2020

Мартин Боруля - трагікомедія, написана в 1886 році під час новочеркаського заслання
Іван Карпенко-Карий (1845-1907)
Література кінця ХVIII-початку ХХ століття

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

Історія написання. Сюжет твору “Мартин Боруля” І. Карпенко-Карий будує на дійсних фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який тривалий час служив управителем поміщицьких маєтків, хотів домогтися визнання свого роду дворянським. На залагодження справи було витрачено марно чимало часу: дворянство так і не довели, оскільки в усіх старих документах було записано прізвище Тобелевич, а не Тобілевич. Одна літера стала вирішальною в цій справі.

І.Карпенко-Карий використав цей факт, будуючи колізію довкола варіантів прізвища Боруля - Беруля. Головний герой Мартин Боруля намагається вибитися в дворяни, будучи твердо переконаним, що це дасть можливість вивищитися над іншими. У результаті одна літера кладе край його змаганням за дворянський титул, а герой скрізь зазнає поразки.

Жанр твору “Мартин Боруля” - трагікомедія. Трагікомедія - це вид драматичного твору, який має ознаки як трагедії, так і комедії. Трагікомічне світобачення пов'язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях. Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно зображає одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюють одне одне, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого. Персонажі трагікомедії мають такі контрастні якості, що одночасно виявляють у них і смішні риси, і безвихідну приреченість. Автор трагікомедії заглиблюється в проблеми людського існування і сміється з них. Трагікомедія часто іронічна. Вона не моралізує, не засуджує, а намагається замислитися над тією чи іншою проблемою і надає право зробити вільний вибір.

Отже, пафос твору “Мартин Боруля” визначає сміх крізь сльози. Сам Карпенко-Карий, зважаючи на право вибору читача-глядача, прокоментував події в трагікомедії “Мартин Боруля”, так: “Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?”

У творі порушено вічну людську проблему - підміна особистих моральних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою приналежністю (чинами). Від прагнення стати дворянином “за паперами” постраждав і сам Мартин Боруля, і його сім'я: Марисю ледь не видали заміж за нелюба, бідного гульвісу, але дворянина Націєвського; Степан змушений займатися нецікавою, нудною, чужою йому справою; Борулю з сім'єю мало не вигнали з орендованих земель. Ні Мартин Боруля, ні його рідні не розуміють суті тих людей, що звуться дворянами, намагаються сліпо наслідувати їх, але в цьому намаганні стають посміховиськом для інших.

Ідея твору. Людина не повинна соромитися бути самою собою, а спроба підмінити особистісні цінності фальшивими виглядає смішно і безглуздо. Головне не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною в усіх життєвих ситуаціях.

Сюжет твору має багато спільного з відомою комедією Ж.-Б. Мольєра “Міщанин-шляхтич”: заможний шляхтич Мартин Боруля в гонитві за примарним дворянством доводить ситуацію до абсурду і втрачає, по суті, здоровий глузд.

Багатий шляхтич Мартин Боруля дає повіреному Трандалєву прочитати документ, у якому зазначено, що “Дворянское депутатское собрание определяет: Мартына, Геннадиева сына, ... Борулю з сыном Степаном, согласно 61 ст. IX тома Свода законов о состояниях ... сопричислить к дворянскому его роду, признанно йому в дворянском достоинстве ... со внесением во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сие с копиями ... представить на утверждение в Правительствующий Сенат”. Після цього Мартин наполягає, щоб Трандалєв склав і подав до суду позов на Красовського, який назвав Борулю, “уродзоного шляхтича”, бидлом, а його сина Степана - телям.

Мартин горить бажанням посадити Красовського за образу в острог, на що обіцяє не пошкодувати грошей, а Трандалєв нишком радіє з подвійної вигоди, бо буде вести обидві справи - Борулі проти Красовського і Красовський проти Борулі.

Мартин поступово заводить дворянські порядки в маєтку: просить сина Степана, який служить у земському суді, аби той привіз для своєї сестри Марисі жениха — знайомого чиновника Націєвського (“дочку пристроїть за благородного чоловіка”); наполягає, щоб Степан перестав товаришувати з Миколою (“Яка тобі компанія Микола? Мужик - одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми іншого коліна”); від Марисі вимагає, щоб та називала батьків “мамінька” і “папінька” (“не кажи так по-мужичи; мамо, тато. Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш”) і не бралася до хатньої роботи, а сиділа за вишиванням “на п'яльцях” (“помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід”); посилає Омелька привезти “самува- ря, чаю, сахарю і ... кофію”; дружину Палажку - до Сидоровички узнати, як роблять “кофій” і коли подають: до борщу чи на ніч.

Марися кохає Миколу. Закохані мріють побратися і вирішують сказати про це батькам.

Герпасій з радістю йде до Борулі сватати Марисю за свого сина, але той відмовляє сватам, бо простий мужик дворянці не до пари (“дочка моя дворянка, а твій син ні дворянин, ні чиновник, так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер не на такій лінії”).

Марися не хоче йти за Націєвського і в розпачі шукає підтримки у матері, але Палажка не може нічим зарадити, бо не хоче сварок у хаті.

Націєвський підслухав суперечку старих Боруль про те, кого брати у куми, коли в Марисі народиться дитина, і, злякавшись, що Марися вагітна, тікає назад у місто. Наздогнавши втікача, Мартин відлупцював його за свій сором.

На цьому руйнація Мартинових мрій не кінчається: повертається додому звільнений з роботи Степан, Красовський вимагає звільнити орендовані землі.

На допомогу кличуть давнього друга Гервасія, і всі разом умовляють Мартина забути про “дворянство”, тим більше, що воно не підтвердилося: в одному з документів була записано не “Боруля”, а “Беруля”.

Мартин поблагословив Марисю та Миколу (“нехай вас бог благословить, та вчіть дітей своїх”) і спалив папку із усіма зібраними документами (“все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла, чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська попелом стала”).

Дійові особи. Мартин Боруля - заможний селянин, який будь-що хоче мати дворянський титул. Свою поведінку він мотивує цілком зрозуміло: герой мріє, аби його діти не знали тяжкої праці селянина й онуки “були не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!” Смішно й наївно виглядають його спроби завести дворянські порядки в родині: довго спати, звертатися до батьків “папінька” й “мамінька”, подавати “кофій”. У своєму прагненні вибитися у дворяни, Мартин готовий зруйнувати добрі народні звичаї, на яких виховував своїх дітей: дочці Марисі він забороняє працювати, аби не псувала руки, а синові Степану нав'язує “благородну” чиновницьку, але нудну і нецікаву роботу в місті. Мартин Боруля у своїй гонитві за примарним щастям зазнає поразки: спроба приховати мужицьке походження зводиться нанівець через невідповідність у написанні прізвища. Але це лише зовнішня причина. Справжня трагедія героя полягає в тому, що його розуміння “благородного” походження надзвичайно спрощене і не включає в себе поняття шляхетності, культури, освіченості, духовності. Але наприкінці твору Мартин знаходить у собі сили перебороти свої хворобливі амбіції і знову поводиться природньо: “Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала”.

Образ Мартина в цілому комічний, але за цим зовнішнім комізмом криється страшна драма, адже засліплений “дворянською лінією” герой міг втратити все: і майно, і друзів, і дітей.

Степан подібний до батька у бажанні вибитися в люди. Але герой прагне досягти висот не за рахунок чесної праці й наполегливості, а за допомогою хитрості й обману. Він швидко засвоює батькову науку: слухати старших, виписувати “почерка”, заучувати бумаги напам'ять і тертись між людьми. Степана не обурює батькова порада кинути дружити з Миколою, бо Микола – “мужик репаний”, а він, Степан, - канцелярист.

Повна протилежність Степанові - Марися. Це справді глибока, принципова, чесна дівчина, яка прагне зберегти своє кохання до Миколи. Вона любить, поважає і шанує свого батька, але, попри його спроби завести нові порядки в родині, намагається зберегти ті моральні принципи, на яких він же її і виховав. Найголовніший серед них - це любов до праці. Марися чудово пам'ятає батькові слова, які стали для неї орієнтиром у житті: “Всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і... тільки той має право їсти, хто їжу заробляє”.

Найколоритніший образ у творі - Омелько. Його простакуватість оманлива. За нею - глибина народної філософії, справді мудре ставлення до життя, уміння дати об'єктивну оцінку будь-якій ситуації, оптимізм народного світосприйняття, здоровий практицизм і неперевершений народний гумор.

Трандалєв — уособлення бюрократичного суспільства, його моральної деградації. Це - справжній хапуга, який наживається на махінаціях з документами. Трандалєв - лицемір, який не гребує ніякими засобами. Для нього брехня - звичайна справа, без якої він не уявляє своєї роботи і яка допомагає йому втілювати в життя принцип: “Живи - не тужи!”







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.