Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Методологічні засади
Історія вивчення епохи бароко
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Історико-літературна наука є відносно молодою галуззю літературознавства, коли порівняти її з теоретико-літературними курсами поетики й риторики, відомими з античних часів. Сам термін «історія літератури» вперше з’являється у працях німецького науковця Пітера Ламбека (1628-1680), хранителя віденської бібліотеки й автора книги «Провісник історії літератури»9 (1659). Однак перші спроби систематизації літературних фактів у історичній перспективі оберталися зазвичай укладанням монументальних текстів і каталогів письменників. Класичним взірцем цього стала перша багатотомна історія національної літератури, започаткована в 1733 р.10 французькою конґреґацією Св. Мавра - ученими монахами-бенедиктинцями, т. зв. мавристами. У 1763 р. «Історія літератури Франції» була доведена упорядниками до дванадцятого тому, а після заборони Французькою революцією монаших орденів, уже в XIX ст. продовжена паризькою Академією писемности й художньої літератури (Academie des Inscriptions et Belles-Lettres). Але ще 43-й том, виданий 2005 р., не сягав часів, пізніших за зріле Середньовіччя (XIV ст.).
Ключовою проблемою у творенні історій національних літератур, а згодом й історії світової літератури, став пошук методологічних засад у доборі й організації матеріалу, критеріях оцінки текстів. Романтична концепція історії спричинила появу в Німеччині на початку XIX ст. міфологічної школи, що оформилася після публікації в 1835 р. «Німецької міфології» Якоба Ґрімма11. Ця школа виходила з ідеї визначальної ролі фольклору в становленні й розвитку літератури, шукаючи в міфологічній свідомості нації відображення «народної душі». Зв’язок із фольклором, визнаний за головний критерій народности літературного твору, виступав чільним критерієм у його оцінці.
9 Lambeck Peter. Prodromus historiae literariae. - Hamburgi: Piperus, 1659. - [8] Bl, 311 [i.e. 314] s.
10 Histoire litteraire de la France / Benedictinos. Congregation de Santo Mauro. - Paris, 1733. - 450 p.
11 Grimm Jacob. Deutsche Mythologie. - Göttingen: Dieterich, 1835. - xxx, 710, clxxvii p.
У пер. пол. XIX ст. виникає біографічний метод, творцем якого вважається французький науковець Шарль Оґюстен Сент-Бев (1804-1869). Відповідно до романтичних уявлень про поета, вивчення літературного твору пов’язувалося ним із дослідженням життя та психології автора. У літературознавстві утверджується жанр біографічного портрету письменника. Сам Сент-Бев пише біографічні нариси про П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольера, Жана де Лафонтена. Особистість автора стає об’єктом дослідження, який дозволяє не тільки зрозуміти характер його твору, але й пізнати історичну ситуацію, суспільний контекст його творчости.
Біографічний підхід до аналізу творчости письменника став однією з підвалин формування культурно-історичної школи, основоположником якої вважається французький філософ і літературознавець Іполіт Тен (1828-1893). Увага істориків літератури зосереджується на літературному процесі.
Витоки літературного твору Іполіт Тен шукав серед виділених ним трьох чинників: раса (тобто вроджений національний темперамент автора), середовище (природа, клімат, соціяльні обставини написання твору), момент (котрий визначають рівень культури й традиція).
Німецький орієнталіст Теодор Бенфей (1809-1881) започаткував порівняльний метод вивчення літературного процесу, який ще називається компаративізм. Визначальним чинником літературного розвитку у ньому вважалася міґрація сюжетів і мотивів з однієї національної культури до іншої. Об’єктом дослідженння компаративістів стають запозичення з інших літератур.
У соціологічному літературознавстві, що зазнало впливу марксистської доктрини, бароко трактується як стиль епохи інтенсивного складання націй і національних держав, розквіту мануфактурного виробництва й одночасного посилення феодально-католицької реакції. Цей стиль уважають тісно пов’язаним із монархією, аристократією та Церквою, покликаним славити й пропаґувати їхню могутність.
Марксистська модель історії культури, котра з початку 1930-х рр. цілком запанувала в комуністичній Росії та в окупованих нею країнах Східної Європи, прагне ввести концепцію бароко у схему визначальних для мистецтва стосунків економічного базису й надбудови, а також узалежнює її від перебігу класової боротьби, відображуваної літературним процесом.
Совєтське літературознавство будує свою методологію на основі твердження Володимира Леніна про «боротьбу двох культур у кожній національній культурі». Відповідно до ленінської тези, основою проґресивного руху мистецтва було трансльоване на культуру протистояння двох класів: експлуататорів і експлуатованих.
Очевидно, що бароко трактується як мистецтво панівних класів, контрреволюційне за своєю природою. Це визначає критичне ставлення до нього й фактичне витіснення культури бароко поза сферу наукових зацікавлень офіційної совєтської науки.
У Празі 1926 р. створюється всесвітньо відомий Празький лінґвістичний гурток. Його організатором і лідером був чеський філолог Вілeм Матезіус (1882-1945). Серед активних учасників Празького лінґвістичного гуртка - російські філологи Микола Трубецькой, Роман Якобсон. До Міжнародного конґресу славістів 1929 р. Празький лінґвістичний гурток уперше оприлюднив свої тези, в яких мова розглядалася як функціональна система - «система засобів вислову, що служить якійсь певній меті». Тим самим закладаються основи структуралізму, котрий наклав помітний вплив на літературознавчу наукову свідомість XX ст. Нові методологічні підходи до словесної творчости, запровадження порівняльних методів вивчення слов’янських культур, інтерпретація літератури з погляду системного аналізу - все це готувало ґрунт для розгляду української літератури як системи в ширшому контексті слов’янського ареалу європейської цивілізації. Досвід Празької школи значною мірою формуватиме літературознавчу методологію Дмитра Чижевського, а структуралізм тартусько-московської школи багато в чому визначить підходи до українського бароко наприкінці XX ст.
За посередництвом українських літературознавців з Гарвардського університету й Канадського інституту українських студій дослідження епохи Бароко збагачується досвідом феноменологічного аналізу.
