Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
О. Іван Некрашевич
Метафізична поезія
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Іван Некрашевич народився близько 1742 р. у священичій родині в селі Вишеньки, неподалік від Києва. З 1562 р. село належало Києво-Печерській лаврі, а 1786 року стало власністю царської казни.
Іван Некрашевич вступив до Київської академії в 1754 р., де вчився до 1764 р. Академію письменник не закінчив: у списках богословського класу зазначено, що він не повернувся на навчання. Очевидно, Іван Некрашевич був здібним учнем, бо виголошував промови на честь обрання Івана Леванди студентським префектом і до ректора Самуїла Миславського. Раптове ж завершення навчання майже напевне сталося через рукоположения у священики.
Іван Некрашевич був призначений настоятелем парафіяльної церкви вмч. Юрія Переможця в рідному селі й прожив там до смерти. Він помер після 1796 р. (цим роком датовано указ митрополита про призначення його своїм намісником). Вірші О. Івана Некрашевича дійшли до нас через рукописний збірник, що належав київському археологові Турвонтові Кибальчичу (1848-1913). Опубліковані вони були Наталею Кістяківською 1929 року.
«Ярмарок»
Твір датований 20 серпня 1790 р., тобто другим днем після Преображення, часом Успенського посту - «спасівки», коли влаштовувалися передосінні ярмарки (згадаймо славетний Сорочинський ярмарок, що припадає на ту ж пору).
Віршовий побутовий діялог відтворює сцену ярмаркування й традиційного запивання могоричу. В давньому українському побуті могорич мав неабияке обрядове значення, стверджуючи остаточне узаконення угоди між продавцем і покупцем. Для автора він відіграє символічну роль, зосереджуючи забобонні звичаї та вірування старого села. В репліках персонажів згадується і про натирання купленим волам спини землею, і про необхідність пити чарку до дна - «щоб воли орали», і про вихлюпування останніх крапель горілки на стелю: «вгору хвись, щоб тобі брикали». Торговельна угода й могорич встановлюють між персонажами майже родинні стосунки: вони тепер звертаються один до одного «свате», «куме».
Автор через мовні партії персонажів створює іронічні портрети двох селян, Хвилона й Хвеська, що зустрілися на ярмарку. Хвесько продав стару кульгаву кобилу за «повпета» (півп’ята - 4.50 карбованців) і купив навзамін іншу, на карбованець дорожчу. Тепер же він продає ще й пару волів. Хвилон з гумором згадує продану кобилу - «шкуру собачу», «сіна зовсім не вкусить і стала хромати» - й збиває ціну на воли, підсміюючись із них: «Даром, що сліпії». Обидва персонажі сторгувалися за «повштадцять» - напевне, за 15.50 крб. за обох волів (тоді середня ціна рогатої худоби була від 5 до 25 крб. за голову, коней простих порід від 10 до 20 крб., а овець продавали по 25-40 коп. за голову). Хвесько обнадіює партнера:
Куме, слухай! З моїх рук щастє тобі буде,
Вони дуже робочі, нехай кауть люде (XVIII ст., с. 241).
Аж тоді настає час могоричу зі взаємними побажаннями та приповідками.
Можливо, діялог був призначений для інсценування. Принаймні, його стиль і характер типізації персонажів був близький до інтермедій, що вже зникли з побуту Київської академії, але ще активно вживалися у складі вертепної драми. Мова персонажів відтворює риси північноукраїнського діялекту, насичена просторіччями. Етична концепція твору має вже цілком виразні просвітительські засади, спрямовуючись на подолання консервативних, віджилих елементів побуту й суспільної свідомости.
«Сповідь»
Ориґінальна назва: «Ісповідь 1789 года февраля _ дня».
Остаточно авторство твору не встановлене, але переважає думка про його належність о. Іванові Некрашевичу. За композицією це діялог, у якому беруть участь духівник (центральний персонаж) і сповідники - чоловік, жінка, дівчина, діти.
Сюжет твору побудований на конфлікті між освіченим священиком, котрий, дбаючи про духовне здоров’я пастви, використовує великодню сповідь для виховання страху перед гріхом, і малоосвіченими та несвідомими парафіянами, кожен з яких має власні обмежені уявлення про мораль, часом далекі від церковних. Звертаючись до сповідальників, священик намагається виправити їхні хибні уявлення, змусити заглибитися у власне духовне життя. Відтак же й цей художній конфлікт має характерні риси просвітительської доктрини: література стає засобом ствердження нової станової моралі й подолання консервативних елементів побуту.
Дистанцію між духівником і парафіянами підкреслює мова: священик говорить по-церковнослов’янському, селяни - діялектом. Ця дистанція поширюється й на спосіб трактування гріха та праведности:
Ісповідающийся чоловік:
Що ж, я коли зогріту, я не так, як люде,
Що інший ледащо, да й ще звягать буде.
А я хліба да солі не збавив нікого.
А більше яких гріхів? Не чуюсь нічого.
Горюю да бідую! Хоч хліба не маю,
А ніколи нікого я не позиваю.
Ой, чи я ж би бідував, як тепер бідую,
Якби хотів грішити, занять річ чужую? (XVIII ст., с. 242).
А вже священик, навчаючи сповідальника, перелічує, що той мав би виявити в собі: крадіжки, уникання через лінощі церковних богослужінь, божбу, лихослів’я, обман, осуд інших, пияцтво, порушення свят. Звертаючись до селян, священик і сам часом переходить на народну мову, аби його зрозуміли співрозомовники.
Жінка у своєму монолозі виявляє абсолютний вплив на неї народної забобонности (до якої тоді ще продовжували на Лівобережжі відносити й щедрування), але заперечує свої провини, за винятком випадкового вживання скоромної їжі в піст:
Женщина
Ні, отченьку, я чесна й роду не такого,
Як іншеє буває, матки й отця злого.
А мене-бо навчили отець муй і мати
Колядувок і щедрювок й Бога зухваляти.
Говію я щороку, п’ятюнку шаную,
Не їм, не п’ю, не роблю до вечора в тую.
От бризнуло на губу, як сир одкидала, -
Чого я не робила! Ввесь рот полоскала!
Ісусе, прости мене, грішную такую,
А бульше я на собі нічого не чую (XVIII ст., с. 243).
Невдоволені новими порядками парафіяни проголошують власне бачення місії священика:
І його б ми за попа всі посполу мали,
На проскури б носили й його б шанували,
Нехай би він перестав тілько мудрувати,
Щоб так, поодинцю все, всіх нас сповідати (XVIII ст., с. 244). Після патетичного звернення священика парафіяни згоджуються слухати його навчання й використати Великий піст для каяття й пошуку шляхів до виправлення, коли «в церкві не будуть хіба самії каліки». Хоча все ж вони благають дозволити «сивуху пить да табаку нюхать».
«Замисл на попа»
«Замисл на попа» - полілог селян, які замислили подати донос на священика до архиєрея. Селяни невдоволені ревним священиком: Свирид:
... Чого наші батьки і діди не чували,
Та щоб ми йому те на сповіді слебезували!
Та ще ж то видумав яку затію,
Щоб ми давали дітей у ванацію!
Свирид, Охрім, Хвесько, Пархім, Луцько, Артем, Омелько, Сергій, Яцько, Грицько, Педько, Тишко, Лаврін, Супрун, Ярема, Касьян, Ілько, Нечипір, Антін, Панас, Явтух, Онисько диктують дякові-писареві приклади, як їм здається, тиранії та сваволі настоятеля парафії:
Яцько:
Та й Левко Хутепа три дні в куні сидів,
Що люльку тяг тоді, як говів.
Грицько:
Та й же і Кулина покрова не вкрила,
Що без чоловіка дитину родила.
А Процько за куму хотя у куні не сидів,
Та на саме ж Різдво увесь день поклони бив.
Сатиричну альтернативу теперішньому настоятелеві становить його попередник:
Пархім:
Умів же, Филоне, з людьми обходитися,
Та й було де горілки напитися.
Уже небіжчик хоть добре за вінчання драв,
Так добре ж людей у хаті напував.
Пархім:
... Уже хоть старий піп не вмів ванації,
Та й то не було тоді такої затії.
До церкви ходили не кожной неділі,
Говіли тільки ті, которі хотіли.
А сей же велить і дітям говіти,
І щоб конче дітей «Вірую» учити.
А хто «Отченашу» не знає, того і не ісповідає,
А як «Тройці» не знає, то й не причащає.
Комічний ефект викликає підсумковий текст, написаний дяком церковнослов’янською мовою, що явно пародіює подібні твори: «Архипастирю Іуару Своєвольському от православних села Нерушмене парафіян, пресвітеру Планенной церкви премногогрішних рабов твоїх Слезноє прошеніє.
... Ізбави нас от хищнаго волка, баснословящего латинщика, недостойного пресвітерського сана. Ібо як волк овець разгоняет..., тако і сей час по Божію попущенію, гріх ради наших, пресвітер Януарій Славолюбський много нам содіяв пакості, удручаше бо великими наказаніями тілеса наша, ізнуряєт плоть нашу постом і молитвою. Найгорше діяше - новелі бо не бити піснославленію, яже єсть коляда, у пресвятий день Рождества Христова, такожде і прославленію честного пророка і мученика Предтечу Крестителя Іоанна скакати юношам і дівам чрез огонь, обливаніє у пресвітлий день воскресенія Христова, істребив сплетеніє вінцев, аки мученичеських во врем’я П’ятидесятниці».
