Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Гумористичні віршовані оповідання
Бурлескно-травестійна поезія
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Бурлескна інтерпретація традиційних для середньовічної літератури сюжетів (подорожі героїв у потойбічний світ, надприродна допомога людині) продукує значні за обсягом літературні твори гумористичного характеру. Травестіюються як середньовічні сюжети, так і персонажі, насамперед герої агіографічних творів. Унаслідок травестіювання в центрі оповіді опиняється антигерой, персонаж, створений на засадах альтернативности героєві-святому.
Просвітительський контекст появи цих творів обумовлює увиразнення їхнього праґматичного спрямування. Гумористичне зображення персонажів підпорядковується меті очищення суспільства від людських вад, породжуваних недбалим виконанням суспільних обов’язків. Оскільки ж суспільні вади узалежнюються просвітетельською доктриною від консервативних елементів побуту, об’єктом висміювання все частіше стають представники духовенства (клиру) як носії традиції минулого. В гумористичній літературі закріплюються антиклерикальні мотиви.
«Отець Негребецький»
Віршове оповідання «Отець Негребецький» вперше було надруковане Іваном Франком у «Записках Наукового товариства імени Шевченка» 1905 р. При публікації було використано три версії, з яких найдавніша - в записі початку XIX ст.
Події, викладені в сюжеті, локалізуються на Поділлі - в селі Негребка, по дорозі в село Рожиськ на Збручі, в Почаєві. Село Негребка на Брацлавщині було відоме в XVII ст. Шляхтич Ян з Негребки Негребецький був тоді писарем винницького ґродського суду. Сотник Уманського козацького полку Прокіп Негребецький також походив зі шляхетської родини із с. Негребка на Брацлавщині. З цієї ж родини походив Костянтин, намісник Софійського монастиря в Києві, учасник виборів митрополита Сильвестра Косова. Село зображується заможнім, дружним. Але настоятель парафіяльної церкви і центральний персонаж вірша, іменований за назвою села отцем Негребецьким, позбавлений необхідних для пастиря стриманости, а тим більше аскетизму.
Дяк, паламар гладкі, тільки піп-бідняка:
Хоч не старий і розумний, трохи був гуляка.
Не душив копійку, не міг доробитись,
Бо частенько і гульненько любив веселитись (XVIII ст., с. 224).
Коли не стало грошей, священик надумав провести збір для того, щоб нібито добитися привілею на відпустове свято («празник»), як у Почаєві. Відпустом у католицькій Церкві називається встановлене духовною владою місцеве свято, участь у якому, сповідь і причастя, дають звільнення від дочасної кари за гріхи: померши з повним відпустом, людина без чистилища йде відразу до Неба. Підтримуючи ініціативу настоятеля, парафіяни збирають гроші (сто злотих - вола ж у ті часи можна було купити за 10-11 злотих, коня за 41 злотий).
Священик зникає на три тижні, «за очима добре празникує» й повертається аж четвертої неділі. Щоб пояснити відсутність, він і розповідає про подорож спершу до єпископської консисторії, а потім аж на небо. Таким чином, історія подорожі в потойбічний світ цілком втрачає містичне забарвлення, а перетворюється на леґенду, вигадану, аби пояснити зникнення грошей.
За цією леґендою, священик подався до єпископського управління - консисторії. Але секретар єпископа, зустрівши його, пояснив, що 100 злотих - нікчемні кошти для здобуття привілею. Він описує корупційні механізми, що діють у консисторії, і пояснює, що бракуватиме й 100 червоних (червоний злотий дорівнював 4-6 злотим). Коли ж о. Негребецький зауважує, що в селі живуть люди бідні, які ледве зібрали й ці кошти, і вони сподіваються на милосердя, секретар відповідає:
З чого ж би вони в консисторії жили,
Щоб милосердність на вас положили?
Милосердія нема, тільки в небі;
Тут кождий о свей думає потребі (XVIII ст., с. 226).
Тоді головний персонаж вирішує податися до неба, аби там знайти справедливість. Так у структурі сюжету традиційна антитеза «пекло - рай» замінюється на «консисторія - рай», що надає творові сатиричного підтексту. Якщо земний єпископ виявився недосяжним для прохача, то Бог радо приймає його й тут же наказує архангелові Михаїлу виписати привілей - указ про запровадження відпустового свята на день пам’яти Михаїла.
Рай зображено засобами травестії: апостол Петро живе у фільварку й частує гостя горілкою, Бог приймає відвідувачів зранку в своїй світлиці, сидячи «на злотім варстаті», преподобна Параскева запрошує отця Негребецького на сніданок, а свята Кулина частує його тютюном. Сприйняття розкішного панського кількаповерхового палацу, побаченого в небі, гумористично відображає наївну простодушність народної рецепції міської культури, описуваної мовою власного досвіду:
Там-то весело у небесах, браття!
Такі палаци, що хата на хаті!
А так сіяє ясно, бо єсть свічок сила,
Як коли б наша корчма загоріла (XVIII ст., с. 227).
Божі покої зображено, як панський фільварок, де втомленого дорогою персонажа відводять у пекарню й частують сільськими делікатесами: пшеничною паляницею, свинячим схабом (тушкованим м’ясом із ребер свині), капустою. Повернення ж настоятеля з неба без привілею пояснюється також у спосіб, переконливий для виснажених невпинними війнами та шляхетськими наїздами українців Речі Посполитої: на небо напали пекельні сили, отець Негребецький кинувся допомагати оборонцям, провалився в дірку й полетів додолу, на землю.
А привілеї при такій недолі
Там ся у Бога остали на столі... (XVIII ст., с. 229).
Тепер же йому треба зібрати ще сто злотих, аби сходити за залишеними привілеями.
Антиклерикальний задум твору втілюється, таким чином, і в образі центрального персонажа, отця Негребецького, і в сюжетній опозиції «консисторія - рай», завдяки якій хабарництво церковної адміністрації структурно протиставляється сакральному світові, що його Церква мала б відкривати для вірних.
«Марко Пекельний»
Віршове оповідання «Пекельний Марко» виникло на Запоріжжі у др. пол. XVIII ст. Записане було в 1835 р. на Кубані від 76-річного козака Вакули Губи. В основі сюжету лежить мотив зруйнування пекла воскреслим Христом, інтерпретований у міжнародному новелістичному фонді в леґенду про великого грішника.
Мотив визволення грішників з пекла розробляється в коді народної культури, відповідно до поетики казки. Центральний персонаж - козак Марко. Творення цього образу відбувається у форматі антигероя. Марко ледар, гультяй, п’яниця, який порушує всі норми сільського етосу:
Батька й матір не поважав,
А все тільки пив та гуляв.
На вулицю до дівчат першим поспішався,
А у церкві посліднім зоставався,
Щоб мерщій можна було втікати,
Як піп на вихід почне благословляти.
З чужими жінками женихався
Та старих людей цурався.
За його буйною головою
Не було нікому спокою (XVIII ст., с. 186).
Визволяти з пекла катованих там козаків Марко направляється не за праведність, а навпаки - для відкуплення своїх провин. Апостол Петро знайшов рідкісну мить, коли Марко звільнився від гріхів: висповідався й причастився, і ще не почав знов грішити. За покуту йому й наказується податися до пекла, де поневіряються покарані за їхні провини запорожці. У цьому мотиві присутній алегоричний підтекст. Адже йдеться про засуджених запорожців, які вже покаялися, хочуть повернутися до Бога, шукають стежки на небо, але біси не пускають їх до раю:
Усі застави скрізь позапирали,
А стежки камінням позакидали (XVIII ст., с. 186).
Для часу, коли після зруйнування Запорозької Січі та заборони селитися на землях Великого Лугу козаки пішли на службу російській імператриці й у боях намагалися вибороти право на здобуття нових життєвих теренів, цей мотив викликав цілком певні асоціації. Не дивно, що віршове оповідання було записане на Кубані, яку перші українські поселенці ототожнювали з поверненим раєм.
У зв’язку з перебуванням Марка в пеклі вводяться апокрифічні картини потойбічних страждань, взяті з популярного образу Страшного суду, котрий вміщувався на західній стіні багатьох сільських церков (згадаймо образ коваля Вакули з «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя). Також наводиться мотив пекельної пиятики, інтерпретований досить оригінально: Марко перепиває Люцифера й, залишивши того п’яним, кидається до пекла «заслонів скрізь шукати». Замість охолодженого повітря він пускає у бісівський сектор пекла вогонь, спалює бісів і виводить звідти грішників. Пекло відтоді пустувало сто років, доки козаки знову не почали грішити.
Попри бурлескну форму, твір виконує важливу функцію утвердження козацького етосу, подаючи цілу галерею провин, які унеможливлюють вільне життя козаків: пияцтво, блуд, паління тютюну, лайка. Демонічного походження набувають в інтерпретації вірша навіть звичайні сільські розваги:
- Якби чорти людей не звеселяли,
То вони досі усі б пропали!
Якби не чорти, чи була б у вас горілка,
І цимбали, бубни та сопілка?
Чи ви вміли б танцювати,
Весілля гаразд справляти?
А скільки чорти людям грошей позичали,
Отже ж, і досі ні шага ви не оддали!? (XVIII ст., с. 190).
Автор використовує нерівноскладовий вірш, подібний до вірша народних дум, який подекуди переходить у речитатив. Рима суміжна, точна, в більшості випадків дієслівна.
Сюжет віршового оповідання було згодом використано Олексою Стороженком (повість «Марко Пекельний», 1879) та Михайлом Стельмахом (роман «Правда і кривда (Марко Безсмертний)», 1961).
«Вірша про Кирика»
Твір було записано з усного побутування в XIX ст., але його відносять до книжної культури XVIII ст. Сюжет про жадібного попа й бідного селянина Кирика добре відомий в українському фольклорі. Очевидно, казковий мотив було опрацьовано невідомим автором наприкінці XVIII ст. Записав його в 1856 р. фольклорист Микола Білозерський від лірника Василя Липника на Київщині. Вперше надрукував це віршове оповідання Пантелеймон Куліш 1857 р. у своєму літературному опрацюванні без закінчення в «Записках о Южной Руси» (т. 2). Але цензура заборонила публікацію цього твору й вирізала сторінки з його текстом. Зберіглося лише кілька позацензурних примірників, за якими в XX ст. «Віршу про Кирика» перевидавали Микола Левченко, Леонід Махновець, Олекса Мишанич.
Сюжет віршового оповідання загалом відтворює казкову фабулу. В бідного мужика померла дитина. Священик відмовляється її ховати, бо Кирик не має грошей. Тоді Кирик іде ховати дитину сам. Коли він копає яму, Кирикові являється старець:
Аж приходить к ньому старець - борода сивая,
Йоломок318 ясненький, одежа красная (XVIII ст., с. 207).
318 За словником Бориса Грінченка, смушева шапка з дещо загостреним верхом, що загинається досередини.
За порадою старця злидар починає копати в іншому місці й викопує казан з грішми. За ці гроші він влаштовує багатий поминальний обід, наймає священика на похорон. За намовою попаді священик випитав на сповіді в Кирика, де той дістав кошти, й прийшов до нього вночі в напнутій на себе воловій шкурі. Наляканий селялин віддав нічній потворі гроші. Але шкіра приросла попові до тіла, і навіть гроші не можна було забрати з казана. Піп Корчевський кличе Кирика, щоб повернути йому гроші - але нічого не може вдіяти. Дідич також виявився безпорадним і направляє попа до духовного управління. Протопресвітер наказав покарати попа киями й відправив показати його «по городах, по селах, по церквах», щоб люди побачили силу Божого гніву. Піп зайшов і до Почаєва, але монахи не стали молитися за нього без архиєрейського звернення. Архиерей же відмовився відпускати попа до Почаєва й наказав послати його працювати, як віл, у плузі:
Казав взяти його між скотини, на день кусок хліба
і трохи води давати,
А тим часом, нім що буде, ним орати
І послі на ніч в церкву запирати (XVIII ст., с. 207).
За місяць такої виснажливої праці перед попом з’являється той самий сивобородий старець, наказує скинути волову шкуру й іти до архиерея проситися на стару парафію.
Сюжет рясніє конкретними історичними реаліями. Місце перебігу основних подій локалізується в селі Овруцького повіту на Східній Волині (Житомирщина). Безіменному попові дається прізвище Корчевський. Називаються села, якими водили попа з прирослою до нього воловою шкірою: Аннополь, Загайчинці. Пояснюючи брак грошей у Кирика, автор розповідає, що це сталося влітку, в жнива, коли дружина селянина була вагітна, а він сам працював на пана. Двічі повторюється: «В таку пору, що немає ні грошей, ні хліба». Вводиться діялог попа із селянином, сповнений брутальними обрбзами на Кирикову адресу. Згадується про месіянський рух юдеїв, що поширився на Правобережжі у др. пол. XVIII ст.
Видавець і дослідник віршового оповідання про Кирика Микола Левченко вказував на конфесійну визначеність антиклерикального спрямування твору. Піп Корчевський належить уже до організованої на Волині православної «синодальної» єпархії, яка від 1793 р. очолювалася мінським архиєреєм, з 1795 р. мала вікаріятство в Житомирі, а 1799 р. стала самостійною з архиєрейською кафедрою в Житомирі. Перебіг подій у сюжеті мав би відбуватися між 1795 і 1799 роками. Ліквідація уніятської Церкви на приєднаному до Російської імперії Правобережжі ще не була завершена. Почаївський монастир лишався василіянським. І коли піп Корчевський потрапляє до Почаєва, він удається саме до ва- силіян. Вони єдині виявилися готовими рятувати покараного попа:
Пішов він до монастиря покоритися,
Зичив собі назавше там остатися.
Став він казати: «О ви, чесні отці базиляни!
Буду вам вірно служити, поки віку стане,
І буду законів божих перестерігати,
На милість Бога гріхи визнавати».
Базиляни сказали: «Ми би теє зробили,
Приймили би тебе і Бога просили;
Знаєш добре, що нашая Пречистая Мати Ніколи правовірним не дає загибати (XVIII ст., с. 206-207). Василіяни лише зажадали офіційного звернення від архиєрея, оскільки йшлося про клирика іншої конфесії. Архиерей же не схотів відпустити свого священнослужителя під молитовну опіку василіян. Цей нюанс дозволяє зрозуміти «Віршу про Кирика» як твір, що відображає критичну настанову автора щодо насаджуваного на Волині синодального православ’я.
