Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Соціяльна сатира
Бурлескно-травестійна поезія
Всі публікації щодо:
Давня українська література
У культурі більшости народів Західної та Центральної Європи на XVIII ст. припадає епоха Просвітительства, наскрізною ідеєю якої була віра в кардинальну зміну суспільного життя шляхом розповсюдження знань, освіти, оздоровлення моралі й утвердження примату розуму в історичному розвитку людства. Панівним літературним стилем стає класицизм. З дидактичною прямолінійністю письменники намагаються брати діяльну участь у подоланні суспільних вад, наснажуючи свої твори раціоналістичними ідеями, перетворюючи персонажів на носіїв певних людських чеснот або вад.
Українська література вступає в епоху Просвітительства з кінця XVIII ст., з появою «Енеїди» Івана Котляревського. Однак елементи просвітительської доктрини й класицистичної поетики простежуються вже з початку XVIII ст.: у шкільній драмі, у віршах-травестіях, особливо ж у соціяльній сатирі. Соціяльна сатира викриває суспільні вади за допомогою сарказму, іронії, гіперболи, ґротеску, прагнучи через відразливе зображення хворобливих явищ у житті країни сприяти їхньому подоланню. Вона цілком лояльна до офіційної державної доктрини, бо просвітителі зазвичай розглядають державу як єдине ефективне й гідне довіри знаряддя ствердження в суспільстві нової ідеології.
За конкретних обставин української дійсности соціяльна сатира відображає офіційну ідеологію Російської імперії, маючи за мету подолання впливу успадкованих із гетьманського минулого стилю життя, звичаїв, інститутів. Осміюванню підлягає все те архаїчне, консервативне, що протистоїть або шкодить творенню ієрархічно стрункого світу Імперії із суворою централізацією та всеохопним пануванням закону, зіпертого на раціоналістичні засади.
Попри цілковиту лояльність до імперської адміністрації, українська сатира не потрапляла до друку, та, очевидно, й не призначалася до публікації. Поширювані через рукописні збірники й усне побутування тексти були знайдені й опубліковані вже в XIX ст.
«Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні»
Сатиричний вірш «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні» було виявлено в одному з чернігівських архівів у копії кінця XVIII - початку XIX ст. На окремій сторінці було намальоване «родословне дерево» і «герб» Хама Данилея Кукси. На гербі, що має вигляд дерев’яної лопати, зображено знаряддя селянської праці: косу, вила, ціп, граблі, плуг тощо. Вірш було вперше надруковано в журналі «Киевская старина» (1882).
Поява вірша обумовлена радикальними змінами в соціяльній структурі підросійської України у др. пол. XVIII ст. В цей час ліквідуються рештки самоврядування України, землі Лівобережної України (Гетьманщини, Слобожанщини, Запорозької Січі), а після поділів Речі Посполитої - і землі Правобережжя інтеґруються до складу Російської імперії. Серед іншого, це передбачало поширення на Україну російського «Табелю про ранґи» - закону про порядок державної служби, співвідношення чинів і послідовність надання чинів. Затверджений у 1722 р. Петром І, «Табель про ранґи» проіснував аж до революції 1917 р., зазнаючи численних змін.
«Табель про ранґи» став чинником узалежнення аристократії від імператора, закріплення статусу дворянства в Росії як державних службовців, що мали діставати вищі чини за вислугу перед монархом. І давня шляхта, і козацька старшина отримували російські табельні чини й поділялися на військові ранґи. Полкові осавули й хорунжі ставали ротмістрами й поручниками, йдучи у відставку, діставали ранґ щаблем вище, а на цивільній службі могли розраховувати на ранґ колезьких асесорів, титулярних радників тощо. Маніфестом Катерини II «Грамота на права, вольності й переваги благородного російського дворянства» закріплювалися привілеї «табельним ранґам», які давали право на дворянство. Це стимулювало здобуття російських ранґів українськими елітами.
Для отримання дворянських привілеїв необхідно було довести своє шляхетне походження згідно з місцевим законодавством. Це вимагало надання документів, що засвідчували б належність предків до польської шляхти або російського дворянства. Це стимулювало масове оформлення генеалогій (часом фальсифікованих) на підтвердження аристократичного походження. Зацікавлений в асиміляції українських еліт у середовищі російського дворянства імператорський уряд зробив процедуру доведення шляхетного родоводу відносно легкою, що дозволило до кінця XVIII ст. близько 23 тис. - 25 тис. осіб з числа української старшини здобути дворянські привілеї (підрахунки Зенона Когута). Сучасники глузували з приводу того, що до числа російських дворян потрапило чимало осіб міщанського або й селянського походження.
Однією з таких осіб є головний персонаж «Доказательств» на ім’я Хам Данилей Кукса. Це ім’я-характеристика засвідчує простонародне походження і через цілком невластиве шляхті прізвище Данилей (син Данила), прізвисько Кукса319 та старозавітне ім’я Хам, що в біблійній традиції стало символом низького походження. Сам персонаж відверто перелічує свої селянські заняття: працював граблями, вилами й сокирою, молотив ціпом, косив, пас худобу, молов збіжжя на успадкованому від діда млині, гнав горілку. Він не приховує й занять предків - звичайно, найближчих, бо, на відміну від шляхти, селянська родова пам’ять зазвичай не сягала аж надто глибоко: дід мірошникував, батько полюбляв горілку. Пошук же дворянства для нього має неприховано праґматичну мету - сприяти кар’єрі синів і захиститися від можливих утисків:
Щоб більш біди не сподівався
І щоб ніхто не брав за чуб! (XVIII ст., с. 212).
319 За словником Бориса Грінченка - людина з понівеченою рукою.
Твір написаний у формі монологу з елементами самохарактеристики персонажа. Оповідач послугується живою народною мовою, переважно побутовою лексикою. Юридична термінологія дається йому важко: чин «реєстратора» він вимовляє як «євстрат». Але тут же оповідач хвалиться своїм умінням давати хабарі, «гостинці давати»: потроху борошна, чвертку (близько 210 літрів) гороху. Він з усією безпосередністю згадує, що й дворянство довів «хоть уже й не даром». Дворянський герб, про затвердження якого клопочеться персонаж, він уподібнює до столітнього дуба в гаї.
До засобів самовикриття належить і опис герба, що до певної міри є парафразом геральдичного вірша. Деталі герба Хама Данилея Кукси засвідчують його селянське походження й нагадують про власні заняття персонажа:
Он у мене герб який - в дерев’янім цвіті,
Що ні в кого не було в Остерськім повіті:
Лопата, написана держалном угору
(Побачивши, скаже всяк, що воно без спору),
Усередині граблі, вила і сокира,
Якими було роблю, хоть якая сквира320 (XVIII ст., с. 211).
Принагідно варто згадати про продовження цієї теми в українській реалістичній літературі драмою Івана Карпенка-Карого «Мартин Бо- руля» (1886).
«Плач дворянина»
Сатиричний вірш «Плач дворянина» був уперше надрукований у журналі «Киевская старина» (1889) з датою «З червня 1799 р.».
Жанрова форма письмової скарги мотивує стилізовану під офіційний стиль російську мову тексту. Колізія, що розкривається у віршовому сюжеті, обумовлена небезпекою втрати оповідачем здобутого за хабар дворянського чину. Схоже, у творі використано реальні факти, відомі авторові та його оточенню. Так, згадується про роменського покровителя («мецена») - очевидно, повітового предводителя дворянства, про прихід на зміну старому губернського предводителя дворянства з Веприна - села на Житомирщині між Києвом і Коростенем, називається ім’я Шемета як автора доноса на оповідача, наводиться випадок із наданням дворянства двом селянським родинам, якими опікувався неназваний «великий пан».
320 За словником Бориса Грінченка - сніг з вітром.
У творі розгортається масштабна картина хабарництва при наданні дворянських привілеїв. З ностальгією згадується губернський предводитель дворянства, який приймав за визнання шляхетського походження «ліси, землі, левади» - «зато во благородство нас бесспорно постригал». Наводяться вигадані підстави для здобуття дворянства - полковничий титул діда, польське шляхетство померлого батька, які мали підтвердити дванадцятеро дворян - хто за винагороду, а хто і з наївности. Мотиви ж тих, хто клопотався про дворянські привілеї, дуже практичні:
В солдаты чтоб не йтить и не платить оклады,
Избегнуть тягости и вырватся как с ада!
... Лишь бы по-прежнему в козачестве не быть! (XVIII ст., с. 213).
Створивши ідеальний образ нового губернського предводителя дворянства, який керується законом і сміливо переглядає несправедливі рішення попередників, оповідач зазначає, що й він змушений був поступитися вельможному покровителеві селян, що забажали дворянського звання. Власну небезпеку оповідач пов’язує з доносом за несплату податків у казну, внаслідок чого стався перегляд його справи. Непрямо визнається хисткість доказів шляхетного походження:
Чего же, как и я, представил вить немало -
Крепость, свидетельство и что ж тут недостало...
Из первой явственно, что был дед старшина,
В которого была вельможная жена;
С второй, что отец меж шляхт служил,
Подвойного321 себе чин в войске получил (XVIII ст., с. 213).
Перелічені свідчення, зрозуміла річ, не давали з погляду імператорських указів прав на дворянський чин у Росії. Сатиричне викриття хабарництва, підробки документів і фальшивих свідчень при запровадженні в Україні «Табелі про ранґи» мало сприяти подоланню цих протизаконних дій і захистити імператорську політику від зловживань.
321 Малося на увазі «подвойського» - міського або війтівського возного, судового виконавця в Речі Посполитій.
«Плач київських монахів»
Сатиричний вірш «Плач київських монахів» виявлено в рукописі кінця XVIII ст., котрий зберігається в Інституті російської літератури Російської Академії наук (Пушкінському домі). Відомо ще принаймні два списки XVIII ст. Тексти сатиричного вірша друкувалися за ними, починаючи з 1881 р.
Вірш, датований 1 травня 1786 р., став відгуком на процеси секуляризації, тобто відчуження й передачі державі монастирських маєтків. Подібні процеси відбувалися в епоху Просвітительства в багатьох європейських державах, котрі прагнули досягти абсолютної влади монарха й позбавити Церкву майнової незалежности. Церкві відводилася роль виховної та доброчинної інституції, підлеглої державі.
Указ Катерини II про секуляризацію монастирських земель у Росії було оприлюднено 26 лютого 1764 р. Згідно з цим указом, майно Святішого Синоду, архиєрейських управлінь і монастирів (а до них належали в Росії понад 900 тис. селян чоловічої статі, вісім з половиною десятин земельних угідь) відчужувалися від Церкви, надходили в казну й передавалися в управління Колегії економії. Держава отримала фантастичні на той час прибутки 3 млн рублів на рік. Більшість монастирського майна була роздана фаворитам імператриці. Архиєрейські доми й частину монастирів було взято на утримання держави й розподілено на три класи, решту мали закрити. З 954 російських монастирів така доля спіткала 569, поза штатом було залишено 161 монастир.
На територію Гетьманщини указ 1764 р. не поширювався. Однак 10 квітня 1786 р. було проголошено секуляризацію монастирського майна на терені колишньої Гетьманщини, а указом від 25 квітня 1788 р. - на терені Слобожанщини й колишньої Запорозької Січі. На колишній Гетьманщині було забезпечене утримання 249 монахів і 157 монахинь, які проживали у 13 чоловічих і 6 жіночих монастирях. 42 монастирі припинили своє існування, а 466 монахів і 510 монахинь залишилися без засобів існування. Штатним монастирям заборонялося приймати нових послушників, доки звільнені монахині та монахи не будуть прилаштовані на нові місця. Указ рекомендував, щоб якомога більше монахів і монахинь переводили за межі України. Поступово українські монахи і монахині розчинилися у російських монастирях імперії. Селяни з монастирських маетностей були оголошені державними й мусили не лише сплачувати відповідні податки, але й відбувати військову повинність. З колишніх монастирських селян був сформований спеціяльний гренадерський підрозділ.
Реакція монастирських громад в Україні була переважно стриманою, хоча перед приїздом імператриці до Видубицького монастиря 1787 р. там сталася штучно влаштована пожежа (припускали, що це був акт самоспалення на знак протесту). Вірш «Плач київських монахів» відтворює настрої в Києво-Печерській лаврі за свіжими слідами проголошення імператорського указу. Автор виявляє дивовижну обізнаність із цими настроями та їхніми конкретними носіями, наводячи репліки 13 «соборних старців»: архимандрита Зосими, повіреного Ореста, двох економів, намісника, еклезіярха, ключаря, начальників ближніх і дальніх печер, скарбника, уставщиків двох клиросів, соборного писаря.
Твір написаний у формі сатиричного діялогу, в якому беруть участь усі 13 персонажів. Вступом до діялогу є звернене до читача повідомлення автора про його відвідини монастиря й спостереження за розмовою 13 ченців. Він зазначає:
Хотя я прежде і не знал о їх обиді,
Но они всі казались мні в печальном виді (XVIII ст., с. 216),
А потім ще й додає, що ті «нижеписаннеє со сльозами говорили» (XVIII ст., с. 217).
Репліки вкладаються в уста осіб, кожна з яких має конкретного прототипа. Персонажі розмовляють суржиком, дещо відмінним у різних осіб. Учасники діялогу однаково неґативно ставляться до указу, хоча й не можуть собі дозволити критики імператриці. При цьому кожен залежно від власної вдачі й посади виділяє власний аспект у критиці нововведень. Архимандрит Зосима скаржиться на втрату монастирських сіл і пропонує подбати про збирання врожаю до вступу в дію указу. Повірений Орест закликає не втрачати надії та пропонує податися з подарунками до Петербурґу, де він уже не раз бував із подібними місіями. Економ Епіфаній, підтримуючи архимандрита, обережно говорить про продаж худоби й приховування здобутих коштів, а його колеґа Варсонофій бідкається від утрати вже звичних для нього чаю й цукру (тоді предмети розкошу) та ймовірної необхідности знов убиратися в шорсткі вовняні ряси замість пошитих із дорогої матерії. Намісника ж Мелхиседека найбільш непокоїть зникнення осятрини й необхідність їсти суху тараню. Та й за господарчими турботами, котрі забирали весь його час, намісник відвик від церковної молитви та читання книг. Найпримітивніша реакція в еклезіярха Модеста, тобто людини, яка відала всіма лаврськими церквами, ризницями, начинням, виготовленням і продажем свічок, дзвоновим благовістом і церковною сторожою. Він наляканий тим, що «ні водки, ні сивухи не буде» й зізнається: «без водки жити і дня не могу!» А писар Андріян вирішує після 1 липня одружитися, бо боїться втратити ласку раніше приставлених до нього праль:
Тогда клобуки нам були милі,
Как ми деревнями цілосно владіли.
Тепер же безженство может мні наскучить,
І за что я попущу страсті себя мучить? (XVIII ст., с. 222).
Безперечно, автор, вдаючись до шаржованого зображення осіб, вносить у кожен персонаж індивідуальні риси прототипа або ж риси, приписувані йому плітками. Але авторова мета глибша: доводячи до абсурду й висміюючи арґументи противників указу про секуляризацію, ствердити його необхідність і користь для самих монахів. Адже тепер, завдяки указові, вони будуть змушені повернутися до своїх питомих занять: знов почати молитися, постити, читати духовні книги. Відбирання монастирського майна виглядає актом милосердя для монахів, доти занурених у земні, матеріальні клопоти. Так віршова сатира стає актом декларування монаршої мудрости й виявом політичного конформізму.
«Сатира на слобожан»
Твір «Сатира на слобожан» був виявлений у глухівському архіві та вперше опублікований у журналі «Киевская старина» (1884). Дехто приписує його поету пер. пол. XIX ст. Остапові Рудиковському. Однак, як і датування 1638 р., таке авторство вважають містифікацією. Павло Житецький визначав час написання вірша 1765-1785 роками. Літературознавство др. пол. XX ст. вважає сатиричний вірш твором др. пол. XVIII ст., коли соціяльні інтереси запорозьких і слобідських козаків справді зіштовхнулися в боротьбі за здобуття гідного суспільного статусу в Російській імперії.
Сатиричний вірш відображає змагання між двома близькими соціальними групами, із середовища однієї з яких, запорозького козацтва, і вийшов твір. Бурлескна поетика вірша наслідує леґендарний лист запорожців до турецького султана Мехмеда IV, датований 1676 роком. Зневажливо висміюються претензії слобожанських поселенців на козацькі привілеї, належні, на думку автора, лише запорозьким козакам. Слобожанам годилося б обмежитися своїми селянськими правами, ще й сплачувати запорожцям податок за землю:
Пасіть собі овець, оріте, чумакуйте,
А лізти в козаки і думать не турбуйтесь!
Селіте слободи, але платіть нам чинш!
А ні, дак із степів позгоним вас: киш, киш! (XVIII ст., с. 216).
Твір насичений риторичними вигуками й емоційними звертаннями до опонента, рясніє глузливими порівняннями і лайливими епітетами на кшталт «плем’я гаспидське», «погань», «плюгавці». До тексту включене цитування ймовірного листа слобожан до січового козацтва, що надає творові внутрішнього діялогізму.
