Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Діялоги
Шкільна драма

Всі публікації щодо:
Давня українська література

«Розмишлянє о муці Христа, Спасителя нашого» Иоаникія Волковича (1631)

Діялог-містерію було видано у Львові 1631 року. Твір присвячено «побожному и благовѣрному мужу пану Гаврієлю Марковичу Ланґишу, славному купцу и мещанину лвовскому, добродѣєви своєму ласкавому».

Автор твору, Йоаникій Волкович, - православний монах, член Львівського братства. Дати його народження й смерти невідомі. 1630-1631 рр. він був священиком у братській Успенській церкві Львова та вчителем Львівської братської ніколи.

Твір складається з двох частин: «Смутниї трени в смутний день страстей Христа, Спасителя нашого» та «Вірші в радісний день воскресенія Христа, Спасителя нашого».

У першій частині десять Вісників виступають один за одним, повідомляючи про перебіг хресної дороги та розп’яття Ісуса Христа. Їхні повідомлення доповнюються медитаціями трьох Побожних душ і репліками Милости Божої, котра вказує на провіденційне значення кожної події. Перед кожним із епізодів хресної дороги подається короткий євангельський текст з повідомленням про подію. Після розповіді десятого вісника про зняття Ісуса з хреста й покладення Його до гробу на сцену виноситься хрест і всі актори цілують його.

У книзі подаються імена виконавців: душа побожна 1 - Георгієвич, душа побожна 2 - Ланґиш, душа побожна 3 - Буневський. Текст зосереджений довкола десяти епізодів страстей Христових.

Вестник 1

Oпoвѣждaєм, що за диво ся стало.

Вѣстник 2

Оповѣдаєт, иж звязаного Ісуса до Аннаша порвали.

Вѣстник 3

Оповѣдаєт, иж пред Каіафою Ісус предстоит: где Петр смѣлый Учителя ся своєго запираєт.

Вѣстник 4

Oпoвѣдaєт, иж Ісуса юж до Пілата отдано.

Вѣстник 5

Oпoвѣдaєт, иж с пана ся насмѣвают.

Вѣстник 6

Oпoвѣдaєт, иж пан крест на гору Голгоф двигает.

Вѣстник 7

Oпoвѣдaєт, иж на крест ест Ісус поднесеный.

Вѣстник 8

Oпoвѣдaєт, иж Ісус прагнет.

Вѣстник 9

Oпoвѣдaєт, иж Ісус, тестамент учинивши, уснул.

Вѣстник 10

Oпoвѣдaєт, иж с креста снятый Ісус єст и в гробѣ положений. Кожен епізод розробляється відповідно до загальної композиційної схеми. Наприклад, шостий Вісник розповідає про саму дорогу на Голгофу. Перед його розповіддю подається цитата з Євангелія від Іоана: «Тогда предаде Єго им Пилат да распнет ся. Поємше же Іисуса, ведоша, и нося крест Свой, изийде на місто, глаголемое Лобное» (Іоан. зач. 60). Далі йде розповідь Вісника:

Декрет несправедливый юж юж єсть виданий

Абы Ісус невинный был укрижованый.

Юж на рамо Єго ключ Давидов возложено,

Которым маєт быти небо отворено...

Двигнет Ісус крестный стос, и кто ж помогаєт,

Кто в так значком тяжару Ісуса вспираєт?

Сам тилъко Киринейчик, старушок зветшалый,

В слабом допоможеню двигати был трвалый (УП-2, с. 157). Після цього до розмови долучаються три Побожні душі. Вони побиваються над подіями у Єрусалимі, обмірковують повідомлення Вісника, шукають причини й прихований сенс страждань Господа:

Душа 1: О смутку, о болезнѣ, ах, що мовить маю

Юж в словах, юж и в силах моих уставаю.

Тяжкая болезнь серце моє тяжко щиплет,

Слеза ся за слезою з крвавих зрѣниць сыплет.

Видячи, иж ґды Ісус хрест сильный двигаєт,

От тяжкости на землю частокротъ падаєт (УП-2, с. 157).

Після повідомлення про зняття Христового тіла з хреста три Побожні душі беруть хрест і цілують його зі словами:

(Всѣ три крест цѣлуют.)

Тебе вcѣ, пречестноє древо, лобызаєм,

Тобѣ ся з любовію yтѣшнe кланяєм.

На тoбѣ пригвожденна Царя величати,

Не престанемо страсти Єго ублажати.

Твои, о Христе-Цару, страсти величаєм,

Погребеніє твоє, Пане, ублажаем.

Здар нам, бы-смо воскресша Тебе оглядали,

Утѣшнои радости миле заживали.

И по смерти при Тобѣ здар нам ликовати,

В немерцающем свѣтѣ вѣчне пребывати.

Упованіє спасеніа моего,

Пречиста Дѣво! (УП-2, с. 165-166).

У другій частині тон і настрій кардинально змінюються. Домінує атмосфера радощів з приводу воскресіння Христового. Вона особливо втілюється в репліках алегоричного персонажа - Радости Церкви.

Частина починається монологом ангела, який сповіщає про Христове воскресіння. Монолог переривається співом «Воскресенія день». Одинадцять юнаків один за одним виголошують короткі вірші на прославлення воскресіння Господнього, що об’єднані рефреном «Радуйся» і нагадують акафіст. Далі алегоричні образи (Радість Церкви, Милосердя Боже, Милість Божа, Розум, Пам’ять, Воля, Звитязтво, Тріумф) змальовують окремі аспекти Воскресіння. Потім з’являються персонажі, що втілюють знаряддя муки Спасителя: Хрест, Копіє (спис), Трость, Гвоздіє (цвяхи).

Твір закінчується словами Ангела:

Радостію ж, чловіче, гойне исполнися,

Миле тріумфуючи, миле веселися.

Радуйся і трофеи тыи ублажати,

Не престань воскреслого Пана величати (УП-2, с. 173). Підсумовує виклад перший Юнак, після чого хор юнаків разом виголошує віршове привітання королю Сигізмунду, сенаторам, шляхті, братству, жертводавцям.

«Разговор Великороссии с Малороссией)» Семена Дівовича

Твір датовано 21 вересня 1762 р. Його написав Семен Дівович - перекладач генеральної канцелярії у Глухові.

Основним джерелом історичних фактів і подій стало для Дівовича «Краткое описание Малороссии», компілятивний твір невідомого автора, складений у 1734 р. Використано також інші джерела, серед них літопис Григорія Граб’янки. Твір місцями близький до «Історії Русів».

Твір великий за розміром - налічує 1278 віршових рядків. Діялог провадять два персонажі - Великоросія та Малоросія. Головний учасник розмови - Малоросія. Її мовна партія обіймає 1199 рядків. Відповідаючи на питання й закиди Великороси, Малоросія нагадує основні події української історії з найдавніших часів. Наголошується на давності історії й насиченості її прикладами мужньої боротьби за існування. У промові Малоросії використано хозарський міф:

М.Р.: От древних казаров род веду и начало Названий сперва было у меня немало;

Ибо по полунощных рассеянна странах,

В готских, жмудских и других слыла я именах...

От рассеяний Малой Россиею слыву,

Издавна своими было вождями живу

И неприятелям многим сопротивлялась,

Сильно, храбро и бодро с оными сражалась,

Потом к польским королям стала уж надлежать,

А оттуда отдалась других царей искать (XVIII ст., с. 384). Малоросія відповідає на питання про її назву, про підпорядкування, чисельність війська, його устрій і характер підготовки, походи й військовоначальників, здобуті перемоги, колишніх володарів України.

Особливо палкі відповіді даються Малоросією на такі закиди опонента (Великороси):

- що переходи від одного монарха до іншого викликані свавільністю України та її небажанням коритися самодержавній владі;

- що Україна тому поєдналася з Росією, що не могла сама захистити себе;

- що Україна сама не зможе здобути перемоги над ворогами;

- що Україна зрадила московському цареві за гетьмана Мазепи. Малоросія підкреслює рівноправний характер союзу двох народів

і те, що її союз із Росією був наслідком вільного вибору, а не вимушеного пошуку захисту:

Не тебе. Государю твоєму поддалась,

При котором ты с предков своих и родилась.

Не думай, чтоб ты сама была мой властитель,

Но государь твой и мой общий повелитель.

А разность наша есть в приложенных именах.

Ты Великая, а я Мала, живём в смежных странах.

Что ж я Малой называюсь, а ты Великой,

То как тебе, так и мне немало не дико,

Ибо твои пределы пространнее моих,

А мои обширности поменьше твоих.

Уже ль гора собою над холмом обладает?

Нет, нет! Но как сей, так и та к тому принадлежит.

Кто те почему-то во владении держит.

Так и мы с тобою равны и одно составляем,

Одному, не двум государям присягаем, -

Почему почитаю тебя равну себе.

Не говори: как обществу, поддалась и тебе! (XVIII ст., с. 394). Особливо наголошується на рівноправності аристократії. Малоросія звертає увагу співрозмовниці на те, що московський цар зберіг усі права й привілеї, надані шляхті польськими королями, й доповнив їх наданими за вірність дворянськими чинами.

їдко висміюється властиві російським чиновникам нахабство й зверхність стосовно українців, що виявляються навіть під час церковного богослужіння:

Сами святые места терпят твою норму:

Ты, вобравшись в церковь, прёшься в первую форму,

Не смотришь, кто б там же из моих не стоял,

Для майора ввесь мой малороссийский свет мал.

Спешишь напролом к священику по антидор³²²,

Толкаешься, кричишь: дайте чиновнику простор!

Боишься, чтоб кто с моих тебя не упредил,

Но болъш бойся, чтоб священника с ног не свалил.

А мои старшины учтивость наблюдают,

Сию неумеренность смехом провождают (XVIII ст., с. 396). Принагідно розповідається кумедний випадок, коли такий нахабний капітан, поспішаючи поперед інших до хреста, перечепився, упав і розбив собі носа та підбив око.

Торкаючись болючого питання про виступ гетьмана Івана Мазепи, Малоросія доводить, що це був особистий учинок гетьмана, але не вибір цілого народу. У відповідь на закид у зрадливості вона нагадує про антицарські виступи стрільців, бояр, князів Василя Голіцина й Василя Шереметьева, Лопухіна, ґрафа Петра Толстого, фельдмаршала Мініха та інших, названих на ім’я.

Дуже піднесено розповідається про військові битви та перемоги козацького війська, особливо за часів Хмельниччини:

Справедливость, однако, наша победитель,

Предстал нам Хмельницкий, общий наш свободителъ.

Пребудет память его у нас в роду родов,

Пребудет вовек и слава храбрых Козаков.

Защита наша, правда, не отъемлется нам,

Последует всегда погибель нашим врагам (XVIII ст., с. 393). Мова твору російська з численними українізмами.

³²² Часточки просфори, які роздаються мирянам після відпусту літургії при цілуванні хреста.