Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Міракль
Шкільна драма
Всі публікації щодо:
Давня українська література
«Про Олексія, чоловіка Божого» (1673)
Ориґінальна назва: «Алексій человѣк Божій». Драму поставлену в Києво-Могилянській колеґії до іменин московського царя Олексія Михайловича 17 березня 1674 р. (зустрічається й датування 1673 р.). Зберігся один рукопис, виданий Володимиром Рєзановим у 1928 р.
В основі сюжету лежить фабула популярного житія Олексія, чоловіка Божого. Невідомий драматург використав версію о. Петра Скарги з його «Житій святих» (1579), яку вже обробив був у віршовій формі єпископ Лазар Баранович (1670). Вона походить із сирійського переказу 450-475 рр. про анонімного праведника, названого Чоловіком Божим, що жив в Едесі й жебрав біля дверей церкви, а зібране роздавав злидарям. Перед смертю він розповів церковнослужителеві, про те, що сам походить з Риму, є сином багатих батьків і що сховався, аби уникнути одруження й зберегти чистоту. Ця розповідь після його смерти була повідомлена єпископові.
Запис житія відомий уже з VI ст. Згодом первісний сюжет обріс багатьма додатковими деталями у грецьких, латинських і сирійських джерелах, що виникали переважно в IX ст. У середньовічних житіях праведник має ім’я Олексій. Він зникає з Риму й повертається, ніким не пізнаний, аби ще сімнадцять років жити під сходами батьківського дому. А свою історію Олексій записав на аркуші паперу, знайденому в його руках після смерти.
Після короткого прологу сюжет драми розгортається в кількох діях та актах (видоках). На початку ангели Рафаїл та Гавриїл розмовляють про чесноту чистого (безшлюбного - в церковних текстах «ангельського») життя праведників і звертаються до Олексія із заохоченням до збереження чистоти, у другому акті з’являється низка алегоричних персонажів: Щастя, Фортуна, Віртус330, Нищета убогая, а також богиня Юнона та персоніфіковані образи грецьких провінцій - Беотія, Лаконія, Евбея. Вони змагаються за вибір життєвої дороги Олексія. Зрештою, він вирішує вчинити, як порадила Цнота (Віртус):
Пойду сим путем узким, котрий ведет к небу,
А тую пространную кидаю дорогу.
Далей ся от сего дня в свѣте не забавлю,
Всю єго славу i вcѣ роскоши оставлю331.
Третій акт показує підготовку до весілля. Римський сенатор («боярин») Євфиміян збирається одружувати сина Олексія. Він розмовляє з дружиною Аглаїс (Аглаєю), а потім запрошує сина й повідомляє про свій намір. Олексій не може опиратися волі батьків, але його зміцнює в дотриманні обіту чистоти архангел Михаїл. У сцені «Игранье свадбы» вводиться кілька типізованих персонажів простолюду: Мужики, Слуги. Вони розважаються у звичайний спосіб: п’ють, танцюють, а потім сваряться і б’ються між собою. На завершення Мужик 5 перепрошує глядачів:
Хмел - не вода, як кажут. Панове! Пробачте,
А на их пьяных за то дивоват не рачте!332
330 Лат. Virtus - чистота, цнота.
331 Резанов В. І. Драма українська. 1. Старовинний театр український. - К., 1927. - Вин. 5. - С. 135.
332 Там само. - С. 153.
У четвертому акті Олексій іде з дому. Він міняється одягом із жебраком і, за порадою архангела Уриїла, простує до Едеси, в місто, що перебуває під покровою Пресвятої Богородиці. Завершує дію п’ятий акт, у якому батьки Олексія довідуються про вчинок сина й оплакують розлуку з ним.
Друга дія починається з наради в римського імператора Гонорія, до котрого приходить Олексіїв батько зі своїм горем. Імператор посилає вояків на розшук Олексія. Слугм розходяться навсібіч і знаходять Олексія перебраним у жебрака. Вони не пізнають Олексія й навіть дають йому пожертву. В третьому акті покинута наречена, а в четвертому акті й Євфиміян отримують звістку про те, що Олексія не вдалося знайти. Наречена голосить:
Юже мнѣ, вижу, тя не оглядати,
Але во вся дни по тобѣ ридати!
Вижу, Алексие, мнѣ с тобою не жити,
Лечь як сыногорлицы по тобѣ тужити333.
П’ятий акт починається зі сповіщення про чесноти Олексія ангелом Уриїлом. До Олексія звертаються один і другий прохачі. Стривожений шаною, Олексій залишає Едесу й іде до Риму. Всупереч географічним відстаням у реальному світі, театральний простір робить Едесу мало що не сусіднім із Римом містом, яке Олексій бачить зі свого добровільного вигнання. Олексій приходить до батька і той, не пізнавши сина, дозволяє йому оселитися при дворі, зробити собі курінь і обіцяє присилати хліба. Слуги приносять Олексієві злиденну поживу. Тут з неба чується голос: «Прийдете ко мнѣ всѣ труждающися и обремененный, и Аз упокою вы»334. Олексій передчуває смерть і просить слугу принести тростину, папір і чорнило. Він описує своє життя й проголошує:
Время моє приспѣло; юж сей cвѣт жеґнаю;
Єднак же не овшеки єго оставляю:
Тѣлом бовѣм отхожу, духом в нем жит буду,
За Рим и ввес мир Бога молить не забуду335.
В останній дії імператор, Євфиміян з дружиною та Олексієва наречена дізнаються про смерть Божого Чоловіка і знаходять його тіло біля Євфиміянового дому. Слуга розповідає:
Добре справлялся; жил барзо цнотливе;
Вси скорби поносил терпливе...
Хлѣба і воды вкушал непомногу,
Тылко молился безпрестанно Богу,
И уже близко пред смертью своєю
Написал о чомс картку и умер с тоєю336.
Імператор бере з рук померлого аркуш паперу («хартію») і дає канцлерові прочитати. «Лист святого Олексія» - прозова вставка, яка викладає історію життя святого й переривається плачем батьків і нареченої. Риторична форма їхніх монологів відтворює стилістику фольклорних голосінь. Тіло померлого виносять зі сцени. Імператор потішає родичів.
333 Там само. - С. 173.
334 Там само. - С. 177. Пор.: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11:28).
335 Там само. - С. 178.
336 Там само. - С. 182.
Драма завершується монологом Олексія, який промовляє його з неба, стоячи посеред ангелів. Монолог звернений до царя Олексія Михайловича, єдиного православного монарха, «котрому ровный не єсть иный». Цар порівнюється з Атлантом, що в давньогрецьких міфах тримає на своїх плечах небо, та з рівноапостольним Костянтином Великим, який проголосив християнство державною релігією в Римській імперії. Олексій обіцяє тезоіменитому цареві:
... Я при тобѣ стану,
Яко при православном монарсѣ и пану;
Буду горячо Бога о тоє благати,
Бы победу рачил ти над врагами дати337.
До цього монологу додається «Навѣршение рѣчи», що підсумовує сюжет і дякує глядачам, бажаючи їм майбутньої зустрічі зі святим Олексієм у Небесному Царстві. Вистава порівнюється з дзеркалом, у якому показали героя. Так вводиться ще один ключовий образ барокового культурного коду, що допомагає сприйняти умовність мистецької дії та її зв’язок з реальністю.
«Володимир» Феофана Прокоповича (1705)
Оригінальна назва: «Владимир, всіх словеноросійських стран князь і повелитель, от невірія тьми во великий світ євангельський духом святим приведен в літо от Рождества Христова 988; нині же у преславной академії Могило-Мазеповіанськой кієвськой, привітствующой ясневельможного єго царського пресвітлого величества войська Запорозького обоїх стран Дніпра, гетьмана і славного чину святого Андрея-апостола, кавалера Іоанна Мазепи, превеликого своєго ктитора, на позор російському роду от благородних російських синов, добрі здє воспитуємих, дійствієм, єже от поетов нарицаєтся трагедокомедія, літа Господня 1705, поля з дня, показанный».
Авторське визначення жанру, «трагедокомедія», використовується ним у сенсі, пропонованому в курсі поетики. На основі античної традиції, представленої, зокрема, п’єсою Плавта «Амфітріон», Феофан Прокопович звертав увагу на те, що в трагікомедії «змішувались смішні речі, дотепність з поважними і скорботними і низькі особи із знатними»338. Твір поставлено в Києво-Могилянській академії З липня 1705 р. з нагоди відвідин школи гетьманом Іваном Мазепою. У пролозі до глядачів проголошується ідея успадкування Володимирової слави українським гетьманом. Автор, звертаючись до Мазепи, нагадує, що йому «строєніє сего отчества Владимирового по царю от Бога врученно єсть, і Владимировими ідяй равними єму побідами, равною в Росії ікономією, лице єго, яко отчеськоє син, на тебі показуєш» (XVIII ст., с. 258). На підставі цього він закликає: «Зри себе самого в Владимирі, зри в позорі сем, аки в зерцалі, твою храбрость, твою славу, твоєй любви союз з монаршим серцем, твоє істинноє благолюбіє, твою іскренную к православной апостольской единой кафоличеськой вірі нашей ревность і усердіє» (XVIII ст., с. 258).
337 Там само. - С. 186.
338 Див.: Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII cт. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. - К.: Наук. думка, 1983. - С. 144.
Твір має п’ять дій. Автор намагається дотримуватися декларованої в поетиці теорії «трьох єдностей» (часу, місця, дії). Він обмежує перебіг сюжету кількома днями, протягом яких відбувається перехід князя Володимира й підлеглої йому землі від язичництва до християнства. Простір дії обмежений стародавнім Києвом: княжим палацом і володимирською гіркою. Історичною основою сюжету виступає «Синопсис», де детально переказувалися літописні версії Володимирового хрещення та описувалися дохристиянські вірування Руси. Використовується досвід агіографічної інтерпретації житія Володимира Великого.
У першій дії дух Володимирового брата Ярополка, вбитого під час боротьби за київський престол, виголошує монолог, звернений до поганських ідолів, а потім розмовляє із жерцем Жериволом про небезпеку для язичництва. Дух Ярополка, язичника, перебуває в пеклі й виводиться звідти ненавистю й безмежною заздрістю до Володимира. Ярополків дух з’являється у просторі, оцінюваному середньовічною свідомістю як демонічний, - серед ідолів, встановлених на старокиївській горі поганами. Ярополк описує власні посмертні страждання в пеклі та велич княжого палацу, звідки керує державою його брат, якого Ярополк вважає за свого вбивцю. Він шукає союзників серед ідолів, звертаючись до Перуна:
Что вам мниться? Тебі же найпаче, державний
Перуне? Виділ єcu, когда мя злославний
Убиваше мучитель, і стріл огневидних.
отнюд не пустил єcu і сим всіх безбідних
Розбойников сотворил. Вижд, что імат бити:
брат мой тебе самого хощет сокрушити (XVIII ст., с. 260). Тут з’являється жрець («волхв») Жеривол, що служить Перунові й, за словами Ярополка, має силу викликати з пекла духів померлих і бісів. Сам Жеривол зізнається, що став рабом сатани й має силу завдяки присланному князем зла «злату сосуду» з чарівною рідиною.
Ярополк повідомляє Жериволові, що прийшов із пекла, аби попередити його про тривожну чутку: князь Володимир
Християнський закон восприяти Умисли, от богов же всячеськи отстати Хощет (XVIII ст., с. 263).
Жеривол підтверджує ці чутки власними спостереженнями: князь Володимир останнім часом охолонув до поганських ідолів і вже не присилає їм багатих жертв. Засобами бурлескної поетики описується присланий на жертву Перунові старий цап, який навіть не дочекався, доки його заріжуть, а помер власного смертю:
Даде вчера єдного козла, тако худа,
тако престарілого, тако безтілесна,
Тако ізнуренного, ізсохша, безчесна,
тонка, лиха, немощна, безкровна, безплотна, -
Єще ножа не приях, а смерть самохотна
постиже єго. Гнів ли уби его божий,
Іли яко не бі в нем, кромі лихой кожи
і под кожею костей, тілесе ни мало (XVIII ст., с. 263).
Обурений намірами Володимира Жеривол обіцяє скликати з безодні, печер, гробів злих духів, зібрати змій, перетворити день на ніч, але зупинити князя в його наверненні.
Друга дія побудована як діялог між трьома поганськими жерцями (Жериволом, Куроядом і Пияром) та викликаними Жериволом бісами світу, тіла й хули (огуди). Події відбуваються на свято «молнієлучного» бога грому Перуна. Курояд приголомшений новиною, яку почув від Пияра: свято доведеться відмінити, бо Жеривол не готовий їсти. Курояд заперечує, розповідаючи, що в Жеривола не може бути такого стану, він їсть навіть уві сні. Однак Жеривол справді був зайнятий іншим: він скликав у пущі злих духів. Сам Жеривол, з’явившись на сцені, розповідає, що почув від духів обіцянку прислати трьох бісів світу, тіла й «противства Божія», аби діяли на найслабші сторони князя Володимира:
Яко князь ваш Владимир, іже скорб толику
наводить, страсть імієт зільну і велику
Ко похоті тілесной і ко мирской власті.
Того ради цариков, іже тіми страсті
Владіють, звати треба. Тріє суть: біс мира,
біс плоті, біс противства Божія (XVIII ст., с. 269).
Цим нагадується про відзначувані літописами й «Синопсисом» жонолюбство князя Володимира та його жадобу до влади. Жеривол піснею закликає пекло на допомогу. Біси, що з’явилися на сцені, наводять кожен свої арґументи проти прийняття князем християнства. Біс світу зі зневагою говорить про простих трудівників, що стали апостолами, - рибалку Петра, ремісника Павла, про немічність розіп’ятого злидаря Ісуса Христа, й висловлює певність: могутньому правителеві не личить схилятися перед такими особами. Біс хули обіцяє скористатися давніми гріхами Володимира й, оволодівши його серцем, вселити у князя богоненависницькі думки, зробити Володимира рівним не святому царю Костянтину, котрий запровадив у Римській імперії християнство, а пізнішому римському імператорові Юліяну Відступнику, організаторові язичницького реваншу. Біс тіла ж нагадує про похітливість князя, про його 300 жінок, і розповідає, як сварка за жінку стала причиною війни між двома князями, що обернулася пролиттям крови незліченних жертв війни.
У третій дії сцена переноситься у княжий палац. Вводиться найбільша кількість персонажів, поляризованих відповідно ставлення до християнства. Князеві Володимиру, його синам (згодом канонізованим) Борису й Глібу та грецькому проповіднику (Філософу) протиставляються троє жерців. Спершу подається розмова між князем Володимиром, Борисом і Глібом. Вони обговорюють зустріч із візантійськими посланцями і насамперед промову місіонера Філософа, котра глибоко зворушила князя.
У цей час приходить Жеривол. Він намагається зворушити князя Володимира, розповідаючи йому про хворобу богів. Коли ж князь запитує, чи не можуть вони померти, Жеривол не дуже логічно заперечує, доводячи однак, що єдине, що шкодить богам - брак жертв. При цьому, як і в «Синопсисі», перелічуються поганські боги: Позвізд, Купало, Мошко (власне, Мокош), Коляда, Волос і, звичайно, Перун. Князь натомість пропонує поморити цих богів голодом, аби померли й не тривожили Жеривола. Слова князя сповнені іронії.
Очікуючи на прихід Філософа, князь пропонує Жериволові приєднатися до розмови з ним. Але диспут, улаштований князем, засвідчує цілком різне розуміння Бога християнським місіонером і поганськими жерцями. Жеривол висловлює арґументи, які йому здаються неспростовними: християни мають лише одного Бога, язичники ж багатьох, християнський Бог не споживає жертв, поганські ж охоче їдять гусей, курей, корів, волів, ще й упиваються медом, християнський Бог невидимий, ідоли ж цілком матеріяльні, «черні суть і темні», як зауважує Філософ. Почувши таке, князь змушений вигукнути:
Престани! Стижуся
красномовства твоего (XVIII ст., с. 283).
Після цього Володимир залишається з Філософом та обома синами. Філософ іронізує з приводу обмежености Жеривола, князь же зізнається:
Сіє возписати
не требі єсть закону, ниже порицати
Державу нашу: род наш жесток, і безсловний,
і письмен ненавидяй - сему єсть виновний (XVIII ст., с. 284).
Таким чином, забобонність і обмеженість духовенства пояснюється браком просвіти. Ідеали, які мотивуватимуть творення просвіченого абсолютизму у XVIII ст., стають головним рушієм духовних шукань князя. Розмова набуває форми катехитичної бесіди. Князь розпитує Філософа про істоту Бога: як знати, що Він існує, коли Він невидимий; чому творцем усього безміру істот є Єдиний Бог; звідки відомо про майбутнє життя й прийдешній світ. Філософ докладно відповідає на них, доповнюючи відповіді розповіддю про триіпостасність Бога, про спасительну місію Ісуса Христа й про майбутній останній суд.
Четверта дія відносно коротка. В ній передається боротьба князя Володимира зі спокусами. Спершу Володимир розмовляє з Борисом і Глібом про враження від почутого. Князь переказує сон, у якому бачив «ні- коєго чорного мужа», котрий водив його дух пустельними місцями, чув громи й собачий гавкіт, відчував жар вогню. Сини заспокоюють князя: бісівські спокуси не зможуть заподіяти лиха духовно озброєній людині. Володимир відсилає синів і залишається сам. Його внутрішні боріння, спрямовані проти підступних думок і спокус, передаються монологом. Князь занепокоєний тим, чи не буде прийняття нової віри на шкоду прославленій перемогами Руській державі, на ганьбу предкам? Куди подіти 300 жінок і чи вдасться протистояти тілесній пожадливості? Врешті князь покладається на Христа й вирішує йти за Ним:
О нечувства моєго! Кого аз стижуся
І пред ким? Во студ мні єсть, безумну, Цар вишний?
Честен же мниться бути лукавий і грішний
Род сей? Не тако. Всюду да проходять вісти.
о мні: се яві іду Христа ісповісти (XVIII ст., с. 293).
Опонує Володимирові від імени всіх спокусників алегоричний образ Прелести, яка співає разом із хором поданий наприкінці дії кант «Возврати, Владимире, возврати біг спішний».
У п’ятій дії сцена знов повертається із княжого палацу на київську гору, де стоять поганські ідоли. В діялозі Курояда й Пияра розповідається з бурлескними деталями та подробицями про припинення ідолопоклонства. Князь заборонив приносити жертви, і тепер Курояд мусив ходити купувати кури в село. Понівечений ідол Ладо вже не може танцювати, Мокош уже не відчує диму кадила, Позвізд кульгає. Старший жрець, Жеривол, зникає і не з’являється більше в цій дії. Про нього розповідає Пияр:
Впаде во премногу
Болізнь от скорбей многих і єдва возможет
убіжати от смерті. Зіло бо не может
Ясти, ні вкуса чуєт; третій день минаєт,
отнель он єдиного токмо пожирает
Бика на день (XVIII ст., с. 296-297).
До жерців долучається дружинник Мечислав і вождь Храбрий, які прийшли простежити за виконанням наказу князя. Вони змушують Курояда й Пияра самим знищити ідолів. Жерці ухиляються, а потім намагаються залякати воїнів неминучою карою Перуна: сонце сховається, Дніпро потече назад, Київ буде зруйновано землетрусом. Однак дружинники виконують княжий наказ попри облудні вигуки жерців, котрі нібито бачать початок катастрофи. Храбрий розповідає про хрещення Володимира. Після цього приходить Вісник, який сповіщає про прийняття князем християнського імени Василій і зачитує княже послання.
Драма закінчується кантом, котрий співають апостол Андрій і ангели. У канті перелічуються найважливіші події майбутньої історії Києва: мучеництво Бориса і Гліба, прославлення печерських угодників, знищення міста Батиєм. Раптом над майбутнім Києвом здіймаються дві величні постаті: митрополита Варлаама Ясинського й Івана Мазепи. Гетьман прославляється за переможні походи на турків, реставрацію Києво-Печерського монастиря, відновлення Переяславської єпархії, а особливо ж - за опіку над Києво-Могилянською академією. Його постать підноситься над київськими спорудами:
... Над всіми же сими
Храминами зиждитель Іоанн славимий
Начертан зрится. Боже дивний і великий,
Откривий мні толику радость і толикий
Світ на мя ізлиявий! Даждь кріпость і силу,
Даждь многоденствіє, даждь ко всякому ділу
Поспіх благополучний, брань всегда побідну!
Даждь здравіє, державу, тишину безбідну!
Даждь сія царю Петру, от Тебе вінчанну,
І єго вернійшему вождю Іоанну! (XVIII ст., с. 304).
Фундаментальною проблемою для літературознавця є характер і зміст авторських алегорій. Очевидно, що поганські жерці з прикметними для класицистичної драми іменами-характеристиками Жеривол, Курояд, Пияр є постатями наскрізь алегоричними, втілюють відразливі риси обмеженого й прагматичного християнського духовенства. За умов протистояння, що розгорталося між московським царем-реформатором Петром І і консервативним російським клиром, найбільш спокусливим є пошук паралелей між Володимиром і Петром І та їхніми опонентами в X ст. (поганські жерці у драмі) та у XVIII ст. (консервативне духовенство). Подальша доля Феофана Прокоповича, котрий у 1710-1720-ті рр. став ідеологом руйнування традиційної церковної структури й заміни її на устрій підлеглої монархові державної Церкви, нібито підтверджує такі паралелі. Однак не можна іґнорувати авторської посвяти драми, адресованої все ж таки не Петрові І, а українському гетьманові, та цілком відмінної від Московського царства ситуації в церковному житті Гетьманщини на початку XVIII ст., до нещасливої для українців Полтавської битви.
Алегоризм центрального конфлікту незаперечний. І присутність у ньому чільної для Росії дилеми вибору між інтеґруванням у європейську цивілізацію та збереженням ксенофобічного традиціоналізму очевидна. Та все ж таки механізми формування алегоричних сенсів конфлікту й персонажів драми узалежнюються головно від київських, а не чужих тоді для Феофана Прокоповича і його глядачів московських реалій. «Зри себе самого в Владимирі», - цього авторського звертання до гетьмана Івана Мазепи не можна іґнорувати. Саме реформи Івана Мазепи, його широкомасштабна меценатська діяльність і приховані спроби збереження державної самобутности Гетьманщини як феномену європейського пограниччя з чужою цивілізацією, котрим протистояли в Україні конформісти із сектярською вдачею, дозволяють ототожнювати його з головним персонажем драми.
У будь-якому разі, непростимим спрощенням складної художньої концепції автора було б зведення алегоричного підтексту драми до ілюстрування певних актуальних суспільних проблем. Конфлікт між двома групами персонажів драми - це відображення споконвічного протистояння консерватизму і новаторства, праґматизму і жертовністи, неуцтва й освічености. Для України ж його істотним нюансом є протистояння між європейським і євразійським векторами розвитку з перспективою інтеґрування до цивілізаційного простору Європи або ж східних деспотій. Цей вибір мали робити і сам Феофан Прокопович, і його персонажі.
