Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Архиєпископ Георгій Кониський
Мораліте
Шкільна драма
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Георгій Кониський народився 9 (20) листопада 1717 р. у шляхетській родині в Ніжині. Хресне ім’я - Григорій. Протягом 1728-1743 рр. він навчався в Києво-Могилянській академії. У 1744 р. прийняв монаший постриг і почав викладати в академії поетику. Згодом Кониський викладав також філософію, богослов’я, склав інструкцію до читання інших навчальних курсів і кілька учбових програм, заохочував заняття музикою та живописом. Георгій Кониський був рукоположений у священичий сан 1747 р. і тоді ж призначений префектом Києво-Могилянської академії. В 1751 р. він призначається настоятелем Київського Богоявленського монастиря, входить до Київської консисторії, а наступного року стає ректором академії й архимандритом.
Під час викладання в Києво-Могилянській академії Георгій Кониський уклав курс поетики «Настанови поетичного мистецтва» (1746), курс риторики, два курси філософії (один з них видано 1990 р. у перекладі українською мовою), перший в Україні систематичний курс православного богослов’я «Християнське православне богослов’я» (1759, латинською мовою). Він перекладав псалми, писав силабічні вірші. Серед його книг лише одна, драма «Воскресіння мертвих», є відомим літературним твором. Решта праць мають богословський і суспільно- церковний характер. Це посібник «Про посади парафіяльних пресвітерів» (1776), збірник документів «Права і вольності тих, хто сповідає греко-східну віру в Польщі та Литві» (1767, польською мовою). Перші видавці «Історії Русів» (1846) вважали Георгія Кониського автором і цього твору, але згодом їхню гіпотезу було цілком спростовано.
Після прийняття унії Львівською, Перемиською і Луцькою єпархіями єдиною православною єпархією на терені Речі Посполитої лишилася Могилівська. Її єпископ помер 1754 р., і на могилівську кафедру було поставлено о. Георгія Кониського. Архиєрейську хіротонію було відправлено в київському Свято-Софійському соборі 20 серпня 1755 р.
Очоливши православну спільноту Речі Посполитої, єпископ Георгій насамперед подбав про її церковне виховання й освіту. У Могилеві відкривається друкарня (1757), де було опубліковано «Катехизис» і «Поетику» Феофана Прокоповича, семінарія (1759). Організуються школи в Бихові, Гомелі, Мстиславі, Орші тощо. Споруджуються новий Преображенський кафедральний собор, консисторія, семінарія, єпископська резиденція. Єпископ невтомно проповідував. Він зібрав надзвичайно багату бібліотеку, в якій налічувалося 1269 книг і 241 рукопис.
Дбаючи про унормування становища православних у Речі Посполитій, владика збирав і упорядковував архівні матеріали, частково видані у книзі «Права і вольності тих, хто сповідає греко-східну віру в Польщі та Литві» (1767). Він виступав з промовою на коронації російської імператриці Катерини II (1762), зустрічався з польським королем Станіславом Авґустом Понятовським (1765), брав участь у засіданнях сейму, подав королю «Меморіял про кривди православних» з 20 пунктів, а згодом розробляв статті до «Вічного трактату» 1768 р., за яким православним у Речі Посполитій було ґарантовано права, рівні з католиками.
У зв’язку із загостренням суспільної кризи в Речі Посполитій єпископ Георгій Кониський переїхав 1768 р. до Смоленська (Російська імперія). Він вітав перший поділ Польщі 1772 р., уподібнюючи його звільненню обраного народу з єгипетської неволі. Могилівська єпархія була розширена, стала іменуватися Могилівською, Мстиславською і Оршанською. Владика очолює навернення білоруських уніятів на православ’я, зводиться 1783 р. у сан архиєпископа та входить до Священного Синоду.
Помер Георгій Кониський 2 лютого 1795 р. у Могилеві. Білоруський екзархат РПЦ у 1993 р. прославив архиєпископа як святого серед собору білоруських святих. Складено житіє, акафіст, свт. Георгієві присвячуються нові білоруські храми.
«Воскресіння мертвих» (1746)
Оригінальна назва: «Воскресеніє мертвых обще убо всѣм будущоє, но страждущим всѣм неповинно в вѣцѣ сем блаженно, а обидящим гибелно». Автор датує твір 1746 р. Драму було поставлено в Києво- Могилянській академії 1747 р. У списку 1793 р. додається жанрове визначення: трагедокомедія.
Пролог і епілог є не в усіх списках. Це дозволило Володимиру Рєзанову припустити, що вони додані пізніше. Пролог прямо й безпосередньо виявляє дидактичну настанову драми: неминучий суд і відплата за лихі вчинки прийде до всіх, незалежно від того, чи хочуть вони в це вірити. Там же вказується й на авторське розуміння драматургічного мистецтва, виразно забарвлене впливом Просвітительства:
А комѣков свойственна должност сицевая,
Єже учить, в обществѣ нравы представляя339.
Перша дія надає сюжетній частині притчевого, алегоричного характеру. На сцені показується зустріч землероба зі священиком. Землероб говорить народною мовою, на відміну від решти персонажів. Він повертається з поля, де оглядав весняні сходи:
Не умерло знат в земли зерно анѣмало:
Ба умерло все, да все ж и пооживало340.
Це змушує пригадати повчання священика:
Будто и тѣло наше, хоча й гноєм станет
По смерти, но яко зерно на страшный суд встанет.
Селянин розмірковує:
Чи так, як стебло стеблу, и ми вcи встанем?
Равни єдин другому?
339 Рєзанов В. І. Драма українська. 1. Старовинний театр український. - К., 1927. - Вип. 6. - С. 157.
340 Там само. - С. 158.
Тут нагоджується священик, і Землероб адресує питання до нього. Священик пояснює вчення Церкви про необхідність страждань і смерти для майбутнього воскресіння. Як зерно, зогнивши, дає початок новому життю, так і людина починає справжнє життя лише по смерті. Тоді, в іншому житті, отримають відплату і добрі, і злі:
Священик:
А як пшеницю свозим в дом, користи ради,
Так Бог благих заберет до Своєй огради.
А злим тоє учинит, что ти в своєм домѣ
Чиниш, як некористним, плѣвам и соломѣ:
В пещь их адську, як снопов, велит положити,
Где будуть з діяволом во вѣки горѣти.341
Наприкінці першої, другої, четвертої, п’ятої дій вміщено по одному канту. В канті з першої дії розробляється її провідний мотив: алегорична картина зогнилого в полі зерна як ключ до загадки переходу людини у вічність:
Війди на степ и поле, посмотри на ниви,
Испитай, что дѣєтся с твоими засѣви:
Гніют зимою,
Растут весною,
Так и ти истлѣєш,
Послѣжде имѣєш
Ожить по-прежнему цѣл342.
Неминучість приходу смерти й воскресіння слідом за минущим життям ілюструється також образом заходу й нового сходу сонця. Крім того, в канті наводиться за приклад воскреслий Лазар, що вийшов із гробівця на голос Христа. Євангельські алюзії сполучаються з образом майбутнього загального воскресіння, коли на ангельський голос померлі встануть на суд, і тоді «всяк от нас // воспріимет в награду // муки чи отраду».
Друга дія розробляє основну сюжетну лінію: протистояння Діоктита (з грецької «διώκτης» - «переслідувач, гнобитель»343) й Гіпомена (з грецької «υπоμένоς» - «той, що терпить344). Попри наявність західноєвропейських і польських відповідників до сюжету української драми, її конфлікт міг мати актуальні суспільні джерела. Ще Павло Житецький у 1899-1900 рр. відзначав безпосередній зв’язок драми Георгія Кониського «з тогочасною українською дійсністю, коли на всьому просторі України сильні люди, без всякого суду і права, з ґвалтовним нападом захоплювали у слабих поля, луки, ліси, млини і всяке добро»345. Згодом ці міркування активно визискувалися соціологічним літературознавством XX ст. для пошуку класових витоків конфлікту драми «Воскресіння мертвих».
341 Там само. - С. 159.
342 Там само. - С. 160.
343 Вейсман А. Д. Греческо-русский словарь. - СПб., 1899. - С.337.
344 Там само. - С. 1293.
345 Житецький Павло. «Енеїда» Котляревського у зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. // Житецький Павло. Вибрані праці: Філологія. - К.: Наук, думка, 1987. - С. 158.
Звичайно, спроби надати протистоянню Діоктита й Гіпомена класового характеру виглядають непереконливо. Коли Гіпомен перелічує відібране в нього майно, стає очевидним, що він був людиною заможною. Діоктит відібрав орні землі, ліс, луки, млин, став, сад, потім же вночі напав на маєток Гіпомена. Про все це ми довідуємося з монологу Гіпомена. І ось на сцені з’являється Діоктит. Він разом зі слугами нападає на Гіпомена й наказує кинути того до в’язниці. Коли ж Гіпомен загрожує судом, Діоктит цинічно розмірковує про продажність суду:
Ослѣплю очи дарми, руцѣ плѣно мздою, -
Хотя бы он и святій, потягнет за мною346.
Кант, уміщений після третьої дії (в окремих списках після другої), розробляє мотиви майбутнього суду, другого приходу Христа, потойбічного життя, неминучости відплати й незрівнянности земних благ з небесними.
Лучше от міра к Богу приступити,
Мал час сей Єму послужити
А Он человѣку
Дати в оном вѣку
Вся вѣчна обещаєт.
Потерпим в сей жизни
Бѣди, укоризни,
Всю напасть и вражду,
Алчбу и жажду:
Нехай наситимся:
Нехай насладимся
Безконечно о Бозѣ347.
346 Резанов В. І. Драма українська. 1. Старовинний театр український. — Вип. 6. - С. 162.
347 Там само. - С. 164.
Третя дія побудована у формі розмови алегоричних персонажів: Терпіння і Відради. Терпіння волає до Бога, протиставляючи праведність життя Гіпомена злочинам Діоктита. Воно запитує: чому ж справедливий Суддя не покарає злочинця й не винагородить праведника? Відповідає Відрада, пояснюючи, що Бог чекає на покаяння до останньої миті, сподіваючись на навернення злочинця, а тому бариться з карою. Натомість Гіпомен за кожне гідно пережите випробування одержить щедру винагороду:
Не радуєтся бо Бог, як кто погибаєт,
Тѣм и преведній гнѣв свій далѣй отлагаєт.
Не зараз же и благим обик награждати,
За болшо терпѣніе болшую отдати
Честь хотя. Что думаєш, когда Гипомену
За шмат, за пядь ґрунта всю покорит вселенну?348
У четвертій дії зображується смерть обох головних персонажів. Персоніфікований образ Смерти не виголошує жодної репліки. Смерть безмовно стинає косою спершу - у в’язниці - скатованого Гіпомена, а потім і Діоктита, який намагається забутися в пиятиці. Помираючи, Діоктит бачить Гіпомена у світлих шатах. Гіпомен помирає з молитвою, і два побожні Жебраки ховають його. А слуги Діоктита відразу після смерти пана кидаються грабувати його майно. Наступний кант зображує невблаганність Божого суду й суворість кари грішника:
Вседневно
Огнь ревно
Истъ тѣло, -
Да u цѣло
Вящших мук ради,
Червь неусипаяй
Гризет непрестаяй;
Огненная купель
Cѣpa да жупелъ
Во aдѣ,
Во смрадѣ,
Во муках,
В гадюках
Нѣстъ там пощади!349
Остання, п’ята дія засвідчує тріумф вищої справедливости. Вона побудована як алегорична інтерпретація євангельської притчі про багатія й Лазаря: «Помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. В аді, терплячи тяжкі муки, зняв він очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні, і він закричав уголос: Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся в полум’ї цім. Авраам же промовив: Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. А крім того всього між нами й вами вирита велика пропасть, тож ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть; ані звідти до нас не переходять» (Лк. 16:22-26). Щоправда, у драмі Георгія Кониського Діоктит і Гіпомен зустрічаються. Діоктита приводить із «геєнської отхлані350» диявол, Гіпомен же в сяйві райського світла приходить із ангелом, щоб обидва переконалися в неминучості відплати за добрі й лихі вчинки.
348 Там само. - С. 166.
349 Там само. - С. 173.
350 Отхлань (польськ. otchlań) - прірва, безодня.
Райське життя, осяяне присутністю Божої ласки, позначене мотивами світла, неземних радощів. Мотив світла з’являється навіть у самовикривальному монолозі Діоктита:
Аз заблудих от пути правди, ослѣпленній
И от Солнца истинни не бых просвѣщенній.
Се яко в поднебесних молнія блистает,
Сице Гипомен нинѣ лучами сіяет!351
Гіпомен зображує прекрасний світ Небесного Царства як цілковиту альтернативу земному, де кожна його втрата щедро компенсується Богом:
Ґрунта мои нинк суть небеса широки;
Лѣс мой - Едем прекрасній стоит на Востокк;
Мелници мои - свѣтил небесних кружала,
Пруда води животной чистѣе криштала;
Дом мой - чистоє злато, камень многоцѣнній;
Домашніи - прекрасни ангелскіє чини352.
Картини радісного райського життя подаються і в заключному канті. 12-рядковий епілог констатує алегоричний характер твору, в якому в особах Діоктита й Гіпомена відображено приклад посмертної долі всіх людей. Правдивість сюжету забезпечується його відповідністю Святому Письму:
Толико можем сіє утверждать свободно,
Слико єст з Священним Писанієм сходно:
Притвор бо сей на прямой положен основѣ, -
Что глаголет, то стоит и в Божіем словѣ353.
Драматургічний текст виявляється проекцією в конкретну суспільно-культурну площину релігійної концепції, що набуває предметного вияву на сцені. Алегоризм і морально-дидактичне спрямування драми-мораліте міцно пов’язуються між собою, мотивуючись самою художньою моделлю драми.
351 Рєзанов В. І. Драма українська. 1. Старовинний театр український. — Вип. 6. - С. 176.
352 Там само. - С. 177.
353 Там само. - С. 180.
