Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Інтермедії до драм Митрофана Довгалевського
Інтермедії
Шкільна драма
Всі публікації щодо:
Давня українська література
До кожної з драм Митрофана Довгалевського було додано по п’ять інтермедій, не пов’язаних із текстом навіть так опосередковано, як розважальні сценки до драми Якуба Ґаватовича. Авторство самого Митрофана Довгалевського сумнівне: ймовірно, інтермедії писалися студентами.
П’ять інтермедій (1-5) було поставлено на Різдво Христове в 1736 р. між діями містерії «Комичеськоє дійствіє», а ще п’ять (6-10) - між діями драми «Властотворний образ», що ставилася на Великдень 1737 р. Інтермедії Митрофана Довгалевського написані 13-складовим силабічним віршем з парним римуванням рядків.
«Астролог між селянами»
В інтермедії п’ять типізованих персонажів: Астролог, Мужик із його товаришем Пархомом, Циган, Литвин. Гумористичний ефект побудований на взаємному нерозумінні персонажів і протистоянні різних етичних моделей: зверхність астронома, мотивована його шляхетським походженням і освіченістю, протиставляється безпосередній грубуватості й кмітливості селян, цигана й білоруса (Литвина). Засобом типізації виступає мова: селяни говорять народною мовою, часом навмисне згрубілою, мовна партія Литвина насичена білоруськими словами, астролог же розмовляє польською мовою, використовуючи латинізми (summam injuria rustikorum - найвища несправедливість мужицька, tyrandem - тиранство, rekreandi - відпочивати). Такий суржик, справді поширений у вчених колах Речі Посполитої, в літературному тексті перетворюється на макаронічну мову, що завжди свідчить про внутрішню роздвоєність персонажа, брак цілісного характеру. До цього долучається елемент гумористичної самохарактеристики, включеної до монологів астронома. Він заявляє, що має
Rozum Katona, mężnosć Hektorowa,
S panienskiey krwi iest mnie statura owa.
Znam, co się dzieię у w piekle у w niebie -
Fortuny nie mam у na krok u sobie!
Butów, sukienki a czapki nie pitay,
We wszystkim iestem, tak jak widzisz, witay355(Інтермедії, c. 99).
Відтак же образ Астролога набуває пародійного характеру, викликаючи аналогії із сатиричними характеристиками збіднілих, але неймовірно гордовитих шляхтичів з українського фольклору. Серед своїх фахових чеснот Астролог називає дуже прикметну для згаданого середовища: «Znam złotem szafować356».
Гордовита постава Астролога та його незрозуміла мова збуджують у співрозмовників упередження, а потім і ворожість. Вона посилюється після плутаної й неконкретної відповіді на актуальні для кожного питання: якої масти народиться лоша в циганової кобили, чи живі й неушкоджені білорусові бджоли, коли він має сіяти горох, чи стане полем Пархомова нивка. Селяни визнають Астролога за шахрая й вирішують провчити його. Напевне, інтермедія мала закінчуватися картиною прочуханки Астрологові.
«Загадковий сон»
Частина персонажів попередньої інтермедії з’являється і в наступній. Це той самий мужик, якому тепер дається ім’я Семен, його товариш Пархім, Циган. До них долучаються селянин на прізвисько Кузюберда, баба-ворожка Настя, Циганка. Засіб типізації через використання елементів етнічної мови застосовується тепер ощадливіше й лише в мові одного персонажа, Цигана. В його мовну партію вводяться елементи, часом суголосні непристойній українській лексиці, що мали б імітувати ромську мову. У той же час характерно, що в мові селян простежуються явні риси північних говорів.
Центральний мотив інтермедії характерний для фольклору. Мужик побачив загадковий сон і шукає, хто б його розгадав, кличучи почергово своїх приятелів, ворожку Настю. До гурту долучається Циган, який пропонує спитати Циганку. Та натомість непомітно краде хустку з-за пазухи в Мужика 1 (Семена). Циганку хочуть провчити, наміряються вести до війта, але Циган її визволяє.
Варто звернути увагу на бурлескно-травестійний характер мужикового сну, опис якого пародіює агіографічні мотиви видінь:
Бачишся, янгол з рогами прибрався до мене.
Сѣпає, торкає, кличе: «Устань лиш, Семене!»
Я швиденко кинувся, всюди озираюсь,
А тут; що хивра хвата, я й не сподіваюсь,
За руку! Як же шпурне мною, як мячиком, на пул,
Дак у мене ис правоb ногы испав постул (Інтермедії, с. 103).
355 Розум Катона, мужність Гектора, // 3 дівочої крові у мене моя постать. // Знаю, що діється і в пеклі і в небі - // Долі не маю собі ні на крок! // Чобіт, одежі і шапки - не питай, // У всьому цьому, так, як бачиш, вітай (польськ.).
356 Вмію золото марнувати (польськ.).
Отже, видіння безтілесного ангела підміняється появою біса («ангела з рогами»), персонаж лякається «хиври», або «хуври» (свині), при падінні в нього злітає постіл.
«Козак, Лях і Москаль»
Третя інтермедія є цікавим прикладом використання доти суто розважального жанру з цілком прозорою ідеологічною метою: формування в слухачів антипольської наставлености й переконання в рятівному характері союзу Гетьманщини з Москвою. В мовних партіях персонажів відображаються цілком актуальні на час вистави (Різдво Христове 1736 р.) події, що розгорталися довкола боротьби за польську корону. Протягом 1733-1735 рр. точилася війна за польську спадщину, де протистояли один одному два табори: Російська імперія вкупі з Австрією й Саксонією та Франція, що підтримувала давнього українського союзника Станіслава Лещинського. Львів’янин за походженням, Станіслав Лещинський отримав 1704 р. корону завдяки шведському королю Карлу XII, домовлявся з гетьманом Іваном Мазепою про відновлення єдиної Речі Посполитої на засадах Гадяцької унії 1658 р. й надав допомогу гетьманові Пилипу Орлику в його визвольному поході в Україну 1711 р. Поразка союзників змусила Станіслава Лещинського виїхати до Франції й 1711 р. зректися корони. Однак 1733 р. Станіслав Лещинський знов коронується й активно включається в конфлікт, у якому більшість поляків підтримувала його поверення на батьківщину. Росія й Австрія натомість прагнули поставити на польський престол представника саксонської династії, курфюрста Авґуста III Фридриха, котрий не знав польської мови й ніколи доти не бував у Польщі. У 1734 р. Авґуст III Фридрих був проголошений польським королем і виконував свої повноваження до смерти (1763), зануривши країну в глибоку кризу.
Під час цієї війни український гетьман Пилип Орлик провадив активну дипломатичну діяльність, готовий залучити козацьке військо на підтримку короля Станіслава Лещинського. Однак росіяни знешкодили потенційних союзників гетьмана, дозволивши запорожцям з Олешківської Січі повернутися й заснувати в 1734 р. Нову Січ на річці Підпільній. Козацтво перейшло під протекторат Російської імперії. Російські війська вступають на Правобережну Україну, збуджуючи антипольські настрої серед православного населення.
Персонажі інтермедії чітко поділені на дві групи. Карикатурно зображені два польські шляхтичі разом із їхнім пахолком. Вони живуть розвагами, мисливством і ставляться до підвладних селян жорстоко й зверхньо. Знущаючись над білорусами («литвинами»), шляхтичі мріють повернутися в Україну, викинути звідти козаків і відновити панування над своїми втраченими маетностями аж до Глухова. Всі свої надії вони покладають на короля Станіслава Лещинського та його французьких союзників:
A Leszczyńskiego króla znowu odbierzemi!
A wnet zaciągnemi tu mężnego Hektora,
Y na pomoc przyszłe nam od swego też dwora
Kroi francuzki że tysiąc drugie-trżecie,
My się zbierzemy wkoło do sto tysiąc przedzcie.
Będziemy też woiować do samey Poltawy,
Aby odebrać pierwszy honor naszey sławy357(Інтермедії, c. 111).
Беззахисним об’єктом визиску шляхтичів виступають три Литвини. Як і Ляхи та Москаль, вони говорять національною мовою. Щоправда, в цій інтермедії вже не зустрічається ефекту нерозуміння. Точніше, нерозуміння має не мовний, а соціальний характер. Литвини готові й надалі коритися шляхтичеві, виконувати його забаганки. Вони вже принесли йому жаданого птаха. Тим не менше, Лях гнівається на них за брак покірливости й наказує їх покарати.
Протистоять Ляхові два демонстративно заприязнені персонажі: Козак і Москаль. Козак з’являється на самому початку дії, символічно відображаючи повернення запорожців на історичні землі Великого Лугу, вже підвладні Росії. Він із жалем згадує роки, проведені під владою турків і татарів, і мріє:
Егей, коли б впять, як була, козацкая слава,
Щоб роспустилась всюди, як пѣрамы пава! (Інтермедії, с. 108).
Його наміри - служити Росії («буду... в москаля заслугою»), ходити за здобиччю до Туреччини, а також воювати з поляками. І ось саме коли лунає фраза про лядські ребра, які наміряється лічити козак, з’являється Лях, захоплений полюванням. Козак зникає за лаштунками, вислуховує розмову шляхтичів із нещасними білорусами, а потім, розгніваний, знов з’являється на сцені. Він кличе на допомогу Москаля, обіцяючи:
Земку! О, земку! Швидко давай поратунку!
Ос тут добичи озмем не одну вже сунку!
Тут-то вѣд злота ляхи да вѣд срѣбла сіяють! (Інтермедії, с. 112).
357 Це все мечем, вогнем можемо звоювати, // А короля Лещинського знову оберемо! // І одразу ж притягнемо сюди мужнього Гектора, // І на допомогу пришле нам також від свого двору // Король французький тисяч дві-три, // Ото ж зберемо, либонь, тисяч із сто. // Будемо також воювати до самої Полтави, // Щоб повернути колишню честь нашої слави (польськ.).
І вже разом вони кидаються на поляків, попереджаючи: «Вот покажем рубежи кнутамы на спинѣ!» - йдеться, звичайно, про історичні кордони «від моря до моря», про відновлення яких мріяла Річ Посполита.
Таким чином, сюжет інтермедії набуває яскраво аґітаційного характеру. Він допомагає зрозуміти, в якій атмосфері, починаючи з 1734 р., стихійні протестні настрої українських селян обертаються масовим гайдамацьким рухом на Київщині, Поділлі, Волині, даючи привід до розквартирування на цьому терені російських військ і готуючи ґрунт до поділів Речі Посполитої між союзниками в боротьбі за польську спадщину - Росією, Прусією та Австрією. А саме в цей час на Лівобережній Україні, в Гетьманщині, після смерти гетьмана Данила Апостола вибори його наступника забороняються, а влада передається «Правлінню гетьманського уряду» (1734-1750).
«Ярмарок»
Подібна до попередньої за своїм агітаційним характером інтермедія «Ярмарок». У ній також російська інтервенція трактується як визволення українських селян від дискримінації - очевидно, з належного до Речі Посполитої Правобережжя, де царська армія була на постої як союзниця саксонського правителя Авґуста III Фридриха. Постаті гнобителів створюються в інтермедії з використанням шаржу й типізації за етнічною ознакою. Це єврей (Жид358), найманий ним Мужик, а також три священики (Ксьондзи), належні до різних монаших орденів: єзуїтів, Тевтонського (польськ. «Krzyżackiego»), францисканського (бернардинів359).
Стосунки Жида й Мужика було б спрощенням назвати визиском. Жид найняв Мужика на рік і намагається використати його до своїх послуг на ярмарку: довезти крамаря волами на місце, поставити для торгівлі намет (ташу), доглядати товару. Однак Мужик не дуже дбає про потреби господаря, ухиляється від роботи й ставиться до працедавця швидше зверхньо. Його головна турбота - не забути купити все, що замовила дружина Одарка. Коли ж Жид намагається підігнати Мужика, той реаґує вороже:
Сиди ж бо, коли сѣдиш, остилій поганче!
Як покину, то озметь дяволова мати! (Інтермедії, с. 113).
358 Слід нагадати, що, як у церковнослов’янській та в сучасній польській мовах, у староукраїнській мові етнонім «жид» був позбавлений неґативних конотацій. Лише згодом під впливом російської мовної практики в українській літературній мові це слово стало вживатися з принизливо-оціночним змістом, витісняючись з ужитку в емоційно забарвлені тексти і поступаючись новому для української мови етноніму «єврей».
359 Францисканців, або Орден менших братів («Ordo Fratrum Minorum») у Польщі назвали бернардинами, оскільки перший їхній монастир у Речі Посполитій, заснований 1453 р. в Кракові, був присвячений св. Бернардові Сієнському.
Отже, інтермедія відтворює непевне становище самого Жида, змушеного запобігати і перед Мужиком, і перед Ксьондзами. Вже в цій інтермедії зустрічаємо характерний засіб мовної типізації образу єврея: він говорить мовою співрозмовника (українською - з Мужиком, польською - з Ксьондзами), але з властивою йому вимовою, не вимовляючи шиплячих і носових звуків: «Казн з, сцо есце треба ик васему святу!», «prose na wudecke». Правда, і у зверненні до Ксьондзів трапляються українізми («zwolte pyty»): адже євреєві на Правобережжі доводилося більше спілкуватися з покупцями-українцями.
Католицькі монахи зображені однопланово сатирично. Виділяється як домінантна риса зверхність і зневага до східного обряду - «przeklętej schyzmy». їхнім антиподом, здатним залякати Ксьондзів і змусити їх собі служити, виступає Москаль: енерґійний, брутальний, безкомпромісний. Він не розуміє мови Ксьондзів, вимагає в них коні, а коли не отримує сподіваного, хоче запрягти єзуїта з кшижаком у підводу, а бернардина (Москалеві замість перекрученого «barnadym» почулося «побратим») посадити за візника:
Побратим? Садись, поганяй, вить мніе ніедаліоко!
В Броварах почту сміенѣм360или в Палтавіе,
Там вас пущу кармитця на доброй отавіе (Інтермедії, с. 115). Донедавна бундючні й неприступні священнослужителі виявляються неспроможними опиратися брутальній силі Москаля. Це мало б викликати в глядачів, серед яких були й жителі Правобережжя, надію на те, що російська військова присутність в Україні покладе край всевладності панівної в Речі Посполитій католицької Церкви. Перебування російських залог повсюдно несло приниження, а то й реальну загрозу для латинського, а тим більше уніатського, духовенства, і відверто інспірувало рухи за перехід на православ’я. В гайдамацький рух закладався руйнівний антикатолицький чинник, який обернеться вбивствами священнослужителів і монахів, а врешті-решт завершиться забороною на Правобережжі уніатської Церкви й переслідуванням латинського духовенства. За сто років, після Листопадового повстання 1830-1831 рр., з кількох тисяч католицьких громад на підросійському Правобережжі залишаться заледве десятки.
360 У цих текстах ѣ і в російських мовних партіях продовжує читатися за українським звичаєм як [і].
«Украдена кобила»
Мотив ярмаркування, один із найпродуктивніших в інтермедіях, у сюжеті цього твору виступає центральним. Довкола нього формується система персонажів, мотивована співприсутністю в ярмарковому просторі. Це типізовані за етнічною ознакою дійові особи: Жид, Грек, Волох (тобто румун), Циган. Засобом типізації є мова. У Жида, як і в попередній інтермедії, це українська мова з вимовою, зіпсованою заміною шиплячих звуків на свистячі. Тут ще, правда, аж тричі вживається багато разів чутий від євреїв вигук «вей мир», що в їдиш відповідає українському «Боже мій!» (буквально «вей’з мир» - «болить мені!»). Грек говорить ламаною українською, іґноруючи відмінки й сполучення слів, у розмові з Волохом переходячи на румунську. Волох же говорить виключно румунською мовою. Полілінґвізм Грека пояснюється реальною торговельною активністю елліністичного населення Османської імперії на всьому її просторі, включаючи слов’янські землі та васальні румунські князівства. І коли Жид хоче купити в Волоха кобилу, Грек наймається до нього за перекладача:
Гей, твоя моя, жиде, мины червона заплатила,
Моя добра розумѣла, што он говорила (Інтермедії, с. 118).
Далі йде комічний епізод гендлювання, де використовується мотив взаємного нерозуміння. Зрештою, Жид купує у Волоха кобилу. Виявляється, однак, що Жид купив власну, вкрадену в нього Циганом кобилу, але її не пізнав. Натомість пізнав її Циган, який вимагає повернути тварину, звинувачуючи колишнього власника в купівлі краденого. При цьому в мову Цигана, як і в інших інтермедіях, вплітаються беззмістовні сполучення звуків, що мали б імітувати ромську говірку.
Жид зображений в інтермедії швидше зі співчуттям. Його обкрадають, намагаються обдурити, а потім ще Циган відбирає кобилу й погрожує відрізати бороду, запрягти в хомут і вибити нагаєм. Це надає певного прихованого драматизму гумористичному образові.
«Литвин у тенетах»
Інтермедії до драми «Властотворний образ», поставленої в Києво-Могилянській академії на Великдень 1737 р., виявляють дещо більший зв’язок коли не з текстом самої драми, то зі святковим контекстом вистави. Один із персонажів, Батько-литвин, навіть вітається із синами, як належить на Великдень: «Христос аскріос!» Той самий зв’язок виявляє і головний мотив інтермедійного сюжету, що травестіює центральну пасхальну подію - воскресіння Ісуса Христа з мертвих, сходження Божого Сина до пекла й виведення звідти спочилих праведників у рай, до вічного життя.
У травестійованому сюжеті йдеться про старого білоруса (Литвина-батька), котрий потрапив у тенета, розставлені в лісі мужиками, був помилково забитий мисливцями, потрапив в інший світ, ожив і розповідає про досвід райського життя спершу двом своїм синам, а потім латинському священикові. Всі троє білорусів розмовляють власного мовою, в українській мові ж двох мужиків-мисливців помітні поліські риси. Це дозволяє умовно локалізувати перебіг подій в українсько-білоруському пограниччі, на Поліссі.
Білоруси зображені, як завжди в інтермедіях, доброзичливо, але іронічно. Вони лагідні, беззахисні, забобонні й простакуваті, воскрешають загиблого батька в цілком несподіваний спосіб - жабою. Сини-бо вирішують, що батько помер з голоду, а в кепкуванні заможніших українських селян над північними сусідами зустрічалися натяки на те, що завжди голодні білоруси їдять жаб - страву, неймовірну для тогочасного українця. Тож досить було показати батькові жабу, аби він підвівся. Отже, травестійна інтерпретація воскресіння з мертвих переносить події на профанний рівень.
Травестіюється й мотив подорожі в потойбічний світ. Селянин спостерігає там образи, близькі його ментальності: святі молотять, Петро й Павло волочать снопи, Кузьма й Дем’ян працюють у кузні. Коли ж раніше покликаний наляканими синами Ксьондз запитує про папу, чує у відповідь:
Памѣнай ужо, як звалѣ! Прапав іон, да й годзѣ!
Яму ніеба и ніе снѣлось! В агніе смажиць душку!
Сагнувшись саматужки
прець до піекла дрова,
А хваришнѣки [чорти] акруг скачуцъ и играюцъ,
Гетакимы дубцямы вот так поганяюць! (Інтермедії, с. 126, 127).
Так до травестіювання пасхального сюжету включається анти-католицька тенденція, надаючи інтермедії помітного суспільного забарвлення.
Бурлескний діялог між білорусами та Ксьондзом будується на взаємному нерозумінні: в слові «godziny» білорусам вчувається «бацвѣни», з вислову «со się tam dzieie» вони розуміють, що співрозмовник вважає, нібито на небі сидять «зладзіее». Зрештою, білоруси спершу приймають самовдоволеного Ксьондза за дяка, тобто рядового церковнослужителя, читця.
«Чорт, Жид і Циган»
Інтермедійна колізія формується сполученням трьох типізованих персонажів зі стійкими художніми характеристиками. При цьому, якщо Жид і Циган говорять українською мовою, деформованою фонетично (Жид) і доповненою імітацією ромської мови (Циган), то Чорт з дивною парадоксальністю послугується мовою церковнослов’янською. Це, звичайно, можна пояснити належністю Чорта до духовного світу, хай і його зіпсованої гріхом, темної частини. Сакральна ж мова виступає знаком належности до духовного світу, протиставлености світові буденному, видимому. І все-таки елемент суперечливости в цьому прийомі є, що дозволяє розглядати його в загальному контексті барокового консептизму.
У стосунках Жида й Чорта уречевлюється народне тлумачення несправедливо нажитого багатства. Жид укладає угоду з Чортом, і за це Чорт носить його на плечах. Так, як згодом носитиме гоголівський персонаж коваля Вакулу («Ніч перед Різдвом»). Вигоди, на які очікує Жид від угоди з дияволом, перелічуються ним у монолозі:
А я таки все буду тут орандовати,
Горѣлку, мед и пиво буду продавати,
Або по ярмарках произдзатись буду
З одного да на другій с тим, цого не збуду (Інтермедії, с. 128). Жид, згоджуючись на всі умови контракту, хоче обдурити Чорта. Прикметно, що знаком підвладности дияволові виступає в сюжеті інтермедії заборона їсти хліб. Напевне, таке несподіване табу стало виявом народного ставлення до хліба, сакралізованого в народній культурі, де його й називали «хлібом святим». Хоча, можливо, тут ми знаходимо сліди народних спостережень над юдейським релігійним життям, у якому відомий період, коли справді забороняється споживати квасний хліб - Пасха. В усякому разі, невідомий драматург скористався добре знаним українцям відразливим ставленням релігійних юдеїв до свинини, аби ввести мотив заміни табуйованого продукту: Жид вирішує відмовитися не від хліба, а від свинини. Хоча тут же виявляється, що відраза до неї не така вже й нездоланна:
Толко не буду исти одной свинини.
Ух, тилко сцо спомянув, та не вдерзу слини! (Інтермедії, с. 128).
Циган же, навпаки, мріє про «порося, сало и ковбасы» й допитується в Жида, чи тому «сала албо ковбас продавать не лучалось?» Роздратований зовнішнім святенництвом Жида та його посиланнями на заборони померлого рабина, Циган нахваляється побити співрозмовника або й відразу відправити його до пекла, нагадуючи про перебування стародавніх євреїв у єгипетському рабстві. Сатиричний ефект доповнюється протиставленням один одному персонажів, що виступають в інтермедійній поетиці знаками шахрайства, обману. Циган зі скрухою заявляє:
Диво мнѣ тим людям, що вмѣють махліовати,
А я, заховай Боже, як того цураюсь,
Таки бо я на тому махлярству не знаюсь (Інтермедії, с. 128).
І тут таки зізнається в гендлюванні кіньми та обмані покупців. Його ж співрозмовник з обуренням відкидає припущення Цигана про те, що він міг би мінятися кіньми:
Я бо не того роду, сцоб кѣнми мѣняти,
Мнѣ дай тилко напитком всяким синковати! (Інтермедії, с. 128).
Обидва ці соціоетнічні типи входять у художній простір, що антитетично сполучає в собі і жваві картини ярмаркування, і марковану присутністю Чорта згадку про пекло. Ярмаркове шахрайство інтерпретується як шлях у світ темних духів, до пекла.
«Невдалий ярмарок»
Ярмаркові мотиви розвиваються в наступній інтермедії. Події відбуваються на передвеликодній ярмарці, куди селянин із сином приїхали продати горіхи й виконати купу замовлень: купити яйця, свиту, шапрану до паски, запаску, днище (дощечку для прядіння), а також, як нагадує Син,
Гребѣнь и веретено, и люлку для Яця,
Черцю, курки, галуну покрасити яйця,
А минѣ на чоботи кармазину, тату,
Горщок, макутру, мяло и соли у хату (Інтермедії, с. 130).
Вже з цього переліку відчувається потужний вплив поетики бурлеску з естетизацією народного побуту і впровадженням у літературний текст назв страв, продуктів, напоїв, ужиткових речей. Діялог між Батьком і Сином жвавий, колоритний. Додає колориту образові Батька згадка про його схильність до оковитої: лише напередодні він напився й ударив сина. До речі, в діялозі вводиться й синове ім’я - Пилип.
Третій персонаж, Ярига, з’являється двічі. І обидва рази з ним пов’язані характерні ярмаркові мотиви: крадіжка з воза торби з калачами й торгування з Батьком. Яригою у XVIII ст. називали нижчого виконавця покарань у російських установах, а оскільки до цієї верстви ставилися зі зневагою, що викликалося грубістю, аморальністю й цинізмом багатьох яриг, то в говірній мові - і російській, і українській - слово «ярига» стало означати «п’яниця, гультяй, безпутна людина». В українському середовищі цей персонаж набув стійких етнічних рис, виразно представляючи брутальне російське чиновництво, котре все нахабніше виявляло себе в Гетьманщині та на Слобожанщині.
Яригу в інтермедії характеризують підступність, хижа дотепність, грубість. Його мова груба, вульгарна, в ній трапляються нецензурні слова, і вона виявляє неприховано вороже ставлення до місцевої людности. Співрозмовника-українця Ярига називає то «хохол», то «чупрун», то «невіежа», то «безтолковой». Правда, і мова Батька, коли він почув про крадіжку, зарясніла лайливими словами. Соковита, динамічна сцена торгування між Батьком і Яригою за шапку більш подібна до сварки:
Ярига
Как, чупрун, мне тронеш - ґлаза растаскаю
І валаса з галавы всіє повириваю!
Мужик
На, колы хоч, з детою алтин за шапчину,
А придатку до копи - колякою в спину! (Інтермедії, с. 133).
Шахрайська винахідливість Яриги виявляється у сцені відвертання уваги Сина розмовами про намір відкрутити роги у вола, в той час, коли його напарник краде торбу з підводи:
Е-ех, срадніє раґі, и нам би здалися!
Ну-ста, брат, Авруха, за вала берися,
Да вот, брат, оба раґі с вала поздемаєм,
А снявши да поніесіом, в карман пахаваєм (Інтермедії, с. 131).
Інтермедія засвідчила розширення функцій побутово-ужиткових образів у драматургічній творчості, а також дальше зростання естетичної наснажености мотивів ярмаркування як концентрованого вияву поезії народного побуту.
«Пиворізи»
Ця інтермедія вважається першим твором української літератури, в якому виводяться образи мандрованих дяків, названих тут «пиво- різами». Художній конфлікт відображає споконвічне протистояння консервативного селянства й мистецької богеми. До письменних безхатченків, які відзначалися іронічною та непокірливою вдачею й заробляли на життя, складаючи прохання, служачи читцями (дяками) та парафіяльними вчителями при церквах, малюючи або співаючи, занурені в повсякденну важку працю селяни ставилися із зовнішньою пошаною й прихованою ворожістю. Адже «мандровані дяки» були носіями інших цінностей, не завжди зрозумілих для простої людини, а водночас різко протистояли узвичаєному способові життя: не мали родини, бідували, були нестримними в пияцтві (звідси й «пиворізи»). До того ж, приховуючи свої нереалізовані таланти за самовихвалянням, вони часто трималися зверхньо щодо простолюду.
Два Пиворізи зустрічаються дорогою, прямуючи в пошуку заробітку - один із Середньої Буди до Березної, другий нібито до Коропа. Тут же нагодився Мужик (далі назване його ім’я - Артюх, тобто Артемій), який просить допомогти розв’язати суперечку, що виникла між ним і сватом: «Чи Кавель Кавеля вбив?» Від нього вимагають винагороди, й селянин
обіцяє «крупѣв и солы, пшона и гороху», навіть необхідного Пиворізам для похмілля шага «на горѣлицу». Але він хоче скористатися зустріччю й замовляє для жінки портрет, назву якого нещадно перекручує.
Схильні до грубого жарту Пиворізи змусили селянина заплющити очі й познущалися з нього, замалювавши обличчя фарбою. Тут з’являється ще один Мужик і кличе підмогу, щоб покарати кривдників. Сцена покарання не відображена в діялогах, але передбачена в початковій ремарці: «Приведеть на них вѣйта и ктитара, и проженуть пѣворѣзов».
Для відображення марґінального типу «пиворізів» їхні мовні партії написані суржиком з поступовим зменшенням у ньому питомої ваги церковнослов’янізмів. Вигуки покараних селянами дяків відтворюються не лише церковнослов’янською мовою, але й відповідними до ситуації цитатами з псалмів: «Забівають нищету нашу и печаль нашу! Обіидоша мя псы мнозы! Жезл твой и палица твоя та мя утѣшиста! О Бозѣ моем прелѣзу стѣну! Сонм лукавих обдержаша мя!» (Інтермедії, с. 137). Цей прийом закоріниться в українській літературі, де, принаймні до початку XX ст., чиновники-марґінали говоритимуть або церковнослов’янсько-українським, або російсько-українським суржиком.
«Козак-визволитель»
В останній інтермедії сюжет набуває прозоро алегоричного характеру. Визволення селян Правобережжя від шляхетського гноблення зображується як звільнення Мужика, которого Лях ув’язнив у клітці й намірявся віддати в оренду Жидові. Омріяна помста над гнобителями також інтерпретується образно, як запрягання Козаком у ярмо Ляха й Жида та обіцянка змусити їх пасти Козакові овець.
Очевидно, що нав’язлива політична тенденційність, обумовлена експансіоністськими планами Російської імперії стосовно Правобережної України, примітивізувала й художню мову інтермедії. Репліки Козака, погрожуючи шляхті помстою, стверджують місію козацтва - боротися за визволення решти українців з-під польського володарювання. Провідним звинуваченням польської адміністрації є продаж українських селян в оренду євреям - арґумент, який повторюватиметься протягом XVIII-XIX ст. у російській публіцистиці безліч разів:
За те, що хрестянску кров жидам орендують,
Десь-то на себе лихо якеєсь віщують!
Да ще будеть им лихо, нехай пождуть трохи,
Бо ми вже взнали добре ляховецкы здохи! (Інтермедії, с. 140).
Це визначає значною мірою публіцистичний стиль інтермедії. Кожен персонаж тут типізований за етнічною й, почасти, соціальною ознакою, кожен із характерів одноплановий. Може, найбільш складний характер має цілком пасивний персонаж - Мужик. Адже він не тільки потерпає від несправедливости й безборонний перед насильством. Він по-своєму трохи хитруватий, хоч і простакуватий водночас. А ще він не від того, щоб самому поживитися коштом багатшого: Мужик зізнається Ляхові, що крав в орендаря вівці:
Знаю! Як була в іого велика кошара Овець, дак мы помалу те все прибирали;
Чи сита, чи худенка - не перебирали! (Інтермедії, с. 139). Найпомітніший засіб типізації - мова. Шляхтич говорить польською мовою, Жид - українською мовою зі звичайними орфоепічними огріхами й вигуком з їдиш «о вей». І Мужик, і Козак послугуються народною говіркою, хоча в репліках Мужика й зустрічається трохи більше просторій. Відмінності більш помітні на рівні риторики. Мова Козака емоційна, рішуча, цілком складається з питальних і окличних речень.
