Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Дмитро Чижевський
Образ українського бароко в національному літературознавстві
Історія вивчення епохи бароко
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Першим до проблем українського літературного бароко звернувся Дмитро Чижевський (1894-1977), автор понад 1000 наукових праць у галузі славістики, історії літератури, філософії, філології, інтелектуальної історії.
Дмитро Чижевський народився 17 квітня 1894 р. в Олександрії на Кіровоградщині. В родині Чижевських розмовляли по-українському. Майбутній учений спершу навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету (1911-1913), а потім на філософському факультеті Київського університету св. Володимира (1913-1917; 1919). Він брав участь в українському суспільному житті, був членом Української соціял-демократичної партії, обирався до Центральної Ради. Позиції його були швидше проросійськими: він не сприймав ідею самостійности України. Однак після приходу до влади большевиків Чижевський був заарештований за меншовизм, визнаний неблагонадійним і 1921 р. був змушений еміґрувати.
Спершу Чижевський жив у Німеччині: навчався в Гайдельберґу й Франкфурті, слухав лекції Карпа Ясперса, Едмунда Гуссерля, Мартіна Гайдеґера. У 1933 р. він захистив дисертацію «Геґель у Росії» (опублікована в 1934), у якій досліджував вплив Геґеля на слов’янську науку, а також зв’язки німецької філософії з російською літературою. З 1924 р. Чижевський почав викладати в Українському вільному університеті й Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі, а згодом в університеті Галле (1932-1945).
Філософські студії привели Д. Чижевського до зацікавлення містицизмом у німецьких мислителів, чеського педагога Яна Коменського, а потім і в Григорія Сковороди. Працюючи в Українському вільному університеті у Празі, науковець підготував низку досліджень з історії національної філософії, підсумком якої стали «Нариси історії філософії на Україні» (1931) та «Філософія Г. С. Сковороди» (1934).
Через аналіз філософії української культури XVII-XVIII ст. Чижевський приходить до відкриття барокових засад естетики того часу. Свої спостереження він об’єднав у короткій, але концептуально місткій праці «Український літературний барок» (Прага, 1942).
Ця праця побачила світ за ініціятиви видавництва Юрія Тищенка, котре почало випускати у Празі «Наукову бібліотеку», відкриту серією «Історія України» М. Антоновича (випуски 1-4). Слідом за нею вийшла друком «Історія української літератури. Книжка перша» Миколи Гнатишака59. Автор устиг викласти лише історію українського письменства XI-XV ст., запропонувавши таку періодизацію:
59 Гнатишак Микола. Історія української літератури. - Прага, 1941. - Кн.1. Вип.1-2. - 108 с.
1. Староукраїнський стиль (переважно давня усна народна словесність).
2. Візантійський стиль (XI - середина XIII ст.).
3. Пізньовізантійський переходовий стиль (XIV-XV ст.).
4. Український ренесанс.
5. Козацький барок.
6. Псевдокласика.
7. Бідермаєр.
8. Романтика.
9. Реалізм.
10. Модерна.
Микола Гнатишак запропонував три засадничі принципи праці:
1. Структуральний зв’язок літературного твору зі словом.
2. Літературний формалізм.
3. Ідейно-етичний естетизм, конкретизований у сенсі українського націоналізму й християнської етики60.
Ці засади були близькими Дмитрові Чижевському, який декларував свою солідарність із Празьким лінґвістичним гуртком. Пишучи другий випуск «Історії української літератури», Чижевський подав у ньому огляд двох періодів: «Ренесанс та реформація» і «Барок». Пізніше цей огляд було включено до «Історії української літератури» (Нью-Йорк, 1956).
Після Другої світової війни Чижевський виїздить у Німеччину, а потім до США. Протягом 1949-1953 рр. він працює як гість-професор у Гарвардському університеті, читаючи лекції з порівняльної історії слов’янських літератур. Матеріали лекцій було видано англійською мовою в 1952 («Порівняльний нарис слов’янських літератур») та в 1971 («Порівняльна історія слов’янських літератур»). Чижевський став одним із фундаторів Української вільної академії наук і мистецтв у США.
За повоєнної доби виробляється концепція історичного розвитку української літератури як почергової зміни художніх стилів. На її основі було упорядковано новаторське видання «Історія української літератури: Від початків до доби реалізму»61 (1956). Уперше в національному літературознавстві Бароко розглядалося в контексті зміни культурно-мистецьких епох. Міркування Дмитра Чижевського про слов’янське літературне бароко справили великий вплив на європейську й американську славістику, особливо на чеських дослідників.
60 Там само. - С. 11.
61 Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — Нью Йорк: Українська Вільна Академія наук у США, 1956. - 511 с. Англійська версія: A History of Ukrainian Literature: From the 11th to the End of the 19th Century. - Littleton: Colo, 1975. - 681 p.
Дмитро Чижевський стверджував: «Справжній початок бароко - це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона-Ставровецького, а повна перемога бароко - утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, що відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були відновлення в 1620 р. православної ієрархії, заснування в 1615 р. київської школи та її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.)»62.
У 1950-ті рр. Чижевський повернувся до Європи. З 1962 р. він - дійсний член Гейдельберзької академії. Помер Дмитро Чижевський у Гайдельберґу 18 квітня 1977 р.
Повоєнні часи
Під час Другої світової війни евакуйований до Уфи Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка завершує розпочату ще до війни підготовку до видання «Нарису історії української літератури». Розділи про українську літературу XVII-XVIII ст. готував для нього Сергій Маслов. Книга вийшла друком у 1945 р. і була різко засуджена за приписуваний їй відхід від канонів офіційної комуністичної доктрини.
Книги були вилучені з бібліотек і до кінця історії СССР лишалися у спецсховищах, доступні з дозволу влади лише поодиноким спеціалістам. Наступна спроба видання багатотомної «Історії української літератури», праця над якою провадилася в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка з 1938 р., також провалилася. Цензура заборонила випуск уже готової до друку книги, перший том якої (від XI до середини XVI ст.) редаґували Сергій Маслов й Ігор Єрьомін. Вийшли лише понад 100 сигнальних примірників. Цензура закидала книзі «ідеологічну незрілість» і «буржуазний об’єктивізм».
Оприлюднення праці Йосипа Сталіна «Марксизм і питання мовознавства» (1950), у якій проґнозувалося поступове зближення й злиття близьких національних мов, широкомасштабні кампанії по боротьбі з «буржуазним космполітизмом» і «схилянням перед Заходом», а також відзначення в 1954 р. 300-річчя «возз’єднання України з Росією» уточнили стратеґічні напрямки марксистської інтерпретації літературного життя України епохи Бароко. Зберігалося пріоритетне значення класової боротьби та її відображення в літературі. При цьому безперечними носіями класово проґресивних ідей виступали незаможні козаки та селяни, а мистецьким виявом цих ідей - фольклор. Фольклорний вплив на літературу ототожнювався з проникненням у неї демократичних ідей та настроїв соціяльного протесту. Всіляко акцентувалися антиклерикальні й антифеодальні мотиви в мистецтві. Єдиним джерелом історично проґресивного впливу на українську літературу виступала російська культура, що для XVII - початку XVIII ст. виглядало явним анахронізмом. У той же час вплив на українське культурне життя Церкви (особливо католицької) та західноєвропейської цивілізації або заперечувався, або ж ототожнювався з реакційними, антинародними настроями та ідеями.
62 Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — Тернопіль, 1994. - С. 243-244.
Це наклало потужний відбиток на двотомний курс «Історії української літератури», виданий у 1953-1957 рр. Він на довгі роки сформулював офіційну - а отже, єдину дозволену в СССР - точку зору на літературний процес в Україні. У той час, як історія т. зв. «радянської літератури» (1917-1954) обіймала цілий другий том, епоха Бароко висвітлювалася на 62 сторінках63. Термін «бароко» взагалі не вживався, а епоха поділялася на три цілком окремі періоди: «Література періоду посилення кріпосництва і національного гніту та визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі за возз’єднання з Росією (др. пол. XVI - пер. пол. XVII ст.)», «Література періоду визвольної війни 1648-1654 рр. і після возз’єднання України з Росією (др. пол. XVII ст.)»; «Література періоду посилення кріпосницького гніту та зародження капіталізму XVIII ст.». Усі розділи написав Олександр Білецький. Естетична самобутність літератури іґнорувалася, а оцінка кожного літературного явища зводилася до пошуку його ідеологічного змісту. Наприклад, Захарія Копистенський оцінюється цілком позитивно, як «автор-патріот», «один із кращих представників полемічної літератури», бо він «всюди пише про народ російський, щоб підкреслити спорідненість і братську єдність трьох народів»64 - певна річ, російського, українського і білоруського. Історик не зважає на те, що термін «російський» став вживатися під впливом гуманістичної культури як еллінізована форма самоназви «руський», яку українські полемісти тієї доби не застосовували щодо «російського» в сучасному сенсі (у тодішній мові - московського) народу, а мали за самоназву. Григорієві Сковороді приписується «протест проти тогочасного суспільного ладу».
Дослідження бароко в епоху «відлиги»
Період відносної лібералізації комуністичного режиму в СССР, що почався зі смертю Йосипа Сталіна та з приходом до влади Микити Хрущова, позначився не лише відмежуванням на XX з’їзді КПРС від епохи політичних репресій, але й проголошенням утопічної програми побудови комунізму, важливим складником якої ідеологи КПСС вважали подолання національних відмінностей та активізацію інтеґраційних процесів. Жорстоко придушується збройний опір окупантам Української Повстанської Армії. Лідер ОУН Степан Бандера гине в Мюнхені 15 жовтня 1959 р. від рук аґента КҐБ. Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям» (1958) запроваджує посилену русифікацію в національних республіках СССР.
63 Історія української літератури: В 2 т. - К.: Вид-во АН УРСР, 1954. - Т. 1. - С. 62-124.
64 Там само. - С. 71.
У цей же час у мережі АН УССР відбувається відновлення історико- літературних досліджень на матеріалі барокових пам’яток. Захищаються дисертації Вікторії Колосової (творчість Климентія Зіновієва), Володимира Крекотня (ораторська проза XVII ст.), Олекси Мишанича (барокова література Закарпаття), Інни Чепіги (творчість Іоаникія Ґалятовського), Василя Микитася (творчість Михайла Андрелли), Бориса Деркача (перекладна проза), Ярослава Дзири (козацькі літописи). Починають публікуватися окремі літературні тексти XVII-XVIII ст. У 1957 р. засновується журнал «Радянське літературознавство» (з 1990 р. - «Слово і час»), де почали, серед іншого, друкуватися статті з проблем літератури XVII-XVIII ст. Викликом для українських філологів став проведений у Москві 1958 р. IV Міжнародний з’їзд славістів, що продемонстрував провінційність і методологічну застарілість літературознавства національних республік СССР.
Спроби сполучити суворий комуністичний контроль за академічними дослідженнями й видимість наукової об’єктивности відобразила стаття Олександра Білецького «Стан і проблеми вивчення давньої української літератури», включена до п’ятитомного збірника «Матеріали до вивчення історії української літератури». Традиційна критика буржуазно-націоналістичних фальсифікацій українського письменства спрямовується не тільки проти Михайла Грушевського та Сергія Єфремова, але й проти праць Михайла Возняка, насамперед же проти «Історії української літератури» Дмитра Чижевського (1956). Професора Чижевського було звинувачено в апологетичному ставленні до літератури XVII-XVIII ст., механічному перенесенні західних буржуазних моделей на український літературний процес, формалізмі й антиісторичній періодизації.
Стосовно поняття «бароко» Олександр Білецький займає обережну позицію, солідаризуючись із твердженнями Павла Беркова про його недостатню коректність щодо слов’янських літератур. Тим не менше, висновок ученого про «необхідність у старовинних пам’ятках розкрити ту живу душу народу, яка зараз творить чудеса в усіх галузях нашої радянської культури», «протиставити буржуазним історіям старої української літератури нову фундаментальну працю, побудовану на основах марксистсько-ленінської методології суспільних наук»65 фактично мотивував у переконливих для партійного керівництва СССР фразах необхідність дальших студій над літературою українського бароко.
65 Білецький Олександр. Зібрання праць: У 5 т. - К.: Наук, думка, 1965. - Т. 1. - С. 127.
На початку 1960-х рр. дослідження історії української літератури X-XVIII ст. згортається. Відділ давньої української літератури було ліквідовано. Більшість його працівників змінила напрямок наукових досліджень, а нові дисертації з проблем літератури бароко не захищалися до 1980-х рр.
Найвищим здобутком історико-літературної науки в УССР стала восьмитомна «Історія української літератури» (1967-1972), перші два томи якої були присвячені літературі X-XVIII ст. (другий лише частково). Авторами розділів із середньовічної та ранньомодерної літератури стали представники нового покоління літературознавців, що прийшло в науку в 1950-ті рр.: Леонід Махновець, Володимир Крекотень, Олекса Мишанич, Вікторія Колосова.
Досвід восьмитомного курсу історії української літератури було використано й у підручнику для філологічних факультетів педагогічних інститутів «Історія української літератури. Давня література» (1969), і в пізнішому підручнику для університетських філологів «Давня українська література» (1978; 2-е вид. - 1990). Підручник для педагогічних інститутів написали викладачі Київського педагогічного інституту Петро Волинський, Іван Пільгук, Федір Поліщук. Авторами ж університетського підручника стали викладачі Київського університету ім. Т. Г. Шевченка Михайло Грицай, Федір Шолом і викладач Ужгородського університету Василь Микитась, котрий з 1970 р. вже працював в академічних установах Києва.
