Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Берестейська унія 1596 р.
Духовність контрреформації
Суспільно-культурні виміри епохи бароко

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Після Тридентського собору в релігійному житті Європи тривають структурні зміни, що формують атмосферу становлення епохи Бароко. У ніч з 23 на 24 серпня 1572 р. (на день пам’яти апостола Варфоломея) в Парижі та французькій провінції відбулися криваві погроми кальвіністів, яких тут називали гуґенотами. Загинуло близько 5 тис. чол. Трагедія Варфоломіївської ночі стала резонансною подією, що спричинила загострення міжконфесійного протистояння. Щоправда, цього протистояння вдалося уникнути в Речі Посполитій, король якої став на захист переслідуваних у Франції дисидентів.

Календарна реформа, запроваджена 24 лютого 1582 р. буллою папи Григорія XIII, попри свою астрономічну обґрунтованість, викликала спротив у православних і протестантських громадах. Зміна календаря церковних свят і вилучення 10 днів (5-14 жовтня 1582 р.) інтерпретувалися опонентами як прикметний акт політичної сваволі. Григоріанський календар запроваджувався в Речі Посполитій 1586 р., що безпосередньо позначилося на побуті кожного мешканця держави.

Обрядові різниці, проблема дати відзначення свят, проведення постів висувила необхідність чіткого визначення своєї конфесійної ідентичности перед кожним. Крім того, традиційна система чотирьох східних патріархатів була зруйнована зі встановленням 1589 р. Московського Патріархату, який висував претензії на лідерство у православному світі, закріплені в ідеологемі «Москва - третій Рим». Київська митрополія не могла не рахуватися зі зростанням суспільної ваги Московської Церкви, котра претендувала на київську духовну спадщину й мала широкі амбіції стосовно підпорядкування її історичних частин - українських та білоруських єпархій, що були під юрисдикцією Константинопольського Патріярха.

Перше в історії України перебування на її території Константинопольського Патріярха Єремії II Траноса 1589 р. не зуміло розв’язати тогочасних проблем і конфліктів. Патріярх підтримав Львівське Успенське братство в конфлікті з єпископом Гедеоном Балабаном, вперше безпосередньо втрутився в канонічне життя митрополії, знявши її предстоятеля, владику Они- сифора Дівочку, та поставивши на митрополита Михаїла Рогозу. При цьому окремо було призначено патріяршого екзарха - луцького єпископа Кирила Терлецького. Незалежна позиція світських людей, об’єднаних у братства, брутальне втручання можновладців у поставлення священнослужителів на підставі права патронату (опіки аристократів над монастирями й церквами у своїх володіннях), вимушене блокування православних з протестантами в захисті своїх громадянських прав, щодалі відчутніший брак освічених богословів робили Київську митрополію вельми вразливою.

Протягом 1590-1595 рр. проходять кілька Архиєрейських соборів, на яких церковний провід шукає виходу з кризи. Перемагає думка про зміну підпорядкування митрополії: перехід з-під юрисдикції безсилого й політично залежного від турецької влади Константинопольського Патріярха під омофор римського архиерея за умови збереження внутрішнього самоврядування митрополії та візантійського обряду. Єпископи Гедеон Балабан, Кирило Терлецький, Діонисій Збируйський, Леонтій Пельчицький ще 1590 р. звернулися до короля Сигизмунда III з посланням про намір визнати владу Папи Римського як «єдиного верховного пастиря й правдивого намісника святого Петра». Можливо, послання було укладене на зустрічі в Белзі.

На наступному Соборі в 1591 р. у Бересті єпископи визначили умови укладання унії. Луцький єпископ Кирило Терлецький їде з цими умовами до Варшави та Кракова, веде переговори з церковними й державними урядовцями. Внаслідок цього з’явились універсали короля Сигізмунда III від 18 березня та 18 травня 1592 р., у яких він обіцяв від себе та своїх наступників «такі свободи й вольності, якими користуються римські духовники та інші ще привілеї», а також ґарантував повне «забезпечення для всіх тих владик, які вирішили приєднатися до Вселенського Архиерея і визнати його зверхність».

На соборі 1594 року в Бересті єпископи підготували нове звернення про бажання єдности, «щоб бути під одним видимим Пастирем Божої Церкви, якому належить першенство... із збереженням, однак, усіх наших церемоній та обрядів... і святих Тайн». Це рішення підписали митрополит Михаїл Рогоза та єпископи Іпатій Потій, Кирило Терлецький, новоіменований єпископ Полоцький - Григорій Іванович, єпископи Діонисій Збируйський, Леонтій Пельчицький та кобринський архимандрит Йона Гоголь.

1 червня 1595 р. єпископи затвердили умови унії - «Артикули, що належать до з’єдинення з Римською Церквою». Всіх «артикулів» було тридцять три. Вимагалося збереження непорушним церковного обряду, форми відправи таїнств, учення про походження Святого Духа. Єпископи застерігали проти запровадження латинських відправ і форм богошанування в унійній Церкві, клопоталися про надання їм рівних прав і привілеїв із латинським духовенством. Артикули закріплювали підпорядкування монастирів і братств єпархіяльним архиереям, висвячення єпископів без участи папи, затвердження кандидатури митрополита в Римі. Фактично йшлося про закріплення за Київською митрополією статусу Помісної Церкви в єдності з Римом.

У листопаді 1595 - березні 1596 рр. єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій були як представники Київської митрополії в Римі. Подані ними артикули не обговорювалися. Ідея паритетного діялогу з Римом українсько-білоруської Церкви виглядала нонсенсом з погляду католицького канонічного права. Від імени клиру й вірних єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій склали 23 грудня 1595 р. перед папою Климентом VIII визнання віри за формою, встановленою для православних греків, що наверталися до католицької віри. Того ж дня папа видав апостольську конституцію «Magnus Dominus», якою проголосив повернення русинів до єдности з Римом і ґарантував збереження їхніх «обрядів і церемоній». Було також дозволено ставити єпископів на місці, але митрополит мав звертатися до Риму за затвердженням у сані.

6-20 жовтня 1596 р. у Бересті за головування митрополита Михайла Рогози відбувся собор, який проголосив приєднання Київської митрополії до Римської Церкви. Крім більшости православних єпископів у соборі брали участь латинські архиєреї: львівський архиєпископ Ян Димитр Соліковський, луцький єпископ Бернард Мацейовський, холмський єпископ Станіслав Гомолінський. Короля репрезентували великий маршал і тройський воєвода Миколай Христофор Радивил, великий канцлер Лев Сапіга, великий підскарбій Димитрій Халецький. Собор затвердив унію і пастирським листом від дня 8 (18 н. ст.) жовтня 1596 р. повідомив про це народ.

У ті ж дні в Бересті проходив альтернативний православний собор, на якому були присутні два єпископи, що відмовилися брати участь в укладанні унії: Львівський - Гедеон Балабан, Перемиський - Михайло Копистенський. Олександрійського патріярха представляв його протосинкел Кирило Лукаріс. Був також митрополит Бєлґрадський Лука Сербин, який стало проживав у володіннях князя Костянтина Острозького. Православний собор відмовився визнати повноваження унійного й оголосив про позбавлення сану його учасників.

За прикладом Берестейської унії та за її зразком у 1646 р. було проголошено унію в Ужгороді на Закарпатті Мукачівському єпископові Василеві Тарасовичу вдалося зібрати 63 священики, котрі 24 квітня 1646 р. склали католицьке визнання віри.