Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Василіянський чин
Духовність контрреформації
Суспільно-культурні виміри епохи бароко
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Усвідомлення з’єднаною з Римом частиною Київської митрополії свого місця у контексті Вселенської Церкви стає на поч. XVII ст. щодалі актуальнішим. Доводиться боронитися від комплексів меншовартости, провокованих перевагами Церкви латинського обряду в царині освіти, богословської науки, в політичному житті Речі Посполитої. Водночас із захистом від звинувачень у зраді східній традиції, що надходили від православних співвітчизників, необхідно було дбати про збереження вірних, особливо представників суспільних еліт, від асиміляційних процесів. Це вимагало твердого усвідомлення своєї східної ідентичности в реальному церковному контексті. Проблема гармонії помісности і вселенськости Церкви виходить у число провідних літературних тем.
Найбільш динамічним середовищем обмірковування цієї проблеми виявилися монаші спільноти. Та частина чернечих громад, яка прийняла Берестейську унію, опинилася в цілком нових стосунках із латинською традицією, де з часів середньовічної реформи богопосвяченого життя, розпочатої в Клюні, утвердилась централізована структура монаших орденів і конґреґацій. Поряд із споглядальним (контемплятивним) життям у самотній молитві розвиваються традиції апостолату в світі, що передбачали активну присутність ченців у суспільному житті через проповідь, духовне керівництво, богословську науку й освіту, справи милосердя.
Осередком реформи монашого життя став віленський Свято-Троїцький монастир. Він належав Віленському ставропігійному братству, яке після Берестейської унії братство мусило переміститися до Свято-Духівського монастиря. Свято-Троїцький монастир переживав занепад, поки в 1604 р. з приходом Йосафата Кунцевича не почалася його духовна віднова. За три роки до Йосафата Кунцевича приєднався Іван (у чернецтві Йосиф) Велямин Рутський. Живучи у Вільні протягом 1603-1607 рр., він мав намір заснувати власний монастир і реформувати все східне чернецтво за допомогою латинських орденів (єзуїтів або кармелітів босих). Він навіть подав до Риму свої пропозиції, але вони не дістали підтримки.
З 1607 р. здійснюється реформа Свято-Троїцького монастиря. Він активно перебудовується. Запроваджується щоденна відправа літургії та церковного правила. Зростає церковна громада, яка навчається богослов’я, мов, історії Церкви. Рутський приймає рукоположения й у 1609 р. стає архимандритом монастиря. Невдовзі він підноситься в сан єпископа Галицького з повноваженнями митрополичого вікарія, а ще за два роки стає київським митрополитом (1613-1638). Управління монастирем перебрав був Йосафат Кунцевич. Він засновує монастирі в Битені на Ґродненщині, де згодом організується новіціят, і Жировицях. До цих монастирів приєднуються ще два: в Новогрудку й Мінську, що мали провадити школи. Кількість монахів досягла 100 осіб.
20-26 липня 1617 р. митрополит Йосиф Велямин Рутський скликав загальні збори (капітулу) всіх п’яти монастирів і запропонував їм устав, укладений на основі правил свт. Василія Великого зі врахуванням досвіду західних монаших орденів. Монастирі об’єднувалися в Конґреґацію Пресвятої Тройці, керовану протоархимандритом, мали дотримуватися єдиного правила, раз на чотири роки збиратися на капітулу й вирішувати там головні проблеми. Протоархимандрит підпорядковувався безпосередньо митрополитові, а монастирі були виведені з підпорядкування єпархіяльним єпископам.
Так виникає перший східний монаший орден - Чин святого Василія Великого (ЧСВВ). Оскільки архимандрит віленського Свято-Троїцького монастиря Йосафат Кунцевич уже в 1617 р. наприкінці капітули був наречений полоцьким архиепископом, його наступником у Вільні й першим протоархимандритом василіянського чину став Лев Кревза.
