Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Поетика
Школа і літературне життя
Суспільно-культурні виміри епохи бароко
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Поетика, або піїтика (від грецького - здатний зробити або виготовити що-небудь; здатний до творчости) з часів античности охоплювала широке коло знань про літературу, зосереджуючись на практичних проблемах творення тексту, насамперед на різних аспектах художньої мови. У гуманістичній системі освіти поетика була одним із головних предметів. Її вивчення передбачало знайомство з досвідом класичної (головним чином античної) літератури та засвоєння правил написання поетичного і драматургічного текстів. Викладання поетики вимагало від професора не тільки впровадження студентів у теорію літературних жанрів, але й демонстрування прикладів власної творчости. Вивчення поетики студентами мало також практичний характер. До найбільших річних свят професор поетики зазвичай писав відповідну драму й ставив її на сцені шкільного театру, залучаючи студентів як акторів. Це стимулювало розвиток віршування й шкільної драми, але часто визначало ремісничий підхід до творення тексту.
Оригінальність українських курсів поетики була невисокою. Вони мали реферативний характер і базувалися на латиномовних поетиках, виданих на Заході. Однак спосіб упорядкування курсу, добір ілюстративного матеріалу, розподіл уваги між різними темами виявляли спроби самостійного підходу до ознайомлення українських студентів з основами поетичного мистецтва. Зазвичай курси ділилися на дві частини: загальну й прикладну.
Лекції читалися латинською мовою за власними конспектами професорів. Читання це швидше нагадувало диктування, завдяки чому студентські конспекти досить точно відображають тексти, написані викладачами. Єдиний вітчизняний курс лекцій з поетики, виданий в епоху Бароко, - «De arte poetica libri III» («Мистецтво поетики у трьох книгах») Феофана Прокоповича, побачив світ лише 1786 р. завдяки архиепископу Георгієві Кониському. Професори спиралися на авторитет «Поетики» Аристотеля та «Послання до Пізонів» Горація, але орієнтувалися у своїх викладах на ближчі за часом тексти. Фундаментальне значення для барокових курсів поетики мала книга італійського гуманіста Єронима Біди, єпископа міста Альба в П’ємонті, «De arte poetica» («Про мистецтво поетики»), написана між 1520 і 1527 рр., значною мірою натхнена згаданою поемою Горація. Популярним підручником поетики була книга «Poetices libri septem» («Поетика в семи книгах») французького гуманіста, поета й астролога, італійця за походженням Юлія Цезаря Скаліґера, вперше видана в Ліоні 1561 р. Серед тез, висловлених у цій книзі, особливо вплинула на барокову художню свідомість т. зв. «теорія трьох єдностей», котра вимагала від літературного (насамперед драматургічного) твору дотримання єдности дії (мати один головний сюжет і звести до мінімуму другорядні сюжети), місця (дія не переноситься з місця на місце, сценічний майданчик відображає обмеженість простору дій у творі) та часу (сюжет мав би охоплювати перебіг подій, не довший за добу).
Третій популярний у барокові часи автор - німецький єзуїт Яків Понтан, автор книги «Pocticarum institutionum libri III» («Поетичні настанови у трьох книгах»), виданої вперше 1594 р. Слідом за Скаліґером Понтан розробляє вчення про тричастинну структуру драми. Вона мала складатися з прологу, основної частини та епілогу. В пролозі коротко викладалася головна ідея вистави. Сама вистава ділилася на 3-5 актів, а ті - на сцени. Акт міг починатися прологом і завершуватися хором, у виконанні якого підсумовувалася мораль акту. В епілозі висловлювалася подяка глядачам, яких просили бути поблажливими до вистави.
Праці з поетики польського єзуїта Матея Казимира Сарбевського (1595-1640), який на початку XVII ст. вважався провідним латиномовним поетом Європи, були найбільш близькими українським професорам і за часом написання, і за місцем появи: Сарбевський виховувався й згодом викладав у Вільні, а потім був переведений до Варшави й став там придворним проповідником. Першим з поетичних трактатів Сарбевського був і його найпопулярніший теоретико- літературний твір «De acuto et arguto sive Seneca et Martialis» («Про гострий і дошкульний стиль або Сенека й Марціял»). Він був написаний у Полоцьку, потім представлений у Римі й пізніше неодноразово кореґувався автором. У ньому Сарбевський зосередився на засадах барокового консептизму і дав визначення концепту: «concors discordia vel discors concordia» («згідна незгода, або незгодна згода»)82. Трактат «De perfecta poesi sive Vergilius et Homerus» («Про досконалу поезію або Верґілій і Гомер») Сарбевський присвятив епопеї, котра в ті часи вважалася найдосконалішим поетичним жанром. Тут же автор розмірковує про поезію й поета як творця власного світу, відмінного від буденної реальности, ерудита, що оперує широкими знаннями, закоріненими у християнській традиції.
Найдавніший збережений курс поетики в українській школі - «Liber artis poeticae...» («Книга про мистецтво поетики») датується 1637 р. Її текст перекладений сучасною українською мовою й виданий 1981 р. Володимиром Крекотнем. Автором курсу міг бути тодішній викладач поетики в Києво-Могилянській колеґії о. Котковський, а записав конспект Андрій Старновецький під наглядом М. Котозварського. Він відкривається вступом, у якому звертається увага на необхідність при навчанні поезії «з талантом поєднувати виучку»83. Далі йдуть розділи, присвячені походженню поезії та матерії, якою оперують поети.
82 Порівняймо сучасне визначення: «Концепт є певною динамічною сукупністю суб’єктивних уявлень про дійсність, що перебуває в безперервному становленні й набуває цілісности в мові в контакті з системами втілення, розуміння й інтерпретації цих уявлень, які діють у культурному контексті й продукують сенс» (К. А. Зацепин, И. И. Саморуков. Эпистемологический статус концепта).
83 Крекотень В. І. Київська поетика 1637 року // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI-XVIII cт. - К. : Наук/ думка, 1981. - С. 125.
Слідом за цими загальнотеоретичними розділами лектор переходить до характеристики окремих жанрів: епопеї, комедії і трагедокомедії, трагедії, буколічної, елегійної, ліричної, сатиричної поезії. Найбільший за обсягом розділ присвячений епіграмі та її різновидам. Епіграмою називається «короткий вірш, який або просто зображає предмет, особу, вчинок, або робить із зображеного той чи інший висновок»84. Ознаками епіграми називаються лаконічність, дотепність, привабливість. Тут же наводиться визначення емблеми - це епіграма, «котра містить символи, уподібнення і зображення предметів, які мають метонімічне значення»85. У структурі емблеми виділяються напис, малюнок і вірш. Завершується конспект розділом «Про різні віршові розміри».
До 1685 року належить поетика під назвою «Fons Castalius» («Касталійське джерело»). Її упорядник визначає поезію як «мистецтво зображувати у віршах людські діяння і пояснювати їх для повчання в житті».
Наслідком викладацької праці Феофана Прокоповича став його курс «De arte poetica libri tres» (1705-1706). Зразком для Прокоповича виступає насамперед Яків Понтан. Однак уже в цьому ранньому творі Феофана Прокоповича помітний вплив класицистичної доктрини: Прокопович критично відгукується про надмірне вживання символів і алегорій, про фігурну поезію, закликає орієнтувати поезію на здоровий глузд і природність. Григорій Грабович взагалі вважає, що «Поетика» Прокоповича кладе «початок класицистичній поетиці. Дивовижно, що ця праця (вперше виголошена як цикл лекцій 1705 року), призначена для української молоді, котра навчалася в Києво-Могилянській академії, так мало позначилася на українських літературних течіях і окремих творах. Тоді як російська література засвоювала й розвивала новий класицизм, українське письменство залишалося на позиціях бароко».
«Поетика» Прокоповича складалася з трьох частин. За традицією, курс починався загальним розділом - «Вступ до поетики». Тут ішлося про походження й призначення поезії. Прикладна ж частина курсу поділялася на два розділи, диференційовані за жанровою ознакою: «Епічна і драматична поезія», «Буколічна, сатирична, елегійна, лірична та епіграматична поезія». Отже, хоча сам термін «жанр» Прокоповичем і не вживається, поділ на жанри визначає структуру курсу. Причому в дусі класицистичної поетики професор прагне відшукати в системі жанрів свою логіку, обумовлену їхньою прагматикою: виділяє жанри більш і менш важливі для людини, виявляє їхню ґрадацію.
Митрофан Довгалевський викладав поетику в Києво-Могилянській академії протягом 1736-1737 навч. р. Конспект його курсу латинською мовою зберігся у двох рукописах під назвою «Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могиляно-Заборовській академії для більшої користі українському садівникові і його Православній Батьківщині біля Йорданського і Марійського морів у році, в якому особливо чудове місце дало наказ [здобути] зброєю Озов». Український переклад цього курсу видав Іван Іваньо в 1973 р.
84 Там само. - С. 135.
85 Там само. - С. 137-138.
Структура курсу визначається загальною метафорою саду. У вступі Довгалевський закликає слухачів: «Віддаймо наш поетичний сад під опіку найсвітлішого цінителя Рафаїла. Присвятімо й доручімо цей сад йому. Адже, роблячи так передбачливо, найбезпечніше та найщасливіше зберемо плоди, якщо за його допомогою виплекаємо сад нашого мистецтва»86. А ще перед тим, у «Слові до сучасних садівників поезії» тлумачить спосіб використання цієї метафори як структуро- творчого чинника курсу поетики: «Входячи до повчального саду цього мистецтва, будьте благочестивими та уважними садівниками. Адже ж цей сад - не казковий сад поганських божеств, звідки сам Юпітер, як каже леґенда, зірвав золоте яблуко, а це сад - марійський, у якому таємнича, тому що божественна, квітка породжує життєдайні плоди для голодних. Але щоб хтось крадькома та по-грабіжницькому не зривав квітів і не збирав плодів, то ми, за звичаєм інших, цей наш сад обведемо подвійною огорожею»87.
Справді, текст поділяється на два розділи, що називаються «огорожами» й містять, відповідно, загальні відомості про поезію, віршові розміри й строфи, жанри поетичні й драматургічні (перша огорожа) та інформацію про тропи, фігури, періоди тощо - «плоди Туллієвої слави» (друга огорожа). У першому розділі виділяються три підрозділи - «квітки», а в межах кожного підрозділу - «плоди». Друга «огорожа» містить лише одну «квітку», поділену на шість «плодів». Таким чином професор Києво-Могилянської академії надає змістовности композиції лекційного курсу, перетворюючи його на чинник творення образу поетики як мистецтва метафоричної інтерпретації.
Зберігся також конспект лекцій з поетики майбутнього білоруського архиєпископа Георгія Кониського, прочитаний протягом 1745-1746 навч. р. У ньому серед іншого розглядалися різновиди силабічної системи віршування. Лекції називалися «Настанови поетичного мистецтва з авторів, які осягли справжнього розуміння поезії, стисло з найнеобхіднішими зауваженнями зібрані для використання допитливої молоді».
86 Митрофан Довгалевський. Поетика (Сад поетичний) / Пер. з лат. Віталій Маслюк. - К. : Мистецтво, 1973. - С. 31.
87 Там само. - С. 28.
