Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Шкільна драма
Школа і літературне життя
Суспільно-культурні виміри епохи бароко

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Найголовніший освітній документ єзуїтів, «Ratio Studiorum» (1599), окремо в правилах для професора риторики (а отже, й поетики) рекомендував: «Деколи наставник замість теми може запропонувати учням якусь коротку драму: еклогу, виставу, діялог - так щоб розподіливши ролі в класі, можна було поставити найліпші з них, однак без жодної сценічної оздоби»⁹¹. За цим зразком уже в Львівській братській школі до педагогічного процесу активно включається театральний елемент. Викладачі поетики стають авторами п’єс, а студенти - їхніми виконавцями. Драматургічна вистава входить до укладу шкільного життя, стає важливою частиною відзначення найурочистіших подій року: Різдва, Великодня, храмового свята, приїзду високопоставленого гостя. Участь у виставах уявляється неодмінним чинником засвоєння учнями теоретичних положень поетики, вироблення доброї дикції, елементів артистизму в поведінці, вміння триматися перед публікою.

⁹¹ Ratio Studiorum: Уклад студій Товариства Ісусового. Система єзуїтської освіти / Пер. з лат. Р. Паранько, пер. з англ. А. Маслюх. - Львів: Свічадо, 2008. - С. 189.

Це викликало невдоволення в консервативно наставлених діячів. Іван Вишенський у листі з Унівського монастиря дорікав стариці Домникії: «Латынских басней ученицы, зовемыи казнодѣи, трудитися в церкви не хочют, тол ко комедии строят и играют»⁹². Тим не менше, театральна традиція у Львівській братській школі розвивається й позначається в пер. пол. XVII ст. публікаціями творів Памва Беринди «Вірші на Різдво Христове» й Іоаникія Волковича «Розмишлянє о муці Христа Спасителя». З утворенням 1615 р. Київської братської школи досвід театральних вистав переноситься й туди, про що свідчить декламування на похороні гетьмана Сагайдачаного в 1622 р. учнями братської школи віршів їхнього ректора Касіяна Саковича. А з 1632 р. безперечним центром розвитку української шкільної драми стає Києво-Могилянська колеґія.

Протягом цілої епохи шкільний театр лишався практично єдиним місцем вистав драматургічних творів. Це стимулювало барокову драму, створювало постійний чинник її розвитку: адже підготовка п’єс та їхніх вистав була в школі досить реґулярною й кожен викладач поетики протягом навчального року мусив подбати принаймні про дві вистави, різдвяну й великодню. Однак цілковита залежність театру від шкільного устрою робила його заручником освітньої політики влади й Церкви. Тому-то здійснена в перебігу освітніх реформ митрополита Самуїла Миславського (1783-1796) заборона шкільних вистав означала штучне припинення розвитку національного театру, початок паузи в розвитку драматургії, що завершилася лише 1819 р. з виходом на полтавську сцену драматургічних творів Івана Котляревського.

Барокова драма формується як символічне зображення подій. Власне, ще не зображення, а словесне відтворення. Драма статична, ролі персонажів виконуються лише чоловіками, студентами школи, при якій ставиться драма. Події на сцені відсутні, але відображаються у словесних партіях персонажів. Алегоризм відігравав панівну роль у творенні сюжету. Окремі персонажі мають алегоричний характер.

Ранні жанрові форми шкільної драми називають декламаціями й діялогами. Декламації передбачали почергове виголошення тексту виконавцями. Умовність ролей було зведено до мінімуму. В діялогах уже формується певна алегорична модель, словесна партія котрої є складником загального образу, прочитуваного в коді жанру. Озвучуючи драматургічний текст, виконавці відтворюють розмову між персонажами, часом доповнюють виголошення тексту ігровими діями.

⁹² Іван Вишенський. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1972. - С. 94.

Містерія - провідний жанр шкільної драми, що передбачає використання в сюжеті євангельських мотивів, зосереджених довкола життєвої місії Ісуса Христа як спасителя світу. Її назва походить від грецького - таємниця, таїнство. У давній Греції називали таємні релігійні обряди та вчення, наприклад в Афінах - елевсинські таїнства Деметри, що поділялися на великі й малі.

У християнській Європі театр містерії почав свій розвиток з X ст. Спершу це була літургійна драма, яка показувала страсті Ісуса Христа. Поступово сюжети містерій почали розробляти інші події життя Ісуса, а особливо Його народження. Починаючи з XV ст. виконуються містерії з великою кількістю персонажів, що зображують Благовіщення Пресвятої Богородиці, Різдво Христове, страсті й воскресіння Ісуса Христа та інші події новозавітньої історії. Розкриваючи євангельський сюжет, автори містерій звертають особливу увагу на відкупительний сенс цих подій, їхню роль у подоланні влади гріха, здійснення в зображуваних подіях планів Божого Провидіння, старозавітніх пророцтв. Вистави містерій стали важливим елементом середньовічної та ренесансної міської культури. Вистави відбувалися на майданах, у них часом брали участь сотні акторів, переважно міських ремісників.

Українські містерії переважно писалися професорами поетики Києво-Могилянської академії й зосереджувалися довкола двох найбільших свят: Різдва й Великодня. Тому їх найчастіше називають різдвяними й великодніми драмами. До складу великодніх драм часто включаються пасійні драми - твори на страсні сюжети (про арешт, розп’яття, хресну смерть Ісуса Христа).

Згодом назва містерії використовувалася в літературі для позначення філософсько-релігійного змісту твору. «Містерією» назвав свою поему «Великий льох» Тарас Шевченко.

Міракль - «середньовічний театральний жанр (ХІ-ХІХ ст.), що розповідає про життя святих у оповідній і драматичній формі»⁹³. Його назва походить від латинського слова «miraculum» - чудо, диво. Адже у драмах на агіографічні сюжети ключову роль відігравали мотиви чуда: зцілення недужого, захисту від стихійних лих, перемоги над бісами тощо. У структурі сюжету функції чуда виконували й мотиви різких, принципових змін у житті персонажа: втечі з дому, конфлікту з колишнім оточенням, невинного покарання тощо. В українській бароковій драматургії міраклі ставилися на житійні сюжети, популярність яких визначалася частіш за все суспільними мотивами: іменинами монарха, що носить ім’я святого («Олексій, чоловік Божий»), відвідинами гетьмана, в діяльності котрого київські культурні еліти вбачали повернення до княжих часів й відновлення державного суверенітету Гетьманщини як спадкоємниці Великого князівства Київського часів рівноап. Володимира.

⁹³ Пави Патрис. Словарь театра: Пер. с франц. - М.: Прогресc, 1991. - С. 188.

Мораліте (франц. moralite) - «драматургічна середньовічна вистава (починаючи з 1400 р.) на релігійні теми, що має дидактичний і повчальний характер. Персонажі мораліте ... є абстрактними й алегоричними уособленнями пороку й чеснот. Інтрига незначна, але завжди патетична й зворушлива»⁹⁴.

Мораліте в українській літературі сформувалося як жанр в епоху Бароко, відповідаючи загальній схильності до алегоричної мови. Творів цього жанру найменше, але вони становлять найвищий рівень розвитку поетики шкільної драми.