Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

«Мандровані дяки» як соціокультурний феномен
Текст як відображення динаміки життя
Суспільно-культурні виміри епохи бароко

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Мандрівні, або мандровані дяки - характерна для бароко суспільна категорія, що складалася з клириків (церковнослужителів - найчастіше читців, тобто дяків), студентів, а часом і священнослужителів, які присвятили життя пошукові свого місця у світі, заробляючи на хліб завдяки своїй освіті.

Колоритні постаті «мандрованих дяків» увійшли в народну культуру, приваблювали письменників. Ось якими зобразив їх Микола Гоголь у повісті «Вій»: «Не було урочистішої для семінарії події, як вакації: вони починалися з місяця червня, коли вже бурсу розпускали по домівках. Тоді весь битий шлях аж кишів від граматиків, риторів, філозофів та богословів. Хто не мав свого пристановища, той ішов до когось із своїх товаришів. Філозофи й богослови виряджалися на кондиції, себто бралися вчити або підготовлювати дітей заможних батьків, і здобували за це на рік нові чоботи, а то й сурдут. Оця вся ватага сунула разом цілим табором, варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожний тарабанив за собою мішка, де була одна сорочка та онуч пара. Богослови були найощадніші та найохайніші: щоб не стоптувати чобіт, вони роззували їх, вішали на ціпки й несли на плечах, а найпаче як було болото: тоді вони, підкачавши шаровари по коліна, одчайдушне розльопували своїми ногами калюжі. А нагледівши десь збоку хутір, одразу ж завертали з битого шляху і, підійшовши до хати, чепурнішої з-межи інших, шикувалися в ряд попід вікнами і на весь голос заводили канта. Господар хати, якийсь старий козак-хуторянин, довго слухав їх, підпершись обома руками, далі ридав гірко-прегірко і казав до своєї жінки: «Жінко! Те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне. Винеси їм сала і чогось такого, що там знайдеться». І повна миска вареників перекидалася в мішок; чималий шмат сала, кілька паляниць, а то й зв’язана курка ішли докупи. Підживившись таким запасом, граматики, ритори, філозофи ще й богослови знову рушали в дорогу» (переклад Антона Харченка).

⁹⁶ Лурье В. М. Призвание Авраама. - Т. 1. - С. 60-62.

Мандрівні дяки - носії та творці сміхової культури, що синтезує народні та книжні елементи в параметрах карнавальної традиції, сформованої європейським Середньовіччям.

Завершена в 1940 р. праця Михайла Бахтіна «Творчість Франсуа Рабле та народна культура Середньовіччя й Ренесансу» була відкрита російською та світовою філологією в 1970 р. Вона стала методологічною основою для реінтерпретації масової сміхової культури давнини. В українському літературознавстві найбільш плідний наслідок засвоєння праці Михайла Бахтіна демонструють дослідження Михайла Яценка, присвячені «Енеїді» Івана Котляревського та її добі, насамперед монографія «На рубежі літературних епох: «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі» (1977).

Михайло Бахтін вважає, що найменш вивчена сфера народної творчости - народний сміх і його форми. Неозорий світ сміхових форм і виявів протистояв офіційній і серйозній за тоном культурі Церкви й феодальних еліт. Вони мають єдиний стиль і є частинами єдиної та цілісної народно-сміхової, карнавальної культури, рекреаційної культури Середньовіччя. Бахтін виділяє три різновиди форм:

1) Обрядово-видовищні: свята карнавального типу, різні майданні сміхові дійства тощо.

2) Словесні сміхові (зокрема пародійні) твори різного роду: усні й письмові, латинською та народними мовами.

3) Різні форми й жанри фамільярно-майданної мови: лайки, божба, прокльони, репертуар народних блазнів тощо.

Ці форми давали підкреслено неофіційний, позацерковний і позадержавний аспект світу, людини, людських відносин. Вони будували по той бік усього офіційного другий світ і друге життя, до якого були причетні середньовічні люди. Це - особлива «двосвітність», без врахування котрої годі зрозуміти культурну свідомість середньовіччя й культуру Відродження.

Михайло Бахтін звертав увагу на феномен карнавалу - періоду загальнонародних розваг, що передував початкові Великого посту й припадав на кінець м’ясниць (назва «карнавал» походить від лат. саrnе vale, «прощавай, м’ясо»). Карнавал не споглядають - у ньому живуть, причому живуть усі, бо він всенародний за ідеєю. Карнавал не знає просторових меж. Під час карнавалу живуть за законами карнавальної свободи. Карнавал має вселенський характер, він є особливим станом світу. Карнавал - друге життя народу, організоване на засадах сміху. Це його святкове життя. Свято ж завжди мало істотний і глибокий сутнісний, світоглядний зміст. Його істотна частина - вільний, фамільярний контакт, що відчувався особливо гостро на тлі виключної ієрархічности і станової порізнености. Людина перероджується для нових відносин. Виробляється особлива мова карнавальних форм і символів, здатна висловити складне карнавальне світовідчуття.

Форми й символи карнавальної мови перейняті пафосом змін і оновлень. Для них властива логіка «навпаки», логіка невпинних зміщень верху й низу. Це різні види пародій і травестій, знижень, профанацій. Другий світ народної культури будується певного мірою як пародія на звичайне життя. Карнавальний сміх: всенародний, універсальний (спрямований на всіх і все), амбівалентний (він заперечує й стверджує, ховає й відроджує).

Сміх - це друга правда про світ, що обіймає всі його виміри. Смішне все без винятку. Пародія веде невгамовну веселу гру з усім найбільш важливим, із сакральним. Сміх спрямований передусім на вище, на загальне й ціле, на той же предмет, що й середньовічна серйозність. Його особливості - універсалізм і свобода. Свобода була пов’язана зі святами, зливалася з атмосферою свят, з дозволом м’яса, сала, статевого життя. Це святковий дозвіл сміху й тіла, що контрастував із постом.

Карнавальний світогляд змушує людей відсторонитися від свого офіційного становища й сприймати світ у його карнавально-сміховому аспекті. Сміх був закріплений за святом, був переважно святковим. У великодні дні заохочувалися жарти, веселощі, які мали викликати радісне відродження після довгого посту. Ці жарти стосувалися переважно матеріяльно-тілесного життя. Адже дозвіл сміху був пов’язаний із одночасним дозволом м’яса та статевого життя, заборонених у піст. Різдвяний сміх реалізувався у веселих піснях. Тема народження нового, оновлення органічно сполучалася з темою смерти старого, з карнавальним розвінчуванням.

Міркування Михайла Бахтіна стосовно карнавальної культури Середньовіччя складають методологічну основу для аналізу ранньо-модерної сміхової культури. Карнавальні веселощі визначають атмосферу літературних текстів, призначених для виголошення у великодній та різдвяний час. Крім того, величезне значення мали шкільні рекреації, що зазвичай співпадали зі святом. На них повністю переносилися святкові привілеї, встановлені для сміху, жартів, матеріяльно-тілесного життя. Під час рекреацій відпочивали від офіційної системи світогляду, від шкільної науки й реґламенту, дозволяли собі робити їх предметом веселої гри та жарту. Звільнялися насамперед від побожного страху й серйозности, від похмурих категорій «вічного», «абсолютного», «незмінного». їм протиставлявся веселий вільний сміховий аспект світу з його незавершеністю й відкритістю, з радістю змін і оновлень. Ґротескні пародії переводять сакральні тексти або правила шкільної мудрости в позитивний матеріяльно-тілесний план.