ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

О. Петро Скарга
Будівничі берестейської унії
Полемічна проза

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Петро Скарга народився в 1536 р. в Ґруйці біля Варшави у шляхетській родині. Навчався в Ягеллонському університеті (1552-1555), де студіював Святе Письмо під керівництвом Леополіта, автора першого католицького видання Біблії польською мовою з коментарями. Після здобуття бакалаврату Скарга керував парафіяльною школою при церкві св. Іоана Хрестителя у Варшаві. У 1557 р. на прохання каштеляна Єнджея Тенчинського він став виховувати магнатського сина й подався разом із ним до імператорського двору в Відні, а повернувся до Речі Посполитої в 1559 р.

Ще в 1562 р., Петро Скарга був призначений кафедральним проповідником у Львові. За два роки він отримав ієрейські свячення, а вже з 1565 р. був призначений канцлером римсько-католицької капітули у Львові. Вже тоді Скарга привернув до себе увагу як талановитий проповідник. Зокрема, він навернув на католицьку віру дружину великого коронного гетьмана Катерину Сенявську.

У 1568 р. о. Петро Скарга виїхав на студії до Риму. З 1569 р. він розпочав новіціят у Товаристві Ісусовому, переконаний, що єзуїти обрали найпродуктивніший спосіб повернення душ, втрачених у добу Реформації. Водночас Скарга навчався в Римській колегії, був сповідником у соборі Св. Петра. На духовне формування Скарги справив великий вплив генерал єзуїтів Франциск Борджіа.

По поверненні до Речі Посполитої в 1571 р. о. Петро Скарга служив проповідником у Варшаві, Пултуську, Ярославі, Познані, Львові.

У 1573 р. він прибув до Вільна, осередку реформаційних рухів у Речі Посполитій. О. Петро Скарга навернув на католицтво Миколая Кшиштофа Радивила Сиротку й багатьох жителів Литви, де протестантство поширилося найбільше. Він виконував обов’язки заступника ректора Віденської єзуїтської колегії (1574-1579).

Монашу професію (вічні обіти) о. Петро Скарга склав у 1577 р. і за два роки очолив Віденську академію. Скарга організував кращу на той час вищу школу в Східній Європі. Коли під час пошести всі намагалися залишити місто, Скарга з іншими єзуїтами лишився у Вільні, чим заслужив пошану народу. Протистоячи критиці кальвіністів і «польських братів» (як їх ще називали, соцініян або антитринітаріїв), Скарга організував братство Найсвятіших Таїн і написав полемічний трактат «Pro Sanctissima Eucharistia contra heresim» («Про Найсвятішу Євхаристію проти єресей», 1576).

Літературний дебют Скарги - книга «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецький відступ від тієї єдности», (1577). Її автор висунув ідею повернення православних до Римської Церкви на засадах Флорентійської унії 1439 р., котра ґарантувала Східній Церкві збереження власної єпархіальної організації, візантійського обряду з народними чи церковнослов’янською мовами, збереження деяких звичаїв, одруження священиків. Книга розійшлася поміж читачами дуже швидко й мала великий суспільний резонанс, хоч значну частину накладу було знищено. Це спонукало автора видати її в 1590 р. другим накладом під назвою «О rządzie і jedności Kościoła Bożego pod jednym pasterzem», присвятивши книгу королю Сигізмунду III.

«Житія святих» («Żywoty świętzch» - Вільно, 1579) вважаються найпопулярнішою народною книгою польського бароко.

Скарга організував з доручення короля Стефана Баторія єзуїтські колегії у Полоцьку, Ризі, Дерпті. Він служив настоятелем єзуїтської церкви Св. Варвари у Кракові (1584-1588), створив доброчинні інституції (братство милосердя, братство Св. Лазаря, побожний банк, скринька Св. Миколая) у Кракові й інших містах. Скарга спеціяльно видав книжку «Porządek Bractwa Miłosierdzia» («Правила Братства Милосердя»), де вмістив статут братства милосердя. Довгі роки він був надвірним проповідником Сигізмунда III (1588-1612), мав великий вплив на короля і його родину.

Петро Скарга брав участь у Берестейському соборі як богословський консультант разом з іншими єзуїтами, які були дорадниками латинських єпископів Яна Димитра Соліковського (Львів), Бернарда Мацейовського (Луцьк) та Станіслава Гомолинського (Холм). У присутності королівських послів 8 жовтня 1596 р. Скарга провадив переговори з православною делеґацією, що складалася з єпископів Гедеона Балабана та Михайла Копистенського. Він же виголосив проповідь на подячній Службі Божій 10 жовтня 1596 р., в останній день собору. За наслідками собору Скарга видав трактат «Synod Brzeski і jego obrona» («Берестейський собор і його оборона», 1597).

Петро Скарга вже за життя був шанований у Польщі як визначний проповідник. А за палкий захист єдности Речі Посполитої за ним закріпилася слава «національного пророка». Скарга різко виступав проти відступників від католицької Церкви, проти суспільних хвороб, гостро критикував сеймове безладдя. Як письменник він справив великий вплив на розвиток польської мови завдяки чистому і ясному стилеві творів.

Наостанок о. Петро Скарга служив при церкві свв. Петра і Павла у Кракові. У крипті цього храму він і був похований 1612 року.

«Про єдність Церкви Божої»

Ориґінальна назва - «О jedności Kościoła Bożego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu»⁹⁷. Книга присвячена київському воєводі князю Костянтину Острозькому.

У «Передмові» Скарга згадує про зустріч із князем на похороні його родича і висловлює намір написати те, чого не встиг сказати при зустрічі. Посилаючись на заклик Спасителя «щоб усі були одно» (Ін. 17:21), автор стверджує, що згода споконвіку властива християнській спільноті й забезпечується єдністю самої Церкви як Тіла Христового, єдністю хрещення, євхаристійних дарів. Різні секти, сварячись між собою, одностайні в нападах на Римську Церкву, «тим самим зраджують себе, що жодна з них не може стати перед папою, як сніг перед сонцем» (РИБ, т. 7, ствп. 226). Відхід Руси від папського престолу Скарга пов’язує з підступами греків і нагадує, що грецька Церква неодноразово поновлювала стосунки з Римом.

Скарга закликає князя брати приклад з його доньки Катерини та сина Януша: поєднатися з Римською Церквою й дбати про поєднання з нею всієї Руси.

У першій частині «Про єдність Церкви Божої» викладається католицьке вчення про істинну Христову Церкву, в якій можна отримати спасіння. Наводяться чотири ознаки істинної Церкви: єдність у Христі, тяглість традиції, вселенськість, апостольське спадкоємство. Автор пильнує логіки викладу, часто посилається на Святе Письмо, на східних і західних Отців Церкви. Водночас він охоче оперує алегоричними образами й порівняннями. Наприклад, необхідність одного земного глави Церкви він мотивує тим, що «і бджоли, і лелеки, і звірі одного мають вожака, з одного кореня так багато галузок і пагінців живиться й росте, одне сонце в небі освітлює всі зорі, один суддя в одному місті, один король в одному королівстві здійснює управління» (РИБ, т. 7, ствп. 274). Земне управління Церквою він уподібнює до небесного, де ангельська ієрархія здіймається до одного глави. Первоверховний апостол Петро розглядається як перший із черги римський архиерей, влада якого зберігатиме силу до кінця світу, бо «ніколи Петро - і фундамент, і ключар, і розпорядник Церкви Божої, померти не може. Бо з ним би вівці впали й померли з голоду» (РИБ, т. 7, ствп. 290). Простежується, як визнавалася вищість наступників Петрових (римських єпископів) на Вселенських Соборах, у творах Отців Церкви, у практиці східних патріархів.

⁹⁷ Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецький відступ від цієї єдности (польськ.).

Друга частина «Про грецький відступ від єдности Церкви Божої й апостольської столиці» має переважно історичний характер. Автор розповідає про обставини поділу Римської та Грецької Церков, звинувачуючи в цьому амбітність греків та їхню залежність від світської влади. Він підкреслює: «А позаяк усяка влада є від Бога, а хто противиться владі, противиться Богові, за апостолом (Рим. 13:1-2). У великий гріх впали греки, противлячись цій владі апостола Петра й Божій» (РИБ, т. 7, ствп. 342). Наслідком розриву з Римом стало послаблення Східних (грецьких) Церков, відхід у несторіянські, яковітські, Вірменську Церкви. Натомість Римська Церква зростає завдяки наверненню колись поганських народів. Критично оцінюється роль свт. Фотія як константинопольського патріярха. Розповідається про навернення слов’янських народів, і хоча визнається, що Русь отримала хрещення від греків, але відзначається, що тогочасний імператор Василій перебував у єдності з Римом. Розрив Русі з Римом цілком узалежнюється від підступів греків та наклепів на Римську Церкву. Перелічуються грецькі звинувачення й дається відповідь на кожне з них. Четвертий хрестовий похід, який завоював Константинополь, трактується як шанс для греків повернутися до єдности, здійснений, зокрема, через участь константинопольського та єрусалимського патріархів в Латеранському соборі в 1216 р. і Ліонському соборі в 1273 р. Докладно описується Флорентійський собор і прийняття ним унії 1439 р., наводяться соборові документи. Завоювання турками Константинополя постає в інтерпретації автора відплатою за небажання греків прийняти унію й відхід від неї імператора Костянтина XI.

Третя частина книги називається «Пересторога і напучення руських народів, що тримаються греків, аби з’єдналися зі Святою Церквою та Римською столицею». Автор застерігає Православну Русь від наслідування греків, бо розрив із Римом загрожує втратою священиками права відправляти таїнствай наростанням помилок. «Бо без вожака й без очільника вівця швидко заблукає, а чим далі, тим більше ростуть помилки» (РИБ, т. 7, ствп. 470). І Грецька, і Руська Церкви без соборів, без навчання, без порядних пастирів втратять і те добре, що спершу мали. Перелічуються помилки у віровченні, які, на думку автора, поширилися у Східних Церквах: хибне вчення про походження Святого Духа лише від Отця, заперечення примату папи римського, твердження, що святі перебуватимуть у небі тільки після загального воскресіння, невіра в чистилище, практикування розлучень і других шлюбів, обмеження числа Вселенських соборів першими сімома, відмова визнати дійсність пресуществления прісного хліба, брак гідного шанування Святих Таїн поза євхаристією та ін.

Автор розмежовує Руську і Грецьку Церкви, переконує читача, що Русь не сама завинила в розколі, а пішла слідом за греками: «Твою віру ці сварливі греки спритно непристойним відступництвом заквасили й розбрат та нелад із Церквою Божою швидко по прийнятті віри до тебе внесли» (РИБ, т. 7, ствп. 483). Шкідливий вплив греків виявляється, за Скаргою, в одруженні духовенства, церковнослов’янській мові богослужінь, непокорі світських людей духовенству.

Окремо Скарга зупиняється на проблемі літургійної мови Руської Церкви: «До того дуже тебе ошукали греки, руський народе, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови. Вони натомість наказали задовольнитися цією слов’янською, щоб ти ніколи не дійшов до справжнього розуміння й науки. Є бо тільки ці дві мови, грецька й латинська, що на них свята віра поширилася й прищепилася по всьому світу, й поза цими мовами ніхто в ніякій науці не може бути досконалий, а тим більше в духовній, в науці святої віри. Це не тільки тому, що інші мови безупинно змінюються й не можуть мати слави людського ужитку (бо не мають своїх певних граматик і словарів, тільки ті дві завжди однакові й ніколи не змінюються), але також і тому, що тільки на тих двох мовах побудовані науки й їх не можна добре перекласти на інші мови. Й не було ще на світі та й не буде жодної академії, ні колегії, де богослов’я, філософія й інші вільні науки могли б вивчатися й розумітися іншою мовою. Зі слов’янської мови ніколи ніхто не може бути вченим. А вже тепер майже ніхто не розуміє її добре. Бо ж немає на світі такого народу, котрий говорила б нею так, як є у книгах; а також вона не має та вже й не може мати своїх правил, граматик і словників для викладання. Й тому то ваші попи мусять вдаватися за перекладом до польської мови, коли хочуть щось розуміти по-слов’янськи: бо ж вони доктори тільки устами та в читанні. Й іншої школи читання, здається, не мають. І це ж їх досконалість в усій науці на всі духовні стани! Звідси постають неуцтво й помилки без краю, коли сліпі ведуть сліпих» (РИБ, т. 7, ствп. 485-486).

Викладається концепція унії, за якою зберігається обряд, а приймається латинська догматика. Виділяються три аспекти з’єднання: поставлення митрополита папою римським, прийняття правд віри Римської Церкви, послух римському архиєреєві всієї Церкви. Обряди залишаться незмінними, бо «Божа Церква, прибрана різноманіттям (без суперечности) барвистих шат і каменів та розмаїтих перлин» (РИБ, т. 7, ствп. 491-492). Нагадується, що і в Західній Церкві існують відмінності в обрядах і церковних звичаях між різними регіонами. Скарга застерігає від озирання на Московське царство: «Але коли зважиш собі, які нікчемні й майже півідолопоклонницькі, і те, що йде слідом, у лихі й непристойні звичаї зайшли ці московські церкви, і які вони вбогі на науку, і якою заражені великою брутальністю й невмінням, і як самі без жодного нагляду, без жодного порозуміння з іншими церквами урядують, і як звабилися світською владою, - дуже швидко можна цей корінь відсікти. Московське духовенство, бувши геть брутальніше й обмеженіше, ніж руське, вважає, що тільки вони самі є на світі християнами, а інші всі народи живуть у поганстві. Вони не слухаються Царгородського патріарха (і слушно, бо він теж не слухається папи), чинять і вірять, що їм подобається, і майже все богослужіння обернули на забобони, знищили Божу науку, насадили своїх вигадок» (РИБ, т. 7, ствп. 496-497).

Закликаючи єпископат до покори Римові, Скарга заохочує мирян зрікатися покори владикам, що не перебувають у єдності з католицькою Церквою. Використовуючи звичайні євангельські символи, він вживає метафоричний образ Петрового човна, який долає хвилі життєвого моря: «Увійди до цього човна великого Петра, в котрому безпечно можеш перевезтися на той берег вічного життя!» (РИБ, т. 7, ствп. 502). Фундамент Риму замішаний на Крові Агнця, Рим прищеплений до дерева Церкви кров’ю апостолів Петра і Павла. Застереженням для Русі є голос волання поневолених турками греків: «Не будьте такі вперті, ані горді, якими ми були!» (РИБ, т. 7, ствп. 512).

Вказується на користь для Речі Посполитої від подолання церковного поділу, підноситься історична роль короля Стефана Баторія.

«Берестейський собор» (1597)

Оригінальна назва - «Synod Brzeski і jego obrona»⁹⁸. Книга вийшла анонімно, хоча ім’я автора було загальновідомим. Це перший опис перебігу Берестейського собору, підготований до сейму Речі Посполитої, що мав проходити в лютому 1597 р. Тут широко подаються документи Берестейського собору.

У першій частині твору докладно описується історія унійного собору в Бересті, наводяться офіційні протоколи соборових нарад, а також перемовин королівських послів з князем Костянтином Острозьким. Друга частина книги присвячена доказам канонічної правосильности унійного собору та критиці учасників православного собору, що відбувався водночас з унійним. Інтелектуальне підґрунтя православного собору, за Скаргою, забезпечували протестанти й аріяни, які нібито компенсували брак у православних власних богословів.

Невдовзі з’явився український переклад, можливо, зроблений Іпатієм Потієм, під назвою «Описанье й Оборона Собору Руского Берестейського».

Хронологічна таблиця

⁹⁸ Берестейський собор і його захист (польськ.)

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти