Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Полемічний діялог Лева Кревзи й Захарії Копистенського
Будівничі берестейської унії
Полемічна проза
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Архиепископ Лев Кревза (f 1638)
Лев Кревза Жевуський (або Ревуський) походив із дрібної шляхти на Підляшші. Він прийняв чернечий постриг у Віленському Свято-Троїцькому монастирі, пізніше став його архимандритом, а після утворення Чину святого Василія Великого (1617) його першим прото-архимандритом.
У 1626 р. Лев Кревза був піднесений у сан архиепископа Смоленського і Чернігівського. Його кафедральним містом став Смоленськ, приєднаний до Речі Посполитої ще в 1611 р. Спершу католицький архиєрей мусив протистояти православному єпископові Ісаї Копинському, але з обранням останнього в 1631 р. на київську митрополичу кафедру протистояння припинилося. Привілеєм короля Владислава IV в 1633 р. уніатському архиєпископові Смоленська було передано кафедральний собор апостолів Петра і Павла, 260 церков і монастирів. Помер архиепископ Лев Кревза 1638 року.
«Оборона церковної єдности» (1617)
Оригінальна назва: «Obrona jedności cerkiewnej, abo Dowody, ktyrymi się pokazuje, iż Grecka Cerkiew z Łacińską ma być zjednoczona». Головний полемічний твір Лева Кревзи був виданий у Вільні у друкарні Лева Мамонича 1617 р. У невеликій передмові автор пов’язує появу книги з планованим, але не здійсненим діялогом католиків і православних, де мали розглядатися мотиви визнання першости папи римського. Вихід із міжконфесійного поділу пропонується через студіювання давніх джерел, що доводять споконвічний зв’язок Київської Церкви з Римом.
Головна концепція книги полягає у визнанні церковного поділу наслідком свавільних дій греків, Церква яких залежала від світської влади Візантійської імперії й діяла із суто політичних мотивів. Русь, прийнявши хрещення до поділу Церков у 1054 р., коли православна Церква все ще була в єдності з римським престолом, від початку опинилася поза розколом. Лише згодом у силу історичних обставин Київська митрополія прилучилася до бунтівних греків. Але після Берестейської унії 1596 р. давню єдність було відновлено.
Характерні риси книги Лева Кревзи: ґрунтовність, доказовість положень, логічна послідовність викладу, стрункість композиції. Він уникає образливих для опонента характеристик, публіцистичних фраз, натомість широко звертається до літературних джерел, які мають засвідчити першість апостола Петра, його наступників у Римі й споконвічне визнання Руссю авторитету апостольського престолу.
Лев Кревза поділяє виклад на чотири частини:
1. Про зверхність святого [апостола] Петра. Постулат Західної Церкви про примат апостола Петра доводиться через апелювання до Євангелія. У перших же розділах нагадуються місця у Святому Письмі, де словами Ісуса Христа стверджується особлива місія апостола Петра.
У відповідь на Петрове визнання віри Христос говорить: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть Ті. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!» (Мт. 16:18-19). Коли ж після третього явлення воскреслого Господа Петро запевняє Його в любови, Ісус тричі закликає його: «Паси ягнята Mої!», «Паси вівці Мої!» (Ін. 21:15-17).
Нагадуючи ці євангельські арґументи, Лев Кревза наводить уривки з творів авторитетних для православного читача Отців Церкви (свт. Іоана Золотоустого, свт. Василія Великого, св. Іоана Дамаскина, блаженного Феофілакта, свт. Кирила Єрусалимського), які мають засвідчити їхнє розуміння текстів у дусі римської інтерпретації. Слова визнання особливої місії апостола Петра автор знаходить і в православних богослужбових книгах: службових Мінеях, Октоїху, Требнику. Лев Кревза апелює також до творів митрополита Григорія Цамблака, який жив на поч. XVI ст., де є такі слова: «Бо Мойсей був главою одного єврейського народу, а Петро - всього світу», «Петра, гетьмана цього Богом вибраного полку, самого главу апостолів» (Кревза, с. 6).
2. Про наступників на ту владу по святому Петрі. Простежуючи історичну перспективу архипастирського очолювання Церкви, Лев Кревза використовує євангельську метафору про пастуха (пастиря) й овець: «Це головне старшинство зі смертю святого Петра не припинилося, бо Христові вівці лишатимуться до кінця світу, а тому треба було й пастиря з найвищою владою, тому-то Господні слова «Паси вівці Мої!» не тільки до святого Петра були сказані, але й до його наступників» (Кревза, с. 7). І тут відшукуються слова східних Отців (свт. Іоана Золотоустого, свт. Тарасія, при. Феодора Студита), які нібито засвідчують визнання ними наступництва римськими папами Петрової влади. Згадується про шанованих Східною Церквою святих римських пап Климента, Сильвестра, Лева Великого, Григорія Великого (Двоєслова). Наводяться слова з послання руського духовенства й мирян до папи Сикста IV, датованого 1476 р., де папа визнається вищим авторитетом у земній Церкві.
Потім автор наводить огляд Вселенських Соборів, на яких папі, представленому його леґатами, належало перше місце. Без представництва римського архиєрея жоден собор не міг бути визнаний вселенським. На матеріалі низки прикладів засвідчується, що у складних канонічних ситуаціях Церкви християнського Сходу завжди зверталися з апеляціями до Риму і що папи, траплялося, відігравали вирішальну роль у відновленні влади скинених патріархів і поставленні нових глав східних Церков. Лев Кревза скрупульозно простежує, як Константинополь намагався включити до соборових документів (канонів) визнання свого особливого статусу, і доводить неканонічність цих додатків.
Доволі критично розглядається перебіг подій по Сьомому Вселенському соборі, зокрема діяльність патріарха Фотія, що спричиняли поступове послаблення зв’язків Константинополя з Римом і остаточний їх розрив у 1054 р. Цілковита провина за розкол покладається автором на Константинопольську Церкву та державний вплив на неї. Фатальними наслідками розколу для Візантії Лев Кревза визнає втрату нею державности, вивезення з грецьких земель мощів святих, втручання світських людей у церковні справи та масову корупцію при наданні духовних посад. Флорентійська унія 1439 р. розглядається як рятівна для грецької Церкви.
На додаток до цієї частини наводяться переклади послань патріарха Петра Антіохійського до константинопольського патріарха.
3. Про те, як Русь хрестилася. Лев Кревза використовує прикметну для його епохи модель триразового хрещення Руси. Посилаючись на «Повість временних літ» («Kronikę Słowieńską»), він ототожнює перше хрещення з історією прийняття нової віри за часів київських князів Аскольда і Діра. Оскільки ж патріарх Фотій був тоді в конфлікті з Римом, стверджується, що хрестилася Русь від його опонента, патріарха Ігнатія. Рівноапостольні Кирило й Мефодій, які жили того ж часу, зображуються противниками Фотія, схильними вдаватися до Риму задля висвяти своїх учнів.
Наводяться довідки про 45 київських митрополитів з посиланням на московські літописи, «хоча цей літописець був недоброзичливий щодо латинників» (Кревза, с. 55). Висвячення Іларіона на митрополита Київського за часів Ярослава Мудрого трактується як ознака незгоди Руси з позицією Константинополя, що саме тоді розірвав із Римом. Подібне тлумачення дістає й справді загадкова поява в руському церковному календарі свята перенесення мощів свт. Миколая Мирлікійського до Барі (9 травня), що прийшло до Києва з латинського Заходу. Серед київських митрополитів виділяються Ісидор, Мисаїл, Йосиф Солтан, які нібито зберігали пошану до Риму.
Заперечуються канонічні права константинопольських патріархів на Русь і користь від збереження послуху Константинополеві: «Підлягати цим патріархам, які не слухають папу, - виключати себе самого з отари Христової» (Кревза, с. 71). До того ж, вважає Лев Кревза, ніякого досвіду духовної освіти й церковної науки від греків здобути не можна.
4. Про вчинок нещодавно минулого віддання послуху папі Климентові VIII старшими нашими. Заперечуючи закиди опонентів щодо неканонічного звернення до Риму поза патріархом, Лев Кревза нагадує про Флорентійську унію як правну основу єдности з Римом і досвід тривалого збереження цієї єдности. Критично оцінюється втручення світської влади в управління Константинопольською Церквою, а при цій нагоді заперечується право світських людей мати визначальний голос у провадженні церковних справ. «Єпископи наші, які років 20 тому поновили послух, не мали доповідати про це світському станові, як до цієї справи не належному, могли б приватно про це радитися з тими, кого б вважали здатними до цієї справи, і то могли чинити це зі своєї доброї волі, а не з повинности» (Кревза, с. 95-96). Принагідно наводиться лист князя Костянтина Острозького до київського воєводи від 21 червня 1593 р.
Подаються докази того, що Берестейська унія стала добром для Руської Церкви. Східний обряд і надалі зберігається як частина руської традиції, прецедентом до чого є наявність кількох десятків грецьких монастирів і парафій в Італії: в Сицилії, Апулеї, Калабрії. Під самим Римом діє монастир Ґротаферрата, а в Римі застовано Грецьку колегію з церквою свт. Афанасія. Руські церкви зберігають візантійський обряд і будуються відповідно до його вимог, на що витрачаються тисячі злотих: «Якби ми сподівалися коли стати римського обряду, для чого б ми витрачалися на такі оздоби, котрі тільки грецьким церквам надаються, а латинникам нінащо. І справді, коли б це їм дісталося, мусили б усе псувати, як катапетасму, що нашою руською мовою звемо Деісус, тобто перегородку, котра відгороджує вівтар від самої церкви, вельми коштовну, вся сніцарської роботи, оздоблена кращими фарбами й рукою доброго майстра» (Кревза, с. 104).
Лев Кревза захищає контакти з єзуїтами, необхідні для навчання в сусідів. Східна Церква має спільне з латинниками Святе Письмо, спільну науку Отців, бо на Сході шанують як східних Отців, так і західних, одні собори. Тільки обрядами розрізняються обидві Церкви, але вони взаємно визнають свої обряди за святі.
Водночас Лев Кревза різко засуджує практику спільних дій двох конфесійних груп дисидентів - православних і протестантів: «А з єретиками, Боже, що за згода? Лише Святе Письмо говорять, що приймають. Святих Отців - ні, соборів і поготів, а з обрядів - люди добрі! - ніби сміються» (Кревза, с. 106). Серед найпомітніших здобутків Берестейської унії Лев Кревза особливо виділяє духовну освіту, яку за минулі роки хто вже здобув, а хто завершує. Він також нагадує про унормування монастирського життя, про новіціят, що діє в Битені, про розбудову Віленського монастиря.
Завершуючи твір, автор стверджує, що унія не потребує участи безсилих і залежних від султана Вселенських Патріархів, а є справою самої Руської Церкви, перед якою розкриває нову перспективу.
