Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
О. Захарія Копистенський
Будівничі берестейської унії
Полемічна проза
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Захарія Копистенський походив, напевне, з Перемишля, де зустрічалося його прізвище і навіть єпископом був Михайло Копистенський - можливо, родич Захарії. Припускають, що народився письменник після 1590 р. у с. Кописно на Перемищині. Початкову освіту він здобув у дяка, а потім навчався в Острозькій Академії. Там він опанував, поряд із традиційною для Речі Посполитої латиною, також і грецьку мову. Близько 1611 р. Захарія Копистенський прибув до Львівської братської школи як викладач. Невдовзі він опинився в Путненському монастирі в Молдові, був знайомий із Йовом Княгиницьким і навіть обирався архимандритом Унівського монастиря.
Захарія Копистенський працював у Києві від заснування Київського братства, з 1616 р. Він увійшов до Київського братства, належав до числа чільних діячів вченого гуртка, що сформувався під опікою архимандрита Єлисея Плетенецького довкола лаврської друкарні. Вже перше відоме видання цієї друкарні «Часослов» (1616) містить передмову Захарії Копистенського.
Захарія Копистенський упорядковує й готує до видання кілька книг, перекладає церковнослов’янською мовою твори Отців Церкви, редаґує книги й пише до них передмови. Він причетний до таких видань, як полемічна «Книга о вѣрѣ единой» (1619-1621), «Номоканон» (1624). Уже з цих творів можна зауважити концептуальну місткість суджень Захарії Копистенського, присутність у них якісно нових поглядів на Церкву, культуру, духовну спадщину, властивих для барокової доби.
Так у передмові до книги перекладів проповідей свт. Іоана Золотоустого на послання апостола Павла (1623) Захарія Копистенський протиставляє поширеній з часів Петра Скарги критиці церковнослов’янської мови її апологію: «Отколь безпечнішая єсть речь и увѣреннѣйшая философію и веологію славянским языком писати и зъ грецкого преводити, нежли латинским, который оскудный єсть, же так реку, до трудных, высоких и богословных речій недоволный и недостаточный». Латинська мова постає тут знаком західного типу культури, прагматика котрої не здатна здійнятися на височінь богомислення візантійської патристики.
У 1620 р. о. Захарія Копистенський уже був ієромонахом Києво-Печерської лаври. На похороні архимандрита Єлисея Плетенецького в 1624 р. саме він виголошував проповідь, видану наступного року окремою книжкою. Після смерти о. Єлисея Плетенецького Захарія Копистенський 20 листопада 1624 р. був призначений архимандритом Києво-Печерської лаври. На цій посаді він продовжує дбати про видавничу діяльність лаврської друкарні. Помер Захарія Копистенський 21 березня 1627 р.
«Палінодія» (1622)
Оригінальна назва: «Паλιvoδια130, или Книга обороны католической святой апостолской Всходней Церкви и святых патріархов, и о Грекох, и о Россох христіанех». Цей полемічний трактат вважається найґрунтовнішою працею православних богословів Києва на тему стосунків Західної та Східної Церков. Працю над нею автор почав у 1619 р. і завершив у 1622 р.
130 Паλιvoδια (грецьк.) - вірш, у якому автор зрікався написаного ним у попередніх віршах. У переносному значенні - відмова від своїх слів, зречення, зміна поглядів і думок.
Книга демонструє широку ерудицію та фундаментальні богословські знання автора. Отець Захарія Копистенський засвідчив у ній тонке розуміння православного вчення про Церкву та з великою вправністю обґрунтовує це вчення, спираючись на Святе Письмо й Отців Церкви. Широко використовуються не лише богословські, але й літературні та історичні твори. У трактаті знаходимо посилання на більш як сто джерел, серед яких - Біблія, діяння Вселенських і Помісних соборів, богослужбові книги, твори православних богословів, житійна література, патерики, літопис, твори Станіслава Оріховського, «Апокрисис» Христофора Філалета, «Книжка» Василя Острозького, «Антиграфи» Мелетія Смотрицького, твори західноєвропейських (Цезаря Баронія), грецьких (Феодора Вальсамона, Іоана Зонари), польських (Матей Стрийковський, Мартин Кромер, Ян Длуґош, Якуб Вуєк, Петро Скарга) авторів. Бібліографічну довідку автор наводить на початку книги під назвою «Каталог книг учителей, которых ся до тоєї книги уживало» (РИБ, т. 4, ствп. 326-332). Богословські міркування забарвлені часом легкою дотепністю: «СУНОДОВ ПОМѢСТНЫХ И вселенских много было, а на жадном канону не ухвалено, абы которому бискупови патріархове и вся Церковь подлегати и послушными его быти мЪли» (РИБ, т. 4, ствп. 466).
Книгу Захарії Копистенського написано спокійно й чітко. В основі композиції - протиставлення Західної та Східної Церков. Головний критерій оцінки їхньої діяльности - вірність апостольській традиції, продовженій Отцями Церкви, - природно включається автором до контексту «сарматської» культури, тобто шляхетської субкультури Речі Посполитої епохи Бароко. Система цінностей сарматизму спиралася на рицарські ідеали вірності монархові, державі, народній традиції. «Сарматська» релігійність, не втрачаючи євангельського універсалізму християнства, робить помітний акцент на етнічних і регіональних («помісних») особливостях церковного життя: обрядовій ідентичності, культі місцевих святих, самобутності церковної історії краю - «Сарматских краин Росских» (РИБ, т. 4, ствп. 966), «Сарматов, то єст Россов або Славян» (РИБ, т. 4, ствп. 1103). Ці риси позначилися й на «Палінодії». Зберігаючи переважно конфесійний зміст, трактат дещо доповнює його етнокультурною проблематикою, головно історичною. Автор наголошує на спільності історичної долі народів Речі Посполитої, нагадує про хрещення стародавніх поляків від рівноапп. Кирила і Мефодія за часів Великої Моравії і мріє про збереження єдности віри з поляками, посилаючись на приклад Станіслава Оріховського: «О! ґды бы и нынѣшніи панове Поляцы так чтили, шановали и поважали св. столицу Константинополскую, теды нѣґды бы з нами, братією своею, которых один народ Роксолянскій сплодил, одна отчизна - Корона Полская - выховала, и одна Константинополская столица вѣры Христовы научила, - нѣґды бы, мовлю, з нами, братією своею, в пранки о вѣру не вступовали» (РИБ, т. 4, ствп. 607).
Структура трактату «Паλιvoδια» визначається композицією книги Лева Кревзи. Захарія Копистенський почергово звертається до арґументів опонента на захист примату римського архиєрея, централізованого устрою Церкви, історико-догматичної мотивованости Берестейської унії та намагається заперечити кожен із них. У вступі автор надає текстові есхатологічного мотивування: «И так, по тысячном от Рождества Іисуса Христа вѣку, той непріятель многих прелстил і прелщаєт, и шкодливоє розерваньє учинил, и нынѣ от истинной православной вѣры отводити не устает, а им далей, тым барзѣй, особливе коли по тысячном року, личба шестсотных лѣт докончевалася, а шестдесят и шестая до выполненя своего сближается, тогды ясно ся стало и помножает отступленіє и прелщеніє» (РИБ, ствп. 316). Алюзії до церковного розколу 1054 р. проєктуються на 1666 р., котрий нагадує авторові, як і багатьом його сучасникам, про апокаліптичну «цифру звіра». Навіть символіка зірки реінтерпретується в дусі апокаліптичних видінь: «Оповдано, иж звѣзды з неба спадут; тыи разумѣются - так свѣтныи, в славѣ, в могутствЪ велможи, яко тыж и знаменыѣтіи духовный в Церкви, которая есть небом земным» (РИБ, ствп. 321). При цьому автор посилається на Христове пророцтво про останні часи (Мт. 24:24), а також на згадані в посланні апостола Юди «зорі блудні, що для них морок темряви бережеться повік» (Юди 1:13). Така символічна програма дозволяє розглядати беззаперечні богословські знання опонентів, як і численні випадки навернення представників суспільних еліт на католицьку віру, в коді застережливих апокаліптичних знаків.
Перша частина (РИБ, т. 4, ствп. 335-484) присвячується, відповідно, критиці католицького вчення про першість апостола Петра, котра мала б випливати з Христових слів, звернених до апостола Петра у відповідь на апостолове сповідання віри («Ти Христос, Син Бога Живого»): «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!» (Мт. 16:18-19). Захарія Копистенський використовує не тільки різноманітні біблійні тексти, але й богословські, передусім герменевтичні твори Отців Церкви - і східних (Оріген, Іоан Золотоустий, блаженний Феодорит, Кирило Олександрійський, Григорій Ніський, Епіфаній), і західних (Амвросій Медіоланський, Григорій Двоєслов, Августин, побожний Беда), богослужбові та житійні книги. До аналізу біблійних і патристичних текстів залучаються факти грецької, латинської, арамейської (сирійської), церковнослов’янської та «руської» (української) мов. Автор порівнює різні переклади, шукає в перекладах рис тенденційної інтерпретації.
Сучасну західну богословську доктрину автор звинувачує в тому, що вона «монархію церковную на Петрѣ будує» (РИБ, т. 4, ствп. 341), бо зводить сенс Христових слів до визнання апостола Симона-Петра «каменем» (скелею, Кифа), на якому буде зведено Церкву. Тим часом, за свідченнями Отців, «не на Петрѣ чловѣцѣ збудована єсть церков Христова, але на вѣрѣ, вызнаной през Петра з объявленья єму Бозкого» (РИБ, т. 4, ствп. 349), «на фундаментѣ пророков и апостолов, на самом камени угодном, Іисусѣ Христѣ» (РИБ, т. 4, ствп. 356). Прагматичній конкретиці західного богослов’я автор протиставляє надання екзистенційного сенсу вірі й актові сповідання віри, втіленому в конкретному тексті. «Подобенство будованя або метафоричная мова тая в том самом залежить, же як на фундаментѣ держится иноє каменьє, и ин их в том зъєдноченю и злученю ся держит, так и церковь, то єсть вѣрныи люде, на одной и той же вірі полегши, межи собою держать злеченьє ся и зьєдноченьє. Которая віра ґды уступуєт, упадают з набудованья того тыин, который з иншими вѣрньїми не самою вірою и єй надежными злучалися и єдночили» (РИБ, т. 4, ствп. 378).
Захарія Копистенський доводить, що як апостол Петро не мав переваг над іншими апостолами, так і римський єпископ - лише один із рівних ієрархів. При цьому автор вдається до традиційних синтаксичних фіґур, передусім риторичних питань та вигуків: «Зачим пытаю отступников: отколь мають тую дистинкцію, же апостол Петр єст ордина- ріус, або зверхный пастырь, а иншіи вси апостолове екстраординаріи, леґатове або посланникове? З которого пятого єгангелія тую дистинкцію взяли? Нехай нам єи укажут, в котром учители церковном» (РИБ, т. 4, ствп. 371). «А ты, православный, уважай як фальшиве свідоцства з Писма приводять апостата: не вір, стережися!» (РИБ, т. 4, ствп. 414). Він повертається до традиційного й відомого вже в українській літературі мотиву ключів, символіка яких визначається євангельським текстом (Мт. 16:18-19). Розширюючи інтерпретацію, автор пов’язує згаданий текст з іншими Христовими словами, зверненими вже до всіх апостолів: «Що тільки зв’яжете на землі, зв’язане буде на небі, і що тільки розв’яжете на землі, розв’язане буде на небі» (Мт. 18:18). Ключі від неба по воскресінні Христовім дані Ним усім апостолам. Говорячи про «владу ключів» Захарія Копистенський нагадує про недавні випадки втручання в українське церковне життя східних патріярхів: Йоакима, патріярха Антіохійського, - 1579 р. та Єремії, патріярха Константинопольського, - 1591 р. Перший з них відлучив від церкви священика Григорія Горбачевського за зневаження монаших обітів, одруження з дальшим ієрейським служінням. Тіло спочилого 1589 р. священика було згодом знайдене при розкопках церкви почорнілим і стверділим. І лише коли братчик Симеон Горбачевський отримав розрішальну грамоту в константинопольського патріярха, тіло зотліло (РИБ, т. 4, ствп. 469-471). Додаються і ще деякі повчальні розповіді. Авторові виявляється відомою історія життя митрополита Григорія Цамблака, і він заперечує визнання київським митрополитом примату римського архиерея, хоча й не відкидає самого факту листування митрополита Григорія з папою.
Третій символ Петрової влади, до якого звертається Захарія Копистенський, - мотив пасіння овець із Євангелія від Іоана (Ін. 21:15-17). І тут за допомогою добору арґументів з патриотичноъ літератури стверджується, що «през слова тыи паси овцѣ Мои Іисус Христос не самому Петру овец Своих паству поручает, але всѣм апостолом, а по них всѣм преложеным духовным» (РИБ, т. 4, ствп. 418). Розгортається метафорична картина вселенської Церкви як вівчарні, де єдиним пастирем є Христос, а не апостол Петро - один із багатьох пастирів, що допомагають Ісусові в догляді Його овець (РИБ, ч. 4, ствп. 424).
Друга частина (РИБ, т. 4, ствп. 483-966) найбільша за обсягом. Відповідаючи Левові Кревзі, Захарія Копистенський доводить, широко звертаючись до біблійних, богословських, канонічних і церковно-історичних джерел, «иж не сам один бискуп Римскій потомок и наступницею Петра св. єст, - але всѣ патріархове, от них єпископове, так Петровыми, як и Андреовыми, Павловыми, Іякововыми и всѣх иных апостолов суть наступниками и потомками» (РИБ, ч.4, ствп. 484). Він звинувачує опонента в некоректному використанні цих джерел і тенденційному перекрученні повноважень римських архиєреїв часів церковної єдности: пап Климентія, Адріяна, Сильвестра, Лева Великого, Мартина й ін. Захарія Копистенський розглядає історію виникнення патріяших кафедр і стосунки між ними. На підставі головування на Вселенських і Помісних соборах він заперечує тезу про особливий статус папи в соборних діяннях: сам папа не був учасником жодного Вселенського собору, леґати ж тільки репрезентували його, а не керували соборами. І хоча на Другому та П’ятому Вселенських соборах зовсім не було римських представників, вони вважаються правосильними. Перестороги римських архиєреїв церковам на Сході були виявом взаємодопомоги ранньої Церкви, коли одні Помісні Церкви й авторитетні богослови з них допомагали іншим долати єресі. Наводяться приклади впливу східних Отців на церковне життя християнського Заходу. Вельми докладно спростовуються тези про право апеляції до римського архиєрея, яке нібито існувало в Церкві до її поділу. Очевидно, що Захарія Копистенський наводить усі поширені в його час сюжети про хворобливі явища в розвитку Римської Церкви після розколу. Заперечується правомочність Флорентійського собору і його ухвал, зокрема унії з православною Церквою.
Захарія Копистенський виходить із принципу пентархії - особливого авторитету в Церкві п’яти патріяхів: Римського, Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського: «Але єднаковою и ровною моцю и владзею як Рымскому, так и Константинополскому, Александрійскому, Антіохійскому и Ієрусалимскому свѣт пяточастне єст роздѣлен и повѣрен, з ограниченєм и з варунками, абы ся один у другого діоцезію, под утраченєм достоинства, не вступовал» (РИБ, т. 4, ствп. 684). В разі повернення Риму до церковної єдности його єпископові знов належатиме перше місце за авторитетом, але не особлива влада: «Ґды бы Римскій біскуп смирил себе и вѣру єднако з патріархами вызнал, был бы межи братією братом и спол-патріархою первого именована» (РИБ, т. 4, ствп. 707).
Парадоксальним чином Захарія Копистенський пов’язує навернення Русі до християнства з церковним розколом. У розколі він звинувачує виключно Західну Церкву, хрещення ж Руси, що сталося приблизно під час розколу, трактує як компенсацію відпадіння Риму: «Алить и то (о судов Бозских недовѣдомых!) народ полночный, который Бог по Своєму смотрѣшю до того благословенного щастя ховал, народ, мовлю, Россійскій Господь и Бог наш Іисус Христос рачил до вѣры Своэй призвати и в церков Свою святую впровадити, мѣстце оноє, з которого Римская церков з предводителями своими выпала, наполняючы, так то Бог по Своему чловѣколюбію учинил, як и оное мѣстце в небѣ, з которого ангелове для пыхи выпали, народом людским наполняет, и як на мѣстце Жидов, от ласки Христовы отпалых, народы поганскіи в церков Свою впровадил, так ласкою и милосердієм Своим Господь Бог, на мѣстце отпалых христіан заходных народ полночный, Россійскій, в церков Свою вщепил» (РИБ, т. 4, ствп. 770). «Уважай же, православный чителнику, як Бог Святый церкви Своей нагородил отпаденьє Римлян и Латинников - наверненьэм незличоных Малой и Великой Россіи народов» (РИБ, т. 4, ствп. 883).
Уже у другому розділі автор «Палінодії» надає наверненню Руси провіденційного значення. При цьому дуже критично зображується позиція Західної Церкви, а четвертий хрестовий похід, що обернувся захопленням Константинополя, описаний слідом за Микитою Хоніятом як тріумф жорстокости хрестоносців, сповнений натуралістичних картин плюндрування святинь і знущання над православними греками. Провіденційний сенс випробувань православної Церкви і в Османській імперії, і в Речі Посполитій виявляється через зіставлення її долі з пророцтвом Захарії: «І станеться в цілому Краї, говорить Господь, дві частині в нім витяті будуть, помруть, а третя частина зоставлена буде у ньому. І цю третю частину введу на огонь, і очищу їх, як очищається срібло, і їх випробую, як випробовується оте золото. Він кликати буде Ймення Моє, і Я йому відповім і скажу: Це народ Мій, а він скаже: Господь то мій Бог!» (Зах. 13:8-9). Однойменного - характерна для стилю бароко увага до символіки імени! - пророка Захарію о. Захарія Копистенський доповнює своїм поясненням: «...Нынешних вѣков гинут части двѣ - єретицтвом и непобожным животом... А тая третяя, таковыми утрапенми досвѣдчаная часть, власне и правдиве суть Грекове, а особливе и набарзѣй - мы в Малой Россіи и в Литвѣ правоверный христіане, церк- ве всходной послушныи сынове» (РИБ, т. 4, ствп. 819). Сучасні випробування Церкви показуються в контексті стислого огляду християнської мартирології як продовження хресних страждань Спасителя. При цьому короткі описи чудесних явлень Божої ласки, починаючи від чуда сходження благодатного вогню в Єрусалимі, та досвід сучасних святих Сходу постають доказом правдивости збереженої на цім терені православної віри. До «Палінодії» принагідно включається місяцеслов з днями пам’яти руських святих. А доказом безперервної тяглости побожного життя стає підсумкове повідомлення про смерть прп. Іова Княгиницького 1621 р. як взірець сучасного руського подвижництва (РИБ, т. 4, ствп. 856).
В одному зі списків «Палінодії» - Синдальному - у виносці до згадки про поставлення шостого, Московського, патріярха додано прикметне зауваження, що проектується в міжправославні взаємини XVII ст.: «Барзо то неслушне учинено, бо ґды геретиком пред тым кого узнано, теды, самого анатематизовавши, той єпархій православного святителя за пастыря давали, а новых provinciy вмѣсто старих не чинили, в нагороду с тых которого епископов. Прости ж за тое! Належало бовѣм той Россіи йод метрополитом Кіевским быти. А то ся штось по жестосердіи стало, як и папеж 4-х при coбѣ в Римѣ маєт патріархов з кардиналов их, для зуполного клиру починивши, абы над всѣми монарховал, што же сам ганиш. И овогож нового патріаршества не хвалю» (РИБ, т. 4, ствп. 570).
Україна (Мала Русь) присутня в моделі світу Захари Копистенського як природня частина східної християнської цивілізації, що зберегла непорушним учення Отців, дотримується канонів Вселенських соборів і збагачує свою скарбницю подвигами святих, несучи хрест утисків і переслідувань: «Єст, єст, и на востоцѣ, єст в Греціи, и в Македоніи, єст в Булгаріи, Сербіи, в Молдавіи, єст в Малой Россіи, єст и в Великой Россіи премного святых и чудотворцев» (РИБ, т. 4, ствп. 811). Він мотивує встановлення свята перенесення мощів свт. Миколая Мир-Лікійського не католицьким впливом, а особливою пошаною Русі до цього святого. Детально пояснюється, що Барі, куди було перенесено мощі, на той час було грецьким містом, бо в Калабрії або Апулеї більшість жителів були етнічними греками й визнавали візантійський обряд. Принагідно зауважується й існування на Русі свята Покрови, також відсутнього у греків (РИБ, т. 4, ствп. 894-895). Розвиток освіти й науки на Заході Захарія Копистенський виводить із грецьких джерел латинської цивілізації та впливу нових еміґрантів із Греції, причому «Латинникове верху высокой мудрости Грецкой не дошли» (РИБ, т. 4, ствп. 901). Він дотепно пише: «И мы, Россове, єсли для наук в краи Нѣмецкіи удаємося, не по Латинскій, але по Грецкій розум удаємося, гдѣ як своє власноє, заходним от Греков на час короткій повѣреноє, отбираємо» (РИБ, т. 4, ствп. 900). Захарія Копистенський згадує сучасних йому руських письменників і богословів: монаха Артемія, Стефана Зизанія, архимандрита Леонтія Карповича, архидиякона Віталія.
В окремому підрозділі (артикул 7 розділу 9) Захарія Копистенський систематизує закиди католицькій Церкві, що є підставами для звинувачення в розколі (ствп. 780-785). Їх чотирнадцять:
1. Додаток «і Сина» до восьмого члена «Символа віри».
2. Вживання опрісноків - прісного хліба замість квасного.
3. Причастя мирян під одним виглядом (Тіла Христового).
4. Відкладання миропомазання на більш пізній час (конфірмація).
5. Примат папи римського.
6. Відмова визнавати деякі канони II та IV Вселенських Соборів.
7. Вчення про чистилище.
8. Скасування постів, крім Великого, й полегшення постової дисципліни.
9. Вчення про кару грішних душ ще до Другого пришестя Христового.
10. Календарна реформа.
11. Запровадження в богослужінні органної музики.
12. «Отмѣна литургіи святой» (йдеться про епіклезу - молитву про зіслання Святого Духа).
13. Скасування деяких старовинних обрядів.
14. Споживання м’яса монахами.
Згадується критично і про гоління борід, пости в суботу, симонію в Західній Церкві.
Третя частина (РИБ, т. 4, ствп. 966-1100) зосереджується на історії хрещення Руси та дальшої долі Київської митрополії. Акцент робиться на східних, візантійських джерелах українського християнства та на його апостольському початку. Для цього актуалізується леґенда про прихід на Русь св. ап. Андрія Первозваного. У ній відзначаються провіденційні мотиви місійної подорожі апостола, але водночас місія Андрія проектується на сучасні авторові руські геокультурні реалії. Згадується, що Андрій стояв на горі «Воздихальній» (бо ніби відпочив, «отдихнув» на ній). Андрієва проповідь визнається першим із чотирьох хрещень Руси. Слідом за нею йде друге хрещення - близько 886 р. за патріярха Фотія, про яке розповідають історики Іоан Зонара та Цезар Бароній, і третє хрещення княгині Ольги. Володимирове хрещення автор вважає четвертим і подає про нього відомості не лише за «Повістю временних літ», але й за Яном Длугошем, Матеєм Мєховітом, Матеєм Стрийковським.
Після інформації про князювання Ярослава Мудрого наводиться розповідь про місію святих Кирила і Мефодія, у якій також акцентується на поширенні ними візантійського обряду: «А што ся ткнет Моравы, Чех, Угоров и Ляхов, хто бы их окрестил и научил вѣры от початку, повѣдаю, же были окрещены от епископов Грецких и вѣры научены не иншей, єно той, которую и нынѣ церков всходняя вызнавает» (РИБ, т. 4, ствп. 988). Докази цього шукаються в житіях Кирила і Мефодія, чеських князів Людмили та Вячеслава, у розповідях про Краків часів королеви Ядвіґи, коли ще помітні були сліди слов’янського минулого краківських храмів. Кириличні видання Швайпольта Фіоля також долучаються до цих доказів. Окремо додаються ґрунтовані на документальному матеріалі розповіді про слов’янський мистецький субстрат церковних споруд Угорщини й Польщі.
Захарія Копистенський активно заперечує тезу про те, що хрещення Руси відбулося за часів єдности Риму й Константинополя. Він стверджує, що розкол уже був помітний від часів патріярха Фотія. Простежуючи історію київських митрополитів і наводячи короткі довідки про кожного з них, автор наголошує на тому, що «жаден митрополит Кієвскій в послушенстві папежа ані в єдности з костелом Римским не был» (РИБ, т. 4, ствп. 1005). Особлива увага звертається на постаті, які отримали в Лева Кревзи іншу інтерпретацію: Іларіона, Климента, Григорія Цамблака, Ісидора, Григорія Болгарина. Розповідається про візит до Речі Посполитої патріярха Єремії, зняття ним Онисифора Дівочки та упорядкування церковного життя. Автор відмовляється визнавати повноваження злучених із римським престолом митрополитів Ісидора, Григорія Болгарина, Михаїла Рагози, Іпатія Потія, Йосифа Велямина Рутського, «иж суть выклятими от патріархов всходных, и рукою свѣцкою през ґвалт насажены» (РИБ, т. 4, ствп. 1048). Наводиться також каталог константинопольських патріархів - але не від початку, пов’язуваного з постаттю апостола Андрія Первозваного (натомість автор відсилає читача до книжних джерел), а після завоювання Константинополя турками в 1453 р.
Окремо наводиться стаття про патріярха Єремію Траноса, що переходить у детальну розповідь про інтриґи, пов’язані з унійними змаганнями єпископів Кирила Терлецького й Іпатія Потія, а потім - переслідування тих, хто не прийняв унію. Використовується, хоч і значно помірніше, ніж, скажімо, в Івана Вишенського, прийом дискредитації опонента, передусім уже згаданих Кирила Терлецького й Іпатія Потія як найактивніших будівничих унії. Відновлення ж православного єпископату єрусалимським патріархом Феофаном інтерпретується мовою символічних подій з історії хрещення Руси й біблійної історії: чуда з Євангелієм, покладеним у вогонь і не згорілим; сліпотою князя Володимира, який зцілився в мить його хрещення, з юнаками, котрі вийшли неушкодженими з розпаленої печі в Вавилоні, та пророком Даниїлом, врятованим Богом із рову з дикими звірами. «Перенесл Господь Бог во мгновеніи ока з земли Жидовской до землі Ассирійской пророка Своєго Аввакума, абы зголоднѣлого Даніила в ровѣ межи лвами накормил. Принесл тойже Господь Бог недовѣдомыми Своими судбами з землѣ Палестинской до землі Роской архиерея Своєго Ѳеофана, абы зголоднѣлой церкви Роской, в рові преслѣдованя межи отступниками будучой, кормителей спорядил» (РИБ, т. 4, ствп. 1068-1069).
З погляду церковно-історичного, канонічного, світського права, Захарія Копистенський доводить законність належности Київської митрополії до юрисдикції Константинопольського патріярха. Він апелює не лише до церковних джерел, але й до грамот польських королів Стефана Баторія, Сигізмунда III, які визнавали право Патріярха на управління руською Церквою на терені Речі Посполитої.
Четверту частину (ствп. 1111-1150) присвячено актуальним церковно-правним дискусіям. Руський народ зображений автохтоном Східної Європи, безпосереднім спадкоємцем Ноєвого сина Яфета. «В том благословеном Яфетовом поколѣню народ Россійскій найдуєтся, который и донынѣ в Афетовом подѣлѣ и державѣ седит. Той народ Яфетов широкій барзо был, и славен, для чого и Славенским назван» (РИБ, т. 4, ствп. 1103). Захарія Копистенський повертається до стародавньої історії, виділяючи леґендарні епізоди, що свідчили про мужність і волелюбність сарматів-русинів: «Так той народ Росскій был валечный, же нѣґды от жадного монархи не был звоєван» (РИБ, т. 4, ствп. 1103). Згадується про славу русинів ще за часів Троянської війни, Олександра Македонського, Октавіяна Авґуста, котрий нібито боявся починати війну з Руссю.
Прийняття християнства зображується наслідком дії Божого провидіння й добровільним вибором Руси. Так само добровільним постає приєднання руських князівств до Польщі: «По многых лѣтѣх пришло до того, же ся Росскій князѣ доброволне за певними пактами до кролевства Полского прилучали, в головах варуючи собѣ вѣpy и своє набоженство и церкви в цѣлости и во вшеляком бecпечностѣ заживати» (РИБ, т. 4, ствп. 1110). Князь Данило Галицький, приймаючи від папи римського корону, «не отступовал вѣры, єно за почесть ко болшей своєй слaв принял оную» (РИБ, т. 4, ствп. 1109). Русь не визнала Флорентійську унію й новий календар, зберігала вірність Константинополю. Але при цьому вона була вірною захисницею Речі Посполитої від ворогів. Досить докладно згадується про Хотинську битву 1621 р., в якій українські козаки відіграли таку важливу роль: «Як там напрод сам Бог з Своєго великого милосердія кролевство и войско Полскоє заховал, а заступ и оборону тую войском Росским козаками выставил! Тоє то єсть войско и той-то народ, который вѣpy оную за Володимера, от Греков принятую, держить, и который в пoслушенствѣ и благословеніи патріархи вселенского, архиепископа Константинополского, статечне трваєт!» (РИБ, т. 4, ствп. 1110).
Дається критичний огляд мотивів прийняття унії різними групами православних. На противагу унії подаються православні умови ймовірного поєднання Західної та Східної Церков, причому наголошується на неодмінному благословенні міжцерковних перемовин Вселенським патріархом. Флорентійський собор не може розглядатися як достатня підстава для з’єднання. Автор заперечує докази визнання авторитету папи руськими митрополитами Йосифом Солтаном і Григорієм, доводить право світських людей брати участь у вирішенні долі Церкви, окремо показуючи роль у церковному житті князів Острозьких.
У додатках наводяться відомості про східних патріархів і стародавні Церкви Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму, а також про Римську Церкву й деякі розбіжності між ними.
Риторична модель твору формується, зокрема, зверненнями. Часто автор спрямовує їх до однодумців: «Вѣдати маєш, кождый православный» (РИБ, т. 4, ствп. 564), «уважай же собѣ пилно, православный, правду писма учителей церковных, а подступников слова и фалшивый их писма привод видячи остерегайся» (РИБ, т. 4, ствп. 565), «обач же, православный!» (РИБ, т. 4, ствп. 612), «уважай же, православный чителнику» (РИБ, т. 4, ствп. 639), «уважай же собѣ, чителнику православный» (РИБ, т. 4, ствп. 676), «уважъ же єдно з пилностю, православный чителнику, а обачиш видочне тых людей облуду» (РИБ, т. 4, ствп. 696), «уважай же, православный чителнику, и розсужай» (РИБ, т. 4, ствп. 763), «уважай, православный чителнику, и в памяти мѣй, як то Богь межи Церковію Всходною а межи костелом Латино-Римским судит!» (РИБ, т. 4, ствп. 1041), «уважай, правоверный церкве всходней сыну!» (РИБ, т. 4, ствп. 1171).
Неодноразово автор звертається і до свого опонента: «уважай, отступнику, што тут пишет!» (РИБ, т. 4, ствп. 605), «слухай, православный, и ты, отступнику!» (РИБ, т. 4, ствп. 565), «слухай, отступнику!» (РИБ, т. 4, ствп. 650), «слухайте ж еще, апостатове и уніатове» (РИБ, т. 4, ствп. 756), «аже юж до вас, отступников благочестія, обернуся, а з божественным] апостолом Павлом вас запытаю» (РИБ, т. 4, ствп. 806).
Захарія Копистенський апелює до позірної інформованости читачів: «Юж бовѣм и дѣтем в церкви Христовой єсть добре вѣдомо» (РИБ, т. 4, ствп. 564). Він часто згадує про конкретного опонента - Лева Кревзу, посилається на певні місця його твору. Прізвище Кревзи автор найчастіше наводить з постійним епітетом-характеристикою «отступник».
Часом Захарія Копистенський додає побутові деталі, що мають засвідчувати контраст становища православної спільноти в Речі Посполитій та в Османській імперії: «А у нас в свято, як у попа, у мѣщанина и у хлопка обачено свѣтлоє ШТО на хребтѣ, так долго около того ходити будет пан, пани и урядник, же аж мусит збыти убогій худак!» (РИБ, т. 4, ствп. 929). Для унаочнення безкомпромісного ставлення до латинян наводиться приклад із Афонського патерика про зруйнування церкви на Афоні, щойно там диякон пом’янув папу римського (РИБ, т. 4, ствп. 1020). Дуже живо й виразно описуються епізод із викраденням єпископом Кирилом Терлецьким патріяршої грамоти зі шкатули єпископа Мелетія Богуринського (РИБ, т. 4, ствп. 1060-1062) та розмова у Гродні князя Костянтина Острозького з королем Стефаном Баторієм про небезпеки від запровадження нового календаря (РИБ, т. 4, ствп. 1145-1148).
У риторичних вигуках Захарія Копистенський відображає своє обурення підступами опонентів, залучаючи до них часом алюзії зі Святого Письма: «О ревности Христова! Переверни столки в церкви купуючих облуду, а продаючих кламство!» (РИБ, т. 4, ствп. 690-691). Низка риторичних вигуків завершує переказ класичного афонського сюжету про терор латинників на Святій Горі під час спроб навернути її на унію з Римом за імператора Михаїла Палеолога: «Гдѣ же сь теперь, Аθоне, горо святая, пустынниками и скитниками цвитучая, гдѣ окраса и оздоба монастырей и церквій твоих! Як єси опустѣла и осиротѣла! Як над тобою вмѣсто свѣтлости аєр наполнился дымом и скваром! Як стѣны твои покрыл порох погорѣлиск! Як стежки твои поплюскани кровью!» (РИБ, т. 4, ствп. 1023). І тут же додається грізний заклик: «О, Боже справедливый, з высокости призри а отмсти!» (РИБ, т. 4, ствп. 1128).
Риторичні питання з’являються для відтворення емоційного піднесення: «Бо хто ж познал умисл Панскій? Або хто был Єго порадником? Або хто Єму первѣй дал, а будет єму отдано?» (РИБ, т. 4, ствп. 800). «Што ж за конец таковому злому дѣлу [унії]? Певне - злый и нещастливый!» (РИБ, т. 4, ствп. 1114).
Мовна структура тексту всотує й фольклорні компоненти: глузливі епітети-характеристики, порівняння й метафори, особливо ж - образні вислови, фразеологізми, прислів’я та приказки. «Лацнѣй абовѣм пытати, нѣж отповѣдати» (РИБ, т. 4, ствп. 397). «Монархи теды церковного в словах Христовых паси овцы Мои искати - ест огня во водѣ искати» (РИБ, т. 4, ствп. 422). «Яснѣй слонца правда овая» (РИБ, т. 4, ствп. 580). «Не все то теды Перун, што з Риму гремит» (РИБ, т. 4, ствп. 667). «Вдячне абовѣм ловец звыкл спѣвати, як посполите мовят, ґды пташку в сѣть хочет уловити» (РИБ, т. 4, ствп. 797). «От кого было замыкати, тому ключи вручили!» (РИБ, т. 4, ствп. 1060).
Визнання римського папи «вселенським архиереем» автор називає «свіжій отступницкій новокалендарній (то єст так давній, як єст давній новій календар) вимисел» (РИБ, т. 4, ствп. 713).
Трапляються в «Палінодії» латинізми: «ерґо» (ergo - отже, для того, тому), «капціи» (captio - обман, хитрість), «ексаґераціа» (exaggeratio - поширення мови), сукцессор (successor - наступник), «ексистимація» (existimatio - вірогідність, припустимість), «інкауст» (incaust - чорнило), «скрибент» (писар, від scribo - пишу), «мутиляція» (mutilatio - відсічення, відняття члена), «сугиляції» (sugillatio - знеславлення). Буває, що перекладає латинізми сам автор: «схизма, то єсть отщепенство» (РИБ, т. 4, ствп. 731), але далеко не завжди, адже він розраховує на освіченого читача, котрий володіє латиною. Грецькі ж слова й вирази зазвичай наводяться з перекладом, часом навіть двома мовами. Наприклад, згадуючи першого Христового апостола Андрія, Захарія Копистенський додає, що апостол «зараз пошол за Христом и был першим учеником Єго, для чого церков наша оного называет πρωτόκλητος, первозванный, то єст впрод поволанный» (РИБ, т. 4, ствп. 966). Подається подвійна назва книги: «Opoλόγιον, а по Словенску Часослов» (РИБ, т. 4, ствп. 991). Адресуючи твір українському читачеві, який володіє польською мовою, автор доволі часто вживає польські слова й фрази без перекладу. Трапляється, однак, перекладає він і полонізми, або радше наводить їхні синоніми: «лосом, або роздѣлом» (РИБ, т. 4, ствп. 968).
Для унаочнення своїх думок про занепад західної церковної доктрини полеміст удається до алегорії: «Горкій то, заправды, овоц в костелѣ Рымском нынѣшнем уростили отступникове, не в матицу винную, але в диковинку, в лесную, горкую плонку вщеплени ставишся!» (РИБ, т. 4, ствп. 689). Алегорично зображується й відбіркове ставлення українських студентів до західної науки: «Сметьє отметуємо, а зерно беремо, уголе зоставуємо, а золото выймуемо» (РИБ, т. 4, ствп. 900-901).
Метафорично зображується шкода від розколу: «Бачим здумѣло небо и барзо задрижало, и всѣ живела з собою на оплакане і на покаране нещасливой той в Христову церков впалой и на штуки єй роззервалой схисмы порушило» (РИБ, т. 4, ствп. 759). Метафоричне порівняння дуже сміливо унаочнює позбавлення мирян причастя Кров’ю Христовою через аналогію з розірваним вбранням: «Як сукня пошарпаная не велми здобит, так и сакрамента розорваніи немного пожитку чинят, албо ничого» (РИБ, т. 4, ствп. 781). Рідкісність богословського обдарування також провокує автора до пошуку метафори: «Як камень дорогій рѣдко находится, так и правая мудрость, и правая θеологія не лацно ся в многих находити может» (РИБ, т. 4, ствп. 913).
Відверто категоричний Захарія Копистенський в оцінках виявленої неправди: «Облуда, заправды, облуда, и тѣнь щирости в собѣ не маючая!» (РИБ, т. 4, ствп. 612), «и єст той приклад - щироє отступницкоє безумство, або хитрый, облудне зажитый подступ» (РИБ, т. 4, ствп. 632), «ба рачей так, ерґо - плётки то суть, што отступники наносят!» (РИБ, т. 4, ствп. 724), «фалш за правду без встыду удают» (РИБ, т. 4, ствп. 727). Про спроби приписати митрополитові Григорію Цамблаку унійні настрої зауважується: «А жебы зась Григорій митрополит не мѣл быти в сполечности з патріархою, то мѣстца не маєт и єст омылное удаване, а згола фалш, от отступников змышленный» (РИБ, т. 4, ствп. 1029). Письменник саркастично порівнює католицькі концепції примату римського архиєрея з димом: «Дым тот теды апостатскій - невѣдомых, а на свѣта сего цацки оглядаючихся людій сердечных очій зараза! Дым - и ово, што также отступник мовит» (РИБ, т. 4, ствп. 654). Він закидає опонентам: «Берутся за якійсь софистіи з писм маловажных и з листов приватных» (РИБ, т. 4, ствп. 688), «непріятель наш Креуза, гдѣ ся єно з своим неправды пером обернет, всюды ярости огонь на Церков Константинополскую крешет» (РИБ, т. 4, ствп. 1127).
