Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Митрополит Стефан Яворський
Київське богослов'я в обороні своєї ідентичності
Полемічна проза

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Стефан Яворський народився 1658 р. у містечку Явори (тепер село Турківського району) в Галичині у шляхетській родині. Хресне ім’я - Симеон. Там і почав навчання: «Вдан бисть у наученіє книжноє от юності своєя еще в Польщі». Після Андрусівського перемир’я 1667 р. його батьки переселилися на територію Гетьманщини, у с. Красилівка біля Ніжина. Протягом 1673-1684 рр. Яворський навчався в Києво-Могилянській колеґії, де ним опікувався майбутній митрополит Варлаам Ясинський.

Аби продовжити освіту, Симеон Яворський переїздить до Речі Посполитої, формально приймає католицьку віру й навчається у школах Львова, Любліна, Познані й Вільна. У Вільні він навіть був пострижений у монашество з іменем Станіслав. У Віденській єзуїтській академії Яворський керував католицьким студентським товариством - Конґреґацією Пресвятої Діви. Там він отримав звання маґістра філософії та вільних мистецтв.

У 1689 р. Яворський повернувся до Києва, зрікся католицтва й між 1689 та 1691 рр. прийняв чернечий постриг за православним обрядом з іменем Стефан. Склавши іспит у Києво-Могилянській колеґії, він підтвердив отримане за кордоном вчене звання й був зарахований до вченої корпорації. Яворський читав лекції з поетики, риторики, філософії, богослов’я. Зберігся курс його лекцій з філософії. З 1694 р. Яворський - префект Києво-Могилянської колеґії.

Ще студентом Яворський уславився майстерністю віршування. Він склав віршовий панегірик ректорові о. Варлаамові Ясинському «Геракл після Атлантів» (лат. мовою). Згодом Яворський видав панегірик гетьманові Іванові Мазепі «Відлуння голосу волаючого в пустелі» (польськ. мовою; 1689). Під час праці в Києво-Могилянській колеґії він був проголошений «poeta laureatus» («лавроносним поетом»). Стефан Яворський входив до складу різних посольств, що їздили в Москву, де став добре відомий. Він був близько знайомий із гетьманом Іваном Мазепою.

Стефан Яворський уславився як талановитий проповідник. Збереглося 250 його казань. Лише невелику частину було видано в Москві 1804 року. Пізніше один із опонентів Стефана Яворського (вважають, що ним був Феофан Прокопович) так відгукувався про його проповіді: «Що стосується ораторства, він і справді мав дивний дар, і навряд чи можна знайти подібних до нього серед російських учителів: бо мені часто доводилося бачити в церкві, що він міг, навчаючи слухачів, змусити їх плакати чи сміятися, і йому дані йому природою рухи його тіла й рук, вираз очей і міміка дуже допомагали. Він, коли хотів, то часто від нестями забував свій сан і місце, де він стояв»¹⁵⁷.

Прочитавши надгробну проповідь на похороні першого московського генералісімуса Олексія Семеновича Шеїна (1700), о. Стефан Яворський справив величезне враження на московського царя Петра І. Цар не дозволив київському префектові повернутися додому й призначив його митрополитом Рязанським і Муромським. Коли того ж року помер московський патріярх Адріян, цар поклав на Стефана Яворського обов’язки місцеблюстителя патріяршого престолу.

У 1701 р. Яворский був призначений президентом Слов’яно-греко-латинської академії і провів реорганізацію цього навчального закладу за зразком Києво-Могилянської академії. Він забезпечив її українськими викладачами, заохочував першочергове прийняття студентів з України. Протягом 1791-1762 рр. до Московської академії було прийнято 95 київських викладачів, більшість із них були вихідцями з Києво-Могилянської академії. При академії був створений театр, для якого сам митрополит писав тексти вистав. Владика налагодив працю Московської друкарні, був одним із видавців наукових словників, навчальних посібників, автором вступних статей і приміток до церковних книг. Йому належить посібник з риторики, праці з філософії й богослов’я.

Активний учасник суспільно-політичного життя Росії, Яворский у проповідях обґрунтовував і підтримував реформи Петра І в армії та на флоті, вітав будівництво доріг і каналів, розвиток промисловости, розширення торгівлі - все, що сприяло європеїзації Московського царства. Однак він не прийняв політику Петра І стосовно Церкви; був противником брутального втручання держави в релігійне життя, обмеження канонічної влади єпископату. У проповіді на іменини царевича Олексія, котрий потерпав від батькової неласки, митрополит порівнює його зі святим Олексієм, чоловіком Божим, і дуже прозоро натякає на Петра І словами: «Море свирѣпоє, море - человѣче законопреступный, - почто ломаєши, сокрушаєши и разорявши берега? Берег есть закон Божій; берег есть - во еже не прелюбы сотворити, не вожделѣти жены ближняго, не оставляти жены своєя; берег есть во єже хранити благочестіє, посты, а наипаче Четыредестницу; берег єсть почитати иконы»¹⁵⁸.

¹⁵⁷ Цит. за кн.: Стефан Яворский, митр. Сказание об антихристе. Догмат о святых иконах. - М.: Паломник, 1999. - С. 7.

Номінально займаючи рязанську кафедру, митрополит до смерти був змушений жити у столицях, Москві й Петербурзі. Його неодноразові клопотання про повернення в Україну лишалися без відповіді. Під час суду над царевичем Олексієм його притягали до слідства, допитували. Коли Петро І вирішив замінити патріярше управління Святійшим Синодом і запровадив «Духовний реґламент» Феофана Прокоповича, попри чітку опозицію Стефана Яворського його було призначено головою Святішого Синоду й змушено підписати «Духовний реґламент». Так цар намагався використати авторитет митрополита. Реального впливу на діяльність Синоду Яворський не мав. У той же час головний твір Стефана Яворського, «Камінь віри», за його життя так і не було надруковано.

Помер Стефан Яворський у Москві 27 листопада 1722 р., був похований у Рязані в Архангельському кафедральному соборі. Перед смертю Стефан Яворський подарував свою бібліотеку (609 книг) Ніжинському монастирю, при якому мріяв заснувати академію. У 1732 р. її було передано Харківській колеґії.

«Знаки приходу антихриста» (1703)

Ориґінальна назва: « Знаменія пришествія антихристова и кончины вѣка». Твір став першою спробою застосування української полемічної традиції до реалій Московського царства. Приводом до його написання було поширення в Москві апокаліптичних чуток, які пов’язували знаки приходу антихриста зі змінами, що їх переживала Московська держава. Ці чутки користувалися особливою довірою у старообрядців. Москва ототожнювалася з апокаліптичним Вавилоном, а цар Петро І - з антихристом. Підтвердження шукалося у книзі пророка Даниїла й символічному тлумаченні обрахунків «седмиць», що містилися в ній (Даниїл 9: 24-27). Поширював ці чутки Григорій Талицький, пізніше заарештований і підданий жорстоким тортурам.

¹⁵⁸ Там само. - С. 9.

Богословською основою для книги Стефана Яворського став трактат іспанського домініканця Томазо Малвенди «De Antichristo» (Рим, 1604), де символіка «нового Вавилону» як попередника приходу Спасителя розкривалася на підставі історії античного Риму. Книгу Стефана Яворського відзначає чіткість композиції, лаконічність і переконливість авторської арґументації. У 14 розділах розглядаються знайдені у Святому Письмі ознаки майбутнього другого приходу Спасителя й спростовуються сектантські поголоски про вияв цих знаків у тогочасній московській реальності. Принагідно автор вдається до діялогізації тексту, наводячи ймовірні питання читача й власні відповіді на них.

«Камінь віри» (1718)

Ориґінальна назва: «Камѣнь вѣры православно-каθолическія восточныя Церкви святыя сыном на утвержденіє и духовноє созиданіє, претыкающимся же о камѣнь претыканія и соблазна на восстаніє и исправленіє». Книга була готова до друку й відіслана для ознайомлення чернігівському єпископові Антонію Стаховському 1717 року. Однак надрукувати її вдалося лише 1728 р., після смерти і самого автора, і царя Петра І, невдоволеного цією працею.

Безпосередньою причиною написання книги стало поширення в Москві вчення Дмитра Тверитинова. Протестантське за своїм характером, воно заперечувало спасительну роль Церкви, відкидаючи значення церковної ієрархії в посередництві між людиною й Богом. Тверитинов заперечував молитви за померлих, знамення, чуда, шанування ікон, хреста, реліквій. Він відкидав церковний обряд, пости, монашество. Тверетинов дотримувався засади «Sola Scriptura» («Лише [Святе] Письмо»), визнаючи Святе Письмо за єдине джерело Божого Одкровення. Однак він не приймав фундаментальної засади протестантизму - про виправдання вірою. Навпаки, Тверитинов навчав, що людина спасається лише за своїми вчинками. І хоча його послідовники були покарані, сам Тверитинов у 1718 р. був звільнений з-під варти, а після смерти митрополита Стефана Яворського цілком прощений.

Не менш важливим імпульсом до написання книги було поширення в Московському царстві протестантських поглядів через іноземців - лютеран і кальвіністів, що належали до оточення Петра І. Зрештою, церковні реформи Петра І були викликані знайомством царя з релігійним життям Великої Британії та інших західноєвропейських країн, що прийняли протестантство. Носієм реформаційної ідеології в Москві стає Феофан Прокопович - натхненник церковної реформи й автор «Духовного реґламенту». Тому об’єктивно книга виявилася спрямованою проти ідеологічних засад релігійної політики московського царя.

Книга Стефана Яворського транслювала в московську дійсність контрреформаційні доктрини, сформовані в могилянському Києві. Автор доводить виключне право Церкви на тлумачення Святого Письма. У вступі він відверто заявив про близькість його поглядів із католицькими: «Мартин Лютер на папу и Церков римскую напряже лук свой; обаче стрѣли его, ядом напоенныя, и на нас досязают».

Яворський розглянув православні правди віри й обряди, заперечувані протестантами: про шанування ікон, хреста, Святе Передання, літургію, пости, добрі справи й покарання єретиків. Він захищає і по-новому інтерпретує ці положення, використовує схеми західних теологів, раціоналізує православне богослов’я, заперечує звинувачення в ідолопоклонстві. Стефан Яворський стверджує, що людина, вірячи в надприродне, створює для себе внутрішній образ Божества, а він не може існувати без зовнішнього: «Ничто не биваэт во умѣ, аще не преждѣ будет в чувствѣ, яко же философія учит, и самим искусом познаваем сію истину. Вся бо, яже во умѣ имами, быша преждѣ в чувствѣ нѣкоем, или в чувствѣ видѣнія, или слышанія, или уханія, вкушенія, осязанія, и просто рещи: чувства суть нѣкая врата, ими же входит во ум всяко познаваемо. Аще убо хощеши имѣти во умѣ Христа, почто от очес Єго изгонявши, не хотящ взирати на икону Того».