ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Прп. Паїсій Величковський
Життєві мандри й паломницька проза

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Прп. Паїсій Величковський походив із відомої полтавської священичої родини. Його прадід Лука, дід - поет Іван Величковський, автор збірок «Зеґар і полузеґарик» і «Млеко», - та батько, теж Іван, служили настоятелями Успенської церкви. Бабуся по матері, а згодом і мати Ярина та тітка Агафія прийняли монаший постриг і були черницями полтавського Покровського монастиря.

Народився Паїсій (у хрещенні Петро) Величковський у Полтаві 21 грудня 1722 р. Рідне місто він з теплотою згадував протягом усього життя, підписувався під листами «родимець [уродженець - А. І.] Полтавський». Батько помер, коли Петрові було 4 роки. Настоятельство в Успенській церкві перейшло до старшого брата Івана. Коли ж і той передчасно помер (1735), мати звернулася до київського митрополита з клопотанням залишити парафію за молодшим сином. Тринадцятирічний Петро Величковський почав навчатися в Києво-Могилянській академії.

Він пробув у Києві чотири роки, поступово розчаровуючись у навчанні, яке здавалося Величковському надто світським. Разом із товаришами юнак приймає обітницю стати в майбутньому ченцем, але не вступати до багатого монастиря, життя в якому безжурне й забезпечене. Він бував у Китаєвій пустині, спілкувався з ченцями інших київських монастирів, читав багато аскетичних творів. Особливо вплинули на Величковського зустрічі з ієромонахом Пахомієм з Братського Богоявленського монастиря. Коли ж Пахомій переїхав до Чернігова, за ним подався й Петро Величковський. Восени 1739 р. він пішки дістався до Чернігова й за порадою Пахомія став послушником Любецького монастиря. Там він зазнав першого великого розчарування: через конфлікт із суворим ігуменом 17-річний юнак мусив покинути обитель. Він переходить через замерзлий Дніпро на Правобережжя.

Ще в Києво-Могилянській академії Величковський познайомився з румунською церковною культурою. Саме тоді, у 1740 р., до Києва прибув митрополит Молдови Антоній Черновський, змушений у 1739 р. залишити Ясси з російською армією, яку він підтримав під час російсько-турецької війни. Перебуваючи в Києві, він правив богослужіння румунською мовою за тамтешнім звичаєм, що назавжди запам’яталося Величковському. Згодом в автобіографії він напише: «З того часу розпочалося немало любови в моїй душі до цієї благословенної молдавської мови та народу і до Богом береженої цієї землі!» Тож коли хворий і змучений важкою зимовою дорогою через Дніпро юнак зустрів у Ржищевському скиту трьох монахів, що прямували в Молдову, то вирішив приєднатися до них.

Дорога на південь привела Величковського до пустельника Ісихія, який мешкав на острівці неподалік від Києва, переписуючи книги. Потім Величковський вступив до Свято-Миколаївського Медведівського монастиря на острові річки Тясмин в околиці Чигирина. Там у 1741 р. Величковський був пострижений у монахи з іменем Парфеній. Та, переплутавши імена двох водночас пострижених послушників, його стали називати Платоном. За відмову прийняти унію Медведівський монастир було закрито, і Величковський мусив повернутися до Києва. Перезимувавши в Києво-Печерській лаврі, у 1742 р. він продовжив шлях у Молдову. У Мотронинському монастирі в Холодному Ярі Величковський зустрів попутників, і 1742 р. нарешті опинився в Румунії, слава про монастирі котрої обійшла весь тогочасний православний світ.

У Молдові Величковський жив у скитах Довгоуць, Тройстени, Киркул. Він вивчив румунську мову й познайомився з афонським уставом богослужінь, що його намагалися наслідувати в цих скитах. Тут Величковський привчив себе спати тільки три години на добу й то лише сидячи. Читаючи твори Отців Церкви, він намагався використовувати їхній досвід у своєму житті. Але прагнення дістатися до джерел православної аскетичної традиції та уславлених бібліотек кличе його продовжити шлях. Після чотирирічного перебування в Молдові (1742-1746) Величковський вирушив на Афон.

Перші роки минули в самотньому монашому подвизі, пості й молитві серед справжніх злиднів. Глибоким розчаруванням для Величковського стало те, що він так і не зміг знайти собі старця серед афонських монахів. Український подвижник шукає поради у книзі, знайомиться з рукописами в давніх монастирських бібліотеках, збирає по крихтах досвід сучасників. Близько 1750 р. о. Василь Поляномерульський, перебуваючи у справах на Афоні, постриг Величковського в схиму з іменем Паїсій. А ще за сім років за наполяганням учнів Паїсій прийняв священиче рукоположення. За цей час довкола нього зібралася громада послідовників, переважно румунів і українців. Вони відновили скит пророка Іллі при монастирі Пантократора, збудували 16 келій, службові приміщення та почали працю над перекладом творів Отців Церкви церковнослов’янською мовою. Так минули сімнадцять років (1746-1763). Після цього Паїсій Величковський разом із 64 учнями залишив Святу Гору й переселився до Молдови.

У Свято-Духівському монастирі в Драгомирні на півдні Буковини вони жили понад двадцять років (1764-1775). В обителі було запроваджено суворий афонський устав богослужінь й організовано повсякденний побут відповідно до уставів свт. Василія Великого та Феодора Студита. Особливе місце в молитовному правилі займала «молитва Ісусова» - коротка молитва, особливо поширювана у традиції ісихазму: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Організуються два хори: один співав церковнослов’янською, інший - румунською мовою. Щовечора монахи збиралися для духовного читання та слухали повчання старця. Особливе місце в монашому служінні займали переклади Отців церковнослов’янською та румунською мовами.

У зв’язку з переходом Буковини під владу Австрійської імперії монаша громада при. Паїсія переселяється до Секульського (1775-1779), а потім до Нямецького монастиря. Останній, занепалий перед тим, було відбудовано. Число братії зросло до 400, а часом збиралося й близько 700 осіб. Активно здійснювалася перекладацька праця. Книги переписувалися і в окремому приміщенні (скрипторії), і в монаших келіях. Потім вони розходилися по Східній Європі. В бібліотеці Нямецького монастиря проф. Олександр Яцимирський виявив 44 книги, переписані самим Величковським.

Саме Нямецький монастир став центром відродження «старчества» - духовного подвигу, що полягав у різнобічній духовної опіці досвідченого монаха над учнем на шляху спасіння. Там же прп. Паїсій помер 15 листопада 1794 року.

«Автобіографія» прп. Паїсія Величковського

Ориґінальна назва: «Повѣсть о святѣм coбopѣ, превозлюбленных о Господѣ отец и братій и чад моих духовных, собравшихся во имя Хрістово ко мнѣ недостойному, спасенія ради душевнаго, промыслом Божіим пребывающем во святых и честных сих обителех: во святѣй и велицѣй обители Вознесенія Господа и Бога и Спаса нашего Іисуса Хріста, нарицаємѣй Нямец, и во святѣй обители честнаго славнаго пророка, предтечи и крестителя Господня Іоанна, именуємѣй Секул: како и коея ради вины, святый сей собор собрася ко мнѣ грєшному и недостойному». Автобіографія прп. Паїсія Величковського збереглася в единому рукописі, яку виявив і передав Бібліотеці Російської Академії наук Олександр Яцимирський. Автобіографія займає 113 аркушів і переписана рукою однієї людини, можливо, в 1820-і рр., хоча була відома біографам прп. Паїсія і раніше.

Твір охоплює період від народження героя (1722) до тієї миті, коли ним оволоділо прагнення піти на Афон (1746). Написано його було вже в літньому віці («видя аз себе уже к концу жизни моєя приближающася» - Величковський, с. 41), що дозволяло зображувати власне життя з помітної часової дистанції. Розповідь іде неквапливо, автор зосереджується на незначних деталях, розкриває численні подробиці зі свого приватного життя, думки й переживання. Він згадує слабкість свого характеру, брак практичних навичок, обережности й розважливости в духовному житті. Це відкриває природну духовну красу автора, - красу, що втілює правду. Дидактичний ефект досягається через критичне зображення слабкостей і помилок героя.

Автобіографія починається коротким вступом, де мотивується звернення до свого життєвого досвіду - для знайомства спільноти Нямецького монастиря з її настоятелем, запобігання дезінформації про автора й напучення братії на матеріалі конкретної біографії.

Розповідь про народження та дитинство супроводжується інформацією про батьків і предків героя, про початок навчання. Вже тоді зауважується: «И от чтенія таковых святых книг, паче же житій преподобных отец наших... начат и в души моей раждатися ревность ко оставленій) міра и воспріятію святаго монашескаго образа, яже, дондеже пребывах в мірѣ, никогдаже осуде от души моєя» (Величковський, с. 43-44). Юнацькі пошуки героя інтерпретуються як драматична дорога досягнення цієї мети.

Зі зворушенням згадує автор про почуття, що охопили його при відвіданні Китаєвої пустині, куди двоє учнів Києво-Могилянської академії подалися для монашого послуху. Він описує свої відвідини київських монастирів: Софійського, Михайлівського Золотоверхого, Києво-Печерської лаври, перебування в Богоявленському Братському монастирі. Але тут же розповідає про приречення, складене героєм і його друзями під час навчання: «Да не будет отреченіє наше от міра и постриг во обителех, всякоеє изобиліє имущих в пищи и питіи и во всяком телесном упокоєній. Занеже в таковых обителех постригшеся, не быхом возмоглы по обѣту монашескому нищете Хрістовой последовати и воздержное житіє проходити... Сего ради... твердое в душах наших воспріяхом наменеріє изыти и от отечества нашего, и, нѣгдѣ в пустыннем и безмолвием мѣстѣ обретше наставника душ наших искуснаго, предати себе ему в повиновеніє» (Величковський, с. 50-51).

Так життєва дорога автора здобуває новий мотив: звільнення від прагматизму церковного побуту, простування до ідеалу через перешкоди, зведені компромісним характером служіння сучасної йому Церкви в світі. За спонуку на цій дорозі виділяються знайомство з ієромонахом Пахомієм, зустрічі з колишніми однокурсниками, котрі стали монахами Китаєвої пустині, та з молдавським митрополитом Антонієм під час перебування останнього в Києві, коли автор уперше із захватом почув слова «благословеннаго сего молдавскаго языка» (Величковський, с. 58). Саме тоді, посеред п’ятого року навчання в Києво- Могилянській академії, Паїсій Величковський втрачає цікавість до навчання. Викликаний до ректора о. Сильвестра Кулябки, він мотивує свою поведінку наміром стати монахом, відразою до книг, сповнених згадками про античних богів і стародавні міфи, та страхом за власне майбутнє, яке може згаяти на церковну кар’єру. Сяк-так довчившись до літа, Паїсій відвідує рідну Полтаву й намагається схилити матір до згоди на його монаший постриг, але дістає категоричну відмову. Дуже драматично описується прощання з матір’ю, котра проводжала Паїсія аж до Решетилівки: «И начат мати моя, аки бы уведевшая, яко уже отхожду от нея невозвратным отхожденієм, и яко уже болѣє в жизни сей маловременней мене не узрит, со многими слезами глаголати ко мнѣ, прося и моля, и всяцѣм образом увѣгцавая не оставити єя... Такожде и аз, видя єя таковыя неутешимыя слезы и извѣстно вѣдая, яко уже болѣє єя в жизни сей не имам узрети, от єстественныя моєя к ней любве планах и рыдах и припадая к ногам ея, просях матерняго єя прощенія и последняго благословенія» (Величковський, с. 64-65).

Повернення до Киева приносить Паїсієві розчарування: його земляк, з яким домовлялися про спільний пошук монашого усамітнення, вирішив повернутися до матері. Тоді Паїсій вирішує мандрувати до Чернігова, аби зустрітися зі своїм духівником. Разом із товаришем, уродженцем Новгорода Сіверського, Паїсій найняв човен і подався до Чернігова річкою: спершу Дніпром, а потім Десною. Автобіографія дуже колоритно зображує річкову дорогу серед осінньої негоди. Тісний човен ледь не потопав під вагою подорожніх, падав сніг із дощем, Паїсія виснажувало веслування. Одного разу човен наскочив на мілину й подорожніх почало затягати у вир. Попри численні перешкоди, вони таки прибули до Остра, де за порадою Данила Шатила, ім’я котрого, напевне, з вдячности запам’ятав Паїсій на ціле життя, пересіли на більший човен («дуб») і вже ним за кілька днів дісталися мети. Але й ця частина дороги видалася небезпечною: якось їм ледве вдалося врятуватися від обвалу берега.

За порадою духівника Паїсій вирушає до Любецького монастиря. Половину дороги він долає пішки «со многим страхом, бяше бо путь он сквозѣ великія лѣсы, и зѣло бояхся звѣрей» (Величковський, с. 73). Його приязно зустріли в монастирі й ігумен відразу ж доручив порядкувати монастирськими припасами: видавати кухарям і братії рибу, овочі, олію, борошно, крупи та інші продукти. Із захопленням згадує Паїсій про одержаний ним монаший одяг і зазнається, що видавав братії стільки, скільки хто хотів, хоч і боявся порушити накази ігумена. Сам ігумен Никифор постає з твору ідеальним подвижником: вбраний у злиденну чорну свитку, живе в скромній келії, харчується тим, що й братія на трапезі - вареними овочами, кашею, квасом. За трапезою в монастирі завжди бувало читання, і Паїсій задоволено пише про те, як він зворушував братію своїм виразним читанням житій святих: «тогда чтуща ми та по произношенію, ємуже в школах изъучихся, мнози от братій умиляхуся и плакаху и преставаху ясти» (Величков- ський, с. 80).

Та ось замість Никифора єпископ призначив до Любецького монастиря іншого ігумена, Германа Загоровського, з брутальною вдачею котрого Паїсієві невдовзі довелося зіштовхнутися: за те, що він видав не ту капусту, ігумен побив послушника. Паїсій, змовившись із ігуменовим слугою, тікає за Дніпро, до Речі Посполитої. їм ще вдалося перейти по кризі Дніпро й Прип’ять, але відразу після цього крига скресла. Автор наводить виразний опис: «Седящим же нам, начат по всей рѣцѣ онѣй ламатися лед с великим звуком и превращатися, аки стѣны нѣкія пловуще вниз» (Величковський, с. 83). У Чорнобилі Паїсію несподівано зустрічається земляк, полтавчанин, направлений на Полісся за будівельним лісом. Острах бути пізнаним і поверненим додому спонукає юнака поквапом залишити Чорнобиль і вирушити на південь. Дорогою він важко захворів. Спершу розпухла нога й боляче стало ступати на неї. А потім, зупинившись на перепочинок у Ржищеві, «в таковоє изнеможеніє и истаяніє тѣла пріидох, яко аще на одрѣ и не лежах, но обаче от великія слабости єдва можах ходити» (Величковський, с. 86).

У цей час три мандрівні монахи, що зупинялися у ржищевському скиті, вирушали в Молдову. Паїсій ублагав їх узяти в дорогу і його. Однак дорогою монахи довідуються про перешкоди й труднощі, які можуть спіткати їх від переслідувачів православ’я: Правобережжя ж бо належало до Речі Посполитої. Тут же наводиться вставна новела про безіменного сповідника віри, який витримав тортури за відмову читати Символ віри з латинським додатком. Ще одна цікава деталь - виразний опис бурі, що спіткала подорожніх серед поля: «Пооблачися небо зѣло темными и мрачными облаки... И абіє начат наступати великая туча со страшным звуком града и проліяся дождь велій со страшными молніями и громом и испаде град велик, яко орѣхи малій, и покры все поле мало не на пядь» (Величковський, с. 87).

Налякані ймовірними перешкодами, монахи змінили шлях і подалися на Київщину, де були чотири православні монастирі. Там Паїсій почув про ієромонаха Ісихія, який жив на острові біля Мо- шенських гір (сучасна Черкащина). Цей подвижник провадив суворе аскетичне життя й настільки цінував духовну спадщину Отців, що, аби переписати потрібну книгу, ходив за нею на Чернігівщину. Надзвичайно пластично зображується важка й небезпечна дорога до цього старця - вузькими кладками над водою, підпираючись довгою жердиною («пражиною»). «Єгда же последній он раз идый къ святому старцу оному, прешед вся воды оныя, начах последнюю воду по кладцѣ преходити, яже паче прочіих вод болшая и глубшая бяше, не дошедшу ми єще до половини, абіє поползостеся нозѣ мои съ кладки оныя, яже зѣло слизка бяше, и падосте въ воду, едина на єдину страну кладки, а другая на другую, и сѣдох на кладцѣ оной с превеликим страхом и трепетом, мня, яко абіє пад, утону в водѣ той» (Величковський, с. 93). Попри слізні прохання Паїсія, старець Ісихій відмовився взяти його за послушника, і юнак подався до Мошенського монастиря, а звідти - до прославленого згодом Тарасом Шевченком Мотронинського і, нарешті, до Медведівського монастиря на острові річки Тясмин у Холодному Яру.

Ігумен цього монастиря Никифор згодився прийняти Паїсія, виділив йому місце в келії й визначив повсякденну працю (послух). Зі справжнім драматизмом автор описує власні невдачі на монастирській праці: посланий на жнива, він урізав собі пальці, направлений возити снопи на тік, перекинув воза. Краще почало йому даватися перевезення на тік глини й води, а потім - допомога у трапезній: різати хліб, носити миски з їжею, збирати й мити посуд, підмітати підлогу. Нарешті в Успенський піст ігумен вирішує постригти Паїсія в монахи. Давно очікувана подія стається в день Преображення Господнього. Але й тут трапляється курйоз: монахи переплутали надані при постризі імена, й іншого послушника стали звати даним Паїсієві (тоді ще Петрові) Величковському іменем Парфеній, а самого Величковського - Платоном. Ігумен же закріпив цю зміну своїм рішенням. Скаржиться Паїсій і на свого духівника, котрий не дав йому жодного правила (системи молитов та інших аскетичних вправ) і невдовзі покинув монастир. Та й сам Платон-Паїсій Величковський змушений був через спроби навернути Медведівський монастир на унію вирушити назад до Києва.

Останні сторінки автобіографії створюють картину спокійного врівноваженого життя Паїсія в Києво-Печерській лаврі. Архимандрит цього монастиря Тимофій Щербацький, давній товариш Паїсієвого батька, виділяє йому келію в Економічному корпусі й направляє на послух до друкарні вчитися гравіювання на міді. Паїсій ревно відвідує монастирські богослужіння, і, помітивши це, уставник наказує йому ходити на клирос - дякувати, тобто виконувати повноваження читця на богослужіннях. Останнім епізодом, описаним в автобіографії, є сповідь, відбута Паїсієм під час Великого посту, й навчання духівника, який особливу увагу звертає на отримання від алкоголю й від товаришування з незрілими духовно юнаками. Принагідно дізнаємося, що Паїсій від народження не пив «ниєдинаго піянственнаго питія, кромѣ воды или кваса каковаго либо» (Величковський, с. 103). Ідилічна картина життя в лаврі затьмарюється згадкою про страждання від холоднечі, яка виснажувала одягненого в легке літнє вбрання монаха. Однак тут же Паїсій повідомляє, що начальник друкарні Веніямин до Великодня подбав про тепле вбрання для нього.

На цьому й завершується автобіографія, зовсім не торкаючись найважливіших у житті при. Паїсія Величковського наступних років - подорожі до румунських монастирів, на Афон, заснування школи книжників, яка зрештою зосередилася в Нямецькому монастирі. Однак і записані автором спогади створюють чудову картину життєвої дороги, спрямованої до духовного вдосконалення, - дороги, на якій доводиться долати і власну слабкість, і принагідні випробування. Досвід власного життя інтерпретується як багаторічне паломництво, в перебігу якого автор виявляє багатогранність Божої присутности в довколишньому світі й складність, багатовимірність власного єства.

«Добротолюбіє» (1793)

Упорядкована прп. Паїсієм з перекладених церковнослов’янською мовою аскетичних текстів збірка «Добротолюбіє» відобразила прагнення виявити автентичні східні джерела християнської містики.

Назва «Добротолюбіє» є калькою з грецького «Фιλоκоλια», що походить від дієслова «φιλокαλεω» - любити все прекрасне й добре, прагнути до чогось із любови до прекрасного. Ця назва зустрічається ще в IV ст. Антологію під такою назвою склали святителі Василій Великий і Григорій Богослов із творів Орігена. Одну зі старовинних рукописних «Філокалій» знайшов архиєпископ Коринту Макарій Нотарас у 1777 р. в бібліотеці афонського Ватопедського монастиря. До збірки входили твори 36 письменників IV-XIV ст., темою яких було поєднання людини з Богом шляхом внутрішнього молитовного життя. Дбаючи про збереження класичних праць східної аскетики - ісихазму - архиєпископ Макарій почав готувати книгу до видання. Його головним помічником став преподобний Никодим Святогорець (1749-1809), що працював неподалік від Кареї - адміністративного центру Афону. Він же написав передмову та короткі життєписи авторів. У 1782 р. «Філокалію» було надруковано грецькою мовою у Венеції.

У цей час прп. Паїсій Величковський пережив розчарування від спроб узгодити різні редакції церковнослов’янських перекладів творів Отців Церкви. Він вирішив, що причиною розбіжностей у цих редакціях стали помилки перекладачів і переписувачів, відтак перейшов до пошуку грецьких ориґіналів і нового перекладу їх церковнослов’янською мовою. Праця, розпочата на Афоні, продовжується після переселення 1763 р. до Драгомирненського монастиря, особливо ж активізується з 1779 р. в Нямецькому монастирі. Ще до видання грецької «Філокалії» 1782 р. старець переклав більшість текстів, використаних у ній. Ймовірно, що після появи «Філокалії» він перекладав венеціанське видання або звірявся з ним. Він знав про ініціативу архиєпископа Макарія й співпрацював з архиєреєм. Грецька книга була надіслана старцеві самим владикою Макарієм. А при. Никодим Святогорець вирішив навіть піти за учня до прп. Паїсія Величковського.

У 1791 р. учень старця привіз петербурзькому митрополитові Гавриїлу Петрову, шанувальникові прп. Паїсія, грецьку «Філокалію» та рукопис церковнослов’янського перекладу. Після перегляду та редаґування «Добротолюбіє» в перекладі прп. Паїсія Величковського було видане Московською синодальною друкарнею 1793 р. Згодом ця книга неодноразово перевидавалася, переживаючи додаткове редаґування. Вона стала найпопулярнішою аскетичною книгою на православному Сході. З 1997 р. її окремі частини друкуються львівським видавництвом «Місіонер» як серія «Духовна спадщина Святих Отців». Щоправда, українське «Добротолюбіє» є перекладом з російської. Нарешті в 2010 р. Видавництво «Свічадо» видало український переклад оригінального тексту «Добротолюбія», упорядкованого прп. Паїсієм.

Хронологічна таблиця

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти