Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Олександр Митура
Панегірична поезія
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Припускають, що Олександр Митура народився у др. пол. XVI ст. на Правобережжі. Він навчався у Львівській братській школі, а потім, імовірно, працював у Львівській братській друкарні та у Львівській братській школі. Олександр Митура був одним із запрошених о. Єлисеєм Плетенецьким книжників, які налагоджували працю Київської лаврської друкарні. Ймовірно, він працював і в Київській братській школі. Час і місце його смерти невідомі.
«Візерунок цнот Єлисея Плетенецького» (1618)
Оригінальна назва: «Вѣзерунк цнот превелебного в Бозѣ его милости, господина отца Єлисея Плетенецкого, архімандрита Кієвского монастыря Печарского и проч.».
Невелика книга в шість аркушів була видана до різдвяних свят 1618 р. Вона стала однією з перших публікацій нової Київської лаврської друкарні. Друкарню було засновано Федором Балабаном за сприяння львівського єпископа Гедеона Балабана у Стрятині біля Рогатина в 1604-1606 рр., а в 1614-1615 рр. її придбав архимандрит Єлисей Плетенецький. У Стрятині друкарня встигла випустити лише «Служебник» (1604) і «Требник» (1606), а після смерти Федора Балабана не діяла. Стрятинські видання становлять важливий етап в історії православних богослужбових книг.
Єлисей Плетенецький перевіз друкарню до Києва, спорудив для неї окремий будинок на схід від Успенської церкви й зібрав гурток учених людей, які мали допомагати у виданні книг. Такими були Захарія Копистенський, Памво Беринда, Тарасій Земка, Йов Борецький та ін. Для потреб київської лаврської друкарні було влаштовано папірню в м. Радомишлі
Першим видавничим проектом друкарні став «Анфологіон» - богослужбовий збірник, що містить змінювані тексти відправ на великі свята та дні пам’яти окремих святих. У московській традиції такі збірники стали називатися «Святковою Мінеєю». Київські друкарі взяли за зразок венеціанське грецьке видання 1587 р. Працювали над виданням отці Йов Борецький та Захарія Копистенський. Книга вийшла 1619 р. і мала 1064 сторінок, надрукованих різними шрифтами, із багатьма гравюрами.
Але ще перед нею було видано значно скромніший з поліграфічного боку «Часослов» (1616 або 1617) та «Візерунок цнот». Друкарська техніка «Візерунку цнот» ще досить аматорська: площа друкованих сторінок, кількість рядків на них і розмір літер не завжди однакові, сторінки не нумеровані тощо.
Отець Єлисей Плетенецький, якому адресовано панегірик, був на час видання книги архимандритом Києво-Печерської лаври. Він народився близько 1554 р. на Галичині. Митрополит Іларіон Огієнко вважає його вихідцем зі шляхетського роду із с. Потеличі біля Золочева. За іншими джерелами, батько Плетенецького був уродженцем Рогатина й служив дяком (читцем) в Успенській церкві Львова. О. Єлисей Плетенецький брав участь у православному Берестейському соборі 1596 р., протягом 1599-1624 рр. очолював Києво-Печерський монастир.
Уже як настоятель Києво-Печерської лаври о. Єлисей Плетенецький викупив обладнання Стрятинської друкарні й перевіз його до Києва.
Архимандрит Єлисей Плетенецький помер 29 жовтня 1624 р.
У панегірику використано звичайний для цього жанру прийом гіперболізації здобутків героя. Центральний персонаж - розумний, непідкупний, простий і справедливий, стійкий у своїх переконаннях, сильний свідомістю правоти. Особливо підкреслюється його безкорисливість. Показується, як о. Єлисей Плетенецький не зважає на похилий вік і, оточивши себе вірними помічниками, не шкодує ані сил, ані коштів для загального добра.
Композиція. Книга відкривається епіграфом, що має визначати її концепцію: «Яко да просветится свѣт ваш пред человѣки, яко да видят ваша добраа дѣла, и прославят Отца вашего, иже на небесех» - «Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Мт. 5:16). Це слова з Нагірної проповіді, якими починається архиєрейська Служба Божа. Символіка «світла добрих справ» формує структурний принцип тексту: добрі справи о. Єлисея Плетенецького, ніби сяйво, випромінюються його особистістю, символічно втіленою в гербі.
Панегірик складається з епіграми на герб («клейнод») панів Плетенецьких, семи віршів, що відображають різні сторони церковно-просвітницької діяльности о. Єлисея Плетенецького («На уроженє», «Статечность в вѣрѣ», «Працаи старанє о релѣи старожитной», «Фундованє монастырей и церквей», «Преложенство», «Фундованє друкарнѣ», «Промова») та заключної «Коляди». Сполучення хреста, місяця й зірки в шляхетському гербі Плетенецьких викликає в геральдичному вірші появу мотиву стійкости у вірі, інших чеснотах, мужности й побожному житті, успадкованому Єлисеєм Плетенецьким від предків:
То их бронь была и єст, крестом звитяжати,
и прикладным житєм свым як слонце сіати.
Нехай прето слава их дотоль не вступуєт,
поколь мѣсяць з звездами бѣг свой отправуєт (УП-1, с. 223).
До цього мотиву звертається вже перший вірш, «На уроженє», де нагадується про символіку гербових знаків Плетенецьких, під якими прийшов на світ о. Єлисей: «Сличный мѣсяць з звѣздою, з ними крест чворакій». Тут знов проголошується довічність слави побожного роду, «бо памятка побожных нѣґды не устаєт». Вірш «Статечность в вѣрѣ» пояснює особливо ціновану за умов міжконфесійних змагань стійкість у православній вірі міцною закоріненістю в родинній традиції:
От кореня доброго овоц особливый,
был родитель побожный, сын эст святобливый (УП-1, с. 224).
Третій вірш, «Праца и старанє о релѣи старожитной», акцентує на повсякчасній пастирській праці, яка виявляється в самозреченому служінні Церкві:
Яко ж видим на око хентноє старанє,
видим кошту, здоровя, збыт нешановане (УП-1, с. 224).
У четвертому вірші, «Фундованє монастырей и церквей», не лише називаються засновані героєм храми в Радомишлі й Городку та нагадується про розбудову Києво-Печерського монастиря, але й відзначається доброчинна праця цих інституцій:
И всюды гденоколвек єстесь преложоным,
церков, шпиталь, убогій не ест обнажоным (УП-1, с. 225).
Вірш «Преложенство» («Настоятельство») нагадує про досвід святости Києво-Печерського монастиря, управління яким здійснював Єлисей Плетенецький. Передостанній же вірш «Фундованє друкарнѣ» виводить на безпосередню причину до появи панегірика. Заснування друкарні постає головним життєвим здобутком героя. Принагідно вказується на роль видавничої справи як чинника розвитку церкви, примноження віри та обіцяється стократна нагорода будівничому друкарні.
«Промова», сьомий вірш панегіричного циклу, моделює риторичну ситуацію безпосереднього звернення автора з вітальним словом до адресата. Вже тут з’являється мотив різдвяного дарунку («коляди»), функції якого надаються панегірикові. Доданий же до панегіричного циклу заключний акровірш «Коляда», в якому початкові літери перших рядків кожного двовірша складають слово «коляда», повертає до святкового мотиву різдвяних радощів:
Кождый вѣрный сего дня духом веселися,
А на пристьє Христови пилне готовися.
Он к нам з неба на землю позволил вступити,
Бы от владзы шатана могл освободити
Люд, творенэ рук своих, и так ся понижил,
Же ся до нас ненздников ведлуг тѣла зближил.
Якож Єго витати, о то ся стараймо,
Як може быт напенкней в тоє потрафляймо.
Дяки чинѣм всѣ сполне за то навѣженє,
Же през пристьє на землю справил нам збавенє.
Абы теж день тот святый Свого нароженя
В веселю дал отправит, просѣм узыченя (УП-1, с. 227).
Олександр Митура добре володів технікою віршування: усі 170 рядків «Візерунка» майже повністю витримані у 13-складовому розмірі. Версифікаційну майстерність автора засвідчує й акровірш «Коляда».
Алегоризм мови автора виявляється у зверненні до євангельського інакомовлення. Ключем до цього прийому в якомусь сенсі є вже згаданий епіграф, що актуалізує символічне переусвідомлення побожних вчинків героя як «світла добрих справ». Високо ціновані в сарматській культурі традиціоналізм, вірність заповітам предків інтерпретуються через алюзії до євангельської притчі про будинок, зведений на камені: о. Єлисей Плетенецький не боїться носіїв земних спокус, «пекельних зміїв», «бо єст фундованый на камени, не пѣскy: от Бога презряный». Герой зображується як непохитний стовп віри, що спирається на скелю:
Стоиш праве, як фѣляр227, моцне вґрунтованый,
вѣтром жадным противных намній незахвяный.
Збудовал тя абовім Архітектон собѣ,
прето ж вітер противный не зашкодить тобѣ (УП-1, с. 224).
Порівняймо євангельську притчу: «Отож, кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, та не впав, бо на камені був він заснований. А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на дім отой кинулась, і він упав. І велика була та руїна його!» (Мт. 7:24—27). Семантика «стовпа віри» була особливо насиченою з огляду на те, що власне о. Єлисей Плетенецький очолював Києво-Печерську лавру протягом особливо напруженого протистояння з’єднаної та не з’єднаної з Римом частин Київської митрополії (1599-1624), був до 1620 р. найвищим представником православного духовенства в Києві, пережив боротьбу за збереження ієрархії, відновленої патріархом Феофаном 1620 року.
227 Filar - колона, стовп, опора (польськ.).
У третьому вірші панегіричного циклу, «Праца и старанє о релѣи старожитной», Олександр Митура актуалізує семантично насичений мотив стосунків пастиря (пастуха) й пастви, до якого часто звертається Євангеліє (Мт. 9:36; 12:11-12; 25:32-46; 26:31; Мк. 6:34; 14:27; Лк. 15:4-7; Ін. 10:1-16; 21:15-17):
Яко вѣрный служебник у Пана своѣго.
вдень и вночи вставичне чуючій до него.
Который тя пастырем до Своєго стада
обрал быты: жадная абовѣм завада
В пacтвѣ ся не находить сторожи твоєи (УП-1, с. 224).
Ключова метафора панегірика - сяяння світлом добрих справ - доповнюється в п’ятому вірші («Преложенство») метафоричним мотивом будування Києво-Печерського монастиря вчинками благочестя святих печерських угодників, що їхні «тѣла святыи за скарб повѣрено» о. Єлисеєві Плетенецькому. У шостому ж вірші з’являється чудова метафора «воскрешения друкарні»: герой «повскресил друкарню, припалую пылом, Балабана». А у вірші «Промова» дарування панегірика адресатові метафорично інтерпретується як принесення в дар першого колоска з «неродючого жнива» авторової творчости:
Як першій мой колосок неродного жнива,
котрого в невмѣєтность228 обфита229 єст нива (УП-1, с. 227).
Це, в свою чергу, викликає алюзії на старозавітню заповідь принесення Богові перших плодів праці («Початки первоплоду твоєї землі принесеш до дому Господа, Бога твого» - Вих. 23:19) та численні випадки використання метафоричних образів ниви й жнива в Євангелії (наприклад, «жниво справді велике, та робітників мало; тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав» - Мт. 9:37-38).
Риторична модель вірша «Промова» та метафоричний образ подарованого героєві колоска з поетичної ниви автора мотивує включення до тексту характерної вставної новели про убогий дар слуги цареві - кухоль несмачної води, котрий дозволив монархові виявити свою лагідність і милосердя:
Леч, як оный монарха, котрый воды троха
не гордѣвши, рад принял, хоча й была плоха,
За дар єму приняти, вчинил то хентливе,
ґды убогій подданый чинил то зычливе.
И ты, прошу усилне, будь му в то подобный,
приняти рач тот дарунк, хоч же не є годный (УП-1, с. 227).
228 Nieumiętność - невміння (польськ.).
229 Obfity - рясний, щедрий (польськ.).
Літературні джерела мають мотив явлення хреста імператорові Костянтину Великому: «Того и на звитязство подал Константіну», згадка про «Патерик славный за оных святых мужев, в христіанствє давный», посилання в «Промові» на Ціцерона.
Місцями текст панегірика засвідчує вплив фольклорної поетики. Скажімо, при згадці про продовження друкарської справи, започаткованої Балабаном, автор вживає вираз «мудрые под лаву славу их вкидають». Це викликає аналогії зі словами народної пісні «добрую славу кинула під лаву». Так само у метафоричному порівнянні з «Промови» «яко бы хто в дол море выляти ся важил» відчувається парафраз народної приказки «ложкою моря не вичерпати».
«Вірші на жалосний погреб гетьмана Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622)
Оригінальна назва: «Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска Єго Королевской Милости Запорозкого».
Вірші були виголошені на похороні Сагайдачного у Фомину неділю 1622 р. Михайло Грушевський називає твір «першим testimonium diligentiae братської школи», а Григорій Грабович - «розвиненою евлоґією, яка жанрово поєднується з панегіриком і, що, може, важливіше, з повчальним ехеmрlum і memento mоri»230.
Герой твору - Петро Сагайдачний походив зі шляхетської родини Конашевичів-Попелів з-під Перемишля. Він народився 1577 або 1578 р., можливо, в с. Кульчиці біля Самбора, а у 1580-1590-ті рр. XVI ст. навчався в Острозькій Академії. Є відомості про його службу в київського судді Яна Аксака наприкінці XVI ст., однак уже перед 1600 р. Петро Конашевич-Сагайдачний опинився на Січі. Невдовзі він здобув авторитет, достатній для його обрання гетьманом. Уперше гетьманську булаву Сагайдачний одержав між 1605 і 1610 рр. Його небачена популярність і слава козацького ватажка були обумовлені насамперед успішними морськими походами на Туреччину та васальне Кримське ханство: на порт Синоп (Мала Азія) - 1614 р., на Стамбул - 1615 р., на Кафу, Трапезунд і Босфорське узбережжя - 1616 р. Козацькі походи мали широкий розголос у Європі, сприймаючись як акти християнської протидії ісламській загрозі.
230 Грабович Григорій. До ідеології Ренесансу в українській літературі: Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» // Грабович Григорій. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. - К.: Основи, 1997. - С. 285.
Гетьманування Сагайдачного відзначалося твердою рішучістю, прагненням надати козацькій спільноті легітимности й належної організації. Остаточно визначилися порядок скликання ради й козацького кола, межі їхньої компетенції. Було запроваджено чіткіший поділ на полки, сотні й десятки. Усталилася система військових посад (осавулів, обозних, писарів, хорунжих тощо). У той же час Сагайдачному вдалося досягти компромісу з королівською владою завдяки обіцянкам скоротити реєстр і спалити флот (угоди з комісіями 1617 та 1619 рр.). Запорожці активно підтримали претендентів на московську корону на початку XVII ст. На службі в короля Сигизмунда III у московській кампанії 1611-1613 рр. було щонайменше 30 тис. українських козаків. А в 1618 р. гетьман Сагайдачний повів на Москву 20-тисячне військо, щоб визволити з облоги королевича Владислава. Дорогою було вщент знищено міста Ливни, Єлець, Скопин, Ряжськ та ін. Завдяки Сагайдачному та його війську вдалося не лише визволити з полону королевича, але й укласти вигідне для Речі Посполитої Деулінське перемир’я 1618 р., за яким було повернено захоплені Московським царством Смоленськ, Чернігів, Сіверську землю.
Козацтво заявляє про себе як про культуротворчу силу, коли невдовзі після створення Київського Богоявленського братства до його складу вписався сам гетьман Петро Сагайдачний з усім військом запорозьким. Запорожці беруть безпосередню участь в охороні Києво-Печерської лаври, у 1613 р. допомагають відбити маєтки, конфісковані уніятським митрополитом. Трахтемирівський монастир неподалік від Канева перетворюється на посередника між козацтвом і церковним центром. Нарешті, саме запорозьке козацтво на чолі з гетьманом Сагайдачним забезпечує 1620 р. відновлення патріярхом Єрусалимським Феофаном українсько-білоруської православної ієрархії.
Гетьман Сагайдачний помер 10 квітня 1622 р. від рани отруйною стрілою, одержаної під час Хотинської війни. Війна розпочалася в липні 1621 р., коли 150-тисячне турецьке військо перейшло Дунай і вирушило на завоювання Речі Посполитої. Під Хотином на Буковині їй протистояло 35-тисячне польське військо на чолі з гетьманом Каролем Ходкевичем. Але, попри спроби турків схилити Запорозьку Січ до союзу, гетьман Сагайдачний привів під Хотин ще 38 тисяч козаків. Козацькі загони прийняли на себе основний удар турків. Криваві бої точилися протягом вересня. Об’єднане військо зупинило наступ султана Османа III. Чергова спроба вторгнення ісламської імперії в християнську Європу зазнала поразки. Ця битва була визнана однією з найбільш героїчних подій у тогочасній історії не лише Речі Посполитої, а й цілої Європи. Папа Григорій XV направив до польського короля Сигізмунда III вітального листа, який закінчувався словами: «А як річка Дністер буде пам’ятником турецької ганьби, так нехай плине вічна хвала польського імени». З 1623 р. папа Григорій XV дозволив запровадити щорічне святкування в Речі Посполитій 10 жовтня як «Хотинської річниці», а його наступник, папа Урбан VIII, визнав за доречне скласти службу й подячні молитви на цей день.
Панегірик складають епіграма на герб Запорозького козацького війська, передмова-огляд історії Запорозького війська, декламації 19 студентів, епілог від імени померлого гетьмана, післяслово до читача.
Геральдична епіграма вміщена під гербом козацького війська, що зображує рицаря з шаблею й мушкетом. Брак символічних образів на гербі стимулює концентрування уваги автора на рицарських подвигах козаків:
Ґды мензства запорозцов кролеве дознали,
Теды за герб такого им рыцера дали,
Который ото готов ойчизнѣ служити,
За волность є и свой живот положити.
И якъ треба землею албо тыж водою -
Вшеляко он способный и прудкій до бою (УП-1, с. 322).
Васальна вірність королеві, жертовне служіння вітчизні, захист її свободи, нарешті, пряме називання зображеного козака «рицером» визначають за мету твору інтерпретацію героїчної смерти Сагайдачного як свідчення рицарських чеснот очолюваного ним війська. Це мало ствердити й зміцнити претензії козацтва на визнання його рицарським станом, тобто надання станових привілеїв, що належали в Речі Посполитій шляхті.
Нижче вміщується девіз - «Не вѣсте ли, яко властелин велик паде в сій день в Ізраили231» (2 Цар. 3:38). Цей розпачливий вигук царя Давида взятий із розповіді про загибель і похорон його полководця Авнера, що відіграв вирішальну роль у боротьбі за здобуття Давидом влади в Ізраїлі. Таким чином акцентується вірність загиблого гетьмана монархові й Речі Посполитій.
Далі йде «Предмова», що починається виведенням зв’язку між вірністю та свободою. Логіка автора випливає із суспільної свідомости держави, яка пишалася своєю свободою, вважала себе східним форпостом європейської цивілізації проти східних деспотій і ототожнювала державну ідею з особою короля. Говорячи про свободу, «вольность», автор зазначає:
Мензством єи рыцерѣ въ войнах доступують.
Не грошми, але крвю ся єи докупують.
Войско запорозкоє волности набыло
Тым, же вѣрне ойчизнѣ и кролюм служило (УП-1, с. 323).
231 Чи знаєте, що цього дня поліг князь і великий муж у Ізраїлі? (переклад о. Івана Хоменка).
Відтак робиться екскурс у минуле України, згадується про походження від Ноєвого сина Яфета, про переможні походи князя Олега на Константинополь, про Володимирове хрещення. Спочилий гетьман постає одним із славетних полководців, що виходили з князів і шляхтичів Руської землі, чим, можливо, натякається на шляхетське походження Конашевича Сагайдачного, котрий «справ рицерских дѣлностю всюды слыл». Уславлення спочилого гетьмана поширюється автором на все козацтво. Касіян Сакович закликає козаків:
Абысте въ вѣpѣ своєй святой моцно тръвали
И вѣрность кролю пану въ всем заховали,
За которую волностъ вам есть дарована,
Же проч самого кроля не маете пана (УП-1, с. 323). Наприкінці передмови наводяться вітання нового гетьмана, обраного після загибелі Сагайдачного - Олефіра Голуба (1622-1623).
Слідом за передмовою вміщуються 19 декламацій учнів Київської братської школи - «спудеїв», чиї імена зазначаються під кожною декламацією. Першим промовляє Стефан Почаський - як вважається, майбутній автор «Евхаристиріону», в монашестві Софроній. Він висловлює сум за спочилим і нагадує про його чесноти, про те, що війну Сагайдачний провадив лише зі справедливою метою - визволяти християн з неволі, додаючи:
Ґды ж война для тих толко причин маєт быти,
Себе от кривд и иных так же боронити (УП-1, с. 325).
Другий промовець ще раз зупиняється на справедливості воєн, що їх провадив Сагайдачний, не лише згадуючи про битви з турками й татарами, але й приховано натякаючи на похід у Московію для визволення оточеного королевича Владислава, - подвиги, через які Сагайдачний «своим мензством слынул въ всѣх краях, // в татарских, турских, навет и в полночных странах». Безпосередньо нагадується про мужню битву у Волощині, яка дозволяє авторові шукати аналогії в античній історії: в діях афінського правителя Кодра (Кодруса) та спартанського царя Леоніда, котрий прославився в битві під Фермопілами, загинувши з трьома сотнями своїх воїнів.
Третій спудей розмірковує над минущістю людської долі й невблаганністю смерти, а четвертий доповнює його ствердженням невмирущости слави, здобутої мужнім захистом вітчизни й іншими добрими справами. П’ятий, шостий і сьомий декламатори нагадують сюжети з античної історії про підготовку до смерти визначних осіб: єгипетського царя Птолемея II Філадельфа, з іменем якого пов’язують грецький переклад Біблії - Септуагінту, константинопольських імператорів, римського імператора Люція Септимія Севера. Кожен із прикладів засвідчує спокійне й урівноважене ставлення до смерти, готовність до повсякчасної зустрічі з нею. До цих взірців дещо несподівано для похорону героя, загиблого від рук мусульман, долучався в декламації восьмого юнака випадок із біографії султана Саладина. Знайшлося місце в низці повчальних сюжетів і для епізоду з історії улюбленого європейцями Олександра Македонського, його батька Филипа та філософа (дев’ята та дванадцята декламації). У десятій і одинадцятій учнівських промовах виступають персонажами християнські святі: архиепископ Кесарії Кападокійської Василій Великий і патріярх Олександрійський Іоан Милостивий.
Декламації тринадцятого й чотирнадцятого спудеїв подають огляд біографії спочилого гетьмана. В цьому сенсі панегірик Касіяна Саковича має унікальний джерельний характер, компенсуючи брак історичних документів про гетьмана Сагайдачного. Ми дізнаємося про народження героя під Перемишлем, його навчання в Острозькій Академії:
Уродилъся он въ краях подгорских премисских.
Выхован въ вѣpѣ церкви всходнеи зъ лѣт дѣтинских.
Шол потом до Острога, для наук уцтивых,
Которыи тамъ квитли за благочестивых
Княжат, которыи ся въ науках кохали,
На школы маєтностій много фундовали (УП-1, с. 330). Принагідно автор висловлює небезпідставну турботу про майбутнє Острозької Академії, яка після смерти меценатів залишилася без фінансування й була приречена на загибель. Прихід на Запоріжжя пов’язується з прагненням до рицарських подвигів і з мужністю Сагайдачного. В розповіді про військові подвиги згадується про захоплення Кафи, участь у війнах на терені Молдови («Мултянської землі») та Волощини, у боротьбі зі шведами за прибалтійську Ліфляндію - частину теперішніх Латвії та Естонії. Евфемістично обминаючи назву Московського царства, Касіян Сакович відзначає як заслугу Сагайдачного похід на Москву:
Пулночныи тыж край будуть памятати
Долго его мужество, бо ся им дал знати,
Великого звитязства там доказуючи,
Мѣста и городы их моцныи псуючи (УП-1, с. 330).
При цьому наголошується на його ревності в вірі: навіть у взятих із боєм містах Сагайдачний забороняв плюндрувати церкви. Подвигами віри спочилого зображені його клопотання перед королем про збереження православної віри, а особливо - організація висвяти єрусалимським патріархом митрополита і єпископів для Київської Церкви. Побожна й мужня смерть Сагайдачного, гідна підготовка до неї, щедрі передсмертні пожертви на церкви, школи, монастирі, на Львівське братство стверджують його християнські чесноти й водночас підносять до рівня стародавніх героїв, приклади яких наводилися раніше.
Промова п’ятнадцятого юнака вводить образ зажуреної дружини Сагайдачного. Наступна ж декламація написана у формі монологу-звернення спочилого гетьмана до дружини й війська - «Пожигнаньє малжонки и войска», а закінчується традиційним перепрошенням живих і проханням про молитви.
Сімнадцятий спудей, ніби «Вічную пам’ять» виголошує слова про невмирущість пам’яти про гетьмана Сагайдачного та цитує некролог. Вісімнадцята промова називається ще «В гетманѣ якій цноты мають быти». І тут справді перелічуються чесноти, які повинен мати полководець. Дев’ятнадцятий спудей, завершуючи жалобні промови, повертає слухача до мотиву рицарства Запорозького Війська:
О запорозком войску кто писма читаєт,
Тот им мензство и славу, хоть не рад, признаєт,
Бо завше в нем такій рицери бывали,
Што менжне непріателей ойчистых бивали,
И жадноє рицерство в нас не єст такъ славно,
Якъ запорозко,є и непріателюм страшно (УП-1, с. 335-336). Наприкінці «Віршів» вміщено «Епілоґ смертю пораженого до живых» - монолог від імені спочилого, де варіюється мотив неминущости смерти.
Поетична мова. Обираючи риторичну стратегію панегірика, автор звертається до античних авторитетів. Згадується Сенека, Гомер, Демосфен:
Кто бы хтѣл достатечне справы описати
Петра Конашевича и на cвѣт подати
Мусѣл бы у Грецкого поеты Гомера
Зычитъ розуму, алъбо тыж у Димостена,
Который валечных своих греков дѣи
Выписали достатнє, яко по лінѣи.
Леч нам трудно зъ оными въ розумѣ зровнати,
Ґдысмы таких въ науках праць не хтѣли мати.
Єднакъ хоть простыи рытмом, предся не замолчим
Дѣлиости того мужа въ кротце вам приточим (УП-1, с. 329-330).
І пізніше, доводячи право Сагайдачного на прославлення його імени в панегірику, автор виводить його подвиги на тлі низки народних героїв:
Бо єсли выхваляєт Ґреціа Нестора,
Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектора,
Атенчикове славять кроля Периклеса
И славного оного зъ ним Темистоклеса,
Рим зась зъ смѣлости свого хвалить Курциуша
И зъ щасливых потычок славить Помпеюша,
Теды теж и Россія Петра Са[га]йдачного
Подасть людєм, въ памятку вѣку потомного (УП-1, с. 334). Панегірик взагалі щедро насичений новелістичними сюжетами античного походження, а також прикладами із житій християнських подвижників, визначних церковних діячів і святих. До розділу «В гетманѣ якій цноты мають быти» Сакович містить афоризм безіменного античного філософа: «лѣпше єсть мѣти лва над єленями // Гетманом, а нѣжели єленя над лвами».
При роздумах на улюблену барокову тему «Vanitas», марнотности всього сущого й минущости людської долі, автор у декламації третього юнака вдається до алюзії мотивів псалма: «чоловік як трава, дні його, немов цвіт польовий, так цвіте він» (Пс. 102:15)
Чловєк, якъ тѣнь, сон, трава, якъ цвѣт увядаєт,
Наг ся родить, наг сходить, все ся тут зостаєт (УП-1, с. 326).
До цього ж мотиву повертає слухача декламація шостого юнака:
Видаючи, же того cвѣтa честь, и слава,
И богатство преходить, якъ тѣнъ, сон и пара (УП-1, с. 327).
Порівняймо інші псалми: «бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і мов та зелена билина пов’януть!» (Пс. 36:2), «хай пов’януть вони, як трава по дорозі» (Пс. 57:8), «Мої дні як похилена тінь, а я сохну, немов та трава!» (Пс. 101:12), «Людина стала до пари подібна, Ті дні як та тінь проминуща!» (Пс. 143:4).
Легко прочитуються біблійні алюзії у визначенні неминучости поразки гордовитих турок:
Такъ тo Бог гордым завше звыкл ся спротивляти,
Покорным зась и тихим благодать давати (УП-1, с. 332).
Автор майже дослівно цитує апостольські послання Якова та Петра: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» (Як. 4:6; 1 Пет. 5:5).
Епічний мотив невмирущости слави виражається засобами, суголосними фольклорним:
Єднак потомным вѣком слава
Вѣчная по тобѣ зостала (УП-1, с. 326).
Порівняймо традиційну кінцівку народних дум: «Слава не вмре, не поляже // Однині до віка!» («Козак Голота»)232, «Слава про козаків, бідних невольників // Однині до віка» («Плач невольника в турецькій неволі»)233, «Слава про дівку Марусю-бранку, попівну Богуславку, // Про козаків сімсот, бідних невольників, // Однині до віка» («Маруся Богуславка»)234 тощо.
232 Украинские народные думы / Сост. Б. П. Кирдан. - М.: Наука, 1972. - С. 76.
233 Там само. - С. 105.
234 Там само. - С. 130.
Дуже цікаве сполучення народної метафорики з античними образами та мотивами, що посилює характерну барокову поетику елементами концептизму. Розповідь про винищення в бою турецького війська містить такий вислів:
Снѣданя им посполу зъ обѣдом даючи,
А на вечеру на честь до Плютона шлючи (УП-1, с. 332).
Битва-гостина закінчується переміщенням загиблих у потойбічний світ - до Плутона. А все це пов’язується в один цикл: за сніданком іде обід, а закінчується день вечерею.
Образ смерти з косою з «Епілогу» має значною мірою фольклорний характер, що мотивує введення елементів іронії:
Єноху зъ Илією троха зфолговала,
Єднакъ острую косу на них зготовала (УП-1, с. 336).
Зворушливий образ розлуки з чоловіком гетьманової дружини виражається метафорично, в дусі народних пісень: «А тепер твоя свѣча ясная юж зъгасла». Вічність же пам’яти про Сагайдачного висловлюється в метафоричний спосіб, узвичаєний у бароковій поезії Речі Посполитої:
Поки Днѣнръ зъ Днѣстром многорыбныє плынути
Будуть, поты дѣлности теж твои слынути (УП-1, с. 334).
Касіян Сакович охоче вживає порівняння, а надто полюбляє аналогії зі стародавньою історією. Риси Сагайдачного увиразнюються порівняннями з якостями афінського царя Кодра, Ахіллеса, Олександра Македонського тощо. Чимало порівнянь Сагайдачного та запорожців зі стародавніми героями має свою праґматику: ствердити у свідомості загалу ідею про належність козаків до «рицарського», тобто аристократичного, шляхетського, стану.
У панегірику епітети також уживаються передусім для ствердження рицарських чеснот козацтва: «силне войско его королевской милости», «Гетман Петр Конашевич ... справ рицерских дільностю всюди слил». Сполучення епітетів покликане надати оповіді більшої емоційної сили: «о, цный гетьмане»; «вож славный, непріятелюм ойчизны страшный»; козак «способный й прудкій до бою». Є підстави говорити про фольклорні джерела низки тропів: використано народнопісенні постійні епітети «добре здоров’я», «великий жаль», «живий человік», «хвороба смертна», «напої коштовниї», «хліб білий».
«Евхаристиріон» Софронія Почаського (1632)
Ориґінальна назва - албо Вдячность ясне превелебнѣйшому в Христѣ его милости господину отцу кир Петру Могилѣ, воєводичу земль Молдавских, великому архимандрітови святои великои лавры чудотворнои Печерскои Кієвскои, вѣры православнои в Церкви святои въсточнои промоторови побожному и несмертелнои славы годному оборонци».
Панегірик вийшов друком 1632 р. у Києво-Печерській лаврі. Автор - вихованець братської і викладач лаврської школи в Києві.
Пізніше Софроній Почаський був ректором Києво-Могилянської колеґії та ігуменом київського Богоявленського монастиря. Згодом він був посланий до Молдови, де став ігуменом Трьохсвятительського монастиря в Яссах. Київський книжник заснував там Академію.
На початку книги вміщується гербова епіграма. В ній виділяється образ орла, увінчаного короною, до котрого звертається автор. Символіка корони переосмисліюється: корона є знаком не тільки монаршої влади, але й влади духовної (митра).
Вѣм, же сь нѣґды-сь сроґіи звикл громи носити,
Тепер сроґость в ласкавость час юж отмѣнити.
Орле, пильнуй презацных Могилов короны,
Бо тот знак всей Церкви єст знаком обороны (УП-2, с. 175).
Далі йде передмова до архимандрита Петра Могили. Вона виконана в символічно-алегоричній площині. Наводиться леґендарний сюжет про вафаленського короля, що звик висилати підданцям запалену свічку на знак палкости своєї милости до них. Православна наука зображується метафорично, як цариця наук Мінерва, досі дуже неплідна. Ось, нарешті, вона народила «немалоє ґроно у православной науці православних синов», котрі зібралися під опікою архимандрита Петра Могили: «йод намет твоєй щодробливости, под плащ твоєго стараня, под упреймость твоєй ку науком зычливости» (УП-2, с. 175).
Ці вчені мужі й хочуть скласти подяку й подарувати символи своєї прихильности до Петра Могили. Годилося б золото, але із золотом адресат сам себе віддав «православній Мінерві». Годилося б коштовне каміння, але адресат, сам бувши коштовним каменем у чеснотах і побожності, зосередив біля себе вчених лаврської школи, ніби коштовні камені. Архимандрит Петро Могила метафорично порівнюється з Атлантом, котрий тримає на собі небо у грецькому міфі: ще не ставши архиєреєм, Петро Могила вже тримає на собі православну Церкву.
Славна родина Могил веде свою лінію з двох славних столиць, Молдовської та Волоської. «И марсовых твоих праць, которых-єсь напротив оттоманським цербером подыймовал и добровольноє згорженє свѣта которого под ноги подославши, за Богом-єсь ся Христом удал».
Тому Мінерва дарує адресатові гору, Гелікон і Парнас, «на которых абы ся весь свѣт малый могл твоєи славы и телесным и душевным оком дочитати» (УП-2, с. 175). За міфологією, Гелікон і Парнас - гори в Беотії, де струмило священне кастильське джерело. Там жили дев’ять дочок Зевса і Мнемозини (пам’яти) - музи: Калліопа (Прекраснолиця) - муза героїчної пісні, Кліо (Та, яка виголошує славу) опікувалася історією, Евтерпа (Радісна) - покровителька лірики, Талія (Прекрасна) - муза комедії, Мельпомена (Та, яка співає) - муза трагедії, Терпсіхора (Та, яка любить танець) - муза танцю, Ерато (Кохана) муза любовної пісні, Полігімнія (багата на гімни) дає натхнення тим, хто складає гімни й побожні пісні, Уранія (Небесна) - покровителька астрономії.
Основний текст твору поділено на дві частини: Гелікон і Парнас. Починаються обидва символічними гравюрами, емблематичними віршами - епіґрамами та короткими (двовіршами) зверненнями Вдячнос- ти, на які відповідають алегоричні образи Гелікону й Парнасу. На гравюрах і в епіґрамах розвивається образ аристократа, який залишив монарші клейноди задля християнської досконалости.
Першу частину складають вісім промов «вільних наук»: традиційних «семи вільних наук» - граматики, риторики, діялектики, арифметики, музики, геометрії, астрономії, - та восьмої, вищої з наук - теології. У кожній промові Петро Могила прославляється за розвиток в Україні відповідної науки, використовуються певні символічні ознаки цієї науки, вказується на перспективні наслідки її вивчення. Наприклад, Риторика вказує, що Петро Могила започаткував на Русі «нурт рѣки красномовства». Арифметика звертається до засновника школи словами: «Подал-єсь нам в Россіи знати в часах мѣру». Музика описує свій сенс суто метафорично:
Музика - цвѣт веселья, корень пѣсній значных,
Музыка - сад yтѣxu, жродло мыслій вдячних.
Орфеова спѣваня лѣсы, рѣки, скалы,
Здужавшися, слухали, и Евріп несталий (УП-2, с. 179).
Останньою промовляє Вдячність, після чого наводиться у формі звернення до Пресвятої Тройці віршове переосмислення образу Гелікону, де «новий Гелікон» протиставляється поганському міфові.
Друга частина, «Парнас», складається з промов дев’яти муз, покровительок мистецтв. Промовляють Кліо, Мельпомена, Уранія, Калліопа, Полігімнія, Талія, Евтерпа, Терпсихора, Ерато. Кожна з них оперує міфологічними образами й мотивами, що засвідчують важливість відповідного мистецтва. При цьому, скажімо, Каліопа наводить паралель поміж героями стародавньої історії та Петром Могилою:
Каллиопе, звитяжцов преславних похвало,
Умолкни, що ся пред тим за поган ставало,
Не виноси Альциду з Ахиллесом ѣльным,
Не залецай Гектора з Енеашем сильним.
Ото маєш рицера моцій неслиханих,
Звѣтяжцу над Еребом сил непоровнаных,
Єсли для справ високих до пекла дорогу
Етеови змислила, признай то все Богу.
По нем теж задивуйся, иж не только старый
Вѣк множил богатырев, леч и наш несталий -
Поровнаєт рыцеров наш Могила данных,
Бо звѣтяжца таємных єст весполь и явных (УП-2, с. 185).
Після коротких монологів муз наводиться промова Аполлона та Вдячности. Як і попередня частина, цей розділ завершується промовою до Богородиці, «Цариці й цвіту небесних садів», яка є вищою за Палладу опікункою мистецтв і знань.
Завершується панегірик віршем до невдячного Зоїла. Зоїл - грецький ритор, який жив у III ст. до р. X. і засуджував Гомера. Його ім’я стало прізвиськом будь-якого озлобленого, несправедливого критика. Звернення до цього символічного образу зумовлене існуванням у Києві аґресивної опозиції євроцентричній політиці Петра Могили й відкритій ним у лаврі «латинській» школі:
Не шарпай, злый Зоиле, псѣм зубом таємне
Ни в чом славы людськои, бо на то ж взаємне,
Єсли трафиш, дознаєш, иж камень скалистый
Зубы крушить, и псуєт гвоздь ногу сталистый.
Кто на мѣстцу высоком, пес тому не шкодить,
А где острый гостинець, там нихт не доходить.
Опочистый єст Олимп славы цных Могилов,
Не боиться шарпанъя зубатых Зоилов.
Цвичоных людей гвоздъєм острым обточоный,
Не шарпай єго славы, бы-сь наддер учоный (УП-2, с. 188).
Згадка про Зоїла надає панегірикові полемічного спрямування.
