ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Антон Головатий
Вірші про Хмельниччину
Історичні події в поетичній інтерпретації

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Антон Головатий народився в 1744 р. (інші версії - в 1732 чи 1742 рр.) у Нових Санжарах на Полтавщині. До 1756 р. він навчався в Києво-Могилянській академії, а вже 1757 р. подався на Запорозьку Січ. За свідченням Аполлона Скальковського, в 1771 р. Антон Головатий обирається писарем Самарської паланки, а потім опиняється в супроводі військового писаря або кошового отамана. Письменник неодноразово їздив до Петербурґу. Під його керівництвом був збудований Свято-Троїцький собор у Самарі (сучасний Новомосковськ).

Після зруйнування Запорозької Січі в 1775 р. царський уряд надав Антону Головатому звання капітана-справника в Новомосковську й 10 тис. десятин землі. Однак Головатий не бажав стати поміщиком або купцем. Він зібрав військо й рушив до князя Григорія Потьомкіна з клопотанням про виділення для запорожців земель на півдні України, але безуспішно.

У 1787 р. було сформоване «Військо вірних козаків», отаманом якого був призначений Семен Білий, а військовим суддею - Антон Головатий. Саме він очолив піші загони козаків і гребну флотилію. Головатий відзначився у турецькій війні 1787-1791 рр. - при взятті острова Березань, фортець Хаджибей (нині Одеса), Ізмаїл, Килія, Очаків. Після перемоги під Очаковом у 1788 р. «Військо вірних козаків» було перейменоване в Чорноморське козацьке військо. Козакам виділяють землі між Південним Бугом і Дністром з центром у місті Слободзея. У 1792 р. на ці землі переселилося майже 10 тис. осіб. Колишні запорожці заснували 25 поселень. Однак після смерти Григорія Потьомкіна його обіцянки були забуті. Тоді на чолі запорозької делеґації Головатий їде до Петербурґу й добивається від Катерини II грамоти на правобережні землі р. Кубані й Тамані.

Антон Головатий очолив освоєння українськими козаками кубанських земель та зведення в 1794 р. міста Катеринодар (сучасний Краснодар). Своїм коштом він спорудив Покровську церкву в м. Тамань, керував облаштуванням 40 куренів, кордонів, спорудженням каналу й греблі, гавані для козацької флотилії. Старші сини Головатого вчилися в Харківській колеґії, якою тоді завідував Федір Квітка - батько Григорія Квітки-Основ’яненка.

Помер Антон Головатий, тоді командувач Каспійського флоту, в авантюрному Перському поході 28 січня 1797 р. Він не встиг одержати звістки про те, що новий цар Павло І затвердив рішення старшинської ради обрати його кошовим отаманом Кубанської Січі. Після нього на Кубань призначали наказних отаманів з російських генералів.

«Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий...»

У цій пісні Головатий передав настрої колишніх запорожців, які після зруйнування Запорозької Січі сподівалися одержати вільні землі між Дністром і Бугом. Твір написано після смерти Григорія Потьом- кіна (1791) й до оприлюднення указу про виділення українським козакам Таманського півострова (1792). Текст зберігся в рукописі кінця XVIII ст. і був надрукований у журналі «Киевская старина» (1883).

Пісня нарікає на нещасливу долю запорожців. Вони втратили Січ, а тепер у них відбирають обіцяні землі між Дністром і Бугом:

Да й дав же гетьман од Дністра до Бугу,

Границя по Бендерську дорогу,

Дністровий і Дніпровий обидва лимани,

В них добувати рибу, справляти каптани.

Прежнюю взяли да й сю одбирають,

А нам дати Тамань обіщають (XVIII ст., с. 86).

Провідний мотив твору - кривда, заподіяна козакам, попри їхні заслуги. Винуватці не називаються, а образ запорожців створюється за допомогою емоційно забарвлених епітетів, що мають викликати співчуття: нещасливі, убогі, босі, голі. Підкреслюється їхня вірність імператорській владі (козаки «служили вірно в полі й на морі»), і в майбутньому, одержавши у володіння обіцяні землі, присягаються: «А ми і їй [цариці] вірніше будем служити». Однак, разом із тим, автор мотивує необхідність для козаків власної землі прагненням зберігати особисту свободу: «в вольності ... віку дожити». В імовірному переселенні на Тамань його найбільше турбує те, як «не згубить козацької слави». Це надає самоідентифікації автора гідності людини, певної своїх прав.

Ідеальним персонажем вірша, до якого звертається автор, є померлий князь Григорій Потьомкін. Підкреслюється його причетність до Запорозького війська, що виявляється в титулуванні князя «гетьманом» і вживанні таких оціночних епітетів, як «великий (гетьмане)», «вельможний (наш пане)», а також вживанні у зверненнях, властивих козацькому середовищу, кличних форм: «батьку», «Грицьку». Вірш починається традиційним молитовним зверненням до Бога, а завершується зверненням до Григорія Потьомкіна:

Устань батьку, великий гетьмане!

Будь милостивий, вельможний наш пане!

Устань, Грицьку, промов до нас слово,

Проси цариці, все буде готово (XVIII ст., с. 86).

Твір написано силабічним віршем, який тяжіє до розміру (6+6) 2 із численними його порушеннями.

«Ей, годі нам журитися, пора перестати...»

У 1792 р. була підписана грамота про утворення Чорноморського війська на Кубані, куди переселилися колишні запорожці. З цієї нагоди Антон Головатий склав другу пісню «Ей, годі нам журитися, пора перестати...», у якій висловив радість з приводу одержання очікуваного дозволу на відновлення козацьких посілостей. Ця пісня під назвою «Песнь Чорноморского войска, по получении за землю высочайших грамот сочиненную» того ж року була надрукована у «Новых ежемесячных сочинениях» і ввійшла до всіх російських друкованих пісенників кінця XVIII - початку XIX ст. На Кубані й у всій Україні пісні Антона Головатого поширювалися в рукописах, протягом XIX ст. багато разів записувалися з уст народу.

Твір відзначається бадьорим, оптимістичним настроєм, радісним піднесенням, зумовленим передчуттям вільного життя на власній землі. Переліком окремих ключових образів створюється загальна картина майбутнього козацького побуту:

В Тамані жить, вірно служить, границю держати,

Рибу ловить, горілку пить, ще й будем багаті.

Да вже ж треба женитися і хліба робити,

Хто прийде к нам із невірних, то, як врага, бити (XVIII ст., с. 86).

Неодмінні для ідеологічно коректного тексту того часу монархічні настрої сполучаються зі згадкою про спочилого Григорія Потьомкі- на («гетьмана»), якому козацтво в баченні автора завдячує відновленням самоврядування:

Слава Богу і цариці, а покой гетьману,

Залічили нам в серцях наших великую рану.

Благодарім імператриці, молімося Богу,

Що вона нам показала на Тамань дорогу (XVIII ст., с. 86).

Вдячність цариці висловлюється без надмірної запобігливости й супроводжується нагадуванням про заслуги козаків, що спричинили винагороду: «за службу заплату», «за вірніх служби». Кривди, завдані в минулому, метафорично окреслюються як «велика рана» в серцях козаків, що її тепер вилікувано.

На відміну від попереднього вірша, цей твір складено досить послідовно витриманим коломийковим віршем зі схемою (4+4+6), де рядки поєднуються жіночою римою, переважно точною.

Хронологічна таблиця

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти