Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Теодосій Софонович. «Хроніка»
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Цьому творові Т. Софоновича не пощастило хоч би тим, що побачив світ книгою тільки 1992 р.1 працею Ю. Мицика та В. Кравченка, хоча вчені знали цього рукописа і в ряді праць його розглядали; в контекст же загальнолітературний, як літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка та інших, твір не входив, власне, не вводився, а він звертає на себе увагу передусім тим, що фактично розпочав (якщо виключити "Діаріуша" Самійла Зорки, котрий до нас не дійшов) традицію офіційного козацького літописання. Про це я писав у «Козацькій державі": "Загалом же, головний інтерес хроніста — це минуле рідного народу та його інтереси, а не того, хто над ними панує, як це було в пізнішому за часом постання "Синопсисі". Те, що хроніка Т. Софоновича здобула поширення у списках, свідчить, що вона складалася не з індивідуальної спонуки, а при сприянні тодішніх українських політиків, а, можливо, писалася й на замовлення"2. До речі, те, що хроніка творилася в іншій традиції як "Синопсис", засвідчив і один із перших її дослідників А. Рогозинський3, і його підтримав у цьому М. Возняк, зазначивши, що "Кройника" Софоновича стоїть настільки при боці від "Синопсису" Гізеля, що її можна вважати вповні ізольованою від нього, бо вони навіть не вказують безпосередньо спільних джерел"4; правда, ще В. Іконников вказував на певний вплив "Хроніки" Т. Софоновича на "Синопсис" і спільність їхніх джерел, зокрема використання хроніки М. Стрийковського5. Нам цікаво в цій позиції (зрештою, всі наші давні літописи поміж собою певним чином пов'язані), що хроніка Т. Софоновича творилася не в російській, власне колаборантській, традиції "Синопсису", а таки в козацькій, хоч писав її київський чернець, який апологетом - козацтва, здається, і не був, з вищого клану тодішньої духовної еліти.

Народився письменник десь у першій чверті XVII ст., а що був однолітком Л. Барановича, разом із ним навчаючись у Київському колегіумі, то народився близько 1620 р., або ж і в ньому, бо це найпевніший рік народження Л. Барановича. Родом був киянин, очевидно, з міщан, батько його звався Софонієм, від чого й створено прізвище літописця. Його брат Іван служив райцею та бургомистром київським. Навчався Теодосій у Київській братській школі, де в 1631 р. грав разом із Л. Барановичем у трагедії про Йосифа-патріарха6; з Л. Барановичем у Т. Софоновича згодом тривали дружні стосунки, принаймні перший звав другого "старовинним і наймилішим другом моїм і найщирішим братом" (с. 102) — для нас цей факт має значення, бо обидва діячі напевне мали спільні політичні погляди. Т. Софонович дістав у колегіумі добру освіту, тут він "одержав міцні знання латинської, грецької, польської і церковнослов'янської мов''7. У 40-х — на початку 50-х років Т. Софонович викладав у Києво-Могилянському колегіумі, водночас був "проповідником слова Божого" (с. 10). У 1649 р. саме Теодосій супроводжував до Москви, як старший, Є. Славинецького та А. Сатановського.

1 Софонович Ф. Хроніка з літописів стародавніх. К., 1992.

2 Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. С. 299.

3 Рогозинский А. «Кройника» Теодосия Софоновича и ее отношение к «Киевскому Синопсису» Иннокентия Гизеля // Известия Отдела русского языка и словесности Академии Наук. 1910. № 4. С. 270— 286.

4 ЗНТШ. Т. CV. Львів, 1911. С. 214.

5 Иконников В. Опыт русской историографии. Т. II, кн. 2. К., 1908. С. 1555-1556.

6 Письма преосвященного Лазаря Барановича. Чернигов, 1865. С. 204.

7 Мицик Ю., Кравченко В. Передмова // Софонович Ф. Хроніка... С. 9.

В Москві проголосив промову перед царем Олексієм, відтак дістав милостиню для Братського монастиря. В Москві ж він займався й проповідництвом, як пише в листі до В. Ясинського Г. Четвертинський (с. 10). У 1653—1655 рр. Теодосій був ректором Києво-Могилянського колегіуму. В 1654 р. вдруге побував у Москві, сприймаючи позитивно українсько-російський союз — мав змогу й придивитися до тамтешнього життя.

Навесні 1655 р. став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. У підтверджувальній грамоті цього акту Б. Хмельницький писав, що сам добре знав Т. Софоновича, при цьому на кошти гетьмана було покрито міддю і позолочено верхи Михайлівської церкви (с. 10—11). Т. Софонович був присутній на похороні великого гетьмана в 1657 р.

Згодом виступив супроти московського конфідента Методія Филимоновича, який прагнув стати київським митрополитом, був прихильником І. Виговського та Я. Сомка; з І. Бруховецьким мав напружені стосунки, недаремно один із доносителів у Москву на нього ієромонах Атанасій назвав Теодосія "першим зрадником" (с. 12). І справді, Т. Софонович виявив себе за завзятого противника підпорядкування української церкви московській, через що 1660 р. вдалося відстояти вільний вибір київського митрополита. Коли ж місцеблюстителем Київської митрополії став Л. Баранович, то ці функції практично виконував Т. Софонович, бо Л. Баранович жив у Чернігові, отже, в кінці 60-х — на початку 70-х років Т. Софонович фактично правив Київською митрополією, принаймні на Лівобережжі та в Києві, про що писав київський митрополит Й. Нелюбович-Тукальський (с. 13). У 70-ті роки, саме коли творилася "Хроніка", письменник мав репутацію людини великої цноти, статечності, побожності, непохитної віри та старанності. Активно піклувався справою звільнення із Соловків ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського, прихильника І. Виговського та Ю. Хмельницького. Зате негативно ставився до П. Дорошенка за його союз із Туреччиною. З 1673 р. Т. Софонович відходить од політичної діяльності, що, можливо, було зумовлене падінням Д. Многогрішного, якого підтримував і пакти якого з Москвою високо ставив; правда, Ю. Мицик та В. Кравченко вважають, що це сталося через хворобу (с. 14). Помер Теодосій Софонович 1677 р.

Творча спадщина письменника, окрім хроніки, невелика. Це «Виклад про святу церкву і про церковні речі", вийшов 1667 р. в Києві8, який є богословським твором. До речі, книга була заборонена в Москві в 1690 р., їй було приписано "латинські думки". Т. Софонович редагував і доповнив "Пом'яник" Михайлівського монастиря (1667). Окрім того написав агіографічне оповідання «Мучення святої великомучениці Варвари" і «Повість про преславні чуда святої великомучениці Варвари" 9. Повість нам цікава тим, що тут зібрано серію коротких оповідок про мощі святої Варвари, які зберігалися в Михайлівському монастирі, а отже, зв'язаних із місцевим життям.

Титулка книги Т. Софоновича "Виклад про святу церкву", 1670 р.

8 Фототипічне видання твору подано в додатках до видання «Хроніки» 1992 р. (с. 265-284).

9 Текст див. там-таки. (с. 260-264).

Твір починається передмовою, де автор, говорячи про мету написання, зазначає: "Віру тож кожен май, що не ложне пишу й проповідую, відаючи, що Господь погубить усіх, котрі говорять лжу", тобто оповідання про чуда подаються не як фантастичні, а цілком реальні, відтак документуються — і це так само, як у "Сказанні про чуда" Петра Могили. Але самі оповідки значно бідніші художньо від Могилиних, короткі й сухо розказані. Тереном дії в них є Київ, отже, маємо ряд реальних описів київського життя другої половини XVII ст. Перед чудами після передмови подано ще оповідь "Про мощі святої Варвари", де описується, як ці мощі до Києва потрапили. Є тут автобіографічні замітки, наприклад, говориться, що Т. Софонович прийняв ігуменство Михайлівського монастиря в 1665 р. (Чудо 1 — с. 261), часом оповідь ведеться від авторського "я" (наприклад Чудо 8, де оповідається, як Теодосій прийшов у 1659 р. до Печерського монастиря), описуються тут і росіяни, що стояли військом у Києві. Ось зразок стилю письменника:

"Знову того ж року сумував я під час цієї міжусібної війни про бідність монастиря і про небезпеку для здоров'я, а коли заснув, здалося, що я прийшов до мощів святої Варвари, і побачив святу, яка вся лежала в оливі — повна труна. І каже мені свята, взявши мене за руку: "Не печалься, я з вами є!" А я собі витлумачив, що в Святому Письмі олива значить милосердя, а наповнення оливою, в якій святу Варвару бачив лежачу, є милість святої до нас і що повно всього буде за її молитвами і не збідниться до кінця свята обитель і безпечальна буде, адже молитвами святого Михайла та святої Варвари досі пробула ціла і невисякно свята обитель, за що дякуємо святій".

Отже, маємо тут бароко (символічне трактування оливи, наприклад), але досить сухе і без фігурних прикрас у мові, оповідь об'єктивна та спокійна, а загалом художня вартість оповідок невелика, вони, можна сказати, цілком опрощені.

Головним же твором Т. Софоновича є його "Хроніка із літописців стародавніх, із святого Нестора Печерського, київського, а також із хронік польських про Русь, звідкіля Русь почалася, і про перших князів руських і після них дальших, які приходили, князів, і про їхні справи, зібрана працею ієромонаха Теодосія Софоновича, ігумена монастиря Михайлівського Золотоверхого Київського, року від створення світу 7180, а від Різдва Христового 1672" — тобто перший і найбільший твір з усієї "Хроніки".

Про структуру самої "Хроніки" ми вже писали в розвідці "Поетика бароко в українських літописах", вказавши, що в цьому разі більше запозичено поетику ренесансну, як барокову, і що справжнє літописне бароко починається хіба з літопису Г. Граб'янки. Цікаво, що немає тут і віршових вставок10. Але літопис читачам, певне, подобався, бо зберігався він у ряді списків11, так, "Хроніка про Русь" відома з восьми списків: не зайве згадати, що один із них був у першій половині XVIII ст. перекладений шведською мовою. Хроніки про Литву та Польщу збереглися у п'яти списках, цікаво при цьому, що "Хроніка про землю Польську" була в літописця середини XVІII ст. Григорія Покаса, він увів її до свого літопису "Дві історії про козацький малоросійський народ" (1751). Найбільшою ж частиною твору є "Хроніка про Русь", повний заголовок якої ми подали вище: вона становить близько 70 відсотків всього тексту і творилася на основі хроніки М. Стрийковського та "Літопису Руського", причому Т. Софонович користувався копією, близькою до Хлєбниківської, але з ним не тотожною. Ю. Мицик та В. Кравченко прийшли до висновку, що "у розпорядженні Ф. Софоновича була особлива редакція Південноруського зводу, повідомлення якої були оригінальними, або ж розходились із Іпатіївським чи Хлєбниковським літописом" (с. 23).

10 Знаємо тільки один вірш Т. Софоновича в його «Викладі про церкву» — «На кінець цієї книжиці», тут ідеться про Володимира Великого, але твір поетично мало цікавий.

11 Їх докладно розглянено в передмові до видання «Хроніки» 1992 р. (с. 10-21).

Використовував літописець і "Києво-Печерський патерик", хроніку О. Ґваґніна, Бєльських тощо; загалом коло його джерел досить широке.

Літописець розглядав історію України в послідовності: передісторія, Київське і Галицько-Волинське князівства, Литовське, Річ Посполита, Визвольна війна Б. Хмельницького і події після неї, тобто до 1672 р. "Хроніка руська" доведена до кінця XIII ст., отже тут розглядається історія двох українських державних утворень: Київського і Галицько- Волинського. Коли порівняємо хроніку Т. Софоновича та попередній "Густинський літопис", можемо помітити цікаву закономірність: і там, і тут головний упір в описі кладеться на історії давнього державного життя України. Оскільки ж мета написання літописів бувала політична, про що я докладно писав у "Козацькій державі"12, то не помилимося, сказавши, що докладне нагадування державної історії України Київського та Галицько-Волинського періодів мало рисорджиментські підстави: не можна не помітити при цьому, що Самовидця та С. Величка давня історія взагалі не цікавила, а Г. Граб'янку незначною мірою, як передісторія, бо їхня мета була не встановлювати, а утверджувати, а потім і рятувати Козацьку державу, через що головну увагу віддавали таки Богдану Хмельницькому. Отже, і Т. Софонович, і його попередники та наступники не просто повертали історичну пам'ять своєму народові, але ставили перед собою завдання публіцистичні. Як писав Т. Софонович: "Кожному-бо, знаю, потрібна є річ про свою Вітчизну знати", і це потрібно було, щоб доказати навіть самим собі свою історичність, державність, надихнути сучасників описом героїчних подій минулого, — завдання ставилося не наукове, а ідеологічне, і на цій основі й будувалося українське літописання. Саме тому літописці не раз удавались до вибудування генеалогічного дерева свого народу, який вели аж від Яфета, сина Ноєвого, за традицією, утвердженою в "Повісті врем'яних літ", але, слідом за М. Стрийковським, Т. Софонович називає вже й Мосха, нібито сина Ноєвого, і цим самим вводить мосхів у Русь, тоді як у М. Стрийковського (див. окрему розвідку) ця позиція розроблена непослідовно — вона явно ідеологічно-літературна, а не історична, і відбивала російську орієнтацію літописця, хоч він її дуже й дуже мало декларує. При цьому автор наголошує на героїчній історії давніх слов'ян і, як генеалоги його часу виводили деякі роди з римлян (як від Сцеволів рід Могил), так і тут пишеться, що "цар ще великий Александр Македонський дав словенам привілеї на пергамені, золотом писані в Александры, підтверджуючи їм їхні славні діяльності та праці''13, більше того, навіть римський імператор Август ніби застерігав "Лентула, гетьмана свого, аби не важився дражнити війною сарматів або словенів, які і миру не знають, і в потужності рицарській можні є" (с. 57). Нарікає літописець і на недостатність розробок рідної історії: "Дальших князів не описують історії руські, бо рус шаблею, а не пером бавлячись й писати не знаючи по папері, тільки по головах, або по хребтах, і де випаде шаблями пишучи, не описали імен своїх старовічних князів" (с. 58).

Після "Хроніки про Русь" іде "Хроніка про початок і назву Литви, і про князів литовських, і про справи їхні, зібрано із істориків польських та руських, через того ж ієромонаха Теодосія Софоновича, ігумена монастиря Михайлівського Золотоверхого Київського, року 1673", тобто написана в наступному році після "Хроніки про Русь". Литовців Т. Софонович також виводить від Яфета, але вони ніби нащадки Яфетового сина Гомора — від цього Гомора (чи Гомера) інші літописці ба й поети виводили і слов'ян, власне, українців, — по тому ніби предками литовців були кімери (в поетичній традиції того часу кімерів також вважали предками українців) і половці.

12 Шевчук В. Козацька держава. С. 296— 348.

13 Софонович Ф. Хроніка ... С. 56.

Ця хроніка будується вже інакше від попередньої, зникають глави, а розпис іде за князями, тобто ведеться державна історія, причому досить сконденсовано. Особливістю стилю Т. Софоновича тут є те, що автор практично не коментує подій, на відміну від свого попередника, якого наслідував і в якого бере факти, — від М. Стрийковського. В суху оповідь про литовських князів тут тільки подекуди вклинюється опис подій на українських землях, але й вони подані цілком беземоційно. Загалом "Хроніка Литви" — найменш цікава з художньої точки зору частина твору, її витримано у хронікальному, об'єктивному тоні. Закінчується тут літопис 1533 р. згадкою про смерть Костянтина Івановича Острозького. Можна сказати також, що саме ця частина найбільше витримана у стилі типових українських хронік, на сухість викладу яких нарікав пізніше С. Величко, називаючи їх "куцими".

Такий стиль притаманний і наступній частині триптиху, яка зветься "Хроніка про землю Польську, звідкіль поляки ляхами й поляками є названі, про перших та пізніших князів і королів польських, з істориків польських коротко зібрано і руською мовою списано через ієромонаха Теодосія Софоновича, ігумена монастиря Михайлівського Золотоверхого Київського, року від Різдва Христового 1673". Поляків літописець виводить також від Яфета, але думку М. Стрийковського, що й поляки — руське плем'я, оминає, а говорить про двох братів Чеха та Ляха, пропускаючи при цьому третього Руса — вже в цій обережній препарації звісної легенди бачимо тенденцію не споріднювати Русь із Польщею, що в становищі літописця річ зрозуміла. Виклад і тут строго хронікальний за князями й королями, зрідка трапляються белетристичні вставки. Так, під 1548 р. оповіджено фацецію (коротке жартівливе оповідання) про псевдомесію Якова Мелстинського та Петра Зоторського, що вдавав із себе апостола Петра (с. 217). Коротко подається тут історія Івана Підкови, С. Наливайка, вводяться в опис і події російські, теж коротко й без коментарів. Цікаво, як свідчить Т. Софонович про унію — одне з найдразливіших питань тогочасного життя: знову ж таки беземоційно, а з самою констатацією фактів, при цьому додає, правда, маленький коментар: "Але тієї унії панове римські і шляхта, також і духовні римські не прийняли" (с. 223) — фраза певною мірою багатозначна, хоч і не безсумнівна: тут натякається на те, що бажаної свободи у вірі уніяти не досягли. Так само об'єктивно констатуються й інші факти з української історії: висвячення патріархом Теофаном Йова Борецького в митрополити і єпископів при цьому, про участь козаків із П. Сагайдачним у Хотинській битві, про повстання Тараса Трясила, про П. Могилу, повстання П. Павлюка та К. Скидана, також Я. Остряниці, до речі, імена провідників не називаються. Але з 1621 р. події в Україні в описі починають домінувати над власне польськими.

Визвольну війну Богдана Хмельницького також подано в короткому викладі, стиль і тут об'єктивно витриманий, і тільки в одному місці літописець, оповідаючи, як після Зборовської битви козаки допомагали татарам вибирати ясир із власного народу, не витримує і дає волю емоціям.

Ось це місце: "Там же, за вислугу татарам, дозволив король [узяти] багато міст на Поділлі, які могли б оборонитися, але козаки, вперед татар проходячи до міст, людей упевняли миром, а коли їх пускали в міста, за ними татари вслід входили і людей з усіма скарбами брали в неволю. Горе! Горе!"

Титулка першого видання "Хроніки" Т. Софоновича, 1992 р.

З'являється тут і осуд поляків: "Року 1625-го українці, не терплячи кривд од польського війська невиносних, почали поляків забивати" (с. 231). Але найцікавіше, що жодних емоцій літописець не виявляє, описуючи союз України з Москвою в 1654 р., однак відразу ж за описом цієї події подає звіщення, що того ж року, 2 серпня, було страшне затемнення сонця — нагадаємо, що таким явищам, як комети, затемнення сонця чи місяця, надавалося в ті часи символічного значення як передвіщення біди за Божою волею. Говорячи ж про похід російського війська на Вільно, наголошується, що московити в Литві "багато попустошили і скарби великі, і невільників без числа з Вільня та інших міст литовських до Москви впровадили" (с. 232), тобто тут вони уподібнюються до татар. Те, що ці оповіді подано поруч, може свідчити, що Т. Софонович був аж зовсім не захоплений союзом із Москвою, яка мала, за звіщенням небес, принести біду Україні, бо грабувала, полонила і брала в неволю людей. Однак подальші виклади про спільні російсько-українські дії проти поляків подаються об'єктивно, промовчується при цьому про незгоди між Б. Хмельницьким та В. Бутурліним. Ані слова нема і про російсько-польську згоду 1656 р., яка так уразила козаків, а похід українського війська в Польщу з Антоном Ждановичем подається як "затяги", бо Ракочій обіцяв козакам "багато скарбу, вольності та маєтності" — саме слово "вольності" тут натякає на причини нового союзу, притому політичні, а "маєтності" — на те, що відібрані козаками в шляхти маєтки (корінь суперечностей із Польщею) будуть за ними залишені. Таким чином, маємо тут виразно натякову поетику: супроти росіян нічого не говориться прямо, але стримана до них негація все-таки в тексті прочувається. Говориться також і про те, що Антон Жданович, покинувши Ракочія, "причинив Хмельницькому хвороби" (с. 234).

Опис Визвольної війни Б. Хмельницького у 1648—1657 рр. складає в літописі окремий оповідний блок. Він загалом невеликий (у виданні твору 1992 р. — с. 227—234), але не забуваймо, що це перший опис цієї війни в українському літописанні (знову-таки якщо не рахувати діаріуша С. Зорки), причому зроблений сучасником, а почасти й самовидцем (події в Києві). Опис є хоча й хронікально-лапідарний, та з певними, увіч зумисними замовчуваннями, однак події передано точно із затамованою симпатією до козаків, але й без апологізації. Про І. Виговського, котрого, як знаємо, літописець був прихильником, написано в творі спокійно, невдачу ж запровадження в життя Гадяцьких пактів літописець пояснює тим, що "те від короля не сталося козакам" (с. 235); Ю. Хмельницький описується також без видимої огуди. Оповідається тут і про чудо з татарином, який плив по Дніпру на образі Богородиці — цей сюжет у тому ж часі був завіршований невідомим автором14. Отже, до І. Бруховецького оповідь ведеться безсторонньо. Але повстання проти Москви цього гетьмана подано не без емоцій: І. Бруховецький зображується тут як такий, "котрий, не пам'ятаючи на великі царські добродійства, замислив татарському хану піддатися" (с. 239), при цьому нічого не кажеться, що ті царські "добродійства" завели в Україну московських воєвод; до речі, й замисел піддатися хану придуманий — отже, маємо виказ негації до цього гетьмана, але стриманої. Про П. Дорошенка розповідь досить спокійна, а до Д. Многогрішного прочувається прихильність, принаймні його пакти з Москвою звуться "великою вольністю" (с. 241), хоча порівняно з Гадяцькими пактами вольність ця була аж геть невелика. Завершується літопис розповіддю про взяття турками та П. Дорошенком Кам'янця-Подільського в 1672 р.

14 Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 128-130.

Таким чином, події 1657—1672 рр. подано також ніби окремим блоком. Але от що викликає інтерес. Т. Софонович, починаючи з XVI ст. (до того описував виключно польські події), у свою «Хроніку землі Польської" починає вклинювати події українські. Згодом, від 1621 р., описує виключно українську історію, тільки вклинюючи події польські. Але все це подано під однією шапкою: "Хроніка про землю Польську", і цілком неважиться той факт, що від 1654 р. Лівобережна Україна та й частина Правобережної вже не входила в Польську державу, а отже, і в землю Польську, а коли б автор був такий уже москвофіл, то, очевидячки, за своєю ж схемою виділив би події 1654—1672 рр. як події окремого розділу. Пояснити цей парадокс можна кількома способами: по-перше, всі події Визвольної війни від 1648 по 1672 р., а вона всі ці роки не припинялася, велися проти Польської держави, отже, війна була складником таки польської історії; по-друге, автор писав свою хроніку не за подіями, а за королями та князями, тож коли б твердо дотримувався свого принципу, то мав би подати окрему хроніку Московську, куди ввести й події в Україні, що стосувалися б Московського царства. Але він того чинити не захотів, адже жив у місті, окупованому російським військом, не раз їздив до Москви, добре до росіян мав змогу придивитися (про що свідчить і його "Повість про преславні чуда святої великомучениці Варвари") і не раз бачив російські зловживання. Про одне з них свідчить Чудо 14-те, де йдеться про служалого, який прийшов до київського слюсаря Григорія і "без плати хотів узяти свою роботу, тож, добувши шпаду, мало Григорія не сколов"15.

Усі ці факти виразно свідчать, що Т. Софонович, хоча й був російської орієнтації, але вельми поміркованої, а може, й не мав її, принаймні ніде її виразно не декларує. Вважав, що акт 1654 р. був узурпаторським і правно не виводив України з підпорядкування Польщі. Отже, перед нами типовий автономіст, правда, він ніколи не мислив України як окремого державного тіла, але принаймні освіченому станові тих часів хотів настійливо нагадати про далеку державну історію України, бо саме ця розповідь і є основою хроніки, як пізніше основою літописів ставала Визвольна війна Богдана Хмельницького, і зв'язував її однією ниткою з історією сучасною, через що в літописця й сліду нема тієї російської монархічної ідеології, якою насичено "Синопсиса", що в короткому часі після хроніки Т. Софоновича постав. У цьому головний інтерес пам'ятки, зрештою й автор як людина та суспільний діяч і як митець не може не бути нам симпатичний.

15 Софонович Ф. Хроніка... С. 264.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.