Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
«Про Олексія, чоловіка Божого» - драма з 70-х років XVII століття
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
З XVII ст. київських драм дійшло до нас небагато, але рівень мистецького опрацювання найдавнішої з них — "Про Олексія, чоловіка Божого" свідчить виразно, що мистецтво драми тоді вже було достатньо вироблене і стояло на рівні не нижчому, ніж у кінці XVII — на початку XVIII ст., відколи до нас дійшло найбільше таких пам'яток. Датують учені твір 1672—1674 рр.1, він анонімний і присвячений царю Олексію Михайловичу, який помер 1676 р., отже, й написано його до цього. Є в тексті й точніша вказівка — у Пролозі, де вказується, що російський цар "з супротивником хреста діло зачинає", тобто війну з турками. І справді, в 1672 р. турки приходять на Правобережну Україну і здобувають у поляків із гетьманом П. Дорошенком Кам'янця-Подільського; тоді ж починають бунтувати проти гетьмана уманці; тоді ж поставлено гетьманом Лівобережжя Івана Самойловича. В 1673 р. поляки на чолі з Яном Собеським розбивають турків під Хотином. У 1674 р. деякі правобережні міста (Ладижин, Умань та ін.), що не корились П. Дорошенку, просять захисту від турка в І. Самойловича, бо турки йшли на захист П. Дорошенка. В лютому 1674 р. на Правобережжя рушило військо І. Самойловича з російським Г. Ромодановського і почало прихиляти до себе правобережні міста. С. Величко у своєму літописі пише про це так: "Самойлович тоді, зжалившись над ними, як єдинокровними своїми братами, доповів про те своєму государю, пресвітлому російському монарху Олексію Михайловичу, який, мило- сердствуючи... звелів російським військам із князем Ромодановським та гетьману І. Самойловичу з козацькими військами йти того ж таки літа на той бік Дніпра"2. Турки прийшли на Правобережжя у червні. Отже, п'єса могла бути написана й виставлена до червня 1674 р. На перший погляд драма сучасних політичних питань не зачіпає (але це не зовсім так, і далі про це ми скажемо), її тема — агіографічна; йдеться про християнського святого Олексія, котрий жив у V ст. нашої ери, сина багатих батьків, який, залишивши світське життя, пішов у пустиню.
Структура п'єси досить складна. Має два Діяння, яким передують Пролог, Передмова. Діяння складаються з Видоків. У першому Видоку відбувається розмова ангелів. Рафаїл має обов'язок чи уряд: "Справедливість, подружжя в світі доглядаю", тобто оберігає "стан подружній"; Гавриїл розповідає про повстання проти Бога Люципера і потребу в небі на місце впалих ангелів вселити людей, що зберегли непорочність ("дівство"), і звіщає: Бог вибрав такого одного — сина сенатора Евтиміяна Олексія. Між Рафаїлом та Гавриїлом й відбувається розмова про непорочність.
1 Програма твору вийшла друком у Києво-Печерській лаврі в 1674 р. Текст уперше надруковано: Тихонравов Н. Русские драматические произведения 1672— 1725 годов. Т. 1. СПб., 1874. С. 375; згодом повторено: Резанов В. Драма українська. Старовинний театр український. Вип. 5. К., 1928. С. 123—187 — текст і розвідка: с. 4—47.
2 Величко С. Літопис. Т. 11. К., 1991. С. 175.
У Видоку другому з'являється головний герой драми Олексій, який у вступному монолозі подає про себе ввідну інформацію, що він син- одинак римського сенатора Евтиміяна, благочестивість якого й відповідність християнським моральним принципам підкреслює. Батько прагне його оженити, але Олексій хоче вибрати безженність і дівство, бажаючи замінити коштовні шати "у жебрацтва на простії лати". З'являється Юно (Юнона), дружина Йовиша (Зевса), яка не тільки оповідає, хто вона така, але й обіцяє Олексієві принади світові, коли він відмовиться "світ цей покидати", і радить "заживати світа", відтак стелить йому дорогу-килим до марнот мирських. Фортуна (Щастя) обіцяє подати військове щастя й оповідає про Тимотія, якому завдяки їй поклонилися різні провінції. Провінції це підтверджують. Коли Олексій її послухає, то навіть над світом почне панувати, аби тільки не покидав світ. Олексій вагається, зрештою, ступає на килим-дорогу, але його зупиняє Чеснота, яка заперечує силу Юнони й Фортуни, бо "все йде від самого найвищого Бога", а дорога, на яку ступив Олексій, — "у пагубу вогненну", відтак Чеснота стелить Олексію "тісну путь з терням... яка до неба веде" і схиляє до дівства. Убоге Злидарство радить Олексію жити окрім того в убогості. Відтак героєві "до світу відпала охота", він повертається до попередньої думки.
У Видоку третьому з'являється Олексіїв
батько Евтиміян, який оповідає про себе, про Олексія і своє бажання сина оженити. Радиться щодо того з жінкою своєю Аглаїс, вони разом, а більше з волі Аглаїс, вибирають наречену. Закликаний Олексій одружуватися не бажає. Після дискусії та батьківських докорів Олексій поступається і згоджується на одруження. Тоді з'являється архангел Михаїл, який переконує Олексія відцуратися світу й працювати не на світ, а на Бога. Олексій знову повертається до думки зберегти дівство, але від весілля не відмовляється. У цьому місці у драму вставляється Гралисько перше, власне інтермедія, в якій грають весілля із закличним словом, запросинами — цілком побутова українська народна сценка, яка закінчується бійкою мужиків.
У Видоку четвертому Олексій покидає жінку, батьківський дім і йде геть, помінявшись із Старцем одежею; до речі, розмова Олексія із Старцем ведеться народною українською мовою і створена також у стилістиці інтермедії. Архангел Урийль скеровує Олексія в "Мезапотамію до Едеса-града".
У Видоку п'ятому Евтиміян сумує через зникнення сина. З'являється Старець і продає Евтиміяну Олексійову одежу. Евтиміян з Аглаїс плачуть за сином, зрештою посилають слуг на його розшук. Як бачимо, дійство розгортається цілком у стилі й поетиці агіографічного оповідання, цікавим тут є те, що римський сенатор діє й говорить, як типовий український заможний пан, так само і його жінка — типова українська пані, зрештою й Мужики, і Старець, і Слуги мають живі риси українського, а не римського народу: і в мові, і в психології, і в розумінні світу, вони лишень перелицьовані на римських вельмож, слуг, народ, особливо виразна з цього боку сцена ради Евтиміяна та Аглаїс щодо нареченої синові. Тобто жанрово маємо типову травестію, тільки коли, наприклад, О. Лобисевич у пізнішому часі переодягав своїх героїв з античного світу в "малоросійський кобеняк'', тут українці мають на собі римську одежу, а діють і говорять як типові українці. Пізніше з української драматургії оця приживленість до української ментальності значною мірою зникне, її відновить у 1747 р. хіба Георгій Кониський у драмі «Воскресіння мертвих», про що буде в нас окремо мова.
Титулка і присвята з програми вистави "Про Олексія, чоловіка Божого"
Своєрідним у першому Діянні (дії) є й те, що інтермедія не становить додатка до п'єси у міждії, часто без зв'язку з самою акцією, а стає живим складником самої дії; таким чином високе й низове бароко гармонійно поєднується — такий прийом пізніше використає і Г. Кониський, але на іншому рівні й інакше, власне, поєднавши обидві традиції. Оцією наближеністю до реалій українського життя перша дія п'єси й стає цікава, бо, треба визнати, інтелектуально вона досить убога і не виходить поза межі ідеології мізантропічного християнства, яке веліло ненавидіти світ і життя, відрікатися од нього, самокатуватися і мріяти про смерть. Навіть прив'язка російського царя Олексія до святого Олексія умоглядна й приблизна (пізніше в Епілозі автор спробує зробити її реальнішою) і вставлена сюди ніби й принагідно. З технічних прийомів можна відмітити, що кожен герой, з'являючись, подає на себе автохарактеристику.
Так чинить і Гонорій, римський цезар, у монолозі у Видоку першому другого Діяння. Його викладки цілком історичні — йдеться не тільки про розкол Римської імперії на Східну і Західну, але й міжусібну війну, що нагадує розкол України на Правобережну й Лівобережну і міжусіб'я в часі, коли творилася п'єса; саме тут з'являється підтекстове читання, тобто проводиться делікатна аналогія між Гонорієм і російським царем Олексієм, з одного боку, та опікуном цезаря й недавно скинутим гетьманом Дем'яном Многогрішним — з іншого (події 1672 р.). Цікава особливість: наближені цезаря Гонорія, римські достойники, дістали тут російські титули: боярин, думний дяк — очевидно, це зумовлювалося не тільки присвятою царю, але й було своєрідною вказівкою автора на підтекст. Аналогію з Д. Многогрішним можна побачити в таких словах:
... увіч возгордився,
Понад себе нікого у світі не ставить,
Усіх нижчими має, себе тільки славить,
Почав фікції ладить поміж двох народів,
Уже й миру не любить, щоб жити у згоді, —
таке й справді доносителі на Д. Многогрішного на чолі з писарем Карпом Мокрієвичем інкримінували гетьману.
Або в іншому місці — йде пасаж, який також можна прикласти до впалого гетьмана:
Явна буде до нього суспіція зради,
Нічиєї ніколи не слухає ради,
Чи зле-добре, що хоче, свавільно він чинить,
А на кого зло має, відразу ж спровинить,
Особливо, коли хто його не вславляє,
Вже не любить такого і смерть замишляє,
Ну, а хто підхлібує й однаково радить,
Таких любить, такого й на урядах садить.
Блюдолизів у себе він кількасот має,
Також збройних жовнірів собі підбирає.
А навіщо? Чи ж так це годиться вчиняти?
Хоче пан тутор силу, як ви, собі мати...
Дяк думний інкримінує Стиліхону, опікуну Гонорія, ще більше (читай це примінено до Д. Многогрішного):
... став зарозумілий,
До всіх ставиться жорстко, до всіх підозрілий.
Щоб римляни охоче (читай — українці. — В. Ш.) йому підлягали,
Не бажа, щоб ми ласку від цісаря (рос. царя. — В. Ш.) мали.
Ваша цісарська милість на кого погляне
Оком добрим, тому він і ворогом стане і т. д.
Отже, маємо в п'єсі ще одне місце, яке наближає нас до життя, зокрема політичної ситуації, яка існувала в час написання твору; симпатія автора, як бачимо, не на боці упалого гетьмана, а навпаки: Дем'ян Многогрішний тут ганиться.
Після цієї сюжетної вставки, яка відводить нас від історії святого Олексія, тобто головної акції твору, Евтиміян розказує Гонорію, що сталося з його сином, бо від того не тільки батьки постраждають, а й Вітчизна. Цар вирішує розіслати слуг на пошуки Олексія, при цьому забуває, що хотів порадитися з Евтиміяном у політичних справах.
У Видоку другому слуги шукають Олексія, в коротких монологах не тільки осуджують його вчинок, але й дають йому високу характеристику діяльного, мудрого, талановитого у війнах, тобто мають за потрібну державі людину. Хвалять його й слуги Евтиміянові, що був добрим до них паном, учинок Олексія також засуджують. Цей Видок є ніби вставною декламацією на десять рецитаторів, відтак через декламаційні пасажі оповідається, як на вчинок Олексія реагували цезар, його вельможі, батьки, молода дружина, вони самі, слуги і весь дім Евтиміянів; використано тут також поетику ляменту, тобто всі тужать за Олексієм як за мертвим, бо відхід його означає загибель Евтиміянового роду:
Евтиміян недовго дім буде тримати,
Готується уже він цей світ покидати,
А Олексій йому мав підпорою стати,
На тім Евтиміянів дім мав би тримати,
Та Олексій велику вчинив тут руїну,
Як з дому свого вийшов в чужую країну...
І тут постає цікаве запитання: чи не є декламаційна частина твору також із своїм підтекстом?
Загалом треба сказати, що розгадка підтекстів у давній українській літературі нелегка справа: ми значною мірою втратили знання контексту епохи і відаємо про неї все-таки приблизно, через це розмисли на цю тему висловлюються з більшою чи меншою певністю, гіпотетично. У нашому випадку підтекстів у першому Видінні ми не добачали, але там можна було переконатися, що святий Олексій не мав ніяких прямих аналогій із царем Олексієм. Початок другої дії ніби підтверджує цей висновок, аналогом царю Олексію тут виразно проступає цезар Гонорій, і подається цар у його стосунку з Д. Многогрішним. І тут не можна не згадати ще один історичний факт із того ж 1672 р. Син Богдана Хмельницького Юрій був у цей час ченцем і жив у Умані. Почувши про взяття турками Кам'янця-Подільського, він з ігуменом Уманського монастиря Філаретом та гетьманським братом Ханенком виїхав з Умані до Києва; на них дорогою наскочили татари й полонили Юрія, запровадивши потім до Стамбула. Отож хочемо поставити тут на здогад: чи не була ця сцена (декламаційна) своєрідним відгуком на те, що Юрій Хмельницький покинув гетьманство, пішов у чернецтво, відкинувшись світу й полишивши державні справи,— надто щодо того жаліють слуги. Аналогія, звичайно, ледь накреслена, бо Б. Хмельницький на той час уже не жив, слуги Олексія-царя (Гонорія) за Юрієм сумувати не могли, бо від нього він відкинувся; водночас у такій ситуації автор не міг явно й у всіх деталях творити таку аналогію — Юрій Хмельницький до російського царя був настроєний вороже і з ним воював, через що аналогія, коли б вона проводилася, мала б бути не прозора, а давати тільки впізнавальний нагад. Явно вирішити це питання не можемо, тож ставимо його здогадно. До речі сказати: аналогія царя Олексія з Гонорієм, а Д. Многогрішного з опікуном Гонорія (теж накреслена пунктиром) проступає більш явно.
Далі дія драми входить у русло типової агіографічної оповіді. Одним із штампів такого типу творів є часто повторюваний у житіях святих епізод: слуги царя чи воїни зустрічають, розшукуючи, святого, не впізнають його, той також не признається, щедро однак їх гостить у своєму домі, пригоджає їм і тільки тоді з'являє себе. У драмі йде подібна сцена: слуги розпитують в Олексія про нього-таки, але він не признається.
Видок третій складається з класичного ляменту Олексієвої жінки за Олексієм, написано його сапфічним віршем. В основі ляментів були народні голосіння й плачі за вмерлим — плач жінки за вмерлим маємо у "Віршах" К. Саковича (див. про це у відповідній розвідці); цікаво, що таким же розміром і в такій же стилістиці написано "Плач пречистої Панни" в І. Волковича ("Розмишляння про муки Христа-спасителя" — Львів, 1631); подібним чином у ряді творів ляментує й Україна (хоч би в М. Пашковського "Україна, татарами терзана... із жалісним ляментом просить" — 1608 р.). Лямент можна сприймати просто як жаль покинутої жінки; коли ж прийняти думку, що під Олексієм у цьому місці треба бачити Юрія Хмельницького, то плач можна традиційно читати від імені України, отже, подано його як жаль із приводу полонення татарами Юрія Хмельницького. Схиляє до такої думки й пасаж:
Чи ж те кохання таке місце мало
О Олексію, й було так тривале,
Що одмінив все таки без причини,
Лиш у годині.
Портрет Ю. Хмельницького
Нагадаймо, що Ю. Хмельницький після обрання його гетьманом на Переяславській раді в російській протекції дуже швидко перейшов на бік поляків, постановивши в 1660 р. Слободищенський трактат.
Читаймо далі:
Чи ж я на жінку на те тобі дана,
Щоби від тебе згубилась, попрана?
Мав би зі мною життя ти провадить,
Ти ж волів зрадить.
Святий Олексій не зраджував своєї жінки, а від неї просто відійшов; Ю. Хмельницький, росіянам присягши (й Україні під російською протекцією), своє слово зламав, тобто "зрадив", і прийняв протекцію польську. В таке читання погідно вкладаються й подальші слова жінки (читай — України):
Того причину пізнати б хотіла,
Чим це тобі я зробилась немила,
Я ж бо гадала любов запалити,
Разом і жити.
Так само подвійно можуть читатися й подальші рядки ляменту.
Слуги не знайшли Олексія й повернулися додому. Кінчається Видок фрагментом ляменту, який також можна читати примінено до Юрія Хмельницького.
У Видоку четвертому Евтиміян сумує, виглядає слуг і сина. Його кличе до себе цезар. Повертаються слуги: Олексія вони не знайшли.
Таким чином, увесь цей шматок другої дії є, так само як інтермедія в першій, вставкою в дійство, яка одна має підтекстове читання. І перед цим, і після підтекст не добачається, бо у Видоку п'ятому дійство знову входить у русло агіографічного оповідання. Олексій живе як святий відлюдник, ангел Уриїл зголошує його людям як Божого чоловіка. До нього, як це типово в житіях святих, приходять прохачі, і так само він тікає від людської слави, але в нашому випадку не в пустелю на глухіші місця, а хоче сховатись у батьківському домі. Батько його не впізнає (у житіях такий мотив типовий), але гостить, як і жебраків; слуги, однак, ліпшу їжу поїдають, а Олексію лишають сухий хліб (мотив приявний у житіях). Нарешті Олексій записує на письмі свою історію (типовий мотив), бо готується вмерти; зрештою, вмирає, ангели забирають його на небо.
У Видоку шостому Гонорій чує голос, який велить шукати Божого чоловіка, його знаходять у домі Евтиміяна, де він прожив сімнадцять років у терпінні, але мертвого. Нарешті читають хартію, в якій Олексій відкривається (типовий мотив у житіях) й описує своє життя в Едесі, де теж прожив сімнадцять років. По тому йдуть прозою писані плачі батька, матері й жінки, які нарікають на бездушність Олексія до них. Цезар велить поховати Олексія, втішає батьків і визнає його Божим чоловіком. Святий Олексій "тішиться на небесах посеред ангелів" — тобто кінчається твір так само, як і в житіях.
Театр XVII cт.
Є всі підстави гадати, що твір мав дві редакції. Першу, без Прологу й Епілогу, було створено в 1672 р. непримінено до царя Олексія. Можливо, його виставлено було в 1674 р. з дописаними Прологом та Епілогом, тобто вже з присвятою царю Олексію. В Епілозі відтак іде панегірик російському царю, який також бачиться ніби Божий чоловік, тобто тут паралель між обома Олексіями дістає своє оправдання: цар побожний, вибрав тісну дорогу, любить лісницькі страви, дає милостині, купуючи собі небо, дівство ж собі здобуває тим, що в державі має "обителі многі", які за царя моляться; хвалиться цар і за те, що постає війною "із антихристом явним" (турками). Святий Олексій обіцяє в тому сприяти і стати заступником царя. У Завершенні мови автор наголошує, що все він розповів за давньою книгою, тобто агіографічним оповіданням, і хоче зробити явним, бо не всі знають, виголошує подяку глядачам, що "охітно вухо тут щиро нахилили".
Історію викладено значною мірою суперечно, хоч автор засвідчує, що в цім "акті, панство, ви бачили не темно"; вона, з одного боку, витримана в системі думок, як ми вже казали, мізантропічного християнства, з іншого — явно й чітко наголошує, що на любов близьких своїх Олексій відповідав черствістю та байдужістю і приніс їм тільки плач, жаль і докуку, також і державі своїй. На початку Олексія зображено як хиткого й безпринципного: хто до нього говорить, той і переконує, і ангел переконав його не так силою логіки своєї, як тим, що промовляв останнім. Герой інфантильний і байдужий до моральних вартостей світу, в якому ніякого добротворення не учинив, а тільки відрікся від лихого, як йому казали, світу, хоч у світі лиха не зазнав, жив заможно, в пошані й любові. Для мізантропічного християнина таке відречення й справді вважалося достойністю (див. численні оповіді в «Четьях-Мінеях" Дмитра Туптала), але у п'єсі це мало переконує, бо приносить герой своїм учинком іншим людям плач, жаль і тугу. Тому аналогія з царем не тільки умоглядна, а й двозначна, обережна ж накладка деяких моментів життя святого Олексія на життя Юрія Хмельницького тільки увиразнює цю двозначність. Однак це чи не єдина відома нам літературна пам'ятка тієї доби, котра сприймає Юрія Хмельницького позитивно. Твір можна розглядати, з одного боку, як примітивний і певною мірою темний, незважаючи на переконування глядача, що це не так (чому ж було в тому переконувати?), а з іншого — як тонку розумову гру, побудовану на підтекстах і натяках; можливо, не всі ми змогли розгадати, бо не всі реальності тогочасного життя знаємо. Неясно, наприклад, чому на виставу глядачі "оком зріли вашим весело", коли вся п'єса сумна, плачлива навіть, стогінлива, а весела, та й то відносно, лише інтермедійна сцена пияцтва мужиків, а відносно весела тому, що вона гротескова і значною мірою бридка. У цій суперечності, неясностях, певній кострубатості, поєднаній із вишуканою мислительною грою, зрештою все бароко, його поетика так і будувалася: на неспівмірностях та суперечностях (Г. Сковорода назвав цей принцип "іконою алківіадською" чи принципом силен, коли під грубою формою ховається вишуканий зміст), отже, драма є безсумнівно цінною пам'яткою такої структури мистецтва.
Насамкінець треба ще сказати про вельми цікаву мовну партію драми. Окрім латинської, тут ужито всіх різновидів мов, якими в той час користувалася українська література. Цезар, вельможі говорять книжною українською, яка була офіційною мовою Козацької держави, один слуга вживає польської, слуги, звертаючись до панів, — книжної української, а до осіб нижчих станів — народної української. Олексій також говорить книжною українською, а звертаючись до Жебрака — народною. Коли ж пише свого заповіта, переходить на словенську — мову церкви, що її пізніше почали називати церковнослов'янською; мужики, старці, жебраки говорять народною українською.
