Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
«Чигирин» Олександра Бучинського-Яскольда
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Оця високоталановита поетична книжечка, на жаль, до нас не дійшла чи, принаймні, не розшукана досі, хоч знаємо, що вийшла вона в 1678 р. в Новгороді-Сіверському, в друкарні А. Барановича і мала назву: "Чигирин, прикордонне місто в тяжкій турецькій облозі року 1677". Відаємо також, що це був панегірик гетьманові Івану Самойловичу, про що пише С. Величко в другій книзі свого літопису: власне текст до нас тільки й дійшов той, котрий зацитував просторо літописець1. Таким чином, заналізувати можемо тільки ці уривки твору, відтак годі щось сказати про його структуру, навіть у який спосіб будувалася похвала І. Самойловичу: літописця цікавив тільки опис боїв, а "панегіричний непотріб", за його визначенням, він відкидав. Так само мало знаємо й про автора твору, хіба те, що жив у другій половині XVII ст., можливо, вчився в Київській колегії, був учителем у новгород-сіверській школі. С. Величко називає його "козацьким панегіристом" (с. 214); можна також уважати, що деякі місця твору літописець переповідає прозою. Писано "Чигирина" польською мовою, але засади авторові цілком козацькі, отож мова тут уживається як одна з літературних українських. Безсумнівно входив у коло поетів, що зібралися довкола Л. Барановича2 (Чернігівський атеней), але інших творів Олександра Бучинського-Яскольда не знаємо.
Однак поет перед нами вправний, з виробленою поетикою і цікаво мислячий, принаймні уривки, які дійшли до нас, — одна з вершин батальної поезії бароко в Україні. Йдеться тут про нахід турецького війська на Чигирин, недавно козацьку столицю. У ньому брав участь Юрій Хмельницький. Загалом ця складна постать в українській історії мало дістала сучасних собі оцінок в українській поезії (хіба іномовлення в драмі "Про Олексія, чоловіка Божого") — у поемі "Чигирин" він подається немилосердним ворогом України. Колишній гетьман на той час перебував (перед цим захоплений у полон татарами) як чернець в одному з царгородських монастирів. С. Величко, очевидно, переповідаючи вірші О. Бучинського-Яскольда, пише: "Його побачивши, турецький цар наказав скинути чорний габіт і нарік його разом із собою, очевидно, через волосся нестрижене і неголене в чернецтві, князем назорійським (через те, що мав габіт назарейства. — В. Ш.). А коли він ознаймив Хмельниченкові свій намір розорити Чигирин і рештки України, одержав таку відповідь, як свідчить Олександр Бучинський-Яскольд у своєму панегірику" (с. 211) — і тут подається перша цитата із твору. Юрій Хмельницький славить турецького султана й обіцяє йому виказати старання:
Доки місто Чигирин із його гетьманством,
А Вкраїну всю під меч із усім христьянством
Взявши, трупом не вкладеш Місяцю під ноги,
Решту — в ласку у твою чи під гнів твій строгий, —
отже, Ю. Хмельницький подається тут як відвертий ренегат.
1 Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. . 211, 214-216, 227-233.
2 Докладніше про це коло: Шевчук В. Співці музи роксоланської в Чернігові // Дорога в тисячу років. К., 1990. С. 126-134.
Далі оповідається, як турки готуються до походу в Україну, котра перебувала в руїні, в жахливому міжусіб'ї. Україна на цей час плаче вже тридцять років на Руїну, тобто від початку Визвольної війни Богдана Хмельницького:
Ворогами обдерта з плодів усіх гарних
І своїми побита з амбіцій примарних,
Переділена, повна вона ворожнечі —
Загорілась із жару від власної печі!
Що їй доля в ці літа принесла щербата?
Батька син убиває, іде брат на брата.
Ці сильні слова треба зрозуміти. Ми вже говорили в розвідці "Образ Богдана Хмельницького в давній українській літературі", що в другій половині XVII ст. ставлення до Б. Хмельницького було стримане, до нього не виявляли того пієтету, яким наділяли великого гетьмана пізніше, більше того, про нього чи мовчать, чи згадують неприхильно. Водночас під час Руїни тратять на силі національно-визвольні ідеї та поривання козацтва, котре й справді розривається в міжусіб'ї та в амбіційних змаганнях. Після падіння Петра Дорошенка в частини козацької еліти кола Івана Самойловича (тобто в прихильників російської орієнтації) з'являється надія на стабілізацію під російським берлом. Це відбито й у "Чигирині":
Тепер бідам давнішим була б вона рада.
Уже власні хвороби забула б навіки,
Вже б пробачив брат брату провини великі, —
але "гряде вже навала, і для віри святої загроза настала", тобто над Україною нависає загроза куди страшніша за давнішу, як уважає автор, — загроза іновірного поневолення. Саме тому оборона Чигирина набуває вже не національного значення, а загальнохристиянського, і з цієї позиції поет на події й дивиться. Відтак духовний провід в обороні забирає не гетьман, а Лазар Баранович, архієпископ чернігівський, а водночас блюститель Київської митрополії, який скликає з цієї нагоди собор ("капітулу"): туди з'їхалися І. Гізель, І. Галятовський, М. Лежайський, архімандрити, а також ігумени "з усієї Вкраїни". На тому соборі було складено "подання до світу", тобто звернення до народу, щоб усі молилися, а відтак постали "за монарха, що в вірі святій пробуває, під яким і опіку і ласку приймаєм", тобто за російського царя, також "і за вітчизну, свойого гетьмана", але не тільки, бо й за "кардинала і примаса-пана", тобто за союз у тій війні з римо-католиками. Цікаво, що тут не згадується король польський Ян Собеський, а тільки найвищий представник римо-католицизму в Польщі — примас, що увіч підкреслює: війна має підоснову не політичну, а духовну, загальнохристиянську — очевидно, маємо тут відгук на екстраординарний сейм у Варшаві, який відбувся у січні 1677 р. і на якому було постановлено консервацію (охорону прав) Запорозького війська на територіях, що підлягали Річі Посполитій, за якою козацтво відновлювалося супротилежно до Юрія Хмельницького й турків, отже, йшлося тут про союз лівобережного та правобережного козацтва. Оце й був той рецепт, що його подало духовенство України на чолі з Л. Барановичем, на небезпеку турецької навали.
Зрештою, відбито тут одну з рушійних ідей того часу, про що зокрема свідчить вірш Л. Барановича, введений у книгу «Відмітка п'яти ран Христових", що вийшла в Чернігові в 1680 р.3, який має розлогу назву, де цю ідею з'явлено навіч: «Турка зіб'ємо при Христовім знаку, вийди поляку, русаку (тут росіянин. — В. Ш.) і козаку при власнім сагайдаку", отже, турків можна здолати, коли в союзі будуть українці, поляки й росіяни. Згадаймо, що цю думку проголошував ще в 1584 р. анонімний автор "Епіцедіону" (див. розвідку про цей твір), але тоді автор мав щодо росіян закономірне й тверезе застереження. Таким чином вірш Л. Барановича — це і є той "рецепт", про якого вістив О. Бучинський-Яскольд. Отож розглянемо його саме тут. "Орли (російський і польський. — В. Ш.) літайте вкупі, — закликає поет, — і гоніть у гоні, еквірію (перегони. — В. Ш.) справляйте, добрі у вас коні"; треба покладатися на Бога, тоді "пошани і потуги досягнете в бою" і поб'єте турка, а "загинете — не бившись". Отже, "монархам християнським згоди тільки треба", тоді й змагання з турком не буде страшне й важке:
Як християнам турок згуби забажає,
Бича беріть у руки, хай його хльостає.
Татар при цьому нічого боятися: "Як золотом купити, стане турка бити", адже й татари не хочуть бути турецькими підневільними: "Набридло перед турком завше улягатись". І от цікава річ: коли Юрій Хмельницький у славленні султана сподівається його перемоги через те, що саме в його володінні гроб Божий ("Ти до Господа найближч — сторож його чулий. Біля гробу Бога ти внук неначе власний" (с. 211), то у вірші Л. Барановича пишеться протилежне: "Воздать належне псові гріб святий бажає", отож і закликає християн до згоди — тут з'явлено ідеологічні важелі протурецької й антитурецької орієнтації. Загалом ідею християнського союзу супроти турків активно впроваджував польський король Ян Собеський: для її здійснення посилав депутації до Парижа, Англії, Голландії, Відня, Рима, Венеції, Москви, Швеції та Іспанії, правда, це було вже в 1680 р., коли й написано вірша Л. Барановича. Підтримував цю ідею й папа Інокентій XI, але з того союзу нічого не вийшло, на те не погодилася жодна з держав. Цікаво роздумує про це й Самійло Величко4.
О. Бучинський-Яскольд усвідомлює важке становище України:
Гей багато ми терпим, безсмертний наш Боже!
Нашу неміч твоя міць невже не знеможе?
Ходим пізно ми й рано у темнім піддав'ї,
Чи ж то сниться нам неміч, чи бачим на яві, —
де "підлав'я" може означати залежність од чужих, а останній рядок: чи ми уявляємо себе немічними, чи такі є й насправді? Поетові болить, що українці не можуть сісти «в сонячнім возі".
Іван Самойлович
3 Текст див.: Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 179.
4 Величко С. Літопис. Т. II. С. 252.
Нарешті з'єднані козацькі та російські війська рушають на відбиття Чигирина, але "хоч той люд одновірний, та мав і незгоди" — тобто російсько-український союз автор бачить не безхмарним. Відтак підкреслює, що війну вели в основному самі українці. Турок же "воювать з козаками, хай знає, не жарти, не попустять отого вкраїнськії варти" — і знову автор говорить про потребу християн: "Як у згоді християни, то турок загине!" Далі експресивним віршем описується облога Чигирина. Беруть у ній участь і "орли царські", але про це є тільки глуха згадка, б'ються передусім козаки:
Стелить миль на десятки, кладе переправи
З турків злих українець для вічної слави.
Відтак "турка збито дощенту". Після того йде "Почуття вдячності", окремий підрозділ, де є ряд моментів, які треба відзначити. Козак оспівується тому, що "свій край захищає", а ми билися з турками "відколи ще княжив у нас Володимир", і хоч це історичний анахронізм, маємо підкреслення, що Козацька держава — спадкоємиця держави Володимира, козаки ж ідуть стопами великого князя "на дорозі своїх предків гордих". Автор сподівається на перемогу християнства, бо
Кривду літері вчинять, — те кожен побачить,
Як її буде турчин нам в школі тлумачить.
У "Заклику до лицаря" автор сподівається на перемогу над турком, і тут уперше в українській поезії з'являється не тільки віра в перемогу над напасником, а й гегемоністичні мотиви:
Переможеш весною, перейдеш крізь гори,
Досягнеш Пропонтиди аж туди, де море.
Отчу віру підперши, славу України
Піднесеш над Кавказу винеслі вершини!
Гемус, гострі Родопи, Медіни багаті
Магомета дідизну зможеш собі взяти,
Скрутиш гріб золотавий бридкого Дагона (тобто Магомета.— В. Ш.)
Знай, того потребує віри оборона, —
тобто маємо проголошення ідей, що їх клали на своїх знаменах хрестоносці, отже, йдеться не так про імперіялістичне вивищення України, як про гегемоністичне вивищення християнства. В "Охочій стежці за жовніром, котрий битиметься в 1678 році", поет славить козаків і закликає: "І границю за Чигрин свою розширяйте", тобто відбивайте Правобережну Україну, яка відійшла туркам за угодою, учиненою з Петром Дорошенком та поляками.
Облога Чигирина. Малюнок із літопису С. Величка
Завершується твір вельми цікавим чотиривіршем «До неохочого": автор славить не тільки ті народи, що "в свободі", а й ті, "що у рабстві", і то через те, що "Господь у несилі свої славить сили", а оскільки славить українців за їхню перемогу над турками, то вважає, що саме вони ті, "що у рабстві" — акорд, скажемо, досить промовистий.
Свій вірш О. Бучинський-Яскольд називає "тріумфальним". На жаль, історична ціна цього тріумфу виявилася невелика: в 1678 р. Чигирин через віроломні, підступницькі дії російського воєначальника Григорія Ромодановського, який напевне діяв із волі царського уряду, перед новим турецьким находом не встояв, був узятий і знищений. Отже, козацька столиця впала, і "слава України" не піднеслася "над Кавказу винеслі вершини", відтак рецепт Л. Барановича не спрацював: в Україну приходив завойовник не менш хижий і страшний, і куди підступніший, як турки, але про це О. Бучинський-Яскольд нам нічого не скаже, бо сподіватися того, очевидно, не міг, хоч і застеріг про незгоди між "одновірним людом". Скаже про це Іван Сірко, а може С. Величко устами Івана Сірка, бо лист запорозького кошового, де про це йдеться, ставиться вченими під сумнів щодо його автентичності:
"Зважай тепер, пане гетьмане Самойловичу, чого доказав єси, яку прислугу Богові й вітчизні зробив єси: Дорошенка заслав у вічну неволю, Чигрин з усією цьогобічною Україною втратив, допустив пролитися великій християнській крові і від таких непевних гараздів почав титулуватися гетьманом обох боків. Що ж тобі на цьогобічному запустілому боці? Якого сподіваєшся собі з неї пожитку і збагачення? — роздивися. Здається нам, що краще було б вам обом пообабіч Дніпра гетьманам жити як брати поміж себе, в любові й однодумстві, через що і ворогам своїм ви були б страшні, і завжди змножувались у користях для себе і для малоросійської Річі Посполитої... А так ти є властивий погубитель Чигрина і решток цьогобічної України, бо коли б не добував його і не взяв під свою владу з Дорошенком, то й турок не приходив би його здобувати»5.
Таким чином, поема О. Бучинського-Яскольда, хоча і є блискучою пам'яткою української героїчної поезії того часу, засвідчує політичне недомислення гетьмана І. Самойловича, який вільно чи невільно посприяв загибелі Правобережної України. Вона після тих подій стане пусткою, і про цю пустку розповість нам інший поет, на жаль, анонімний, у своїй "Віршованій хроніці" (див. про це далі), а ще пізніше не раз тут згаданий Самійло Величко.
"Поглядаючи здалеку на той близький занепад вітчизни оком розуму нашого, — напише С. Величко, вкладаючи ці слова в уста Івана Сірка, — ніколи не могли ми без сердечного жалю вкусити хліба, а після денних трудів зажити спокійного спочинку, оскільки завжди нас муляло й долягало, що через незгоду гетьманів обох боків Дніпра доведеться нам оглядати повними сліз очима порожню і мертву матір нашу, Малу Росію, і бачити, як дикий звір поселяється в красні житла батьків і праотців наших".
Така може бути ціна радісних і з поетичним блиском, але недалекоглядно оспіваних тимчасових тріумфів.
5 Там-таки. С. 247.
