Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Про поеми невідомого автора другої половини XVII століття із віршованої хроніки
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Два твори — "Поема про полювання" і "Короткий опис Сіркових діянь"1 — становлять винятковий інтерес у давній українській поезії, бо дають нам унікальний фактаж із тодішнього побуту, а водночас є яскравими пам'ятками нашого бароко. Знайдені істориком Юрієм Мициком у Польщі, складають частину віршованої хроніки другої половини XVII ст.2 Автор, на жаль, невідомий — можемо виснувати з тексту хроніки, що це був український сполонізований шляхтич із Поділля, який ще не втратив сув'язі зі своїм народом та краєм, але вже не мав із ним нерозторжності, тобто виявляє й місцевий патріотизм, любов до рідної землі, проте ворожий козацькому рухові, що було, зрештою, типово для частини української шляхти. А втім до Івана Сірка та Запорозької Січі ставиться із певним пієтетом, оспівує в героїчних тонах, навіть використовуючи образну структуру "Повісті врем'яних літ'', а до "ляхів" зчаста ставиться й іронічно — згадати хоча б саркастичний опис спілки чи побратимства ляха й русина в "Поемі про полювання", коли вони разом пішли проти ведмедя; цей опис є ніби образним розписом давньої, із XVII ст. приказки: "Поки свят святом, не буде русин полякові братом". Бо й справді, в чисто бароковій сцені змагання ляха й русина з ведмедем, створеній на засадах гострої гротесковості, не зовсім ясно (і те автор чинить навмисне): чи русин хоче забити ведмедя чи скоріше ляха, хоч і робить певну видимість, що постає проти ведмедя — символічність цієї сцени безсумнівна.
"Поема про полювання" на Поділлі примушує нас згадати "Пісню про зубра" Миколи Гусовського, латиномовного поета XVI ст., чи й навіть Себастіяна Кленовича з його "Роксоланією", хоч зв'язок її з цими творами більше концептуальний, як конкретний, безпосередній. Загалом уся поема — це ніби просторий розпис іншої тези, також із XVII ст., що Україна — це край, що кипів медом і молоком, край дивовижно багатий на дари природи, де ліси повні меду, плодів та звірів, — дисонансом до такої картини постає зображена досить пластично руїна Поділля після козацьких воєн, через що війну Богдана Хмельницького автор зве "нещасною війною": зрештою, це й зрозуміло, адже на Поділля впав найнещадніший руїнний удар цієї війни. Опис руїни тут невеликий, але промовистий, навіть разючий. Не можна не відзначити, що він має цікавий перегук із передмовою до першого тому літопису Самійла Величка, яка частково настільки накладається на текст віршованої хроніки, що виникає думка, чи не читав С. Величко цієї поеми. Дозволю собі зацитувати це місце, і читач може порівняти його з поетичним описом:
«Перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів. Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході (у Чолганському, в Константанові, Бердичеві, Збаражі і Сокалі), одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожнілі — розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться. Роздивившись, побачив я порослі мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу — він був перед війною Хмельницького немовби друга обітованна земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я окрім того в різних місцях багато людських кісток сухих і голих — їх прикривало саме небо. Я спитав отоді себе: «Хто вони?" 3.
1 Першу надруковано в перекладі з польської: Київська старовина. 1993. № з. С. 4656; другу: Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 69-83. В оригіналі поеми не друкувалися.
2 Рукопис зберігається в бібліотеці Польської АН, шифр № 1275.
А ось це місце з "Поеми про полювання":
У місцях отих земля вся тепер розірвалась,
Доли тим помалювала, пажиті, доми, дороги теж позасипала,
А вали, високі замки, мури міцні зруйнувало,
Деревами, корчем, плющем густо все позаростало.
Де були міста і села, й люди, там постало дике поле
І трава, будяк — насіяв їх нам гріх, о Божа воле!
Де городи урожайні, дерева, садів посади,
Винниці, волоські зела, фрукти — там левенська зрада,
А доми де, Божі церкви і костьоли, молитовні де бували східки,
Козаків, литовців, орд там, москви, турків є засідки.
З домів Божих там яскині стали лотрові для збродні,
Божі олтарі ти крушиш, Боже, як тебе стаєм не годні.
Де поля бували чисті, урожайні і потребні луки,
Там лозиння, пуща, терном заросло, там ґедзячі докуки...
С. Величко творить свій опис як самовидець, так само самовидцем був і автор віршованої хроніки, отже, цілком імовірно, що обоє бачили різними очима одне й те ж, через що знаходимо в обох описах подібності. Водночас не можемо оминути й подібності в описах війни Івана Сірка на Крим в обох авторів, і це при тому, що події описано тільки в С. Величка та автора віршованої хроніки, хоч описи не цілком тотожні. Такі точки дотику анонімної віршованої хроніки та літопису С. Величка мимоволі зацікавлюють, але даних надто мало, щоб вирішити питання, чи користувався С. Величко віршованою хронікою при укладанні свого літопису чи ні, тим більше що хроніка залишалася в рукописі, хоч не виключено, що з неї могли існувати рукописні відписи, а таких поетичних рукописних відписів С. Величко увагою не обминав, навіть мав їх у себе цілу колекцію.
"Поема про полювання" — дорогоцінна пам'ятка не лише літератури, але й історії побуту в Україні другої половини XVII ст., бо дає нам немалу інформацію не тільки про різноманітні способи полювання в той час на дикого кабана, ведмедя та іншого звіра, що вже саме по собі цікаво, але й просторо описує флору й фауну, особливо звірів, що були для мисливця дичиною: тих-таки ведмедів та вепрів, вовків, борсуків, лосів, оленів-рогачів, рисей, сутаків, сарн, зубрів і т. д. Про існування в той час в Україні велетенських зміїв-полозів маємо інші згадки, а от згадка про те, що в тому часі зрідка можна було на Поділлі зустріти й лева, вражає; це миттю викликає асоціацію з народними казками, адже лев — один з улюблених персонажів українських казок. Цікаве сповіщення автора про диких коней: він уважає, що це коні, які відбивалися від війська і здичавіли, хоч знаємо, що на той час у степах ще ходили табуни справді диких коней. Але й те не без інтересу, що серед диких коней були й свійські здичавілі.
3 Величко С. Літопис. Т. І. К., 1991. С. 26-27.
Цікаві й способи полювання: на нього виходили часом цілим військом, використовували пастки, сітки, загорожі й засіки, мисливських хортів, рушниці, обухи, луки, ощепи тощо. Сам акт полювання автор похваляє, хоч засуджує, коли мисливці псують людське збіжжя, що частенько траплялося; він уважає, що мисливство особливо корисне для молоді, яка тут відбуває акти військового навчання, призвичаюється до витривалості й мужності. Не закриває, однак, автор очей на пияцтво і бійки між мисливцями. Особливо вражає опис про селянина (хлопа), який безстрашно стрибав згори на кабана, осідлував його і вбивав — зрештою, й сам загинув через безрозсудну свою сміливість. Оповідається наочно про звичаї звірів, є опис мисливського загону, який урочисто повертається з полювання, гонорово везучи спереду і ззаду більших звірів, а менших ховаючи в середину. Є тут розповіді, схожі на легенди, взяті, очевидно, з мисливських чи народних оповідок, зокрема про дружбу ведмедя із собакою. Згадується й подільський ліс Недобір; до речі, й С. Величко згадує цей-таки ліс у своїй новелі про сатира, вміщеній у другому томі літопису4 — той ліс ріс у Кам'янецькому повіті між Туманцями та Шатавою. А вже зовсім унікальним, кажемо без перебільшення, є опис музичного концерту після полювання з гранням та співом: для музикознавців, які вивчають історію української музики, — це першокласний джерельний матеріал, адже йдеться про гру цілого оркестру, де був сурмач, грали на лютні, цитрі, арфі, органах, флейтах, скрипках, віолі, корнеті, шорті, поморті тубальному, пузані, тубі марені — музика супроводжується співом сольним і хоровим, причому співають тенори, дисканти, альти, ваганси, баси. Це місце варто зацитувати:
Хочеш слухати утішно музику при тім мисливську,
То сурмач, надувши щоки, обізветься спершу близько,
І на око й вухо мила лютня й цитра голос змірить,
І солодкий голос арфи вам мелодію довірить.
Заведе співак дискантом, перервуть той спів органи,
Ригаль з флейтою з'являти різні голоси тут стане.
Із мордентом тон десятий скрипка голосно обірве,
Забринить віола, крикне тут корнет, порізно вирине.
Шорт звучить, поморт тубальний загучить, як це ведеться,
Гучно пузан і квартпузан з боку свого обізветься.
І мелодію щоразу ближче чутно біля вуха,
Ударяє в такт, аж справді забиває всіх наглухо.
Заричить той, закричить той,
туба ж бо й марена все справляє,
І витрушує співака горлом стиски, починає
Нижче, потім вище тягне, голосом солодким значить,
А пияк, бо всі підпили, помилки йому пробачить.
Той тому, а цей отому подає свій голос ладно,
І гармонія музична постає відтак прикладно
Тенором, дискантом, альтом чи, бува, вагансом, басом...
Зображення приручених ведмедів
4 Величко С. Літопис. Т. И. К., 1991. С. 206, 207, 209.
Поема цікава і з чисто художнього боку: вірш енергійний, описи пластичні; загалом оповідь ведеться епічно, вивірено, хоч не раз трапляються місця, художньо не опрацьовані. Часом епічна мова переходить у жартівливу або ж виразно гротескову, надто коли йдеться про мисливця-невдаху ("майстра"), але надуто-гонористого, очевидячки-таки ляха, котрий уполював "удик вирваний з сорокопуда", але чинить із того тріумф, що закінчується також цілком гротескною сценою безрозсудного мордопису-бійки:
Не варили, не пекли-бо, як належить, тож керує:
Раз — у ніс, а другий — в губу, сепору налляв, смакує...
Не менш цікавий і "Короткий опис Сіркових діянь". Загалом про Івана Сірка як козацького героя це найрозлогіший твір, бо його діям знаємо небагато літературних описів. Згадує його Іван Орновський у »Багатому саді", знаємо також в усній традиції пісні про Івана Сірка5, думу "Вдова Івана Сірка і Сірченки» 6, просторо описує його й С. Величко у своєму літописі. Оце, здається, й усе нам відоме.
Твір, що його розглядаємо, має поетику панегірика, але це героїчна поема. Першим засновком того є хоча б те, що подав героя українцям Бог:
Той подав з милосердя, із Божої ласки,
зі свого сприяння
Козака їм одного, поклавши свій знак-карбування:
З боку правого знак на губі, як червоний плат сяє...
Навіть прізвище полководця поет пояснює алегорично: "Сірко — це сторож-пес, отож призначення героя, "щоб святого куща овечат був він гарячий [вихоплювати] із пащ поганських", а основне призначення — має увільняти з неволі "в'язнів наших без міри". Тож Сірко не просто козак, а "козак з козаків, від Хреста є Христового звісний", більше того: "Хрестом він позначений, за хреста із хрестом на бій даний".
Портрет І. Сірка. Відтворення за черепом
5 Марсове поле. Кн. 2. С. 145; Історичні пісні. К., 1961. С. 268— 272.
6 Украинские народные думы. М., 1972. С. 295— 297.
Така заспівна частина поеми, в якій герой, за давньою традицією, як місцевою, так і загальною, зокрема ренесансною, титанізується, він позначений Богом, живе суворим християнським життям, ніби в монастирі, сторонячись од жінок. До речі, тут подається цікавий опис про ставлення запорожців до жінок і про їхні звичаї щодо цього. Сірко та його воїнство богомільні, сам він неодмінно з молитвою "на схід сонця із жалем таким серця свого", а до своїх вояків промовляє "казань" десь так, як в "Острозькій війні" С. Пекаліда
князі Острозькі; тут викладається духовний, а не здобичницький підклад змагань І. Сірка з татарами: вони билися для віри і "для християнина-бранця", серед таких воїв не можуть бути оспалі, пестії, курощупи, бо їхнє життя минає у випробуваннях та нестатках; при цьому українському воїну протиставляються "венгрин, москаль, мултянин чи волошин", які від небезпеки тікають, а "сербин, болгарин, слов'янин чи грек" подаються як народи підневольні. Нічого не вдіє в степах також "німець, француз". Сам же
І так щастя й нещастя Сірко, зло й добро виявляє,
Віднаходить проходи, а потім шляхи прокладає, —
при тому "в ім'я Боже".
Після цієї загальної преамбули автор переходить до характеристики Івана Сірка як вояка-полководця, притому такого, що "жоден з них не зрівнявся б у тому з малих і великих". Він знавець степу, вельми влучний стрілець, "був чарівник і знав чари", але не для себе воював, а знову-таки "для Бога, для віри, для бранця, і все для хреста пресвятого", знав пригожу годину для війни, це провіщалося йому навіть уві сні, тобто мав "дар Божий" — скажемо при цьому, що в агіографічних оповіданнях святі діставали провіщення від Бога таки уві сні. Саме для такого окреслення героя-Сірка автор використовує поетику епічних сказань "Повісті врем'яних літ". Порівняймо хоч би такі місця з описом князя Святослава:
І сам-бо був хоробрий і легкий, ходячи як барс,
І воєн багато провів,
І возів за собою не возив, ні котлів, ні м'яса не варив,
А тоненько нарізав конини чи звірини, чи гов'ядини,
І, на жару запікаючи, їв.
І шатра не мав, а пітник стелив,
А сідло в головах,
І всі вої його такими були7.
Наш же автор розробляє ці мотиви докладно і значно ширше, але в тій-таки поетиці і з ремінісценціями:
Трава-зілля — за постіль, сідло йому — добра подушка,
Опанча — ось перина, земля — ложе, пам'ять — ось дружка.
Повсть — то вал, а попона немов простирадло прекрасне,
Стріл залізка — то гребінь, а шабля — це дзеркало ясне.
Панцир — плащ, а мисюрка запаяна — шапка на лоба.
Пас — тятива, а лук зі стрілою під ніс — на заїлу озлобу.
За заслону від граду — лубок, а від вітру заслоною бурка,
Ще й китайка від сонця, піде на закаблук повсті шкурка.
Для води із болота в Сірка добрі вуса, щоб ними цідити,
Замість чарки — долоня, роса — щоб міг серце своє схолодити.
А джерельна вода річкова йде за вина або за алакант,
За горілку сердечну — тіктіка, а зілля — де хворість усяка,
За пірник — сухар, вуджене — присмак, бере толокно замість торту,
Терен, дикая грушка, горіхи замочені йдуть за смакоту...
7 Повість врем’яних літ. К., 1990. С. 101, 103.
По тому подаються описи самих військових діянь, зокрема напад «на села й татарські паланки". Цікаво при цьому, що, християнізуючи образ Івана Сірка, автор анітрохи його не гуманізує, а спокійно описує жорстоке, ба й нелюдське поводження І. Сірка з татарами, бо не милує він ані жінок, ані дітей. Ці жорстокості сучасного читача не можуть не вразити. Водночас маємо тут звичайні ремінісценції із тої-таки «Повісті врем'яних літ". Ось як описується під роком 941-м похід князя Ігоря на Цареград:
І всю країну Никомидійську пополонили,
І Суд весь спалили,
І кого брали, тих розтинали,
Інших як мішені розставляли
І стрілами розстрілювали,
І [хребти] ламали, назад руки зв'язавши,
І цвяхи залізні посеред голів їм забивали 8.
Порівняймо цей опис із поемою про Сірка:
Там одних розпинали, ще й клюкою їх до хреста прибивали
Чи до стінки — це кожного вуха почуть добре мали,
В татарчат ноги зв'яжуть і вішають їх на жердинах —
Сплюндрували осади очаківські всі в поганина...
Докладно описується тут напад І. Сірка на Крим в 1675 р. І тут знову маємо подібності до літопису С. Величка9. Сам опис у поемі поетично пластичний, написано його енергійним віршем, тож є одним із кращих зразків батальної поезії в тогочассі. У битві І. Сірко також промовляє, як це часто робили в героїчних поемах XVI ст. І знову маємо нелюдський учинок Сірка, котрий подається тут як його бойова винахідливість. Не маючи змоги оборонитися супроти татар, І. Сірко радить:
Матері, жони, діти татарські підуть у заслону,
І татарський невільник, як щит, нам подасть оборону, —
тобто татарських полонян ставлять на гарби зв'язаних і тим змушують татар не стріляти — вчинок, який аж ніяк не назвеш ані шляхетним, ані рицарським на наше сучасне розуміння. Але Сірка й автора це не бентежить, більше того, І. Сірко при цьому вістить:
Християнином звешся, за хреста потерпіть тобі треба,
І хреста отакого, я знаю, Бог схоче підперти до неба.
8 Там-таки. С. 65.
9 Величко С. Літопис. Т. II. С. 188-192.
Цю дегуманізацію треба зрозуміти. З одного боку, маємо алюзію з далеко не гуманними агіографічними оповіданнями, повними описів жахливих тортур та нелюдськості, з іншого — так чинили і предки козаків — київські князі-завойовники, до рівня яких поет наближував свого героя (ми вже говорили не раз, що тема спадковості Київської держави Козацькою — одна з наскрізних у тодішній літературі. Коли ж перевести всі ці речі в площини естетичні, то можемо сказати, що автор замінював гуманістичне світобачення середньовічним — тенденцію, що окреслилася саме в часи Руїни, коли суспільство й справді дегуманізувалося і нетерпимість до ворога набирала почварних форм, тим більше що дії І. Сірка бачилися як відомста татарам за їхні не менші звірства в Україні. Справедливість Сірка відтак бачиться не в людському ставленні до ворогів, а в тому, що воює він не за "злото-срібло", не хоче й "сукон пишних, скарбу" — тільки б "в'язням дать вільготи". Ось, до речі, ця позитивна програма героя:
"Оце, — каже, — мої скарби, тисяч ліпші, це — клейноти.
Християн побачить вільних — оце маю скарб у Бога,
І потугу цього скарбу жодна не візьме тривога.
Отож дяку шлемо Пану за велике добродійство,
Що мене не з'їло різне бусурманськеє злодійство.
Я звільнив багато в'язнів лише із твоєї ласки,
Не із власної заслуги, але з милості твоєї і підказки..."
Справедливість Івана Сірка підкреслюється також при розподілі здобичі, чиненому також цілком у християнському дусі, при цьому:
І чи русин, лях чи, може, чужоземець, жид у статку,
Богом звільнений втішався від цноти Сірка в достатку, —
тобто ставлення до відбитих в'язнів у героя і милостиве, й турботливе, незважаючи на національну і віросповідальну приналежність.
Змальовується в поемі ще одна разюча сцена, яку так само і в подібній моральній оцінці подає С. Величко10— про тих, "що зрадили в вірі", тобто полонян, котрі в татарському полоні прийняли мусульманство. До них у поемі І. Сірко промовляє цілком милостиво, пропонуючи вибір:
Отож вам даю на вибір, котрий хоче повернути
Свою віру християнську і Вітчизну не забути,
Хай у Божий час вертає, сам такому дам я допомогу, —
пропонує також тим, хто бажає, залишатись у Запорожжі. Хто ж "сум чує до жон, діток або до землі татарів", тим дає волю повернутися в нові домівки.
Здавалося б, маємо цілком гуманне ставлення до полонян і тут. Але Сірко виявляє, так би мовити, військову хитрість, іде на вивірення (принцип вивірювання часто вживався в агіографічних оповіданнях): коли полоняни розділилися, притому з них більшість виявилася таких, що бажали повернутись у бусурманську землю, то Сірко дає наказа усіх їх нещадно знищити. С. Величко, описуючи цього вчинка І. Сірка, резюмує так у викладі Сірка: "Простіть нам, брати, а самі спіте тут до страшного суду, ніж би мали розмножуватися у Криму поміж християнами на наші християнські, молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибіль". У поемі про це говориться ще різкіше:
Не ходи з хрестом, до Бога вужем не повзи, харцизо,
Але цілим своїм серцем в небеса звернися горні,
Не звертай назад до чорта, хліб не їж погансько-чорний.
Жоні Лота не наслідуй, щоб не стати стовпом солі —
Озирнулась! Й ви бовванням стали із своєї волі...
10 Там-таки. С. 191.
Разюча й болюча ця сцена, але так мислили козаки в тому часі й саме таку мали тоді мораль, а питання самозбереження народу стояло тоді вкрай гостро. Після того йде типова в героїчній поемі похвала І. Сірку, притому подана у виразній бароковій поетиці:
Сірко справді чи Білко той, сірий, бурий і шерстявий,
Але масті золотої, в Бога в цноті, а в людей у славі.
Сірко сірий, страшний завше сірим тим вовкам — поганам,
Тож Сірка, щоб сірих бити, Бог дав християнам.
І не сірого Сірка нам, а звірка з небес послали,
Після Бога і Марії всі на нім свою надію клали, —
більше того, герой подається як "добрий пастир з Божого натхнення".
А у зверненні до Бога віститься, що Бог знятий милосердям через Сірка, тобто не через королів, князів, панства, а "через козака-нетягу".
У діях свого героя поет бачить лише одне недостойне: "Коли руку свою зносив по намові проти ляхів" — ідеться тут про повстання І. Сірка на Правобережжі в 1664 р. супроти польського ставленика Павла Тетері; вважається, що це повстання було погоджене з І. Виговським, за що поляки тоді ж колишнього гетьмана й розстріляли. Отже, автор належав до пропольської частини українського шляхетства, що підтримувало П. Тетерю. "Намова проти ляха" — це і є натяк на І. Виговського, нещасливого будівничого Великого князівства Руського. Отож поет і подає нібито Сіркові слова:
Не на те Бог знаком, мене вибравши, позначив,
А за хрест святий і битися за бранця мені в житті призначив... —
тобто ще раз бачимо позицію українського шляхетства і його погляд на козацтво не як на державоносну еліту України, а як на заслону супроти татар; подається тут і позиція Йосипа Верещинського, який хотів бачити козацтво як хрестоносців, про "хрестоносне козацтво" вістить нам і автор. Козацький ватажок, підсумовується в поемі, має бути "справедливий, а не в кваші того людського лайдацтва". Це лайдацтво, тобто здобичники-козаки, увіч протиставляються Сіркові, більше того, автор хоче, щоб Ісус Христос обернув "в Сірка такого їх та й польського жовніра" — в "мальтійських кавалерів", тут виразна позиція Й. Верещинського та його однодумців.
Вірша написано невдовзі по смерті Івана Сірка, що сталася у 1680 р., і є він ніби посмертним йому панегіриком, про це свідчать такі слова:
Прийми, Пане, його в царство, у небесне королівство,
А рицарству вбий у пам'ять його славу, його дійство...
Є тут і точніша дата написання — 1681 р. Завершується твір зойком-молитвою, що був реакцією на тогочасні події Руїни:
Змилуйсь, о змилуйсь, Пане, дай усім,
що у війнах тих полеглі, —
Всім дай одпочинок вічний,
покрий милосердям і підлеглих.
