Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Климентій Зіновіїв і його книга буття українського народу
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Вірші цього поета знаємо з рукописної книги XVII ст., яка дійшла до нас завдяки добрим обставинам, бо існує вона тільки в одному авторському відписі і мала те щастя, що в хвилях часу не загубилася. Написав її Климентій, син Зіновія, ієромонах, тобто чернець, який мав право правити церковну службу, простіше кажучи, чернець-священик, якого прозивали в школі Трясцею і про якого, коли б не збереглася оця книга, не знали б ми з інших історичних джерел аж нічого; тобто все, що відаємо, сказав про себе він сам у власних віршах, і наше завдання ці свідчення якнайретельніше вивчити, щоб скласти хоча б короткий життєпис поета й уявити сяк-так його життя- буття. Зрештою, у моралі того часу було про себе свідчити якнайменше, на тогочасних книжках ім'я авторове писалося при кінці заголовку найменшими літерами, а часто й зовсім не писалося, а применшувати своє "я" було для давніх письменників ніби ознакою доброго тону. Це робить їм честь, але чинить немалі труднощі дослідникові; зрештою в ті часи й поняття історії літератури ще не було, або ж існувало воно лишень в ембріональному стані, і автори про свою амбіцію дбали не вельми.

Навіть датувати рукопис більш-менш точно — не така проста справа, отож не дивно, що датування рукописної книги Климентія також приблизне — більшість учених датує її кінцем XVII — початком XVIII ст., отже, й до цього періоду відносить творчий період життя поета. Найдокладніше розробила це питання В. П. Колосова в монографії "Климентій Зіновієв»1, і на сьогодні її висновки вважаються останнім словом у науці, хоч ми маємо змогу зробити до цих висновків певні корективи.

Нижню крайню дату дослідниця ставить: після 1690 р., посилаючись на вірш "Про попадей, які заміж ідуть по смерті попів своїх", бо саме в цьому вірші Климентій оповідає, що він бачив у Каневі попа-двоєженця Андрія, якому патріарх і Ясинський дали дозвіл правити службу, а оскільки Варлаам Ясинський став київським митрополитом у 1690 р., отже, й виходить, що вірша написано після 1690 р. Горішню крайню дату дослідниця ставить 1709 р., тобто рік зруйнування Запорозької Січі, бо у вірші Климентія "Про довбишів", якого вміщено в кінці книги, описується побут Січі, яка жила повнокровним життям. Водночас дослідниця не задовольняється й датою долішньою і вносить до неї уточнення, посилаючись на вірш "Про соляників-торяників", засвідчуючи, що торський посад і соляні копальні в 1697 р. зруйнували й спалили татари, а в 1701 р. торські жителі відшукали собі соляні місця на річці Багмуті; однак дослідниця не помітила того факту, що у вірші говориться тільки про торських соляників, а слово "Багмут" — пізніша приписка, та й то невідомо, коли й ким зроблена. Я ж у своєму досліді виходжу з інших даних і доходжу висновку, що перша частина книги без пізніших додатків, приписаних поетом наприкінці, склалася, як сам він свідчить у вірші "Замість передмови", за два роки; і роки ці — 1683—1684. Але щоб прийти до прямих доказів на користь саме такого датування, хочу разом з тобою, читачу, подивитися, що являє собою рукопис поета Климентія і в якому вигляді він до нас дійшов.

1 Колосова В. Климентій Зіновієв. Життя і творчість. К., 1964.

Рукописну збірку, про яку йде мова, знайшов у 50-х роках XIX ст. в одному з монастирів на Південній Чернігівщині (на жаль, ні В. Колосова, ні П. Куліш, на якого вона посилається, не називають, у якому саме) невтомний збирач української старовини О. В. Шишацький-Ілліч, який і передав її П. Кулішу. Складалася книга з 321-ї чвертки паперу, не було там ані початку, ані кінця, через що не відаємо авторської назви збірки, бракує тут багатьох листів у середині й невідь-скільки в кінці. Писано книгу так званим київським почерком, що набув особливого поширення в другій половині XVII — першій половині XVIII ст., і складається вона з кількох частин. Перша має 294 вірші, закінчується зверненням до читача, тобто це завершена цілість. Поет спеціально уклав і переписав книгу, а пізніше додав до неї ряд поправок, зауважень; водночас залишив і окремі чисті листки, деякі заповнив сам пізніше, а деякі так і залишилися чисті — не всі заплановані вірші й написав. Це, так би мовити, найдавніший поетичний блок. Після того Климентій подає надзвичайно цікаву й багату добірку українських приповістей, тобто прислів'їв і приказок, а що в зошиті залишилося чимало вільного місця, дописує книгу вже безсистемно, але й примінюючись до визначеної тематики книги, тобто пише ще низку віршів, яких дійшло до нас 77 і які складено було, очевидно, після укладення основної частини, хоч і тут маємо один вірш, який, напевно, складено раніше. Загалом рукопис має вигляд чорнового, авторові треба було б його ще переписати, доупорядкувавши все за розділами, на які він таки поділив першу частину, але зробити цього не встиг чи вже не мав до того бажання — так чорновим рукопис і залишився. Не зовсім чітко упорядкована й друга частина, бо її план, хоч і складався, мабуть, заздалегідь, але не був чітко продуманий і сформований.

Пантелеймон Куліш, датуючи книгу, спирався на ту ж таки згадку про митрополита В. Ясинського, не зваживши, що вірша вміщено не в основній частині, а в додатку, отже, був він дописаний пізніше основної частини; ні він, ні В. Колосова, ні інші дослідники не помітили інших, вельми виразних історичних вказівок, на які я дозволю собі звернути увагу. У вірші «Про кашель" поет різко негативно ставиться до поляків і хоче, щоб їх "згинуло чимало" — активне змагання з поляками було до постановления Вічного миру між Росією та Польщею в 1686 р., отже, вірш напевне написано до цього часу. В другому вірші "Про кашель" Климентій відсилає цю хворобу невірним (туркам і татарам) і просить Бога пильнувати "нас від злісної біди"; прохання повернути хворобу на бусурман є і у вірші "Про колючки". Щодо татар ці мотиви були актуальні до кінця XVII ст. і в першій чверті XVIII ст. У вірші "Про пеняковатих людей злих" згадується шеляг без срібла. Такі шеляги випускалися в Польщі в 1659—1666 рр. Ці ж шеляги згадуються у вірші "Про циганів та жидів". Це, так би мовити, опосередковані означники часу, а саме — другої половини XVII ст.

Рукописний початок запису "Приповістей посполитих"

Проте маємо також часову позначку значно конкретнішу — у вірші «Про зубожіння у ці грошові часи" — тут згадуються чехи, введені до обігу за гетьмана Івана Самойловича у 80-х роках XVII ст. Тут-таки виразно вказується, що люди не хотіли їх брати, і це вже абсолютно точна вказівка, що йдеться про часи перед 1687 р., адже саме цього року з'явились так звані Коломацькі статті (під час виборів гетьмана Івана Мазепи) і саме в цих статтях була спеціальна постанова, аби чехи, які випускалися на прохання І. Самойловича у Севську, вводилися під страхом смертної кари до обігу2. Отже, 1687 р. — крайня дата написання цього вірша. Недаремно й Климентій зазначає: "Бракування те якби влада боронила". Написати так можна було тільки до указу 1687 р. Ще точніше означити час, коли писалися вірші, дає нам змогу поезія «Про рандарів". Тут ідеться про оренди, які встановив гетьман Самойлович у 1684 р.; щодо них літопис Самійла Величка подає спеціальний гетьманський універсал, датований 1685 р.3 Дивує нас тільки те, що вірша вміщено не в основній частині, а в додатках; очевидно, був автором раніше пропущений чи загублений, а пізніше віднайшовся, адже й перша частина навряд чи перший чорновий авторський запис. Коли писалися додатки до книги, не знаємо, але згадка про В. Ясинського дає змогу припустити, що після 1690 р. Отже, за даними, які тут викладено, основний рукопис збірки укладався приблизно 1683—1684 рр., а додатки до нього — в роках 90-х. Крайня верхня дата укладання збірника — 1697 р., бо саме тоді було знищено Торські соляні промисли, що їх Климентій згадує як чинні. Приписка на полі про Багмут, як ми вже казали, — пізнішого часу.

На жаль, не знаємо, коли народився й коли помер Климентій. Але приблизні дати встановити можемо. Є в нього один багатозначний вірш «Про людей, що з молодих літ забагато працювали". Поет пише, що йому довелося у молодості забагато працювати, а згодом не зважати при цьому на старість. Отже, цього вірша писав немолодий чоловік, очевидно "в середині віку", як пише про це сам. Серединою віку вважається п'ятдесятиріччя, стільки було авторові в той час, коли збірка укладалася (у 1683—1684 рр.). Отже, Климентій народився приблизно в 1633— 1634 рр. У 90-х роках XVII ст. він ще напевне жив, якщо приписка "В Багмуті" належить таки йому, то живий був ще 1701 р., а помер у міжчассі між 1701 і 1712 р., бо саме цим останнім роком на листку 273 іншим почерком, як вважають упорядники академічного видання творів Климентія І. Чепіга та В. Колосова4, подано приписку: "Року 1712, місяця червня, числа 24, на Івана Предтечі дуже велика буря була, яка церкви Божі ламала і по дібровах великі сосни". Отже, тоді книга вже перейшла в інші руки. Цікаво, що П. Куліш вважав, що цей почерк таки Климентієвої руки, тільки бачимо вельми "нетверду старечу руку"5. І все-таки, зважаючи на хворобливу вдачу поета, навряд чи він дожив до 1712 р. Вірогідніше сказати, що помер поет після 1701 р., маючи вік близько 70 років.

Титулка повного видання творів Климентія. Київ, 1971

2 Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 359.

3 Там-таки. С. 301 — 302.

4 Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971. С. 271.

5 Кулиш П. Климентий // Основа. 1861. № 1. С. 199.

Життя поетове складалося вельми нелегко. На жаль, його згадки про це досить невиразні, але й вони дають нам певну інформацію. Був Климентій сиротою, його батько, можливо, — козак (згадаймо шанобливе поетове ставлення до козаків), який чи загинув у війнах, що прокочувалися нашою землею, чи рано помер. Загалом поет вельми жалує дітей, які залишилися без батьків, присвятивши їм вірша «Про малих дітей, що лишаються без родичів своїх". Сироти, як правило, виховувалися тоді по школах біля церков, про що свідчить у 1654 р. Павло Алепський:

"На землі руській, тобто козацькій, помітили, що багато козаків, а також їхні жінки і дочки, уміють читати, що знають порядок служб, згідно до церковних приписів. Духовні оточують опікою сиріт, учать їх і не дозволяють, щоб вони блукали. В краю цьому є незліченна кількість удів і сиріт. Пояснюється це страшними війнами, які не припиняються досі від хвилі повстання гетьмана Хмельницького. Щовечора, проздовж цілого року, сироти після заходу сонця відвідують усілякі доми, просять про допомогу. Співають голосом, що зворушує серце, пісні до найсвятішої діви Марії, їхній голосний спів можна чути здалеку. Після закінчення співу дістають од мешканців дари грішми, хлібом, їжею й іншими речами, які допомагають їм перебутись. Завдяки опіці духовних над ними більшість серед них уміють читати"6.

6 Цит. за: Kowalska М. Ukraina w połowie XVII w. w relacji arabskiego podróżnika Pawła, syna Makarego z Alleppo. Warszawa, 1986. S. 19.

Сповіщення для нас надзвичайно цінне (йдеться не про нововведення, а про сталу традицію), бо десь у таких умовах жив і виховувався й Климентій. До вірша «Про школярів, що дрова крадуть, і про школу" він, виявляючи добре знання школярського життя, робить приписку: "Бо один школяр-бідак прозивався Трасця, де б не жив чи буде жить, не зазнає щастя, і хоча у світі цім, живучи страждає, тільки ж біднії..." — решта тексту відрізана. Отже, він, напевне, був одним із тих сиріт-школярів, про яких згадує П. Алепський. Більше того, ще в школі він хворів на епілепсію, через що його й прозивали Трасця. В іншому вірші «Про немочі трясовичні" поет підтверджує таке припущення, свідчачи, що "вже це (трасцю.— В. Ш.) знав і віршопис в віці молодому". Тут, у школі, він навчився не тільки грамоти, але й, очевидно, співати ірмолоя (вірш «Про партеси"), але партесного співу не знав, бо не навчений тому. Оце останнє сповіщення ставить перед нами питання, чи вчився поет у Київській колегії, де саме такого партесного співу й навчали. Більше того, він не володів правильним силабічним віршем, який вивчали в класі поетики, адже поезія в той час вважалася наукою.

Сам Климентій у вірші «Замість передмови" зазначає, що не скрізь одне число вживає силаб, бо це надає віршеві більшої привабливості, так само нечітко витримує цезуру і не скрізь у нього рівна "каденція", тобто римування. Але такі відступи від правил силабічного віршування поет вважає несвідомими. Це — "оступленія", помилки. В. Колосова зробила підрахунки, вивчаючи метрику поета, й дійшла висновку, що більшість його творів написано найпоширенішим 13-складовим розміром, але з 290 віршів, задуманих як 13-складові, лише 75 витримано правильно. В інших помічаються ритмічні відхилення. (Принагідно зазначимо, що перекладач на сучасну мову його творів О. Шугай подав усі вірші правильним силабічним віршем7.) Друге місце, як визначила В. Колосова, за кількістю віршів займає 14-складовик, з 61 вірша 10 правильних, а 51 має порушення кількості складів. 13 віршів написано 11-складови- ком, з них правильних 7, а решта з відхиленнями. Один із найхарактерніших і найархаїчніших віршових розмірів — 12-складовик у Климентія представлено раз, так само 8-складовик і близький до нього 16-складовик. Маємо також цікаву приписку до нерівноскладового вірша «Про шевців", якого автор перекреслив: "Скасовані сії шевські вірші, бо не вряд писалися: шукай ліпше споріднених при кінці книги".

7 Антологія української поезії. T. І. К., 1984. С. 205-213.

Кінець книги не зберігся, але для нас ця примітка подвійно цікава: по-перше, вона пояснює, як могли потрапити в кінець книги вірші, писані раніше і вміщені в основній частині, а по-друге, вона свідчить, що Климентій таки прагнув дотриматися «вчених" розмірів. Це саме стосується й цезури у вірші, вона назагал у Климентія витримана, але не завжди, що поет також усвідомлював.

Усі ці викладки нам потрібні для того, щоб довести: Климентій, очевидно, поетику таки вивчав. До цього ж висновку дійшла й В. Колосова: "Климентій був добре обізнаний з правилами силабічного віршування"8, а це значить, що він учивсь у Київській колегії, хоч пройшов, річ певна, не повний курс, можливо, тільки почав учитися в класі поетики, адже залізних правил силабічного віршування не освоїв, хоч і намагався. Може бути також, що він учився в колегії ще тоді, коли тверді правила силабічного віршування не були вироблені. Щодо того, коли саме вчився Климентій у Києві (до речі, Київ у його поезіях не згадується), маємо тільки один натяк: у книзі поета є ремінісценції з "Корабля дурнів" німецького поета Себастіяна Бранта, на що вказав перекладач цієї книги на українську мову Ф. Скляр: "Впливала ця сатира і на українську літературу. Поет кінця XVII — поч. XVIII ст. Климентій Зиновіїв син навіть будував книжку своїх віршів, взявши за зразок Брантову книжку. В нього заголовки окремих віршів такі ж, як і в німецького поета"9. Ми про це ще поговоримо докладніше, а зараз нас цікавить: коли і за яких обставин міг Климентій познайомитися з книгою С. Бранта. Німецької мови він не знав, але книга існувала в латинському перекладі й саме так поширювалася. Людина ж, яка вчилась у Київській колегії, латинської мови не могла не знати. Отож ми хочемо поставити питання: чи не вчився Климентій в колегії саме тоді, коли викладав там німець родом Інокентій Гізель? (Можна також припустити, що Климентій навчався у вищій школі у Гощі на Волині, де в 1640-х роках ректором був також Гізель.) Коли саме став той учителем у Києві, ми не знаємо, але був ним до 1643 р., а ректором з 1646 по 1650 р. Саме в цей час і міг тут учитися Климентій, якщо прийняти наше припущення, що народився він на початку 30-х років. Закінчити весь курс колегії Климентію-сироті було важко, мав дбати про хліб насущний, отож знаходить собі писарську службу, про що засвідчує у вірші «Про писарів "Сам також писарював, знає те труджання". Для того щоб мати таку посаду, елементарної освіти в нижній школі було замало, отже, й це ще один аргумент на користь думки, що поет у колегії таки вчився. Ще один на підтвердження цього факт: Климентій володів нотною грамотою і до кількох своїх молитовних пісень додав ноти.

Ще П. Куліш висловив апріорну думку, що Климентій був білим священиком і лише після смерті своєї жінки постригсь у ченці, ставши ієромонахом10. На підтвердження такої думки в нас немає жодних фактів, а те, що. поет написав вірша про попів-удівців і попадей-удовиць, не дає підстав говорити, що вони автобіографічні. Це звичайні вірші- повчання, наближені за типом своїм до "нищинських". А інтерес до жінок в устах ченця того часу був явищем звичайним (згадаймо іншого українського поета кінця XVII ст. Онуфрія)11 — зрештою, поет створював своєю книгою, про що ми вже говорили, універсальну картину світу, отже, й обійти жінок не міг, а от жартівлива фраза у вірші «Про терпіння жіноче": "Коли вже так, потрібно й мені жону пойняти" може трохи й натякати, що сам поет жінок не знав, а до ієромонаха міг дослужитись у монастирі як людина освічена. На мою думку, вірогідніше буде припустити, що поет після навчання став духовним писарем, вже тоді прийнявши чернецтво.

8 Колосова В. Климентій Зіновієв. С. 168.

9 Брант С. Корабель дурнів. К., 1980. С. 133.

10 Кулиш Л. Климентий. С. 165— 166.

11 Антологія української поезії. Т. І. С. 244-246.

Цю думку підтримує й В. Колосова: "Очевидно, Климентій постригся в монахи давно — ще замолоду — і мандрував як монах"12.

На жаль, не знаємо, в яких монастирях жив Климентій, але у звичаї тодішніх ченців та й вищого монастирського клану — ігуменів було переходити з монастиря в монастир; окрім того, були ченці, які "волочилися", тобто не мали сталої прописки в певному місці, а ще мандрували, послані монастирями в оборудках, як посланці і для збору милостині. Чимало мандрував по Україні й Климентій. У вірші «Про боржників" він згадує про своє перебування на Волині й розповідає історію про неборака-боржника, який змушений був сплатити борг удвічі більший від позиченої суми, а у вірші "Про попадей" свідчить, що бував у Каневі, у вірші "Про ситників і про решетників" зазначає, що знає, як виготовляють сита волохи ("волоський люд"), тобто молдавани; у вірші "Про стрільників" розповідає про падіння уламка крижаного метеорита, свідчачи при цьому, що він був на Сівері, тобто на Чернігівщині, а в згаданому вірші "Про соляників" — на Торських озерах, де бачив виробництво солі. Певний час перебував він співаком ("Про крилошан"), а, як засвідчив на початку XVIII ст. у своїй автобіографії Ілля Турчиновський 13, співаки мали звичай мандрувати, зокрема мандрував сам Ілля по Білорусі, — також як співак. Очевидно, і Климентій у більш ранньому часі побував у Білорусі, бо часто згадує Литву, знає, як говорять у Литві про те чи інше. Знає він, як слово "винниця" по-угорському ("Про винників"), як слово "муляр" по-московському ("Про муровщиків"), маємо й загальне місце в його віршах про мандрування: "Я, котрий це написав, теж намандрувався, хоч в далекії краї на лихе не пхався, тільки знову в монастир прагнув повертаться". Але, незважаючи на це, в нього якась особлива нехіть не тільки до мандрувань, але й до мандрованих людей; будучи сам людиною без даху, він напрочуд гостро засуджує інших мандрівників, виявляючи при цьому певний ригоризм; зрештою, і його осуд євреїв та циган виходить із того, що це народи "волокитні", без певного місця проживання, а порядною людиною може бути, на думку поета, людина, яка стало мешкає; очевидно, досвід власних мандрувань був у нього вельми важкий. Для цієї думки є прямі підтвердження; "Скуштував і цей писець випадки лихії, бо нізвідки не чекав часом і надії" ("Про несподівану, або ж даремну печаль"), або ж: "О якби сприяв Господь у житті моєму, я ніколи б не пізнав тугу надаремну, та в скорботи, хоч-не-хоч, мушу упадати, задоволення собі неспроможний мати". Це, зрештою, й зрозуміло, бо поета ціле життя побивають хвороби і вбогість, отож не дивно, що не тільки він сам зненавидів мандрівне життя, але й осудив інших мандрованців.

Про епілепсію ми вже говорили, мав цю хворобу поет з малих літ; мучив його також і кашель: "Те і я, писець, пізнав, смертно настраждався, і від кашлю клятого з світом вже прощався" ("Про кашель"). Мучили його кольки і зубний біль.

Сторінка віршів Клименты з нотним записом

12 Колосова В. Климентій Зіновієв. С. 26.

13 Давня українська література. Хрестоматія. К., 1994. С. 434.

І загалом, "автор був у всіх слабуваннях людських, лиш паралічних не дав Бог та ще французьких, і в суглобах ломоти, і від чорта — сказу, а проте нещасний він за усіх одразу тим, що виріс без рідні, круглим сиротою, дуже битий, зокрема, вбогістю лихою" ("Про хвороби зубні"). Пускав він собі не раз і кров, але розчарувався у тому ("Про тих, що кров пускають"), знав він скорботи, гоніння ("Без назви"), вживав усілякі ліки ("Про лікарів і про цилюриків") тощо. Ясна річ, живучи таким життям, уже літнім, коли писав свою книгу, він прагнув спокою, але і в монастирі його не мав — усі його вірші про ченців та монастирі аж зовсім не утішні, бо і в монастирі добре тому, хто має, і зле тому, хто бідний, а цього життя він "істинний дознавець, також за страждальців він більший є страждалець" ("Про ченців").

П. Куліш писав про поета так: "Уявляю собі постать віршотворця-анахорета часів Мазепи (поправимо, часів Самойловича й Мазепи. — B. Ш.), яка мандрує по багатьох селах і містах, багатих на пироги, під гнітом "чотиричисельної печалі", а саме: гріх, неміч, убогість і озлоблення. Я уявляю, як він обходить довільними вулицями двори із псами, яких щиродушно не терпить уже через те одне, що при їхньому посередництві неможливо робити моральні настанови і такій жоні, яка "чекає, аби чоловік ліг спати"; як він удень читає в корчемних домах ту чи іншу частину своєї книги, дивлячись якого сорту люди його слухають"14. Додамо при цьому, що вірші могли бути написані раніше для випрошування милостині, й лише бувши в літах Климентій склав з них книгу.

Ось який приблизно образ поета XVII ст. складається перед нами після уважного прочитання його книги, адже вона з усіх відомих тогочасних книг особлива: Климентій не тільки прожив странницьке і страдницьке життя, але й піднявся на творчий подвиг, поклавши собі за мету дати образ свого віку, створивши, як ми вже казали, універсальну картину тогочасного світу. Два поети XVII ст. так само ставили перед собою таке завдання: Лазар Баранович зі своєю знаменитою "Аполлоновою лютнею" (Київ, 1671) і Данило Братковський зі своїм "Світом, по частках огляненим" (Краків, 1697). Першу книгу Климентій, напевне, знав, звідси, мабуть, узяв ідею написати власний календаріум, звідси ідея вірша "Про воєнні лихоліття" чи "Про мельників", але прямих запозичень із Л. Барановича в нього не знаходимо; другу книгу Климентій навряд чи й знав.

Зате чимало він запозичив із згаданого нами "Корабля дурнів" C. Бранта, адже й ця книга — універсальна картина світу. І наш автор уважає, як і С. Брант, що "нелукаво й чесно жити повинні прагнути всі у світі". Німецький поет пише: "Хай вірш мій виглядає вбого, я сили не щадив для нього, не спав ночей, трудивсь добряче"15. Порівняймо в Климентія: "Помилявся тож і я, вірші ці писавши, бо живу я, аніде спокою не мавши, хоч і книжечка мала — укладав два роки з перешкодами щодня, маючи мороки". С. Брант засуджує марнотратників ("Та ще дурніша в тих макітра, пускає хто скарби за вітром"), а Климентій переказує біблійну історію про тих, що закопали талант. Коли німецький поет пише вірша про заводіяк, то Климентій — про заволок, що прочан обдирають ("Про людей, що йдуть на слободи"). Ідея вірша Бранта Тультяї-п'яниці" переростає в цілий цикл про п'яниць у Климентія, а "Про марне навчання" — у вірші "Про тих, хто хочуть письма учитися і не можуть") Климентієвий цикл про жінок — відгук на Брантовий вірш "Про сторожів своїх дружин" і "Про перелюбство", а знаменитий "Корабель ремісників"16 переростає у Климентія у дивовижний, просторий цикл "Про ремісників". Так само мають відгук у Климентія Брантові вірші "Про лікарів-шарлатанів", "Про танці", "Про жебраків", "Про лихих жінок" (у Климентія знову-таки маємо їх цілий цикл), "Затяті картярі" ("Про костирів" Климентія), так само кінчається книга Климентія вибаченням перед читачем, але на честь українського поета треба сказати, що він ніде не йшов сліпо за своїм знаменитим учителем: мотиви творів Бранта присутні в Климентія тільки як віддалені ремінісценції — очевидно, від часу, коли поет читав "Корабель дурнів", минуло немало літ — і це укладається в нашу схему, що він міг познайомитися з тією книгою в молодому віці, навчаючись у Київській колегії чи в Гощанській школі тоді, коли там викладав І. Гізель. І хоч поезія українського поета сповнена літературними ремінісценціями (зокрема, маємо відгук на твір Мартина Пашковського "Дії турецькі і змагання козацькі з татарами", переказ біблійних, апокрифічних сюжетів, переспів ходячих мотивів, псальм, духовних віршів тощо), він створює цілком оригінальну книгу про свою землю та її людей. Окрім того, переважна більшість його творів — жива, безпосередня реакція на явища життя, а не літератури. Знання ж літературне тільки допомагає йому осмислити порушені теми на певному художньому рівні.

14 Кулиш П. Климентий. С. 195— 196.

15 Брант С. Корабель дурнів. С. 9.

16 Там-таки. С. 33—35, 43-44, 46-47, 66-68.

Замислюючи написати універсальну книгу буття свого народу, Климентій укладає її, як і Лазар Баранович свою "Аполлонову лютню", за розділами і вибудовує в такий спосіб світоглядну схему.

Якщо зібрати всі вірші про світобудову разом, то побачимо: Климентій міркує про основні елементи світобудови: вогонь, повітря, подає "Слово про створення Богом землі", міркує про змінності світові й про імена Божі, про диявола, якого він називає "ворогом душевним". До цього циклу близькі й вірші про грім і дим. У першому з них ідеться про непізнані, "затаєні" сили природи, а в другому подається справді пророче одкровення про шкідливість диму для землі. У "світобудовних" віршах Климентій стоїть на рівні мислення свого часу, нам воно здається наївним, але тут і там проскакують справді блискучі думки. Відчувається, що цьому розділові Климентій не приділяв належної уваги, очевидно, філософії в колегії таки не навчався. Світоглядно-природничий цикл залишився в цілому невивершений, бо автор не мав відповідних знань. Поетова молитва «До чоловіка грішного" — типовий переспів ходячого й популярного в поезії бароко мотиву про грішника, який вимолює покаяння.

Окремі цикли складають вірші про хвороби і смерть. Нагадування про останню було одним із засновків християнської моралі й остережних засобів. Тому в середньовічній літературі з'явився цілий жанр: "ars moriendi", тобто мистецтво доброго вмирання. На цю тему писалися спеціальні трактати, складалися вірші — особливо в літературі німецькій, хоч сама традиція йде з античного часу, згадаймо слова Ціцерона, який, пославшись на Сократа, сказав: "А чим іншим є відривання душі від тіла, як не наукою вмирання"17. Відповідно і смерті могли бути добрі й лихі. В українській поезії до Климентія маємо цілий корпус творів про смерть. Серед них вірші К. Саковича і ляменти Д. Наливайка, М. Смотрицького, Д. Андреєвича, "Ліки розкішникам цього світу" К. Транквіліона-Ставровецького і ряд інших творів з розмислами про смерть і про потребу готувати себе до інобуття, тобто вести доброчинне життя. У вірші "Про тих, що лежать у немочах" Климентій цілком у дусі "ars moriendi" застерігає від наглої смерті, адже той, що "в довгій немочі лежить, може сподіватись і святим сакраментом теж благословлятись". І, ніби відштовхуючись од цієї думки, поет подає серію віршів про наглу смерть як про таку, що суперечить "ars moriendi", створюючи цілком оригінальний цикл, хоч у підсумковому вірші циклу переспівує своїх попередників. Вірші про смерть недаремно кладуться на початку книги, бо, як писав у XV ст. середньовічний письменник Валентінус із Мішни: "Мистецтво над мистецтвом — це вміти добре вмерти... Але добре вмерти ніхто не вміє, а тільки той, хто научився добре жити.

17 Цит. за: Włodarski М. Ars moriendi. Kraków, 1987. S. 17.

А добре жити — це значить жити справедливо, оскільки справедливий має надію при своїй смерті"18.

Чільне місце посідає цикл віршів про смерть і в композиції книги Климентія. Це — велике, першопочаткове нагадування людині про її гріхи і про її кінець, адже "кінець — ділу вінець", а смерть — вінець людського життя. Цілком закономірно, отже, що наступним розділом, притому одним із найпросторіших, стає у Климентія цикл «Про злих людей". Йдеться-бо саме про тих, які криво живуть у цьому світі і які передовсім потребують морального підпертя, а отже, й молитви самого поета. Читач може помітити, що кожен вірш Климентія закінчується такою молитвою, зверненою чи просто до Бога, чи безпосередньо до Ісуса Христа та Богородиці. Поет свідчить, що кожне селище чи місто має хоч би одну святу душу і задля неї Бог чимало грішників тримає, тобто прощає, "своє довготерпіння для грішних виявляє" («Про терпіння Боже щодо людей грішних"). Сам же поет молиться за "недостойних", й себе відносячи до них. Отже, просить милосердя для людей злих, наклепників, свавільників, злодіїв, драпіжців-митарів, що ніколи не насичуються, для тих, що жінок убивають, тютюн уживають (за народними переказами, тютюн створив чорт), пише про тих, що тиняються, про кривоприсяжців, позивачів, грабіжників, скупих, нещирих, непостійних, нечистих, босяків, пам'ятозлобних, невігласів, неправдивих свідків, людей оспалих, гріховодників, невдячних, недбалих, несправедливих і т. д. Одних він суворо попереджає, іншим нагадує, ще інших вимагає нещадно карати (до речі, цілком у дусі того часу, і даремно П. Куліш ригорично обурювався проти немилосердності й озлобленості поета — той був дитиною своєї доби), але за більшість із них таки молить Бога, більшості пропонує отямитися і згадати про Божий суд та кару.

Ми недаремно так докладно перечислили болячки людські, які бичує Климентій: так широко, просторо і з таким наближенням до живого життя їх не з'являв у той час жоден з українських поетів. Зрештою не будемо дивуватися, що в книзі йдеться більше про негативне, ніж позитивне, і не будемо слідом за надмірно палким П. Кулішем приписувати поетові мізантропію: він-бо брав на себе місію викривача з любов'ю до людини, дбаючи про добре у світі, але здійснював свою місію так, як тоді було прийнято в народі. Не дивно отож, що деякі його повчання звучать сьогодні надто гостро (згадати хоч би, як він радить карати непокірних жінок), але не можна забувати, що Климентій мав перед собою не тільки моральний кодекс освіченого християнина свого часу, він вимірював лихочиння так, як вимірювали його тоді в народних масах, тобто ще улягав неписаному моральному кодексові народу. Недаремно ж так широко користувався поет народними приказками й прислів'ями, адже оті приповісті — носії сконденсованої народної моралі. Крім того, Климентій писав свої вірші, як ми вже казали, не тільки для власного задоволення, він їх декламував перед людьми і справді відчував себе наставником, учителем, який навчає народ за допомогою його ж таки моралі.

18 Ibid. s. 60.

Подавши простору картину житейського зла, Климентій формує як антитезу розділ «Про людей добрих, побожних, милостивих, ласкавих і про гостинних». Скажемо відверто, що цей розділ не такий багатий і цікавий, як попередній; зрештою, це відома річ, злого у світі більше, як доброго. Климентій похваляє людей, які подають милостиню, зичливих друзів, пише про щасливе життя людське, про добрих людей, про богомисельність, пісників — оце і все. Зате значно багатший розділ «Про багатство, про убогість і про нужду, і про скорботу, й про печалі, і про сум'яття". Автор переходить тут від моральної характеристики людини до характеристики явищ. Тема убогості й багатства — так само одна з поширених у середньовічній і бароковій літературі, її гостро зачепили в Західній Європі Еразм Роттердамський, а в нас Іван Вишенський, багато уваги віддав їй і Данило Братковський. Так само популярний був мотив про світ як умістилище печалі, що також іде від християнського світобачення про світ як володіння дияволове і поріддя зла. Климентієві ці теми були вельми близькі. Він належав фактично до нижчих верств суспільства, віддавав свої симпатії убогим і навіть звертався до Бога з певними претензіями: "О наш Господи, чому вбогих оминаєш, на печаль, на сльози їх ока не здіймаєш?". Вбогих і печаль тримається "більш надійно", та й приходить вона тоді, коли "трудність налягає", зрештою "радість із жалем теж життя не має". Поет сам належить до битих печалями, але його турбота — немарно жити на землі і "добрий плід у небеса" з'явити; у цьому ж світі, хоч він увесь себе "у працю покладає", а все-таки "небагато має"; багаті ставляться до бідних несправедливо, через що бідні не раз мимовільно по світу волочаться, відтак туга й посилає "тричисленну річ": злидні, неміч і гріхи. Правда, печаль побиває, бува, й багатих, але їхньої туги поет просто-таки не розуміє; вона в нього — наслідок важкого життя. Підцикл віршів про старців, школярів, шкільних злидарів, прошаків церковних доповнює розділ "Про багатих і бідних". Автор сам побував у шкурі прошака, тож і пише про них із співчуттям, але без ідеалізації. Зрештою, констатує автор, увесь світ побудовано на нерівностях ("Про нерівності людські"), і це теж одна з неперехідних умов життя". "І нема чого про те більше говорити", — завершує він, навіть і в думці не кладучи, що цей світ можна якось змінити.

Цілком логічно вміщує по тому Климентій розділ "Про п'янство і про п'яниць", адже п'янство зчаста похідне від бідності, і навпаки: "Бо здається п'яному, що і кози в злоті, але сам валяється, як свиня в болоті, п'яний — решето грошей в нього, повідає, а проснеться, чеха він одного не має". Автор засуджує цей порок, бо саме п'яні люди чинять неподобства, заколоти. Поет сам пив горілку, тож засуджує не так факт її вживання, як саме пияцтво: "Тим то кажуть: не вино, а пияцтво кляте", а саму горілку "дав Господь"; нарешті, до вірша "І це тому подібне, про п'яних і неписьменних" навіть додає низочку народних приказок на тему: "Пий, да ума не пропий", адже й святі, упившись, мають інші норови, як тверезі. Засуджує він також корчму й корчемні доми як місце морального падіння, бо "хоч би хто й чесний в корчмі забаг прожити, своєю честю може колись він похибити". І тільки щодо пива поет робить виняток, створюючи пиву "вірші похвальні". Отже, позиція Климентія щодо вживання гарячих трунків неригористична, але й не без розуміння, що пияцтво — одна з великих людських вад.

Бувши сам ченцем, не міг поет не присвятити окремого розділу й ченцям. Ця тема досить популярна в середньовічній та бароковій поезії: тут маємо такі полярності, як висміювання чернечого життя й апологізацію його. Климентій стоїть ніби посередині. У першому ж вірші цього циклу він прямо заявляє: "З давніх-давен світовий люд оповідає, що нікого чорная риза не спасає" — думка, як для ченця, цілком єретична. Сам поет нічого в чернецтві привабливого не бачить, але вважає, що коли людина вступає в цей чин, "треба вже до кінця терпіти", і свідчить про себе й своє чернече життя: "Написав же про таке істинний дознавець", страждалець із страждальців, бо з "чернецтва вороття не діждешся зроду". Але поет не є ворогом чернецтва й чернечого життя, хоч виразно засуджує тих із ченців, котрі волочаться по містах, по школах і корчемних дворах. В іноках, свідчить поет, "без маєтку трудно і вельми нудно, найбільше ж тим, що колись багатство мали", через це бідні ченці і в нецноти впадають, їх не шанують і в самих монастирях. Поет сподівається, що ченці, які терплять безневинно великі напасті й туги, гоніння й обмови, здобудуть за це спасіння — думка, яку свого часу з великим запалом проголошував І. Вишенський. Соборне ж чернече життя, вістить Климентій, завжди супроводжує "ненависть і вражда"; зрештою іночеське й мирське життя однаково небезпечне, тобто однаково і світські, й пострижені в чорне духовенство грішать. Вірші похвальні пише автор хіба тим ченцям, що біля бджіл трудяться.

По тому поет переходить до віршів про жінок. Ми вже згадували, що навіть 1654 р. Павло Алепський фіксує в Україні велику кількість удів; з часом (через Руїну) баланс між чоловічим і жіночим населенням ще більше порушується; зрештою, і Климентій зазначав: "Найчастіше так бува: дві жони у світі, а мужчина третій є, кожен може зріти", а причина цього: "У воєнному путі чоловік вмирає, завше ціла у домах жінка пробуває". П. Куліш у згаданій статті про Климентія писав: "В сорока трьох віршах його, присвячених слабшій половині роду людського, немає ніякої м'якості і нічого подібного до поезії, якою дихають народні наші пісні. Він являє жінку виплодом диявола і богохульствує найобурливіше, бажаючи грати роль піднесеного над світом мораліста"19. Іван Франко, однак, розумно заперечив йому. "Не забувайте,— писав він у листі до В. Доманицького, — що Климентій — дитина свого часу і зовсім не жоден вищий тип, щоб ішов поперед свого віку. Наша стара література ставиться до жінки зовсім на становищі Еклезіаста, та так воно й було скрізь по Європі, за виємком хіба Провансу та трубадурів з їх шумним і переважно нещирим культом дам, який не виключав брутального знущання над власними жінками"20. І далі зазначає: "Не йде про те, щоб судити, а про те, щоб зрозуміти" — ці слова я вже коментував у розвідці "Пісні крилатого зухвальця", вміщеній у першій книзі цього видання. Додамо, що погляд на жінок у Климентія дещо наївний — це погляд збоку, погляд мораліста свого часу. Він пише про жінок неплідних, жінок-удів, жінок письменних, про жіночі чари, терпіння жіноче, про тих, які народжують байстрюків, баб-шепотниць, про блудниць, старих дів, жінок сварливих і злоязиких, схильних до пияцтва і т. ін., тобто маємо картину, подібну до тієї, яку бачили при розгляді людей узагалі: більше пишеться про лихих і менше про добрих. Зрештою, в циклі про жінок маємо безліч цікавих деталей з тодішнього побуту, і, як помітить читач, ознайомившись із книгою "Пісні Купідона" (К., 1984), поетів погляд на жінок майже такий самий, як у інших книжників того часу, хоч Климентій і приділяє цій темі більше уваги. Причина цього ще й та, що саме жінка — носій моральності народу, отже, поет цілком резонно гадає, що моральна наука жінкам — одне з найсуттєвіших завдань його як учителя, а таким учителем поет справді себе вважав. Гляньте на закінчення віршів: робіть те, учить він, а не робіть інше, раджу вам те, а не інше, пишу це для вас і бажаю своїм героям, незважаючи часом на гострий тон, добра і спасіння.

Безпосереднім відгуком на цю тему став цикл "Про чоловіків добрих, а більше про всіляких лихих, як перед цим було про злих багатьох" — зверни увагу, читачу, на цей заголовок: "більше про всіляких лихих" — це таки свідомо було в поетовій програмі. Цей цикл значно менший від попереднього, зрештою це продовження сімейного циклу як такого. Йдеться про чоловіків, які кидають жінок, ревнивців, про насильні шлюби, кволодухих перед жінкою чоловіків, нерівні шлюби, багатоженців, шлюби старих, черствосердих до жінок чоловіків, безженних та вдівців — і тут маємо своєрідний реєстр суспільних вад, які належать уже чоловікам і осуджуються так само, як вади жіночі.

19 Кулиш П. Климентий. С. 191.

20 Франко І. Твори: У 20 т. Т. 20. К., 1956. С. 621.

Климентій не вивів у окремий розділ віршів про людей уломних, але той мимоволі складається, йдеться, отже, не про вади характеру чи погані житейські явища, а про вади фізичні. Цікаво, що всім цим людям поет співчуває і зичить щиро, аби такого не було в світі і щоб Бог од такого лиха рятував, а в програмному вірші до цього циклу раптово постає проти такого, здавалося б, тривкого християнського догмату, як проклятість роду людського, заявляючи недвозначно, що кожен має страждати за свої гріхи, а не за гріхи предків.

Завершивши отак моральну науку про різні людські недоліки й вади, Климентій стає ніби спостерігачем світу і створює унікальний в українській літературі цикл про різних ремісників, тим самим подаючи простору панораму суспільного життя в Україні. Про сильних світу цього він пише вельми мало, не пише нічого ні про царів, ні про королів, про гетьманів згадує лише абстраговано, байдужий він і до духовних владик, хоч тодішня поезія ці теми не обходила: його цікавлять найбільше люди трудящі: ремісники, ратаї, люди службові.

До кожного ремесла Климентій ставиться прихильно, хоч часом дещо й заперечує (наприклад, потребу в милі, що для нас звучить смішно), і всіх трудящих людей похваляє, всім їм зичить добра і здоров'я, заявляє, що "доброго не встид вчитись і старому" й молодому, однак пропонує досконало навчитися одного ремесла, а не хапатися за ремесла численні і, нарешті, створює віршове слово загальне з широким переліком усіх ремесел, які знає, з чого робимо висновок: не про всі він і написав. Загалом "Вірш про різних усяких ремісників" — це ніби програма для циклу, і програма напрочуд ґрунтовна. Таких програм у книзі є кілька, вважаємо, що такою програмою є й перелік (цього разу не віршовий) дерев, але, повторюємо: книга має чернетковий характер, окрім того, частина віршів із неї пропала, не все з намисленого реалізувалось. Але те, що стало віршем і до нас дійшло, по-справжньому вражає: як глибоко знав життя цей мандрівний, нікому не відомий у свій час чоловік, з якою глибокою любов'ю до нього ставився! Шанобливо ставиться Климентій і до представників сільськогосподарських професій. Хліборобство для нього — "над усі ремесла", адже "без насущного живим годі пробувати". Потрібні у світі й косарі, і гребці сіна, і женці, і молотники (цікаво, що Климентій професіоналізує їх, очевидно, йдеться про найманих сільських робітників), і пастухи, і вівчарі, і стадники, виноградарі й садівники. "Всім плодящим, Боже, шли, — роздумує поет, — користь оглядати". Жодного осудного слова про тих "плодящих" не зірвалося з його пера. До людей же службових ставлення в нього неоднакове, хоч він і визнає, що й люди "нечесного ремесла" (кати) також у світі потрібні, співчуває перевізникам, славить козаків, які "виставляють у бою груди презавзято за вітчизну і добро", визнає урядових людей ("всяка влада-бо в руках Божих"), зате ключарам дає цілу науку, як їм чесно вестися, розуміє, скільки клопотів має шафар (управитель), пише про промислових людей, рандарів, церковних проповідників, а тих, що приховують таланти, осуджує, посилаючись на Євангеліє.

У традиції давньої літератури було укладати й календаріуми (вірші про пори року) та бестіярії (вірші про тварин). Найближчий календаріум, яким міг послуговуватися Климентій, була згадана нами "Аполлонова лютня" Лазаря Барановича, якої поет не міг не знати. Там цей розділ зветься "Про Зодіак і чотири частини року". Поет описує тут не тільки місяці, але природні явища, сільськогосподарські заняття, птахів тощо. Климентій так само пише про часи літні й зимові, погодні й непогодні, про дерева (але про дерева, як ми вже казали, подав тільки просторий план). Загалом календаріум Климентія значно бідніший від Барановичевого — можна припустити, що він його не дописав. Невеликий вийшов у нього й «Бестіярій". "Потяг до систематичного опису тваринного світу,— пише К. Муратова у виданні "Средневековый бестиарий",— зближує бестіярії з першими науковими працями в історії природи, в той час як тонко сплетена нитка символічних інтерпретацій образів тварин підводить до витоків християнського сприйняття природи... Протиставлення тварин, що символізують Христа, істотам, які асоціюються з образом диявола, дотримання біблійного розмежування "чистих" і "нечистих" створінь, багатозначність символічних тлумачень тварин ведуть до найдавніших уявлень про природу як постійну арену боротьби добрих і лихих сил"21. Климентій іде тим-таки шляхом, він також говорить про "нечистих бестіїв", натякає, що зайці також від нечистого; коня уподібнює до жінки, лихого до злої, а доброго до доброї, козлів до грішників, а овечок до праведних. На риб і ведмедів дивиться тільки з огляду на їхню корисність чи шкоду людині. Бестії для нього — це ті тварини, м'ясо яких християни не вживають у їжу (пси, вовки, леви, ведмеді, горностаї, соболі, лисиці, бабаки та цілий ряд інших), але користуються їхніми шкурами. Бестіям поет протиставляє скот (рогату худобу) та бидло (коней) і зазначає: "Варт остерігати, щоби бестіями скот якось не назвати" — ця засторога також цілком у дусі бестіяріїв з їхньою символікою. Насамкінець Климентій складає підсумкового вірша (може, й вірша-програму) "Про створіння божі і диявольські", де не тільки дає чітку класифікацію нечистого звіра, а й виявляє непогане знання тваринного світу в усій його різноманітності. На жаль, окремих віршів про "чистих" і "нечистих" звірів він не створив, та й розгорнуту класифікацію маємо тільки про нечистих.

В останній розділ Климентій уводить "речі одиничні". Сюди він уміщує незавершені цикли і вірші, які до визначеної структури книги не входять: про воєнні лихоліття, про християн, що вмирають у неволі, про втікачів, лазні, велетнів і т. ін. Насамкінець подаються завершальні вірші. "Що писав, то вже писав", — зазначає поет, але він твердо переконаний у моральній повнозначності свого писання і вважає, що його, тобто поета, осудить тільки невіглас. Просить вибачення в читача і прикладає приказки як синтезовану моральну науку. Водночас залишає в книзі порожні місця і радить дописувати книгу іншим, бо сам усвідомлює її неповність; зрештою, після приказок сам її дописує, скільки може.

Ми вже казали, що Климентієва книга, хоч і має літературні аналоги й ремінісценції, — явище цілком оригінальне, навіть унікальне в давній українській літературі. Так широко й правдиво описати тогочасне життя не зумів жоден його сучасник, хоч тоді були й талановитіші за Климентія поети. Писав він добре виробленою книжною українською мовою, наближаючи її часом до народної, а один вірш ("Нищенський») і приказки подав чистою народною мовою. Своє ім'я він не забув уписати в один із віршів, по-своєму подбав, щоб ми його знали.

Книзі Климентія судилося те щастя, що вона збереглася до нашого часу, а скільки їх таких до нас не дійшло?! Але й те, що дійшло, свідчить, що українська поезія і в той час розвивалась у найрізноманітніших формах і мала свої визначні здобутки. Климентієва ж книга одна з найцікавіших. Не помилимося, коли скажемо: немає в нас іншої такої, щоб читач так виразно міг уявити минуле, зокрема часи так званої Руїни. Саме ця книга дає змогу побачити їх не через війни і змагання, а через опис щоденного буття народу. Отож і кажемо: це книга буття українського народу другої половини XVII ст., а її автор уже тим безсмертний, що зумів її створити.

21 Муратова К. Средневековый бестиарий. М., 1984







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.