Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Три вірші анонімного автора із збірника Кондрацького
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
У 1927 р. Михайло Возник описав і опублікував текст із вельми цікавого збірника, якого назвав, за іменем його власника, "Збірником Кондрацького", датувавши його кінцем XVII ст.1 З-поміж інших звертають тут на себе увагу три твори, які, ймовірно, належали перу одного, на жаль, анонімного автора, бо писано їх в однаковій стилістиці, однаковим поетичним розміром, при тому розмовною українською мовою. У книжиці Кондрацького їх записано латинкою, але поправно: фонетичні особливості мови відбито досить точно, без звичайних полоністичних спотворень.
Перший із тих віршів, що найбільше привертає увагу, — це «Вівчар", цікавий передусім тим, що маємо тут один із найяскравіших зразків низового бароко, який у своєрідний спосіб з'єднав буколічну поетику із нищинською і подав зразок легкого, навіть віртуозного вірша, писаного народною мовою. Для нищинської поезії твір задовгий, однак у ньому є пряме звертання до публіки: "Ось коли я, панове, в Оронках бував", але в кінці немає звичайного прохання про милостиню. Ще цікаве в цьому творі те, що написано його тим-таки нерівноскладовим віршем (різновид архаїчної поезії), яким творилися наші думи, але ця поезія оснащена не примітивним, дієслівним, а досить-таки вишуканим римуванням, хоч так само, як і в думах, автор вживає ряди однакових дієслівних рим. Присутність рефренування дає підстави гадати, що вірш міг співатися, отже, входити до кобзарського репертуару тих часів чи репертуару іншого типу співаків (школяра чи дворака), і загалом він, разом із іншими, творить той пласт давньої нашої поезії, що в нього входять «Пісні козака Плахти" чи поезії П. Поповича-Гученського (див. про це окремі про них розвідки).
Вівчар пасе вівці в козачому господарському ареалі, бо саме козаки забирали в нього овечки за спас гречки і пшениці, отже, час постання твору можна датувати другою половиною XVII ст. Вигнавши овець на толоку, вівчар сходить на могилу (йдеться про краї близькі до степових), пограв на фуярі (флояра — молдавська дудка чи сопілка) — до речі, згадки про буковини, цитата з волоської (молдавської) мови, згадка про Дністер, Молдавію свідчить досить точно про місце постання твору — південно-західне Поділля, — заснув і "ледве третього дня ополудні встав" (мотив такого довгого сну взято з казок чи билин), відтак побачив, що овець біля нього нема. Боячись господаря, вівчар іде шукати овечок: проходять одна за одною кілька сцен, що відбиваються рефренами — спогадами про господаря і жаханнями при сподіванні покари, — при яких за отару разом із сторожовими псами вівчар приймає снопи нажатої гречки, полуплені березові пеньки, де дігтярі курили дьоготь, а потім з'являються "дівки та молодиці", які збирали червець та полуниці, — до них у вівчаря виникає еротичне побудження. Коли ж герой зголоднів, то він випрошує хліба (нищинський мотив), а коли хто не давав, в того відбирав. Господар кинувся йому навздогін, оманно пропонуючи знову в нього найнятися, тоді ловить, б'є дубиною і, припнувши до коня, приганяє до свого двору. Сам іде «на тік робити", а господинонька, з якою вівчар і раніше спав, його обходжує, догоджає й задовольняє.
1 ЗНТШ. Т. CXLVI. Львів, 1927. С. 165— 179.
Зрештою, сварить свого чоловіка за те, що "задав вівчареві великую нужу". Чоловік із кочергою виганяє вівчаря знову пасти вівці, господиня при цьому наділяє його двома каплунцями — ця розповідь знову репрезентується рядком: "Господар же лих, а господинька добра". Господиня хвалиться жіночкам, що наймит-вівчар не хоче їсти пирогів у сметані, а її чоловік "сироватку хлище, аби була".
Отаке грайливо-веселе й легковажне маємо фабло, створене близько до поетики фарсу, не без фривольностей та еротичних мотивів, як оцей:
То бідного вівчаря на печі господинонька положила,
Від голови до ніг огладила,
Аж воно у бідного вівчаря всі жили помліли,
Лиш тільки одна не умліла,
Котору господинонька живила.
Зображення овець та вівчарів
У творі навіть прочувається драматична структура, близькість до інтермедійної поетики чи, власне кажучи, рибалтівської (про неї ми говорили в розвідці про "Трагедію Руську"). І справді, в основу одного й другого твору покладено втечу-мандрівку, хоч гумор "Вівчаря" тонший та естетичніший, як, зрештою, вишуканіша й сама поетика. Що ж найбільш принаджує у цьому творі й примушує його високо оцінювати? Передусім граційна гра словом, яка створює відчуття грайливості й такої собі бездумної легковажності, з якою герой приймає випробування життя, часом вельми гіркі. Друга цікава риса — самоіронія, тобто розповідь ведеться не від "я" авторового, а від його героя, вівчаревого, і через самоіронію перед нами й постає молодий, веселий, легковажний, непутящий, вільного норову, падкий до жіночок, який не соромиться ані попросити хліба, ані пограбувати, довірливий, наївний і безжурний "парубок моторний", як подібний тип охрестить пізніше Іван Котляревський. І от саме для того, щоб створити такий образ, поет і вживає вільного, розкутого, легкого, рефренованого вірша з яскравою образністю, твореною розмашним мазком. Так, прокинувшись, вівчар
Тож уставає,
Очі нігтями продирає,
Сльозами промиває,
В чистеє поле поглядає, —
досить експресивне образотворення. Або ж:
Я ж но мовлю: вітер шумить,
Оглянусь — аж господар конем біжить,
Як чорний ворон летить
На воронім коні
У голубім жупані, —
у цьому лапідарному описові стільки вжито засобів: казкова образність (як і тоді, коли налітав змій), підкреслення лихочиння вершника: "Як чорний ворон летить", і кінь у нього вороний, зрештою, визначення його заможності: "У голубім жупані".
Або як пластично описано зустріч з господарем — ніби взято з якихось билинних піснеспівів. Господар мчить на коні, гукаючи вівчареві, щоб спинився, і пропонуючи йому залишитися на службі. Наївний вівчар стає на пенька, щоб господар підхопив його на коня:
Я ж но мовлю: мій господар теє гадає —
Схоче мене за бедра взяти,
Додому примчати Овечок пасти.
Аж господар прибігає,
Вівчар одною ногою на пенька ступає,
Другу за бедра піднімає,
Аж господар руку минає,
За лоб хватає,
Жилаву дубину з-за плеча виймає...
Маємо тут бароко, тобто художній ефект досягається словесною грою, грою ритмів, рефренів, пасажів, відбиттям наївного способу мислення, протиставленням двох характерологічних типів: легковажного вівчаря і поважного, важкого, працьовитого, немилосердного, але водночас зневаженого жінкою господаря (до речі, такий прийом трапляється чи не вперше). Отже, це не хитромудрі формальні ігри І. Величковського, не понурі аскетичні битви Й. Горленка, не тонкі підтекстові ігри, не куті в залізо строфи П. Орлика чи С. Яворського, не ляменти чи глибокомудрі розмисли про світ і життя — це жива, легко й енергійно написана картина з натури, по-своєму тонко естетизована. Автор, наприклад, двома рядками може подати важкий підйом під гору:
Під гору скоком,
На гору боком, —
і цього досить, щоб відчути: людина легко починає підійматися, але важко на гору збирається.
Ця ж поетика у вірші "Теща»2: той-таки легкий, грайливий вірш, але вже із безподібним гротеском (подібне вимічаємо хіба в П. Поповича- Гученського). Зять готує бенкета своїй тещі. Купив жменю хмелю, намочив одного ячного колоса для солоду — наварив пива. Убив чмеля і, взявши з нього меду, зварив ("наситив меду"), убив синицю на бужаницю, а на полюванні, вчиненому заради тещі, вбив комара й насолив із нього бочку масла, вбив горобця і "навішав полтя", тобто шматків сала, ще й ковбас начинив, "зарізав муху для тещі в юху", надавив комашок — наварив галушок, вбив вошу для тещі в борщ (до речі, маємо тут пряму паралель до воші чи блошиці в П. Поповича-Гученського; не зайве відмітити, що обидва поети були з одних місць і жили приблизно в одному часі). Ясна річ, що теща від такого бенкету відмовляється, та й не через страви, а тому, що не має в що одягтись.
2 Вірші «Вівчар» і «Теща», транскрибовані на сучасний правопис, подано у виданні: Українська поезія XVII століття. Перша половина. К., 1988. С. 313— 327.
Гляньмо, з якою елеганцією поет те описує:
Не піду, зятейку,
Не піду, батейку,
Не маю і з ким,
Не маю і з чим,
Не маю і на чім.
Муж в громаді,
Кобила в стаді,
Хомут на дубі,
Душа в лісі,
А гужки в стрісі,
Черевики у шевця,
Сукенки у кравця,
Кошуля у прачки,
Чепчик у швачки,
Серпанки у ткахи, —
тобто теща — бідаха і нічого того не має, та й ніхто їй і позичити не захотів. І ось як вона вдяглася:
Урвала собі три лопушини,
Пошила собі дві хвартушини,
Хмелиною помережила,
Павутиною пообрубила.
Тещенька ззаду рясна,
А спереду красна,
Ззаду груба,
А спереду люба, —
гра образами надзвичайно вигадлива, водночас маємо лапідарний і точний опис тодішнього жіночого костюма. Загальний опис і гротесковий, і іронічний.
Зрештою теща їде конем вороним на мальованім візку. Зять же її посадив до столу плечима, а очима до стіни, щоб там вона бліх та мух лічила. В такій самій стилістиці описано, не без пересад та грайливої фривольності, як зять тещу бив і як вона тікала; вдруге, ясна річ, на бенкет вона до зятя не пішла. Вірш написано розкішними, але грубими мазками, про шляхетність почувань не ходиться, адже описується, як нещадно й люто б'є чоловік жінку — у неї "плечиці як гній", причому без жодного співчуття. Зрештою, тут відбито народний погляд на стосунки тещі із зятем, загалом типові. На зятя теща, очевидно, заявляла в міський уряд, про що свідчать слова:
Перед війтом, перед бурмистром
Закрила тещейка шелемендик листом, —
але ця тема у творі не розробляється, хіба констатується: "А ти, зятейку, по-старому мій".
Третій вірш, який можна приписати цьому ж таки авторові, бо писаний таким же вільним розміром із яскравою образністю, це "Та на сім боці, на толоці"3 — ремінісценція "Пісні козака Плахти", про яку в нас була мова: йдеться про те, як козак підмовляє дівку-руску йти з ним у похід, оманливо обіцяючи їй "лави яворовії, гори жемчужнії, а трави шовковії", також "річки медовії". Дівка йде за козаком, але дістає "обухи на твої плечі оковані" і плаче на свою недолю.
Таким чином, у цьому малому фрагменті творчості загубленого в часі вельми талановитого поета бачимо, як поступово народжується й утверджується українська поезія, творена народною українською мовою; вона, певною мірою, споріднена із книжною й іномовною, але більше до неї й суперечна: будована не на шкільних приписах, навіть не на християнській моралі, а на народному світогляді і в поетиці, з'єднаній із книжною, народної творчості; ясна річ, творять цю поезію освічені люди, але із суспільних низів. Далі ми скажемо, що П. Попович-Гученський чудово володів книжним силабічним віршем, але наш поет волів користуватися віршем, наближеним до архаїчного; до речі, те, що він зве в одному місці горілку аквавіточкою, дає нам підстави бачити в ньому також чи мандрованого дяка чи школяранищого. Цікаво, що в його мові зовсім нема ані полонізмів, ані слов'янізмів, тут (у практиці творення народною мовою) він поступає далі Петра Поповича-Гученського.
3 Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні. XVI — поч. XIX ст. К., 1984. С. 169— 170.
