Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Петро Попович-Гученський - предтеча Івана Котляревського
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Один із найцікавіших рукописних збірників, які дійшли до нашого часу, — це той, що належав Петру Поповичу-Гученському, котрий жив у другій половині ХVII і на початку XVIII ст., бо збірника десь на зламі століть й укладено. Михайло Возник, що описав його1, говорить про Книжицю: "Збірник, про який мова, зберігся в дуже знищенім стані без початку та кінця. Береги та роги збутвіли або стерті від частого уживання його, чорнило вилиняло, письмо не чітке, а на берегах сторінок дуже часто потребує текст здогадних вставок. Писаний скорописсю. Тут і там у середині не достає карток" (с. 120). Із цього збірника зроблено три публікації: уривок із драми, яка відкривала Книжицю і дійшла до нас, хоч і з Прологом, але від сцени п'ятої, надрукував її В. Перетц в "Известиях Императорской Академии Наук"2; І. Франко надрукував до цієї драми "Інтермедію єврея з русином"3, а зрештою М. Возняк при згаданому описі опублікував ряд "Віршів нищенських» та "Вірші на воскресіння Христове" — декламацію; саме ці твори й становлять для нас найбільший інтерес, і їх ми докладно розглянемо.
Але цікавий і сам збірник, бо містить ще й низку орацій та казань, які власник Книжиці, бувши дяком чи священиком, виголошував з різних нагод. Наприклад; "Орація на Різдво Христове", "Орація на святий вечір", "Орації різні, що належить мати священикам на процесіях, як на інші урочисті свята віншувати людей", "Орація на погребі християнської людини", «Орація духовним, [щоб] віншувати по хрещенні кумів", на різні свята і в честь різних святих. Казання також прикладного церковного змісту — на жаль, увесь цей матеріал так і залишається не опублікований, хоч він вельми цінний для пізнання побутової історії нашого народу. Насамкінець збірника й записано вірші, які нас цікавлять. Отже, збірник починався з драми, до якої дописано інтермедію, потім ішла друга частина з казаннями та ораціями, потрібними священику, і, нарешті, третю частину складали вірші та декламація. На жаль, М. Возняк не вказує у своєму описі, чи одним почерком списано збірника.
Те, що власник його назвав себе гученським поповичем, велить здогадуватися, що він був сином священика, а сам чи належав до мандрованих школярів, чи був дякоучителем; відтак, можливо, готуючись стати священиком, і переписав для себе Книжицю (може, вона була й батькова) або ж до батькової дописав свою частину з віршами. На те, звідки він був родом, вказує означка Гученський, тобто з села Гуків на південному заході Поділля, це село зветься так і досі. М. Возняк висунув гіпотезу, що Петро Попович-Гученський був автором згаданих віршів. "Та що, — писав він, — в віршах стрічаються тут і там перечеркнення, наче би докази самостійного складання вірш, бо на місце перечеркнень є дальше інший поправний текст, можна приймити, що межи тими віршами є також духовні продукти згаданого вище Петра Поповича Гученського".
1 ЗНТШ. Т. XCVI. Львів, 1910. С. 119— 146.
2 Известия Императорской Академии Наук. 1903. T. XII, кн. 4.
3 Сборник Харьковского историкофилологического общества. 1908. T. XVIII.
І далі: "Коли можна би доказати, що вірші, уривок драми й інтермедія походять від одного й того ж автора, що дуже можливе задля однаковісінької мови, манери й цілого способу виказування своїх думок і в'язання їх у віршову форму, в такім разі мали би ми діло з талановитим предтечею Котляревського 17 століття" (с. 146). Я не тільки згодний із висновками вченого, а вважаю, що вірші за своєю поетикою написані однією людиною, тобто мають один характер творення поетичних образів ("манеру", як зазначає М. Возняк), більше того, вони становлять найвидатніші зразки поезії низового бароко й заслуговують, незважаючи на невелику їхню кількість з того, що до нас дійшло, на увагу істориків нашої літератури, адже самі від себе складають особливе естетичне явище. Сам же збірник, як пише М. Возняк, і справді "представляє в такім разі цілість тих духових інтересів, які захоплювали талановитого школяра, потім дякоучителя, пізніше священика" (с. 146), хоч, може, П. Попович-Гученський священиком і не був, а тільки мав у себе, як вище говорилося, священичі записи батькові, адже сам був поповичем.
Драма й діалог свідчать, що автор опрацьовував не тільки теми низового бароко, але й високого, а проте з'єднаного з низовим, більше того, що він у своїй школі займався театральною діяльністю, а драма, інтермедії (в декламації є також інтермедійна частина) та й вірші слугували йому, як і Климентію Зіновіїву, не лише для того, щоб з'явити своє естетичне бачення світу, але і з метою цілком практичною: з їхньою допомогою дякоучитель із своїми школярами заробляли на хліб насушний. Зрештою, нищинська поезія для того й творилася; водночас автор подав виразні, часом блискучі картини шкільного життя своєї доби, що саме від себе також має значення.
Розглянемо декламацію, яка дійшла до нас повністю. Декламувалася учнями на Різдво Христове, про що говориться у заголовку, отже, належить до так званого великоднього циклу драм. Має Пролог та Епілог і партії для рецитації двадцяти чотирьох отроків, тобто учнів. Складається з двох частин: поважної та інтермедійної, рівно поміж себе розділених: 12 отроків рецитували поважну і 12 — інтермедійну частини. В Пролозі проходить популярна на той час тема збурення пекла4. Це пасійна драма (пасія — вечірня відправа перших чотирьох п'ятниць на великий піст з читанням Євангелії про страсті Христові). До речі, уривок п'єси, яким починається збірник, — різдвяна містерія, йдеться там про народження Богородиці та Ісуса Христа5. Наприкінці декламації віститься й про воскресіння Христове. В продовження цієї теми Отрок Перший патетично славить воскреслого Христа (цікаво, що тут і далі подаються античні уподібнення: Титан, Феб, Амфіон-лютниста, Язон); Другий Отрок уподібнює Христа до червонофарбистої квітки й розробляє цю тему; Отроки від Третього по Сьомого славлять воскресіння кожен по-своєму. Отрок Восьмий уподібнює Христа до Язона; Отрок Дев'ятий славить постання нового Єрусалима та Сіону; Отрок Одинадцятий нагадує, що Христос помер за людей, а Дванадцятий знову говорить про Христа, — це Квіт, який квітне і "з гробовой темності і нас вірних проводить до вічної світлості".
Вигляд сцени для театрального дійства XVII ст.
4 Розробку цього питання див.: Франко І. Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма // ЗНТШ.
Т. LXXXI. Львів, 1908. С. 5-50; Гординський Я. Слово про збурення пекла по Старорунському рукопису XVIII в. // Там-таки. Т. XCVII. Львів, 1910. С. 155— 174; Возняк М. Знадібки до української великодньої драми // Там-таки. Т. CXLVI. Львів, 1927. С. 119-153.
5 Повний текст див. також: Рєзанов В. Драма українська. Вип. І. К., 1926. С. 173-181.
Тематика, як бачимо, традиційна, прикладна до свята, але виконано її у формі гімноспівів, урочистих та піднесених, часом із вельми оригінальною образністю, наприклад: Христос, ніби Язон, приплив через океан своєї крові до порту щасливості і всіх смоків проминув, і всім левам страшним засліпив вогнисті очі сном, від якого й шукаймо собі поміч — тобто перед нами класичне, досить вишукане бароко, яке могла творити тільки добре освічена людина, принаймні така (на відміну, наприклад, від Климентія Зіновіїва), яка добре знала практику тодішнього віршотворення і вільно нею володіла; більше того, вірші писано правильним силабічним розміром, достатньо витриманим і відпрацьованим. Це, як і композиційна вправність (декламація будована, як і уривок драми, що відкриває збірник, за вертепною схемою: спершу серйозна частина, а по ній інтермедійна), конечно свідчить, що Петро Попович-Гученський напевне кінчав клас поетики в якійсь колегії чи академії, найочевидніше вчився таки в Київській академії саме в той час, коли там уже постала вертепна драма. Засновок до другої, інтермедійної частини бачимо в Пролозі, де пишеться, що після відвідання Христом пекла "смерть лежить забитая", отож інтермедійна частина декламації й побудована на жартівливому обговоренні, як отроки (школярі) мають боротися зі Смертю6. І тут автор творить те, чого не знаємо в жодного іншого поета того часу: він пише чи не перші зразки наївно-дитячої поезії в нашій літературі.
У статті про Климентія Зіновіїва ми говорили про так звану наївну поезію (чи примітивну), що творилася, як така, через природну наївність її автора; тут же маємо щось цілком інше: поет свідомо і по-мистецькому відтворює наївне дитяче світобачення, при цьому чинить те з неперевершеною поетичною грацією. Так, Отрок Тринадцятий радить побити Смерть десь так, як не раз учиняли бійки школярі чи спудеї (пізніше описи бійок буде подано в нищинських віршах); Отрок Чотирнадцятий радить узяти міх полови з гречаної муки, повалити Смерть на землю і напхати їй до рота ту полову, і поки вона луску з рота повибирає, то діти зможуть чимдуж утекти. Отрок П'ятнадцятий, більш умудрений життям, радить спекти Смерті "найбільший калач" і піти до неї з належним поклоном, тоді "вона й відвернеться". Шістнадцятий Отрок ще поважніший (очевидно, виконувалися партії від меншої дитини до більшої), радить залишитися побожним, тоді й можна буде звільнитися від Смерті у вічності. Сімнадцятий Отрок фаталіст, тож заявляє, що Смерть годі побороти, "вона ж бо не знає ні правди, ні підхлібства — водно всіх має"; моралізує і Вісімнадцятий Отрок; Дев'ятнадцятий закликає жити цнотою й покорою, "війною-бо нічого із смертю не врадим". На цьому тема боротьби із Смертю вичерпується. Отроки від Дев'ятнадцятого по Двадцять Першого (на жаль, остання партія не дійшла повністю) з чудовою наївністю оповідають про шкільне життя. Ось зразок такої наївності в мові Двадцятого Отрока, який вирішив утекти зі школи:
Хай дяк із школярами шукають юрмою,
Накриюся у лісі під дубом полою,
Він скаже: пень, напевно, — не зможе пізнати,
А я все буду далі од нього втікати...
Нарешті останній, Двадцять Четвертий Отрок, віншує Христа і просить: "маленькому писанки даруйте". Епілог подає моральну науку і вітання зі святом. Діти просять вибачити, коли що не так: вони більше повчаться, то "більше будемо мовити".
6 Інтермедійну частину декламації й нищинські вірші подано в модернізації в «Антології української поезії» (Т. І. К., 1984. С. 188-197).
Незважаючи на прикладне призначення, декламація "Вірші на воскресіння Христове" вражає своїм мистецьким виконанням, елементарну дидактичність твору автор по-бароковому збагачує вишуканою образністю в поважній частині і пластикою письма в частині низовій — перед нами живі, виразні сценки, творені декламаційно: від "квітів з меж розуму", як це часто робило високе бароко, поет переходить до "квітів із меж живого світу", і саме це підносить декламацію. Отже, мистецький ефект здобувається здебільшого засобами низового бароко, саме через це М. Возняк і назвав Петра Поповича-Гученського предтечею Івана Котляревського. При цьому, застосовуючи поетику нову (сам поет наївним не був, про що свідчить поважна частина декламації), автор починає творити "квіти з меж чуття", тобто хоче зворушити слухача (у творі є пряме звернення саме до слухача), який мав би замилуватися на дитячі наївності. Цікаво й те, що низові форми тут тратять звичну собі огрубленість зображення, а стають тонкими й милими. Це й робить декламацію одним із найвищих зразків цього жанру.
Що з П. Поповича-Гученського був видатний поет, свідчать і його "Вірші нищенські утішнії", саме в них він створює кілька неперевершених шедеврів, побудованих на поетиці гротеску. Гротеск, як відомо, слово французьке, означає чудне в мистецтві. Гротесковим називали й французьке стінне мистецтво фантастичного змісту, химерно виконане. Сам гротеск зумовлює гіперболізацію, яка має у своїй основі пересаду, перебільшення, щоб посилити враження. Про те, що декламація та "Вірші нищенські" писала одна й та ж людина, свідчить хоча б те, що школярське життя й мотив школярських бійок у віршах здобуває своє продовження у бійці з вошею чи квашею: маємо тут однакову мистецьку стилістику. Школяр варить юшку з блощиці, і тут з'явилася "вош така, як курка велика", яка пролила юшку і схопила "м'ясо". Школяр кинувся у бійку з нею, але тільки за допомогою "всіх нищих наших" її вдалося зв'язати; шестеро школярів тягли вошу та не змогли. Один із них Самсон (іронічна паралель із біблійним героєм) притис вошу вилами, а вона його хапнула за носа. Отож школярі шукають Самсонові ліків: з маслом паляниць, "добре поросятко", "шмат солонини", ковбасу — картина, гідна пензля Брейгеля. Вірш, як і декламація, писаний з прикладною метою здобути милостиню, але яка пластична картина, цілком при тому Гротескова, тут змальована! Твір повен руху, бійка — яскрава сцена. Цілком у тій-таки стилістиці створено вірша про змагання школярів із квашею, де кваша перетворюється в живу істоту, описано її також експресивно-яскраво:
А Гапон, наш товариш, схопивши лопату,
Кинувсь тиснути квашу, бо видів утрату.
Як живеє квашище по школі скакало,
Мавши гнів, по закуттях Гапона шукало.
Коли ж кваша Гапоном об землю огріла,
Аж його головою і двері втворила7, —
знову-таки маємо доказ, що обидва вірші писала одна людина: перед тим подібно тиснув вошу Самсон.
7 Тут і далі цитати подано за вказаними вище виданнями.
Друга визначальна риса цих незвичайних віршів: з'єднання комічного з трагічним (бачимо й тут засновок драматичної поезії — трагікомедії). Так, у невеликій розмірно поезії про п'яницю-злодія, знову-таки написаній із високою пластичністю, подано сцену, як селяни ловлять хапуна. Все ніби весело й смішно, але в кінці раптом подається сумний акорд:
Бо в п'яниці сукня латами пошита,
Як Мойшева хата, рядном побита.
В п'яниці чоботи із того ременю,
Що в лісі деруть по дерев'ю, —
і цей печальний акорд велить од осмішування злодія-школяра прийти слухачеві до співчуття йому. Це саме у вірші "Ось і я з Кобиволок«, одному з найкращих у добірці, де п'яницю б'ють і гонять, а виявляється — він живе візіями райської землі, де
У коморі місяць там світить і сіяє,
А в день білий на печі сонце спочиває,
Зорі, наче дині, там всюди достигають,
В ночвах золотий мигдаль свині поїдають, —
цілком вишукана образність. Там і горілчаная ріка ринком протікає, "у панчохах срібляних горобці гуляють'', і живі ковбаси там "на вербі зростають": гротеск з'єднаний з іронією і з високою поетичністю. І знову в оповідь врізається сумний акорд, бо і в такому райському нібито місці в автора
І вітчизна там стоїть в мене над водою
Вкрита праником уся, вшитая бідою.
У вірші «Повім же я, панове, цю красну приповість" поет уже цілком забуває про жартівливий тон і смутно оповідає про життя нищих (школярів у школі) з подробицями, які не можуть не взяти за душу, бо створюється печальна картина голоду й нестатків:
А ми із давночасся, як вчились у школі,
Нічого не дістали, нужди лиш доволі,
А мусили святої зажити науки,
Щоб славнії клейноти подать церкві в руки,
Нехай же просвітиться із нашого вбозства, —
тобто поет вивищує духовне призначення цих бідолах-школярів і закликає відчути до них співчуття: знову-таки маємо не "квіти з меж розуму", а "квіти з меж чуття". До речі, у вірші "Ось і я з Кобиволок" іде докладне перечисления місцевостей, де поет блукає, — це західне Поділля і близькі до нього краї.
П. Попович-Гученський, з одного боку, поет традиційний, працює в поетиці низового бароко (у високому не був такий сильний), розвиває мотиви поезії мандрованих дяків, уживає відомі мотиви, творить вірші для випрохування милостині, але, з іншого боку, дужий талант, яким володів, підносить його в межах свого жанру на немалу мистецьку висоту, тобто творить він вірші, які виходять поза книжні межі й мають своїм взірцем не так книжні зразки, культивовані поетиками, як живе життя, і саме цим він сильний. Відповідно був серед тих нечисленних представників давньої поезії, які переводили поезію із сфер чистого розуму у сфери живого, трепетного, бідашного й стражденного людського "я", тобто із сфер абстрактного розмислу у сфери почування та рефлексії, вживаючи при цьому типових засобів бароко, але й розвиваючи їх за допомогою гротескової поетики. Тож його поезія — взивання задля співчуття, і можемо тільки пошкодувати, що так мало віршів до нас дійшло (два з них лишень в уривках).
Має значення й мова, якою поет користувався. Вона найближча до народної, але не така чиста, як у записах пісень, є в ній ряд полонізмів та словенізмів, однак основа цілком народна.
Можна гадати, що П. Попович-Гученський належав і до дяків-пиворізів, по-перше, п'яницька тема в нього часта, а по-друге, про це прямо віститься в одному з уривків, де автор велемовно вітає п'яниць:
Вітаю вас, п'яниці, всіх сполечне разом,
Бо вас дідько забере до пекла заразом.
Ви на мене, прошу вас, за то не дивуйте,
А як прийду до коршми, таки м'я частуйте,
А як вам, компанії, гаразд допомогу,
Хоч з вами до пекла пойду в єдину дорогу8.
Десь там, по шинках і дорогах, і загас цей безсумнівний талант, від творчості якого залишилися самі блискучі окрушини.
8 Цитується за публікацією М. Возняка. Див. посилання 1.
