Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Літературна праця Дмитра Туптала
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть

Дмитро Туптало, чи Тупталенко, росіяни його звуть Димитрієм Ростовським, належить до найплідніших давніх українських письменників, широта творчості якого не може не подивляти: він поет, композитор, зокрема писав мелодії до власних текстів, драматург (сам свої п'єси виставляв), автор численних оповідань про чуда, а також агіографічних, філософ-богослов, історик, автор щоденника та листів. Його творче життя тривало близько 30 років, писання виходили й друком, часто вельми поважними томами; зрештою творам письменника пощастило бути зібраними в багатотомні зібрання. Так, у 1786—1789 рр. у Москві вийшло шість частин "Собрания св. Димитрия, митрополита ростовского", а в 1880—1881 рр. у Києві, в п'яти частинах, також "Сочинения св. Димитрия, митрополита ростовского", що переконливо свідчить: до творів письменника зберігавсь у суспільстві постійний інтерес.

Ім'я його в хрещенні Данило, народився у грудні 1651 р., за одними даними в м. Макарові на Київщині¹, а за іншими, поданими в "Житії святого отця нашого Димитрія Ростовського, нового чудотворця», написаному в 1757 р. в Ростові, народився у Києві², його батько Сава був київським сотником. Учився спершу вдома, потім, у 1662—1665 рр. а може, й довше, у Києво-Могилянській колегії і, наслідуючи, як пишеться в "Житії", святого Бенедикта, "узяв іноцтво вісімнадцятилітнім" (с. 101). Постригався в ченці в Кирилівському монастирі, титарем якого був його батько, в ігумена Мелетія Дзика, прихильника Й. Нелюбовича-Тукальського. Після того "віддавався книгам божественним не тільки для своєї душевної користі, але і для інших; мав-бо найбільше старання трудитись у проповіді слова Божого і дістав для того осібне Боже дарування, що видно з багатьох його проповідей рукописних, які і досі багатьма вельми охоче переписуються" (с. 101). У 1669 р. митрополит Й. Нелюбович-Тукальський поставив його дияконом. У 1675 р. був висвячений в ієромонахи, святив його Лазар Баранович у Густинському монастирі біля Прилук, жив якийсь час там, згодом став проповідником Успенського собору в Чернігові, де його наблизив до себе Л. Баранович і де ввійшов до Чернігівського культурного осередку. Але тут не затримався через внутрішню непогодженість із А. Барановичем. У 1677—1678 рр. жив у Вільні та Слуцьку, де "два роки трудився й невсипуще вправляв- ся у такому ділі (проповідництві. — В. Ш.) в тамтешньому братському Преображенському монастирі" (с. 101), його патроном тут став фундатор того монастиря Іван Скочкевич. Після смерті благодійника Д. Тупталенко повернувся до Києва. Пробував на ігуменствах у Києво-Кирилівському, Петропавловському Глухівському, Святоспаському Максаківському монастирях, після чого Іван Самойлович забрав його в козацьку столицю Батурин, поставивши ігуменом Обмочевського монастиря. Тут мав змогу спілкуватися із знаменитим богословом Адамом Зернікавом, автором великого теологічного трактату, а також із самим гетьманом; правда, першого разу тут не затримався, його викликав до Києва печерський архімандрит Варлаам Ясинський, учитель Дмитра, який доручив йому писання "Четей-Міней".

¹ [Махновець Л.] Українські письменники. Біо-бібліографічний словник. Т. І. К., 1960. С. 569.

² Дерево пам’яті. Книга українського історичного оповідання. Вип. 4. К., 1995. С. 101.

Дмитро Туптало

У кінці 1683 р. поселивсь у Києво-Печерській лаврі й почав працю свого життя — писання житій святих. Перед цим у 1680 р. в Чернігові видав книгу "Руно орошене, пречиста і преблагословенна діва Марія, або чудеса образу пресвятої Богородиці, які були в монастирі Іллінському Чернігівському» — це збірка оповідань, як свідчить сама назва, про чуда. У 80—90-х роках XVII ст. вона вийшла шістьма виданнями, передруковувалась і в 1702 р., отже, стала вельми популярна. В 1686 р. Д. Туптало повертається до Батурина, де пробув до 1692 р., згодом працював у Києві. У 1689 р. вийшов перший великий том "Четей-Міней" на три книги, за місяцями: вересень, жовтень, листопад. У 1694 р. прийняв ігуменство монастиря Петра й Павла у Глухові, де прожив три роки, тут закінчив другу і почав третю книгу "Четей-Міней". У 1697 р. став ігуменом кирилівським у Києві, а 1699 р. був виведений на архімандрита Спаського Новгород-Сіверського монастиря. У 1695 р., в Києві, вийшов другий том "Четей-Міней" за грудень, січень та лютий, а 1700 р. там-таки — третій: за березень, квітень і травень. Але тут постала загроза, що цю колосальну працю письменник не зможе завершити: його було викликано до Москви і посвячено на митрополита тобольського та сибірського, тобто мали вислати на почесне заслання. Удар був настільки сильний, що Д. Туптало захворів. Коли ж його відвідав цар, сказав відверто: "Від того моя печаль, що мене у важку і жорстоку сторону посилають, здоров'ю моєму невиносну та шкідливу. А на мені лежить обов'язок кінчати житія святих для загальної користі церкви" (с. 103) — було це в 1701 р. 4 січня 1702 р. його послано до Ростова замість померлого тоді митрополита ростовського Йоасафа. Прибув письменник у Ростов у березні 1702 р. — так закінчився український період життя цього діяча. До цього він встиг видати в Чернігові в 1700 р. «Апологію на втолення печалі людині, яка є в біді, гонінні та озлобленні, коротко складену за порадою святого апостола Павла, який казав: «Утішайте один одного і творіть для ближнього» — богословсько-моралістичний трактат. Четверта книга "Четей-Міней" вийшла в Києві-таки в 1705 р. (за червень, липень та серпень), а в час зміни становища письменника, у 1702 р., з'явився другим виданням том перший цієї праці.

У час вступу на ростовський митрополичий престол Д. Туптало виступив з цікавою промовою, в якій зокрема сказав: "Прийшов до вас шляхом тим, яким колись приходив з Києва святий отець наш Ісая (йдеться про першого ростовського єпископа з 1078 р. по 1090 р., також українця, уродженця Київської землі. — В. Ш.), тутешній ростовський чудотворець, той на це місто приніс благословення від благодаті, пролитої з виші на новий Атон, або ліпше кажучи, на новий Єрусалим, на Києво-Печерські гори. Тим-то святого Ісаї слідами і я грішний із Києва прийшов, кажу: хай буде на місці цім благословенство Боже, Богородичне, преподобних отців наших Антонія та Теодосія, та інших печерських чудотворців, які спочивають нетлінно, а весь усесвіт чудесами освітлюють" (с. 105). Тут, у Ростові, 9 лютого 1705 р., він і завершив останню книгу житій святих.

Загалом прожив у Ростові всього вісім років без двох місяців, розвинув тут немалу діяльність, зокрема написав теологічного трактата "Розшук про розкольницьку бринську віру, про вчення їхнє, про діла їхні, і з'явлення, що віра їхня неправдива, учення їхнє душешкідливе і діла їхні небоговгодні", скерованого супроти російських розкольників (уперше вийшов у Москві в 1712 р.). Писав також літописа, що "оповідав коротко діяння від початку світобуття до Різдва Христового, зібраний із Божественних Писань, із різних хронографів та істориків грецьких, словенських, римських, польських, єврейських та інших", — вийшов уперше в Москві в 1784 р., але не докінчив його, довівши до 4600 р. від початку світу, тобто до 908 р. нашої ери. Літопис виходив кількома виданнями. Д. Туптало заснував тут школу й театр на київський зразок, адже його слова при вступі на митрополичий стіл виразно свідчать, що свідомо ніс на чужу землю духовне світло української землі, зокрема Києва, який бачив столицею християнства українського зразка, складав проповіді, деякі з них зібрано в книзі «Алфавіт духовний" (К., 1710), повчання, писав богословські твори, "Діаріуш» тощо. Помер у Ростові 28 жовтня старого стилю 1709 р.

М. Возняк небезпідставно зазначає, що Д. Тупталенко за системою своїх політичних поглядів був наближений до тих українських духовних діячів, котрі були супротивні ідеї з'єднання української та російської церков, тобто мав національну свідомість; зрештою, й постригав його в ченці Мелетій Дзик, прихильник Й. Нелюбовича-Тукальського, ідейного натхненника Петра Дорошенка, який у першому періоді своєї діяльності сповідував так званий "неутралізм", тобто ідею незалежності України; зрештою сам Й. Нелюбович-Тукальський поставив Дмитра дияконом; з А. Барановичем, який стояв за російську протекцію, спільної мови не знайшов, зате в Білорусі був наближений до Теодосія Василевича, також супротивника Московщини; ті ж погляди сповідував і В. Ясинський, до якого Д. Туптало був близький: немало свідчить про політичну орієнтацію письменника і його наближеність до Івана Мазепи³. Зрештою й цитоване нами місце з промови Д. Туптала це засвідчує, хоч інших стверджень саме таких поглядів у творах письменника не так густо (виняток становлять тільки драми, про які буде докладна мова далі), очевидно через прихильність до ортодоксального православ'я, яке людину-християнина ставило вище людини — сина своєї землі. Християнський мізантропізм бачив світ як тимчасове пристанисько, царство диявола та зла, з якого християнин має відійти через смерть в ідеальне небесне царство, через що всі земні вартості бачаться як марнотність. І справді, за системою своїх поглядів Д. Туптало належав до ортодоксальних православних і входив у літературну групу Варлаама Ясинського разом із І. Величковським, І. Максимовичем (до останнього не ставився прихильно) та іншими, про що у нас була докладна мова в розвідці про І. Величковського.

Батько Д. Туптала, козацький сотник за насів Б. Хмельницького

³ Возник М. Історія української літератури. Т. II, ч. 1. Львів, 1921. С. 344-345.

Свої твори Д. Туптало писав виключно словенською мовою, суворо омежуючи себе релігійною тематикою. Проте не раз уживав ускладнених барокових форм, і це траплялося поруч із тенденцією до опрощення стилю. Так, в оповідці про Теодора Студита в "Четьях-Мінеях" за 11 листопада описано негативно іноків, які гудили одного доброчесного мужа, котрий любив Теодорові пісні, складені на великий піст, вважаючи, що їх "нерозумно складено і буйства вони є сповнені", тобто заперечують традиційну релігійну поезію⁴. Згадує письменник і про спосіб іномовлення ("притчею") в житії Івана Золотоустого (за 13 листопада: "Почули люди слова його про жінок і зрозуміли багато хто, що притчею про царицю говорить' (курсив мій. — В. Ш.) — не дивно, що й сам Д. Туптало цим способом вислову користується, але в окремих випадках. Барокова образність у його творах проступає іноді більше, іноді менше, загалом же його стиль — розповідний чи викладовий, що зумовлювалося популярним призначенням його "Четей-Міней". Незважаючи на це, письменник не раз вносить у текст просторі історичні виклади, досить складні релігійні диспути, подає розмисли про світ та людину, вдається до численних цитацій і виписок, наприклад, опис страждань апостола Андрія, складений пресвитерами дияконами ахайськими (розповідь від ЗО листопада), переноситься у твір самого Д. Туптала цілком.

Але перш ніж перейти до розгляду структури "Четей-Міней", треба сказати кілька слів про цей особливий вид літератури.

Збірники житій святих належали не до елітарної, а найпопулярнішої й найчитабельнішої прозаїчної літератури в давньому письменстві. їх почали переписувати в Україні ще з XII ст.⁵ Рукописні Зборники та Прологи із житіями були складниками монастирських та інших бібліотек, немало їх збереглося з XV і XVI ст. Друковані Прологи з'являються переважно в Москві, принаймні в XVII ст. було там їх видано цілий ряд⁶. Українські переклади "Четей-Міней" з XII—XIII ст. були видруковані вперше в Москві в 1645—1646 рр. у 12 книгах (на кожен місяць року). Скороченими Мінеями були Антологіони, які не раз друкувались у Києві (1610, 1636, 1754; 1866), у Львові (1632, 1638, 1643, 1651, 1694), у Новгороді-Сіверському (1678), Чернігові (1678) тощо. Великі "Четьї-Мінеї" було вперше видано грецькою мовою у Венеції в 1591—1607 рр., потім вони часто передруковувалися, у нас же з'явилися саме працею Д. Туптала в чотирьох великих томах, власне, кожен том на три місяці; вони видавалися також неодноразово як у Києві, так і в Почаєві, згодом і в Москві (в Почаєві всі томи вийшли в 1761 р.). У наші збірники житій святих додавалися житія святих українських і загалом слов'янських. Існували в Україні і власні збірники житій святих — це передусім "Патерик Печерський", що існував у багатьох рукописних списках і друкувався не раз у Києві. Як наслідування "Патерику Печерському" складалися збірники житій святих місцевих, так, у скиті Манявському було створено "Скитський Патерик", із нього до нашого часу дійшло "Житіє Йова Княгиницького", написане Гнатом з Любарова⁷. Скорочені житія святих подавались у так званих синаксарях.

Близька до цієї була література з оповіданнями про чуда, які часто подавались у монастирських літописах чи становили окремі збірки. Один із перших збірників цього типу склав Петро Могила (див. розвідку про нього), використав їх і на цій основі створив свою книгу А. Кальнофойський — "Тератургима» (див. окрему розвідку). Багато чудоповіджено в «Перлі многоцінному" (1646) К. Транквіліона-Ставровецького, у «Ключі розуміння» І. Галятовського, його ж "Небі новім» (1662) та "Скарбниці" (1677). Немало легенд цього типу записав А. Радивиловський в «Огородку Марії Богородиці» (1676), записував чуда в Михайлівському Київському монастирі Т. Софонович. Сам Д. Туптало, як ми згадували, описав чуда в Чернігівському Іллінському монастирі ("Руно орошене"). Описано чуда також у "Горі Почаївській" (1742) тощо.

⁴ Книги житий святых. Т. І, ч. III. М., 1805. Арк. 58.

⁵ Бодянский О. О времени происхождения славянских письмен. М., 1855.

⁶ Ундольский В. Очерк славяно-русской библиографии. М., 1871.

⁷ Зоря Галицкая яко Альбум на год 1860. Львів, С. 225—251.

І. Франко про цю літературу писав так: "Всі ті твори в більшій або меншій мірі впливали на освічену та неосвічену суспільність і полишали в її фантазії, думках та цілім світогляді

значні сліди, се доказують так само збірки творів т. зв. народних, пісні, казки, анекдоти, поговірки і т. ін., як і твори пізніших письменників, що по волі чи неволі черпали з давнішої традиції"⁸.

Дмитрові Тупталу судилося укласти величезну, на дванадцять книг, збірку агіографічних оповідань. Досить сказати, що. перша книга за вересень має їх 64, друга за жовтень — 66, третя за листопад — 61. Поміж оповідань вставлялись "Слова":

"Слово на початку індикту", "Пригадування собору пр. Богородиці", "Слово на Різдво пресвятої Богородиці", "Слово на оновлення храму Воскресіння Христового в Єрусалимі", "Слово на Воздвижения чесного хреста господнього" і т. д. Самі оповідання розташовано хронологічно на кожен день місяця, в одному дні може бути одне чи кілька оповідань, в кінці подаються дрібнішим шрифтом чи історії малі, розказані в кількох реченнях, чи просто згадки про святих. Жанрово оповідання, окрім "Слів", розкладаються на "житія", "страждання" чи "подвиги та страждання", "пам'ять", "успіння", "згадування". Місце дії творів — по всьому простору, де жили християни, від Іспанії, Риму до Індії та Росії. Певну групу складають житія святих українських, узяті, здебільшого, з "Києво-Печерського патерика". Так, у першому томі подано "Житіє Дем'яна, пресвитеря і цілебника печерського", "Житіє Єремії Прозорливого, печерського", "Житіє Матвія Прозорливого, печерського", "Житіє Миколи Святоші", "Житіє Арети печерського", "Житіє Нестора-літописця" тощо. Введено сюди повісті про княгиню Ольгу та Володимира. Як правило, всі ці оповіді компілятивні, складені з виписок з різних книжок, список джерел своїх автор подає на початку викладу. Пише свої житія святих не як письменник, а як історик, тобто творить цільну картину життя того чи іншого святого, про кожного святого збирає книжні дані з різних видань, упорядковує їх, поправляє різночитання, вправляє їхні факти у фабулу, при цьому вони документуються посиланнями (ґльосами) на полях, хоч подекуди такого документування нема.

Дмитро Туптало. Малюнок XVIII cm.

⁸ ЗНТШ. Т. СХІІІ. Львів, 1913. С. 20.

Про потребу подібних видань для читача виразно говорить у своїй передмові до "Четей-Міней" Варлаам Ясинський. Зокрема, він пише: "Від спустошення-бо землі нашої, за попустом Божим, через гріхи людські, що сталося від нечестивого царя агарянського Батия, було розорено ті, що були, церкви святі й обителі великі, загинули численні книги, у них же і житія святих були написані притаманною тут словено-руською мовою і позбулася церква великої користі, що мала від читання житій святих; коли ж іноді частково деким читалися від іноземної мови, неприйнятної святій східній церкві, то подавалися не без помилок; і багато людей від благочестивих із зітханням бажали, щоб коли б сподобилися дочекатися таких книг властивою собі словено-роською мовою, православно й достовірно виданих". Далі В. Ясинський говорить, що за цю роботу взявся був П. Могила, "але швидка смерть учинила замисленому доброму ділові перепону"⁹. Хотів підняти цю справу І. Гізель, "але люті часи частими війнами, постійними бідами та скорботами вчинили в тому перепону". Тоді і взявся за те діло В. Ясинський, і "Бог на старанний його пошук послав у лавру ту співжити в ній добродумного проповідника слова Божого, благочестивого ієромонаха Димитрія, ігумена монастиря святителя Христового Миколи Крупицького Батуринського", тобто Д. Туптала. В. Ясинський зазначає, що оповіді житій святих нашого автора "не від якихось потоків історій, а від самих джерел є почерпані трудолюбством письменника того", а перше джерело — агіографічні писання Симеона Метафраста, користувався він і "Четьями-Мінеями" московського митрополита Макарія, котрий жив у XVI ст., вони були прислані в Київ ще І. Гізелю.

Методу написання оповідань Д. Тупталом В. Ясинський визначає так: "Від таких-ото джерел черпав трудолюбець діла того... численні про те книги прочитавши і саму істину від кожної історії зберігаючи, окрім численних зайвих, темних і важко зрозумілих слів"¹⁰. Про потребу простоти вислову вістить і В. Ясинський: "Через це треба доглядати, щоб і книги не були незмірно великі і читач чи слухач житія котрогось із святих хай не зупиниться без докінчення, і історія хай буде найзрозуміліша: тож зайвину слів не конче потрібних відклав, а короткими і найяснішими і цілком зрозумілими реченнями всі дії святих намагався описати, нічого нового й неправедного від себе не докладаючи" (арк. 2 зв.). Слова вагомі, бо вістять, що Д. Туптало оригінальним тут не міг бути в силу поставленого перед ним завдання. Таким чином, в одних випадках він ставав перекладачем чужих текстів, в іншому редагував їх, у третьому ставав компілятором фактів, узятих з різних книжок, отже, був творцем певних оповідних структур, при цьому чітко дотримуючись ортодоксальності викладу. Учені тільки спорадично проводили порівняльні аналізи текстів, якими користувався Д. Туптало, з текстами його власними, але навіть з огляду на систему його посилань (взяти б до прикладу "Сказання про введення пресвятої Богородиці" від 21 листопада) можна переконатися, що метода компілювання тексту не раз бувала механістична, і автор творив свої оповіді, як писав про себе С. Величко, "ніби сліпий, тримаючись плоту". Тож головна цінність і оригінальність цієї величезної праці була у творенні новельних структур, які автор, за бароковою традицією, будував ніби архітектурні споруди, тим самим письменник уводив їх у практику як писання, так і читання. Та й справді "Четьї-Мінеї" Д. Туптала стали найулюбленішою лектурою багатьох поколінь українців у XVIII та XIX ст. Щодо цього є цікава згадка в романі І. Нечуя-Левицького "Хмари": "Сухобрус умів читати тільки церковні книжки і часто загадував дочкам читати йому голосно "Житія святих", а найбільше печерських. їх боротьба із злими духами здавалася йому надзвичайно цікавою! Не раз можна було бачити Сухобруса в садку на лавці з великою книгою "Житій" на колінах"¹¹.

⁹ Книги житий святых. Арк. 1.

¹⁰ Там-таки. Арк. 2 зв.

¹¹ Нечуй-Левицький І. Хмари. К., 1993. С. 30.

"Четьї-Мінеї" подавали перші зразки фантастичного оповідання, власне надреального, бо за християнською мітологією Бог вістить про свою присутність, силу та волю у надприродних виявах, що виразно засвідчив у "Слові похвальному" апостолу Андрію такий стовп церкви, як Іван Золотоустий: "Воістину багато бачить людське життя вельми чудного і такого, що розум перевищує: бачить-бо кров пролиту, яка волає, і вбивство, яке без язика зголошується, і єство, яке через заздрість розділене на частини, брата єдиноутробного, який наносить смерть брату і заздрістю виразною двері смерті відчиняє. Бачить він Ноєвого корабля у потопі світу не потопаючого, і єства людського погибель, бачить старця на свою утробу, тобто на сина, вірою узброєного, і який приносить наче в жертву його, але котрий не є забитий. Бачить благоговіння крадене, одержане і творця Бога боротьбу з рабом... Бачить палицю, що чудеса чинить, і куща, вогнем, як росою, облитого. Бачить законодавця Мойсея, який стихіями керує. Бачить води, що самі, наче камінь, твердими учинені; глибоко море оголене, яке раптом прослало путь і стовпа, хмарного вдень, а вогненного вночі, який безлічі людей вождя показав. Бачить палицю, яка без землі проросла, бачить у небі замість хліба манну скинену"¹² і т. д. — тобто такого типу фантастика має основу в біблійних оповідях. На ній і будується поетика багатьох оповідань, має вона й свої шаблони, через що певні ситуації не раз одноманітно повторюються, наприклад, описи катувань мучеників і їхня реакція на це. Мабуть, відчуваючи це, творці агіографічних оповідань, а з ними й Д. Туптало, щедро заживають в описах тортур натуралізму, який не раз бував аж надмірний, узяти б до прикладу натуралістичну сцену розправи над святим Стефаном (арк. 180—181), але інколи ця поетика по-своєму й естетизується, навіть вбираючи форми епічної поезії — яскравий зразок такої естетизації тортур бачимо в розповіді про Якова Персіянина (арк. 67), коли мученика роздробляють на частини й частки, а він після кожного усічення проголошує повчання із християнського віровчення. Можемо сказати, що в "Четьях-Мінеях" по-своєму культивується новела жаху. Часто використовується поетика Готичної прози, коли діють пришельці з потойбіччя (наприклад, в оповіданні про пам'ять святого Микити, що його бачив Созонт-диякон — оповідка від 9 вересня); не раз трапляються й розробки любовного оповідання, ясна річ, витриманого в християнському дусі, наприклад, "Житіє Пелагії-блудниці» чи "Житіє преподобної Таїсії, колишньої блудниці" — оповідка від 8 жовтня, тощо; є цікаві зразки історичних подань, часом і вельми докладних (наприклад, у "Житії і стражданні Стефана Нового" — оповідка від 28 листопада); новельні структури можуть бути короткі, розлогіші, а часом і великі, переростаючи у форму повісті (як "Житіє Івана Золотоустого" — оповідка від 13 листопада, чи "Житіє Варлаама та Йоасафа Індійського" — від 19 листопада, в останньому випадку маємо розробку популярної середньовічної повісті). Самі оповіді часто із сильним містичним підґрунтям, автори таких сюжетів намагалися якнайсильніше вразити читача. Немало є також новел-діалогів, часом у формі довгих диспутів на теми християнських догматів, котрі подаються у формі словесних поєдинків мучителя і мученика, такий диспут святого Стефана з іконоборцями у згаданому "Житії Стефана Нового", чи дискусія святого Андрія з антипатом — оповідка від ЗО листопада. Попри певну примітивність художнього зображення, трапляються сильні пластичні сцени, як у "Житії і стражданні святої Теклі" — оповідка від 24 вересня; не раз уживаються елементи авантюрного оповідання тощо.

¹² Книги житий святых. Арк. 186— 186 зв.

Загалом же різноманітність тем та мотивів (попри повтори, паралельні ситуації, штампи) в "Четьях-Мінеях" вражаюча, що свідчить про сильний літературний талант Д. Туптала. В деяких зразках письменник підіймається до мистецтва стилізації, а загалом його новельні структури бувають по-мистецькому викінчені і стрункі. Отже, можна сказати, що у своїй велетенській збірці Д. Туптало підніс українське агіографічне оповідання на небувалу до того висоту. Уміє він творити й цікаві образи, хоча основа оповідок не житейська, а таки виключно літературна, і всі вони будуються, окрім прямих запозичень текстів, на ремінісцентній основі і на запозичених фабулах. Немало використовує у своїх оповідях Д. Туптало не тільки канонічно-вивершені подання, але й апокрифічні оповіді¹³, тобто легенди на християнські теми. Хоча мета в автора популяризаторська, не раз користується він розлогим, образним бароковим реченням, як наприклад це:

«Інші приносять дари від зовнішнього майна свого, як колись три східні царі золото, Ліван та смирну; вони ж приносять дар від внутрішніх скарбів: принесли душу, як золото, не тлінним золотом відкуплену, але чесною кров'ю, як ягнята непорочні; принесли совість чисту, як Ліван... Тіло ж у нетлінному дівстві своєму на рани за Христа давши, принесли в дар Богу, як смирну" ("Житіє і страждання святих мучениць Минодори, Митродори і Німфодори" — оповідка від 10 вересня).

¹³ Апокрифічні мотиви «Четей-Міней» вимітив М. Возняк (Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II, ч. 1.

С. 348-350).

Або в цьому ж таки оповіданні:

«Що вістить горб, коли не їхнє богомисля; що знаменують теплі води, при яких жили, коли не теплоту їхню сердечну до Бога; і так як Ізраїль, що, позбувшись єгипетського рабства, проходив пустелю, так ці святі діви вийшли зі світу, пустельне облюбувавши життя, і як Мойсей зійшов на гору, уздрів Бога, так і вони, на високому горбі бувши, тілесні очі до Бога возводили, розумними очима позирали на нього ясно і як там через удар об камінь виходили води, так і в них від смиренного биття в груди, потік слізний від очей їхніх виходив" — як бачимо, в'язь порівнянь досить ускладнена й химерна.

Трапляються експресивні описи, як оцей:

«Коли стояли усі наклепники вкупі перед собором, раптово знялася велика буря і потрусилася земля, і померкло повітря, і покрила всіх пітьма, і були у великому страсі: гадали-бо, що земля, розкрившись, пожере їх. Увесь же собор, здійнявши руки вгору, заволав: "Господи помилуй!« А як затихла буря і повітря знову просвітилося, з'явилася кара Божа на наклепниках, бо в усіх лиця стали чорні як сажа, Савину ж і Крискенту не тільки почорніли лиця, але й вуста їм долі звісилися, що не могли вони стиснутися, ані бесідувати — так Божа помста досягла їх« («Житіє Григорія, єпископа акрагантійського" — оповідка від 23 листопада).

Отож проза Д. Туптала може бути вельми образна і пластична з усіма вихитами і в'яззю барокових синтаксичних конструкцій.

Поетична творчість (за винятком драм, які також написано віршем) Дмитра Тупталенка не являє такої вивершеності й цільності, як його оповідання, може тому, що до нашого часу цілком не дійшла: чи не поезії були підкладені письменнику в труну під голову, та й там і зітліли? Спробу зібрати їх учинили В. Крекотень та М. Сулима, але, на нашу думку, цілком довільно, про що я докладно писав у розвідці про І. Величковського, тобто приписали йому без жодних підстав майже всю анонімну частину Книжиці І. Величковського, ввівши сюди навіть безсумнівні твори В. Ясинського «Вінці"¹⁴. Деякі з поезій згаданої Книжиці справді належать Д. Тупталу, вони тут підписані. Зрештою, є кілька «Вінців" у драмі «Дія, на страсті Христові списана"¹⁵, яку деякі вчені приписують Д. Тупталу, — це «Вінець [Христу], сплетений із дванадцяти зірок, які просіяли в його молінні в саду", «Вінець Христу страждущому од дванадцяти зір, які просіяли у стражданні" і «Вінець із зір дванадцяти, які від вінця тернового просіяли", але авторство драми Д. Туптала сумнівне, і чи не є ці твори наслідуванням «Вінців" учителя, тобто В. Ясинського?

¹⁴ Українська поезія. Середина XVII ст. К., 1992. С. 278329.

¹⁵ Рєзаное В. Драма українська. Вип. III. К., 1925. С. 67-107.

Загалом вірші Д. Туптала суворо на релігійну тематику, вони присвячені святим (зокрема печерським), І. Дамаскину і т. д., є і на богословські теми, назагал поетично мало цікаві. Писав часом і вірші-перед- мови (до "Руна орошеного", де вписав своє ім'я, чи до "Четей-Міней", є вірш на герб І. Мазепи тощо). З-поміж тих писань виділяються «Вірші на страсті Господні", що є діалогом. Композиція тут проста: після вступної частини з розмислом про зраду Юди і страсті Христові виходять одинадцятеро отроків, які приймають собі знаряддя муки Христової, потім, співаючи пісню "Доброутробний Йосип", ідуть із ними перед тілом Христа. Після того — монологи отроків на теми тих знарядь муки, від яких терпів Христос: шнур, що ним його в'язали, рука воїна, що його била, бич, різка, стовп, терновий вінець, палиця, цвяхи, молот, жовч та оцет, спис, хрест — в основу твору покладено принцип концепту, тобто береться певна річ і осмислюється системою образів-уподібнень. З формальної точки зору діалог цікавий і вигадливий, маємо тут вишукану гру словом, але коли порівняти ці вірші з подібними в І. Волковича, вони програють, бо більш холодні й формальні і не несуть того палкого релігійного чуття, якого повні вірші І. Волковича. Чутливіші акровірш «Ісусе, мій прелюб'язний» та вірші "Надію мою", "Ти мій Бог", "Похвалу принесу" тощо, що є очевидячки піснями, але змістом вони бідні й шаблонові, отже, поетично малоцікаві; загалом же це вірші-молитви. Наслідує І. Волковича Д. Туптало й у вірші "Бачиш сина, на смерть поносно судили", але його також написано із значно меншою напругою та чуттям, бо шаблонно. Досить звичайна й епітафія на смерть батька. Загалом можемо сказати, що у своїх дрібних віршах Д. Туптало не виявив оригінальної поетичної індивідуальності і не вийшов поза межі пересічного віршування. Тут він значно поступався своїм одноліткам І. Величковському та І. Максимовичу.

З формального погляду цікавий є "Пірамис, або Стовп на блаженну пам'ять померлого високо в Бозі превелебного, його милості отця Інокентія Гізеля, архімандрита святої чудотворної лаври Печерської Київської" — це проповідь на річницю поховання І. Гізеля, виголошена 24 лютого 1685 р.,— твір видав А. Титов у книзі "Проповіді святителя Димитрия, митрополита ростовского, на украинском наречии"¹⁶. Перше, що звертає тут увагу: принцип концепту — розвивається тема стовпа; при цьому стовпом стає словесний твір, але не візуально у формі фігурної поезії, а смислово. Про це автор зазначає досить виразно: "Щоб його (І. Гізеля. — В. Ш.) пам'ять ти міг ліпше бачити і довше пам'ятати, пречесний слухачу, намислив я Божою поміччю, наслідуючи стародавні роди, при гробі його поминальними словами, хоча невміло створити піраміду або стовп не з тлінних, але з духовних матерій і покласти на нього знамення і знамення особливіших у житті померлого добрих справ і то до пам'яті вічної" (с. 229—330). Після того подається опис різних стародавніх обелісків, образи яких відкидаються, а беруться за зразком "стовпи Соломонові", на яких були золоті сіті (мережі), лілеї та яблука. Відтак кожне з цих понять розробляється як символ. Аби показати, в який вигадливий спосіб відбувається ця концептна гра, розглянемо образ мереж: "Бачити можемо на тому мисленному стовпі (цікава паралель до "мисленного дерева" в "Слові о полку Ігоревім" — В. Ш.) пам'ятним оком золоту мережу, а нею є премудрі його вчення. Мудрість у Письмі Святому зветься рікою й морем... Тих рік і моря мудрості невичерпними сітками є учення" (с. 331). Таким чином створюється вибаглива словесно-образна в'язь. Отже, І. Гізель тією сіткою "почав ловити рибок, приводячи їх до розуму". Відтак І. Гізель, вивчившись в іноземних школах, "почав учити працьовито у школах братських київських, де як багато студентів у квітнучій молодості з'явив урозумлених у книжній премудрості, так багато вловив менших рибок Христових" (с. 331). По тому запустив мережі глибше, розкидаючи невода проповіді Божого слова. Потім опустив сітки ще глибше, коли став ректором та ігуменом. А найглибше опустив свої сітки, коли став архімандритом печерським. Такий образ золотих мереж на стовпі. Як бачимо, оповідається про прості, звичайні речі — подаються про героя біографічні відомості, але словесна структура для цього вживається вишукано образна — оце, зрештою, і є стиль прозаїчного бароко і ним письменник не раз користується і в "Четьях-Мінеях". Далі автор переходить до образного трактування самої сітки: очка її зв'язані одне з одним — це слова корисного вчення, а мережа золота, бо подає учительним словом велике вчення, отож словесні риби не простою, а золотою сіткою ловляться. Люди одначе не зі слів, а з добрих справ учителя беруть собі користь.

¹⁶ Книга вийшла в Москві в 1909 р. Скорочений текст подано в «Хрестоматії української літератури. (До кінця XVІIІ ст.)» (К., 1967. С. 329— 332).

Але найцікавіший Дмитро Туптало у своїй драматургії. Першою його п'єсою була "Комедія на успіння Богородиці", яка вже тим особлива, що призначалася не для шкільного театру (невідомо, правда, чи вона виставлялася, однак гадаємо, що так), отже, виставлялася не на шкільному коні, а, як припускає В. Рєзанов, на церковному святі перенесення образу Пречистої із старої церкви в нову в Новодвірському (Білорусь)¹⁷. Що подібні вистави були можливі, свідчить автобіографія мандрівного школяра Іллі Турчиновського, який у подібний спосіб виставив у Могилеві діалога з інтермедією: "Трапилося з Києва два студенти, — згадує він, — які бажали в Орші чи в Могилеві ходити до шкіл, але їх не прийняли, були-бо благочестиві. З ними я потрудився і на світле Воскресіння ми виправили діалог з інтермедією. На це зібралося багато благочестивого люду, римлян і самих єзуїтів, домінікан і жидів"¹⁸. На свято до Новодворського Успенського монастиря також зібралося багато значних духовних осіб. "Це було, — пише В. Рєзанов, — не тільки звичайне церковне свято, — це був з'їзд православних борців проти унії"¹⁹.

І тут можемо засумніватися: чи тільки проти унії? І чи не було зібрання в Новодворі оте, про яке вістить нам поема О. Бучинського-Яскольда "Чигирин" (1678), де йдеться, що Л. Баранович з уваги на турецьку загрозу зібрав "капітулу", тобто собор, на якому були І. Гізель, І. Галятовський, М. Лежайський та інші отці. Поет пригадує:

Інших ще ігуменів, врожденної братії

З усієї Вкраїни — усі послушенство

Учинили і в пильне ввійшли набоженство:

Узяли в богомисля війни всі причини,

За що Бог нас приводить, бува, до руїни.

І не бачать нічого, лиш гріх непокритий

Між людей, тож складають подання для світу:

Щоб всі люди молитви, також призивання

Богу щиро давали і звечора, й зрання²⁰.

Це, зрештою, й лягло в основу п'єси Д. Туптала. Таким чином, коли прийняти наше припущення, що тут ідеться про собор в Новодворі в 1677 р., саме в той час, коли починалася битва за козацьку столицю Чигирин, українське духовенство виконувало колективне моління, одним із складників якого і стала драма Д. Туптала "Комедія на успіння Богородиці". Отже, призначення твору було вельми поважне. До речі, в п'єсі є момент, коли ангели переносять образ Успіння Богородиці. В. Рєзанов уважає, що, можливо, автор тільки написав твір з тієї нагоди, бо він має вигляд незакінчений: без антипрологу та прологу, хоча, на нашу думку, ознак недокінченості п'єси не помітно.

¹⁷ Рєзанов В. Драма українська. Вип. V. К., 1928. С. 48.

¹⁸ Давня українська література: Хрестоматія. К., 1991. С. 380.

¹⁹ Рєзанов В. Драма українська. Вип. V. С. 48.

²⁰ Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 214-215.

До Новодвора Д. Туптало приїхав 13 червня 1677 р., отож міг писати п'єсу невдовзі перед тим, у Чернігові. В. Рєзанов гадає, що додаток до п'єси від "Пірнача Марії" приписано згодом, як відгук на наступ турків та облогу Чигирина; правда, дослідник чомусь уважає, що ця облога була в 1678 р., тоді як перша облога відбувалася таки в 1677 р., а в серпні 1678 р. була друга облога і Чигирин впав. Отже, на мою думку, кінець п'єси постав одночасно з іншими частинами, про що вістить структура твору, яку розглянемо далі. Певне одне: саме облога Чигирина відбилась у п'єсі, тому героїнею й вибрано було Богородицю, яка вважалася оборонницею в бою, відтак бароковий поет уявив її огородженим щитами стовпом (до речі, такий стовп і справді був у Єрусалимі, і Д. Туптало описує його в "Четьях-Мінеях", окрім того, образ стовпа, як ми показали вище, докладно обіграно в "Пірамисі") в образі богині війни Беллони, а не милосердної християнки, відтак надає їй атрибути війни: пірнач, прапор, шолом, трубу й меча. До цього стовпа звертається автор:

Захисти нас од лютих отих агаранів

І від інших невірних врятовуй поганів —

У містах і у селах всі моляться люди ²¹.

²¹ Марсове поле. К., 1989. С. 166.

До речі, про те, що саме Богородиця допомагала в обороні Чигирина, вістить і згадана поема О. Бучинського-Яскольда, де є такі слова:

Якась пані вельможна обходила мури

У злотоглав убрана і царські пурпури.

Їм фатальним декретом вона пригрозила,

А по страшнім видінні з очей одступила —

Християнська Покрова та дивная пані ²².

²² Там-таки. С. 58—59.

Загалом же джерело п'єси — легенди про успіння Богородиці²³. Цікаво, що й сама драма має тільки дві дії, обидві з п'яти яв, без прологу, але з коротким епілогом. Розглянемо структуру п'єси.

У яві першій Яків розповідає про свій рід, іде шукати собі наречену і в дорозі засинає. Після того подається співна партія, відтак ангели провіщають, хто з'явиться від його сімені в майбутньому, а в кінці — народиться Богородиця. У співі говориться про Якову драбину. Яків уражений. Він розмовляє з Духом про бачену драбину — її християни розуміли як прообраз зішестя на землю Ісуса Христа (до речі, на ранішній відправі на святі Успіння читають про Якову драбину). Ангел вістить про символічне трактування драбини. У яві другій Вістка розповідає про те, як Богородиця була покликана від земного життя до неба, тобто як вона помирала і як її ховали апостоли на Елеонській горі. Звіщає про це і Пустельнику, який в кінці яви співає тропаря. Ява третя — "Плач церковний", написаний у стилі тренів. До речі, плач вдовиці — зібраної християнської церкви — тут поетичний і повний чуття. Після сумної частини виступає із співом Утіха. Утіха й Плач чергують свої монологи, таким чином класичний трен набуває драматургічної форми. Вводиться спів Утіхи з вінком і з хлопцями, тобто хор, що свідчить: у виставі мали брати участь школярі і сама п'єса значною мірою співалася, тобто це була своєрідна мелодекламація, адже співних партій у тексті кількість значна (не забуваймо, що Д. Туптало був композитором, можливо, приготував він для співів і мелодії, які, на жаль, до нас не дійшли). Після того Плач ладнає похоронну процесію, яка є "образом вознесіння". Відтак у густій оливковій діброві на Елеонській горі дух Марії взиває до Христа і просить його забрати її до себе, оповідається й про те, як розчиняються небесні двері. Співає Ангел (текст сапфічним віршем), другий Ангел говорить про драбину, приставлену до неба. Третій Ангел вістить, що Бог закликає Марію в небо (знову сапфічний вірш), і кличе її туди. По тому мова ангелів перемежовується із співними партіями. У яві четвертій апостол Тома, який не встиг на смерть Марії, не вірить у її смерть. Віра йому за це дорікає. Тома хоче пересвідчитися. Дорікає йому й Надія, й Любов. Відчиняють Маріїну труну і бачать її порожню — Марія вознеслася тілом і духом у небо. У яві п'ятій хлопці плачуть за Богородицею (очевидячки, маємо хор). Загалом треба гадати, що вся остання ява першої дії була співна, бо до мови першого Отрока подається ремарка ("Співати ті ж вірші"), сольні партії перемежовуються з хоровими, вірші ж творяться в різних типах віршування.

²³ Рєзанов В. Драма українська. Вип. V. С. 50.

Таким чином, у першій дії маємо розробку агіографічного сюжету, його опрацює згодом Д. Туптало і в окремому оповіданні про успіння Богородиці в "Четьях-Мінеях". Загалом перша дія готує глядача й читача до думки, що успіння Марії відбулося для того, щоб вона ввійшла в небо і стала заступницею і прохачем для земних людей, тобто вона стала Покровою, до якої люди можуть возсилати свої молитви. Цю позицію треба запам'ятати, бо вона в п'єсі рушійна.

Друга дія цілком моралістична. В яві першій Грішна Людина нарікає на свої переступи і впадає у відчай, бо не спасеться. Гадаємо, що під цим образом треба бачити Україну. Сумління нагадує про милосердя Боже і можливість покаяння, при цьому вказує заступницю людей перед Богом Богородицю і радить молитися їй. І тут, як і в першій дії, в діалог вставляються співні партії. З'являється Гнів Божий, який погрожує Грішній Людині покарою за гріхи. За неї вступається Богородиця, просить помилувати й закликає бути покірливою у суді. Гнів Божий закликає на суд Грішну Людину й Богородицю, яка стає її захисницею. Далі йде сцена суду (варто відзначити, що суди не раз описувались в оповіданнях "Четей-Міней", правда, тут суд не земний, як там, а небесний). Доброродство просить милосердя і вказує на слабкість Людини, її природи, предковічно в ній закладену. Грішників же треба милувати, щоб не було знищене Боже милосердя. Декрет суду суворий: Грішну Людину засуджують на пекло. Богородиця взиває до імені Христа. Суд змінює декрета: замість пекла помістити дочасно "у міцну темницю". У яві другій у темниці Грішна Людина (читай: Україна) нарікає на свої гріхи і закликає людей каятися до того, як їх настигне Божий Гнів. Сумління дорікає Людині, яка визнає його рацію. Сумління радить звернутися до Божої Матері за сприянням, що Людина й чинить. Надія закликає не впадати у відчай. Грішна Людина бажає спасіння. У яві третій Людина знову постає на суді. Ангел звіщає, що Діва Марія вмолила свого єдинородного сина. Далі подається молитва Богородиці до Бога, написана прозою. Суд говорить до Істини, щоб поклала на мірила гріхи Людини й цю молитву. Суд видає Грішній Людині декрета на помилування. У яві четвертій Людина (Україна) звертається з наукою і закликає молитися Богородиці, щоб вона стала людям щитом. Сама ж Грішна Людина готується до смерті. Нотарій і Хоронитель у діалозі обговорюють те, що відбулося. Нотарій говорить, що все одно за гріхи Людина має відповісти. Доброродство вважає, що покута Людини — це і є "мірило діла". Хоронитель закликає радіти на спасіння душі. І нарешті п'ята, завершальна, ява дає нам ключа до розуміння всієї драми і пояснює, чому оповідалося саме про успіння Богородиці. Влада "царів благочестивих", тобто російських, схиляє голову перед скипетром Христа та Богородицею (тоді царював Феодор Олексійович) і закликає всі чини прославляти Марію. Моляться їй дівиці, моряки, ченці, побожні, мудрі, громадяни, моляться стовпу із щитами, просячи захистити вірних від агарян (мусульман) — ми це місце цитували вище. Пірнач Маріїн при цьому молить:

Християн захиснице, Маріє, в підмогу

Захисти, воєводо, від ворога злого...

Ти, небесного полку незламна царице,

Дай земному вождеві полків у десницю

Знак правління; смиренний, тобі улягаю

І просвічений люд весь в десницю вкладаю.

Це прийми і веди нас, міцна воєводо,

Руковідною ставши для нашого роду.

Прапор Маріїн вістить:

Ворогів тож іменням твоїм побивають,

Через мене знамення побідне з'являють...

Труба просить:

Умоли свого сина, хай нас не погубить, —

а меч Маріїн закликає:

Прийми меч, убивай ним поганих невірних,

Захисти християнство, усіх правовірних ²⁴ .

²⁴ Марсове поле. Кн. 2. С. 166-167.

Таким чином, перед нами ефектно-величаве дійство: Д. Туптало виводить абстрактно-моралістичну, агіографічну історію у коло гостро-актуальних проблем свого часу. Отже, "Комедія на успіння Богородиці" є яскравим відгуком на криваві українсько-турецькі змагання 70-х років XVII ст., які згодом принесли Правобережжю руїну, а саму Україну, як оту Грішну Людину, Божий суд засудив на дочасну російську темницю, що зрештою й привело згодом до загибелі Козацької держави, прихильником якої був Д. Туптало. Саме тому пізніше, потрапивши на землю поневолювача України, письменник напише другу драму про Ірода, яка ніби продовжить оцю болючу для нашого народу тему. Це сталося на початку його пробуття в Ростові, в 1702 р., невдовзі по тому, як пережив сильне потрясіння і ледве не був запроторений до Сибіру.

Сама п'єса — різдвяна драма, повний заголовок якої такий: "Переміна непостійного цього світу, яка людей ловить у малочасному житті сітками гордості і у вічну муку посилає, показана на триокаяннім Іроді, який за гордість шукав убити народженого всіх царя Христа. Показана в преславне свято Різдва Христового в богоспасенному місті Ростові від благочестивих хлопців, що почали вчитися греко-латинській мові. 1702, грудня 27»²⁵. Отже, маємо тут розробку біблійного сюжету, цікаво, що та сама історія розроблялася і в першій серйозній дії "Вертепу" (див. окрему розвідку). На відміну від "Комедії на успіння Богородиці" ця п'єса має досить громіздку вступну частину.

²⁵ Повний текст п’єси див.: Рєзаное В. Драма українська. Вип. IV. К., 1927. С. 86-145.

Це Антипролог, де виступають символічні постаті: Натура Людська, Омильна Надія, Золотий Вік, Мир, Любов, Покірливість, Беззлоб'я, Радість, Фортуна, Міркування, Залізний Вік, Бран, Ненависть, Ярість, Злоба, Плач, Заздрість, Смерть та Життя — як бачимо, дійових осіб немало. Пролог короткий. Ця частина — ніби п'єса в п'єсі, вона розробляє тему Золотого та Залізного віку. Золотий вік, як відомо (так звані Сатурнові літа), був ніби до нашої цивілізації. Залізний — це наші часи. В християнському розумінні Золотий вік — до гріхопадіння Адама і Єви в раї, а Залізний — після того, як Адам став смертний. Відповідно повернення до Золотого віку стало мрією людства. Через це Надія заспокоює Натуру, обіцяючи їй Золотий вік у майбутньому. Про противагу мирного та воєнного часу вістять Золотий Вік, Любов, Тихість, Незлобність. Але Міркування наголошує на змінності Фортуни, каже про прихід біди. Залізний Вік, Бран, Ненависть, Ярість, Злоба, Плач, Заздрість хваляться своєю силою і обіцяють побити мир, змінивши його на війну. Відтак Натура свідчить, що "злото Залізні віки побивають, а маслину у брані мечем розсікають», скрізь непевність, змінність, у житті — горе, прокляття у всьому, і Людська Натура каже: "Гроба жду, а краси вінець викидаю, йду, навколо печалі оточують, біди". Після того подається переможний монолог Смерті, саме вона обіцяє сісти на престола, відтак "хай побачать у Смерті безсмертную славу". Життя ж виступає супроти Смерті й жене її з трону.

Безсумнівно можемо сказати, що тут відбито настрої автора після того, як його ледве не відправили до Сибіру, невдовзі перед тим почалася Північна війна — воювали Росія із Швецією; зрештою, й Україна опинилася під загрозою, бо російська політика щодо неї почала мінятися. Через це в Пролозі автор і говорить, що солодке життя кінчається жовчю; відтак на пам'ять приходить Ірод, цар-тиран, образ царюючого насильника (царем-насильником, тираном і був Петро І, який у час свого царювання розпалював численні війни і навіть постав на церкву, знищивши після смерті Андріяна в 1700 р. патріарше правління, — нового патріарха вже не вибирали, замість нього поставили блюстителем С. Яворського). Саме Ірод підніс горду голову супроти Бога і захотів його самого вбити, за що згодом потрапив до пекла. Пізніше, скажемо до речі, Г. Кониський у "Воскресінні мертвих" також відправить до пекла насильника Діоктита, під яким розумів Петра І.

Після такого багатозначного вступу йде "Комедія на Різдво Христове". В яві першій подається розмова Землі і Неба. Земля нарікає на своє гірке життя. Небо її заспокоює, говорячи про єдність Землі та Неба і їхній нерозторжний зв'язок. У короткому викладі це формулюється так: "За милосердям рожденного Бога небо буває землею, земля ж небом, відтак буває в єдності і Бог з людиною: Бог стає людиною, а людина Богом" (с. 86). Це й дає надію Землі на відновлення Золотого віку. Але тут виступає Ворожнеча, чи Заздрість, власне Люципер, який розпалює на землі війни для того, щоб людина не замістила місця в небі, яке він свого часу звільнив, бувши прогнаний з неба. Саме тому й проголошує:

Сотворю лиття крові таке, наче море,

Не одному пошле меч гіркезнеє горе,

Не в одну гострі списи ввіп'ються утробу,

Не один в ріці крові пливтиме до гробу²⁶.

²⁶ Марсове поле. Кн. 2. С. 165.

Ява третя — це інтермедія про пастухів, яка, однак, уклинюється в дійство, так як це було в драмі "Про Олексія, чоловіка божого". Діють тут Борис, Аврам, Афоня, мова їхня російська, а не книжна українська, як у решті тексту, що й зрозуміло: п'єса виставлялась у Ростові, отже, за традицією, відбивався побут місцевого люду. Ангел співом віщає про народження Христа, пастухи готуються йти до нього на поклін. У кінці співається псальма — отже, й тут маємо співні партії. В яві четвертій пастухи приходять до вертепу, тобто інтермедія продовжується, пастухи кланяються рожденному Христу. Є й тут співна партія: "Спів у вертепі". В яві п'ятій Звіздар, оглядаючи знаки Зодіака й зорі, бачить нову зірку, якої не відає. Подію тлумачить Валаам — це знак, що народився Бог. Тільки після того, в яві шостій, з'являється Ірод. Сенатори його восхваляють і клянуться у вірності, співці оспівують Ірода. Посланець од Трьох Царів з'являє про народження Христа, царя Юдеї. Ірод сприймає його як самозванця, що посягає на царського трона, наказує перестріти Трьох Царів і привести до нього. У яві сьомій приводять Царів, які оповідають про зорю й народження нового царя. Ірод відпускає Царів, які приходять до вертепу і кладуть дари із славослов'ям. По тому співається різдвяна пісня. В яві восьмій Ірод довідується, що Царі не вернулися до нього, як обіцяли. Закликаються рабини, щоб звістили про народженого. Перший рабин перераховує звістки Старого Заповіту про Спасителя. Другий рабин звіщає, де він народився. Ірод їх проганяє і пристає на раду Першого Сенатора закликати воїнів, яким Ірод віддає накази знищити всіх хлопчиків. Під спів у яві дев'ятій забивають дітей. У яві десятій іде "плач і ридання на забиття дітей подіб'ям плачу Рахилі", який завершується співом канту, написаний той сапфічним віршем. У яві одинадцятій вождь із воїнами приносять голови дітей, Ірод радіє, нагороджує їх і відпускає — сюди вставляється два співи. В яві дванадцятій подається плач Невинності, написаний також сапфічним віршем. Істина і два Ангели вістять, що вбиті діти взяті в небо до Бога, а Іродові уготоване пекло. В яві тринадцятій Ірод, прокинувшись, відчуває хворобу — десь зовсім там само в драмі Г. Кониського відчуватиме хворобу Діоктит. У співі йдеться про дочасність життя, яке "тепер вінчає, а завтра пожирає", він "сидить на престолі, а потім у низькім долі". У яві чотирнадцятій до хворого Ірода приходять Сенатори. Лікар провіщає Іроду смерть. Від царя відходить сморід, Сенатори тікають (ремінісценції віршів на смерть). Поетично цікаво збудовано яву п'ятнадцяту: на волання Ірода відповідає Луна (тут використано поетику вірша, що так і звався "Луна"). Ірод помирає. Відомста прорікає Іроду пекло за те, що він убивав невинних, що не хотів мирно жити з Богом. Не допоможуть йому ані вельможі, ані виборні воїни. Відтак робиться резюме:

Так випаде всім грішним, хто Бога убиває

Всілякими гріхами і мучить, розпинає,

Тож, бачачи геєну, хай кожен убоїться...²⁷

²⁷ Резаное В. Драма українська... Вип. V.С. 141.

У співі йдеться про гордість світу. В яві шістнадцятій Ірод волає, пробуваючи в пеклі. В яві сімнадцятій Смерть радіє на свій ужинок і що сідає вона на престолі. Але Життя каже, що "не помре Натура Людська" і велить Смерті бігти "від престола слави", на престолі ж має сидіти Життя з його людьми. Життя велить покликати Натуру Людську й посадити її на престолі. Життя обіцяє не покинути її. Натура Людська проголошує славу Життю, бо вона "людськість полюбила". Життя кладе Натурі Людській на голову пречесного вінця. В яві вісімнадцятій Міць Божа в монолозі засуджує тих, котрі гордо піднеслися супроти самого Бога — така людина сідає поруч Люципера. Так і Ірод, бувши уловлений, став сплетений із сліпотою злості. Гордого ж Міць Божа за гріхи вбиває: тільки той стає міцний, котрий має "ягняче серце". В Епілозі говориться, що в драмі показано "переміну світу цього лестиву", і подається прохання вибачити тим, що в дійстві цьому зогрішили.

На перший погляд, тобто в першому читанні, маємо звичайну розробку біблійного сюжету. Однак у другому читанні проступає досить виразно: тиранське правління увіч протиставляється гуманному, так само як різко супротивні Залізний та Золотий Віки. Саме тому Життя, скинувши з трону Смерть, зводить на престола Натуру Людську, яка "людськість полюбила". Цар-тиран же садиться поруч із Люципером (нагадаємо, що в час правління Петра І його уподібнювали до посланця сатани). Таким чином, п'єса виразно антитиранська: тиран-цар своїми нелюдськими вчинками, війнами і забиттям людей, як і кровожерністю, увіч постає супроти Бога і своїми гріхами знамірюється до його забиття. Гордо возноситься (Петро І сам себе назвав Великим і узурпував імператорське звання) — і це також постання супроти Бога. Отже, натякова поетика тут така виразна, що подивуватися можемо: Д. Туптало не побоявся її виявити. Втім, антитиранські мотиви були поширені в українській літературі часу правління Петра І — це бачимо в «Шляху, увінчаному лаврами" Г. Вишневського, в окремих віршах І. Максимовича, а надто в політичному трактаті С. Климовського (див. про них окремі розвідки). Проти Залізного віку та воєн поставав І. Орновський, отже, Д. Туптало по-своєму творив у традиції свого часу, супротивній до мілітарної, яка тоді також виявлялася (див. розвідки про С. Яворського та П. Орлика). Не треба забувати, що п'єса виставлялася в Ростові, отже, в середовищі, яке не знало секретів поетичної творчості українського бароко. Через це автор і зміг, не боячись, учинити отаку своєрідну відомсту (до речі, Відомста виступає у п'єсі як один із позитивних персонажів і саме вона пророкує Іродові — читай: Петру І — пекло) за те, що цар вирвав його з Батьківщини (ми говорили вище: письменник був людиною національно свідомою), хотів закинути його до Сибіру, де він напевне не міг би закінчити справу свого життя — "Четьї-Мінеї", зрештою, на рідну землю так і не дозволив повернутися, відіславши його в Ростов, що також було почесним засланням.

Не зайве відзначити: п'єса за своєю поетикою близька до "Комедії на успіння Богородиці", тут також багато співів, отже, була створена й музика, написано обидва твори майстерно, динамічно, різними типами силабічного вірша з цікавими формальними прийомами. Вони є, можна сказати, вершиною творчості Д. Туптала як поета. Зрештою це закономірність: коли твір пишеться від щирого серця, він набуває особливого енергетичного заряду, а ці твори так і постали.

Отже, у драматургії Д. Туптало значно вищий, ніж у сфері малих поетичних форм чи агіографії, бо саме тут виявив силу художнього мислення, а відтак і своє творче "я", змалювавши блискучі алегоричні картини, в яких відбився жар його серця, не байдужого до справ і долі рідної землі. В українській же драматургії бароко, побіч із Г. Кониським, він сягнув вершин, чим і вписав себе найвиразніше в історію української літератури.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти