Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Стефан Яворський. Поезія
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Ім'я Стефана Яворського вважається одним із найблискучіших на київському Геліконі.
При хрещенні його назвали Симеоном, народився він 1658 р. в Галичині, в родині збіднілих шляхтичів з містечка Яворова. Коли ще був дитиною (після 1668 р.), його батьки переїхали до села Красилівки, недалеко від Ніжина. П'ятнадцятирічним (1673) вступив до Києво-Могилянської академії, де на нього звернув увагу тодішній ректор Варлаам Ясинський, людина також визначна в Київському атенеї, завдяки йому з 1684 р. навчався у Львові, Люблині, Познані, Вільні в єзуїтських школах, тут прийняв римо-католицизм під іменем Станіслава-Симона. Провчившись близько п'яти років, повернувся до Києва (1689), знову прийняв православ'я і чернечий габит (1689) під іменем Стефана і став в академії професором; від 1690 р. викладав риторику, в 1691—1693 рр. — філософію, в 1693—1698 рр. — теологію. На початку XVIII ст. насильно забраний до Росії і в 1700 р. висвячений на митрополита рязанського та муромського, по тому став екзархом та блюстителем всеросійського патріаршого престолу (1702), водночас — проректором Слав'яно-греко- латинської академії в Москві. Помер 27 листопада 1722 р.
Був автором численних проповідей, богословських трактатів, зокрема "Знамення пришестя антихриста й кончини віку" (М., 1703), великої праці "Камінь віри православним святої церкви синам на утвердження і духовне будівництво тим, що спотикаються об перепинного каменя та спокуси, на зведення та виправлення" (М., 1728), у якому виступив супроти протестантизму, "З'явлення богословських питань" (вперше надруковано 1844 р.); С. Яворський також автор духовних слів (надрукованих уперше в "Трудах Киевской духовной академии" в 1874— 1877 рр.; написав також твір "Риторична рука" (вперше видано в 1878 р.), полемічні трактати "De Deo" і "De ecciesia" ("Щодо Бога", "Щодо церкви" — кінець XVII ст.). Дійшли до нас і філософські писання С. Яворського — трактати з логіки і конспекти лекцій його, записані одним із студентів Київської академії проздовж 1691—1693 рр. Це оригінальний курс філософії, спрямований проти так званої другої схоластики (томістів). Перше місце тут відведено логіці, яка, за Яворським, — ніби ключ до розуміння філософії ("ключ наук"). Курс фізики — вчення про природне тіло, матерію, форму, причини, кількість, якість, місце, час, рух, небо, елементи, живе природне тіло. У фізику входить також частиною психологія, де йдеться про людські чуття, — це найповніший курс психології, прочитаний у Київській академії, побудовано його на інтерпретації творів Арістотеля. Предметом психології є душа, яку мають не тільки люди, але й тварини, й рослини; в людині вид душі розумовий, у тварини — чуттєвий, в рослини — вегетативний. С. Яворський намагався у своїй психології вияснити фізіологічні основи психічних процесів. Входила у курс фізики й метафізика1.
1 Із підготованого тритомника філософських творів С. Яворського поки що вийшов том І: Яворський С. Філософські твори. К., 1992; погляди мислителя розглянено у виданні:
Захара И. Борьба идей в философской мысли на Украине на рубеже XVII— XVIII вв. (Стефан Яворский). К., 1982.
Загалом діяльність С. Яворського розкладається на два періоди: в Україні і в Росії, одна — творча, друга — духовна, церковна. Все найцінніше він, як і його постійний опонент Т. Прокопович, створив в Україні, в Києві, тож палко бажав залишитися на Батьківщині й працювати тут. Як пише дослідник його творчості Ф. Терновський, він утік із посвячення в митрополити, просив не раз і царя, щоб дозволив йому повернутися в рідний край2. Росія для нього — Вавилон. "Ось що спонукало мене, — пише він у листі до свого приятеля Дмитра Туптала від 19 грудня 1707 р., — шукати київської катедри. Не заради катедри лише... але заради відпочинку, спокійного життя, в якім я зміг би лишити нащадкам який-небудь, бодай незначний твір свого незначного розуму", — і далі скаржиться, що в Росії йому "жвавість розуму тепер заступила сухість"3. Здеградував він у Росії також і як поет, про що мова піде далі. Адже як поет С. Яворський був неабиякою особистістю, віршував польською, латинською, книжною українською мовами, в Київській академії йому навіть надали титулу poeta laureatus.
Відомі такі поетичні видання С. Яворського: «Геркулес після Атланта" (Чернігів, 1685) — до речі, написано твір було в час навчання за кордоном, що свідчить: і тоді він з рідним краєм стосунку не переривав; "Луна голосу, що волає в пустелі" (К., 1689) — панегірик Івану Мазепі, написаний відразу ж після повернення до Києва; "Арктос небесний Руський" (К., 1690) — в честь постановления на київську митрополію Варлаама Ясинського4; "Повня незбутньої хвали у гербовому місяці" (К., 1691) — також присвячений В. Ясинському, написаний на день його ангела, йдеться тут про трьох святих Варламів, а тоді й про В. Ясинського; прикрашено твір ритинами Л. Тарасевича, панегірик вельми вишуканий; "Виноград Христовий" — шлюбний панегірик на вінчання чернігівського полковника Івана Обідовського, небожа І. Мазепи (1698). Відомий також ряд його віршів, що не ввійшли до друкованих книг, зокрема у відомій "Антології" Івана Величковського, де поет постає в товаристві власника збірника Д. Туптала, І. Максимовича, І. Орновського, об'єднанім іменем Варлаама Ясинського, поетичній спадщині якого тут також уділено місце. Таким чином, С. Яворський входив не тільки до Київського атенею, але й до Чернігівського в період Лазаря Барановича, що зумовлювалося місцем проживання його батьків під Ніжином, через що саме в Ніжин він перед смертю заповів свою визначну книгозбірню.
Отже, пробуваючи в Києві чи на Чернігівщині, С. Яворський числився серед найбільш активних і визначних поетів цих осередків. Не помилимося, коли скажемо, що він належав також до групи поетів, наближених до гетьмана Івана Мазепи, про яких пізніше, в середині XVIII ст., поет Гнат Максимович скаже: "Ті, котрі з Піндарем змагались". Цю нашу думку підтверджує те, що С. Яворський славив не тільки гетьмана, але й його родину (згаданий вище шлюбний панегірик І. Обідовському). Саме С. Яворський, разом із П. Орликом та І. Орновським, і складають цю вужчу групу, і саме вони піднесли у своєму часі вірш не тільки на виняткову технічну висоту, а й незмірно ускладнили його вигадливими, як і вимагало високе бароко, образами-метафорикою, філософськими рефлексіями та вельми численними античними уподібненнями, через що ці твори (а ще й писані здебільшого польською, часом латинською мовами, і тільки зрідка книжною українською), для сприймання читача без відповідного рівня освіти ставали важкими, відтак призначалися для читача особливого, елітарного, не просто освіченого, але високоосвіченого.
Стефан Яворський
2 Терновский Ф. М. Стефан Яворский // Труды Киевской духовной академии. 1864. № 1. С. 239, 240.
3 Труды Киевской духовной академии. 1866. № 1. С. 545547.
4 Уривки з «Геркулеса після Атланта» і «Луни голосу, що волає в пустелі» в українському перекладі див.: Марсове поле. Кн. 2. К., 1989. С. 133—139; уривки з книги «Арктос небесний Руський»: Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 214—218; вірші на герба І. Мазепи: Іван Мазепа. К., 1992. С. 101 — 102.
Саме ця наближеність до гетьмана зумовлювала й появу в поетичних творах цих авторів мілітарних мотивів (особливо в П. Орлика та С. Яворського).
Останні певний час поділяли захоплення частини тогочасного суспільства, особливо у вищих ешелонах влади, договором із Москвою, вважаючи, що він створив передумови для вивищення та могутності України, бо з'єднана російсько-українська військова потуга, на їхній позір, ставала великою силою. Це і справді було так, але тоді ще войовниче настроєна українська еліта не усвідомлювала, що велич прийде не Україні, а Росії, причому значною мірою за рахунок України, а Україна, навпаки, невдовзі, утиснена та пригнічена своїм аж зовсім не чесним союзником, почне швидко хилитися до занепаду. Про це виразно згодом, коли вже прийшло отверезіння, написав Пилип Орлик у "Виводі прав України": трактат із Росією 1654 р. "повинен був назавжди встановити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно було б так, коли б цар так сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки". І далі: "Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір'я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мовби господарі, в цілій країні"5.
Сторінка з книги С. Яворського "Повня незбутньої хвали " 1691 р.
5 Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. С. 86, 94.
Але це буде написано вже після повстання Івана Мазепи. У 80—90-х роках XVII ст. С. Яворський та П. Орлик ще вірили в перспективність російсько-українського мілітарного союзу, через що в їхніх творах з'являються антигуманістичні мотиви (цікаво, що Іван Орновський тут стояв на інших позиціях, про що поговоримо в статті про нього): вони славлять "залізні віки", і не мир, а війну. До С. Яворського, однак, такий спосіб мислення прийшов не відразу, про що свідчить його книжка "Геркулес після Атланта". Засновок твору бачимо в самій назві: Атлант був велетнем, якого Персей обернув в Африканську гору, що підпирає небосхил, — місце мистецтв та наук (далі побачимо, що цим іменем С. Яворський називав Петра Могилу). Геркулес же — творець подвигів, воїн. Твір написано ще за гетьманування Івана Самойловича, який відзначався войовничістю, спричинившись до загибелі Правобережної України. Поета це турбує. Добре бачить, "що залізні віки наступили і залізнеє жниво в мечів впалих зріло". Але запитує: "Чом ти Гротами рівну дорогу встеляєш?" (Грот — вістря списа чи стріли). По тих-бо Гротах "нешвидко пройдуть людські ноги". Зрештою, самої воєнної доблесті мало, щоб узяти корону:
Не один-бо догідний не сів ще на троні,
Коли мудрість його не оздоблює скроні,
Треба з морем наук-бо свобідних приспіти,
Коли в гонорнім порті бажаєш сидіти, —
і хоч ці слова стосувалися Лєшка, одного з польських князів, неважко зрозуміти, що йдеться таки про Івана Самойловича, правителя вельми немудрого, який, укріпивши Козацьку державу на Лівобережжі, Правобережжя посприяв знищити, отож закликається не воювати, а освічувати власний народ. Через це поет вістить, що тільки той "гідно на тронах сідає, коли мудрість при інших заслугах плекає". Загалом же це улюблена тема в давній українській поезії, відтак протиставлення Беллони, богині війни, і Паллади, богині мудрості, проходить через не один твір. І справді, вістить поет, до слави приходить "звитяжець готовий", його кров додає сяйва пурпурам (царській одежі), його слава мужньо цвіте над ворогом, але без мудрості він і все те ніщо. Цікаво, що цілком в унісон із листом Івана Сірка, написаним у 1678 р. до Івана Самойловича6, звучать такі слова С. Яворського:
Пальма в купрес (могилу. — В. Ш.) відміниться з слави,
Коли Палас не буде на плаці кривавім,
Мудрість отже цільніша у світі над силу,
Бо не дасть їй смертельну розрити могилу, —
мотиви вельми актуальні на той час, адже невдовзі перед тим було постановлено (1681) мир із Туреччиною, за яким Правобережжя затрималося за Османською імперією, хоч турків козаки І. Самойловича й перемагали.
Отже, в "Геркулесі після Атланта" ще немає войовничої ейфорії, яка з'явилася в українських поетів після перемоги 1677 р. під Чигирином, зате вона виразно відчувається в панегірику Івану Мазепі «Луна голосу, що волає в пустелі». Тут уже поет жадає воєнних тріумфів без огляду на Палладу. З'явивсь на Україні, вістить поет, справжній вождь Іван Мазепа, він уже блискає блисками, він зуміє з'єднати народ: "Пожиток посполиті в ділах більших мають, як вузлом нерозв'язним в єднанні бувають" — увіч державницька думка, відтак "з того єднання діяльної мочі трацький місяць (татари. — В. Ш.) фатально не вийде із ночі". Москови- тяни при цьому дорівнюються до орлів (з огляду на державну символіку, цей образ бачимо і в О. Бучинського-Яскольда). Отже, українці б'ють татар разом із московитами, відтак поет прославляє Марса і закликає Івана Мазепу йти на Крим. По тому йде апологія Залізного віку, поет не похваляє золотого Сатурнового віку — мирне життя ("хвалю Залізний чи зі сталі литий") і прямо говорить: "Хваліте мир ви, я ж криваві хвилі" і "далеко більше цінності у бою, як у спокою". Основні вартості визначає поет: "залізний молот, противаги цноті — такі прикмети в часі та цінноти". Слава лежить не на м'якому ложі, а "на кривавім плаці", йде Марсовими пилявими шляхами, і той у світі стає славний, "хто мужньо крівцю розливає" і хто записаний у Вічних книгах "залізним стилем", відтак автор відверто закликає гетьмана Івана Мазепу до війни, бо "плодоносить нива домів тих, котрі вічну славу двоять в шляхетних воях". Отже, гуманістичного протиставлення Беллони та Паллади тут уже нема, немає й заклику їх поєднати, автор відверто стає співцем Марса, притому імперіялістичного, адже закликається йти і знищити сусідній народ, до того ж іти треба не зі своєї волі, а з наказу чужоземного царя, відтак і своє перо поет відверто дегуманізує.
6 Листа вміщено в літописі С. Величка (Т. II. К., 1991. С. 247).
Правда, такі настрої не були в С. Яворського постійні й конечні; зрештою, ми вже писали в огляді його життя, як доля над ним покепкувала, адже невдовзі і його занесе в Північні краї, де не вірять у сльози, де не слухають прохань і де, відтак, уб'ють його талант, зроблячи цей високий ум мерзенним проклиначем того ж таки Івана Мазепи, якого він свого часу, здається, щиро славив. Ідеться про вірш "Ізми м'я, Боже" і про "Слово перед прокляттям Мазепи", в якому зокрема сказано: "Кращого тобі імені не знайду більшого за це, коли тебе, змінника вселукавого, назву Іудою", і це тоді, коли отой начебто Іуда дерзновенно повстав за свободу рідної землі. М. Драгоманов назвав антимазепинського вірша С. Яворського "школярсько-попівською лайкою"7. Інкримінації Мазепі у вірші подаються такі: наруга над церквами — і це при тому, що І. Мазепа був будівником багатьох церков; пролиття невинної крові (кровожадність Мазепи ніким не доведена, хоч своїх і державних ворогів він таки, як кожен правитель, карав); зміна віри (Мазепа своєї віри, як це чинив С. Яворський, не змінював); кара і смерть Іскри та Кочубея (акт цілком справедливий, бо ті були зрадниками й донощиками); бажання віддати Україну Польщі (цілком фальшиве звинувачення, інша річ, що зносини з Польщею, таємні, в гетьмана були).
У 1690 р. поет видав книжечку "Арктос небесний Руський" із чотирьох акровіршованих частин, який є панегіриком його вчителю Варлааму Ясинському, голові в один час Київського атенею.
"Арктос небесний Руський" цікавий з формального боку. Твір складається з акровіршованих частин, кожна з яких є самостійним Арктосом, в акровірші записано ім'я, прізвище і сан нового митрополита, одна з похвал латинською мовою написана як луна; до речі, цю форму вживали І. Величковський та П. Орлик.
Вірші писано польською та латинською мовами, є тут і прозаїчні вставки, для нас вони по-особливому цікаві, бо тут С. Яворський описує Київську академію, а отже й атеней. "Арктос небесний Руський" (Арктос — сузір'я Великої Ведмедиці) — це православна церква в Україні, а в широкому значенні й сама Україна (в деяких позиціях), цей Арктос складається з "гербових планет", тобто йдеться про шляхетський стан в Україні, шляхтичами ж була, як правило, вища старшина, передусім сам І. Мазепа, та й вище духовенство (передусім В. Ясинський). Спершу автор в окремому двовірші подає цілком оптимістичний засновок, що "наш корабель" тримає до Арктоса щодень свій путь, і поет сподівається, що "у порт щасливо, знайте, він прийде". Отож цей Арктос — "криці став подібний, а серце в нього як Кавказ кремінний", він з булату, кутий молотом Бронта (підручного бога-коваля Вулкана), але жене його, корабля, не погідна хвиля, а Прозерпіна, богиня підземного світу, народила ж її Тизифона (богиня помсти) чи Медуза (страховище, погляд якої перетворював людину в камінь) — ось як доводиться жити українській церкві й Україні, тобто навколо них шаленіє пекельне море, в якому має пливти український корабель, маючи весь час "марнотну втрату". "Бідна в нас фортуна!" — вигукує поет, і ця втрата більша Золотого руна з Колхіди — символу влади.
Гравюра з книги С. Яворського "Луна голосу" із зображенням І. Мазепи
7 Драгоманов М. Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст. Женева, 1880. С. 49.
Тому, бачачи це, годі не проливати сліз. Шаліє вітер, січе вітрила на українському кораблі, находить люта хвиля, щоб "Язона одурити марне" (Язон тут — митрополит, очевидно ще Г. Святополк-Четвертинський), "одурити марне" — піддати у підлеглість українську церкву Московському патріархату; хоче та хвиля аргонавтів (керманичів української церкви) втопити. Відтак поет закликає бога вітрів Еола зжалитися і вгамувати люті вітри, дати вітрові "тверді пута", щоб нас не здолала "злість оця прелюта". Хай ліпше повіють південні, теплі вітри (Аквілони), щоб з'явилася погода, а до потерпілих знову повернеться свобода. Місце вельми багатозначне: люті вітри (північні) — це виразний натяк на недавнє (1686 р.) неправне приєднання київської митрополії до Московського патріархату, а надія на теплі вітри (південні) — сподіванка повернутися під лоно константинопольського патріархату. "О, чи блиснеш ти нам, Гіпперіоне?" — запитує поет (Гіпперіон — Сонце) і чи осушиться море наших сліз? Але даремні сподіванки, бо "злість завжди в світі вирости готова", отож "і досі хвища нестерпуча бурить", тобто й досі доводиться пробувати у війні (як це суперечно до недавно висловленого С. Яворським мілітарного ентузіазму!). Попереднього духовного керманича корабля забрала смерть (ідеться про Г. Святополка-Четвертинського, київського митрополита, який помер у квітні 1690 р., його наступником через два місяці став Варлаам Ясинський, з цієї нагоди й написано панегірика), та Язон, якого поет називає "зухвалим", усе ж їде по Золоте руно (тут Язон — уже новий митрополит). Але "на судні — пастка, Боже мій, зміїна, і вже отрутну пащу роззявляє" — йдеться, очевидно, про прихильників підпорядкування української церкви Московському патріархату. Що це місце можна читати саме так, свідчить подальший рядок: ота "пастка" бажає корабля проковтнути. Але не треба плакати, застерігає поет, кожну біду Бог "веселим ранком вкриває", бо нема й троянди без колючок, а після негоди ясніше світить сонце. Отож, коли прийшов на митрополичий трон Варлаам Ясинський, сподівається поет, то "годі вже боятися тоні при тім стерничім, дбалому Язоні" — хай із цим приходом розвіються "лиховісні хмури". Оптимізм поета милий, але, на жаль, виявився безперспективний, про що вістить доля самого С. Яворського. Цей вірш, блискучий, експресивний, повен внутрішнього вогню; здається, єдина пам'ятка, яка хоч алегорично, в другому, внутрішньому читанні, відбиває одну з найбільших драм української духовності — підпорядкування православної церкви на Україні московській. Цікаво тут і те, що до Г. Святополка-Четвертинського С. Яворський не ставиться негаційно, очевидно, з моральної засади, що про недавно померлих не можна говорити зле (порівняймо «Епітафіон" гетьману І. Бруховецькому, що його написав Лазар Баранович).
Титулка книги С. Яворського "Арктос", 1690 р.
Далі поет переходить до Київської академії, тобто туди, де «Київської школи сфера є небесна", сподіваючись на її воскресіння — це засновок, викладений у передньому двовірші. Тут знову згадуються "нещасливі пори" вже для академії. Вона мусила існувати у вельми важких умовах, бо "тут, на світі, чи є речі цілі, щоби смертельні не збивали хвилі", адже ми, тобто Україна, можемо бути загнані лихою Фортуною в льохи, тобто загинути. На "Могилянські неба", тобто Київський атеней, не раз спадали нещасливі долі. Отож коли це небо хмара чорна била, "похмура навкіл темінь оточила", тобто коли академія не виконувала своїх функцій, не випускала освічених мужів, які розсіювали темінь, — то й народ у темряві жив. Смерть Петра Могили була важким випробуванням для київських шкіл, бо тоді "могилянські овдовіли музи". Могила тут прирівнюється до Атланта (ми вже згадували, що й у книзі "Геркулес після Атланта" під Атлантом можна розуміти П. Могилу). Далі поет висловлює сподівання, що Варлаам Ясинський на митрополичому троні виконає місію саме Петра Могили, голови Київського атенею, Атланта, і вознесе школи на належний рівень, що, скажемо, й справді збулося — завдяки старанням В. Ясинського та І. Мазепи Київська академія таки здобула свого найвищого розквіту.
Назагал ролі церкви в житті народу (світу) С. Яворський надає особливого значення. В Арктосі, котрий багато планет схиляє до заходу, але сам сіяє завжди, поет подає типове для бароко усвідомлення непостійності та змінності усього сущого. Хоч проміння Фортуни, пише він, вельми світить, але після доброї погоди має прийти у світ похмурість; навіть світло сонця у світі ненадійне — дихне вечір, і всіх хмариння покриє; пітьма та заглада затемнює й коштовне каміння; хоч скільки світла у дні, "вечір зведе день в дурничку" — одне слово, все нетривке і змінне, лише Арктос "не похилить до заходу злого" і не "буде в смертельнім ночлігу". Тобто автор вважає тільки церкву тим вічним, що втримує світ, а відтак Україну, і вона є гарантом її устійності; тому поет надає такого великого значення падінню власне української церкви після приєднання її до Московського патріархату; і, можливо, мав тут рацію, адже православна єдність стала двигуном національно-визвольній війні Б. Хмельницького, а тут підбивалася й розхитувалася саме основна національна підпора. Відтак у ще одному Арктосі поет виразно говорить про того, хто церкву очолює.
Загалом С. Яворський вельми високо ставить значення духовного правителя; коли той достойний, то й земля освічена, бо "чим для неба є світила, тим для світу є примаси". Коли ж духовний правитель без доброчесності, то находить тьма; коли правитель у гніві — це ніби засуха для землі; коли ж правитель став "плямою роду" — чи не натяк на Г. Святополка-Четвертинського? — сонце сіє туман на землю; коли правитель лютиться — то це ніби вітер; коли шаліє — сліпить блискучим сяйвом; коли легковажний — це ніби затемнення сонця. Чернь (простий народ) має йти за духовним правителем, бо "завжди непостійна чернь міняється разом з верховодами", але й вони, правителі, "од тіні землі затемнюються". Цей вірш вельми цікавий, бо дає змогу зрозуміти, чому сучасники Петра Могили називали його вождем та гетьманом; від його, київського митрополита, сили, розуму, позиції і справді вельми багато залежало в тодішньому житті.
8 Антологія української поезії. Т. І. С. 218-219.
З інших творів поета варто відзначити маленький шедевр — елегію "Митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання"8, написаний С. Яворським у кінці життєвого шляху, в 1721 р. Вірш, можливо, мав спонукою до написання заборону Петром І українського книгодрукування. Це щирий, зворушливий гімн освіті, книгам, бібліоманству. Викинутий з рідної землі поет та філософ, не маючи змоги бути собою, мав одну розраду — книги, які він «часто гортав і пестив", вони "втіха й окраса моя!" Про те, що вірш було написано з приводу царського указу, скерованого проти українського книговидання, свідчать такі слова: "Нині ж судилось мені, — о мій смуток і біль нестерпучий! — в спомині тільки плекать ті неохмарені дні" — тобто час його молодості, коли сам видавав поетичні книги, коли пробував в оточенні активних будівничих мазепинської доби, коли був поетом та філософом, живучи на батьківщині. Водночас "Слізне з книгами прощання" — передсмертний вірш, адже наступного року С. Яворський справді помре. Отже, для нього приходив час, коли мав розгорнути іншу книгу — Вічності, через що зі страхом проглядає він своє життя; страх цей був небезпідставний, адже не все добре було в тому житті. Відтак просить, щоб його ім'я ("марне наймення") було таки записано в книгу життя. Ось ці проникливі рядки:
Вічності книгу відмінну перед моїми очима —
Скоро до нього прийду — має відкрити Господь.
Кожен з сувоїв її свої вчинки й слова відчитає,
І по заслузі у ній знайде заплату собі.
Книго Господня страшна! На судищі нашім останнім
Кожне злочинство і гріх навіч покаже вона!
В думці її розгортаю: тремтіння пронизує тіло,
В боліснім серці стримить тонка і бистра стріла!
Творчість С. Яворського ще треба вивчати й доносити його твори до сучасного читача. Філософська спадщина його тільки почала виходити збірним виданням, поезії у видання підсумкове так і не збиралися, на те має прийти час. Як ми казали, були в його творчості світлі й темні сторінки, високі злети й духовні занепади, одкровенності й ниці сторінки (лайки на Івана Мазепу, з яким колись напевне був однодумцем). Він не мав стільки сили, як його безпосередній молодший компан, а властиво учень у поезії Пилип Орлик, щоб через усе життя пронести честь і достойність сина своєї землі, але й він був здебільшого світлою особистістю, хоч і впав жертвою російського насилля над нашою землею та духовністю. Цікаво й те, що в час власної немочі духовної полум'яний і несхитний патріот Пилип Орлик звертається з великим листом9 саме до свого навчителя — Стефана Яворського.
Хоч годі назвати того листа сповіддю, бо ним Орлик пробував зачати одну з численних своїх політичних комбінацій, але звернувся він із цією видимою сповіддю не до кого, як до С. Яворського, адже, можливо, сподівався, що під важкими рясами російського церковного зверхника ще б'ється живе українське серце. Коли б на те не сподівався, напевне б того листа не писав.
9 Основа. 1862. № 10.
