Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Про Данила Братковського - поета й людину
Персоналії та пам'ятки другої половини XVII-початку XVIII століть
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Є давній символ, і його любив використовувати ще Г. Сковорода. У давнину вважалося, що при особливій дії сонячного проміння сірий, нікому не потрібний попіл може перетворитись у найкоштовніший камінь. Звідси й пішла відома приказка про діамант у попелі, «в сухих водах якого, — як писав Г. Сковорода, — величною красою відбивається блиск сонячного світла"1. Цей образ мимоволі спадає мені на думку, коли згадую про Данила Братковського, людину, що жила в досить-таки віддаленому часі, але чиї думки, дії й помисли мимовільно вражають сучасну людину своєю небуденністю.
Попіл часу сховав багато. Його приватне життя, людей, котрих він любив і котрі його підтримували, його обличчя — все, що стосується, так би мовити, зовнішнього його портрета, покрито глибоким мороком, який навряд чи можна буде розвіяти. Одне слово, відтворити механіку формування в попелі того-таки діаманта — духу тієї людини — ми поки що не можемо. Маємо лише одне — результат, тобто знаємо те з його життя, що й створює цій людині нетлінність у часі, а ще єдину, правда, чималу книгу поезій.
Братковські належали до давньої української шляхти, яка жила в Брацлавськім та Волинськім воєводствах. Цей рід, на противагу іншим, завжди міцно тримався православ'я та своєї народності й був тісно зв'язаний з одним із найвизначніших культурних осередків в Україні XVII ст.— з Луцьким православним братством. Цікаво, що один із дідів Д. Братковського підписався як захисник цього братства ще в 1619 р., а батько його Богдан був у 1675—1677 рр. старостою братства. Свого часу воно володіло не тільки бібліотекою, а мало свою школу і в першій половині XVII ст. видало кілька поетичних книжок. Саме братство було тісно зв'язане зі Львовом та Острогом, ведучи важку, довготривалу боротьбу проти польсько-католицької експансії. Данило вихований був змалку в дусі "твердого благочестя", дістав чималу освіту, можливо, й за кордоном, в Італії, тобто це був, як пише про нього знаменитий літописець Самійло Величко, "чоловік учений, поет, святого благочестя нерушний блюститель"2.
Титульна сторінка "Пом'яника Луцького братства", куди був уписаний Д. Братковський
1 Сковорода Г. Твори: У 2 т. Т. І. К., 1994. С. 117.
2 Величко С. Літопис. Т. II. К., 1991. С. 606.
Титульна сторінка книги Д. Братковського "Світ, по частках оглянений", 1697р.
Таку позицію витримати на той час шляхтичеві було нелегко, і щоб зрозуміти це, варто кинути погляд на суспільно-політичну обстановку, в якій жила ця людина. Як відомо, Правобережна Україна після Андрусівського договору 1667 р. знову відійшла до Польщі, і тут проздовж багатьох років точилася кривава боротьба проти турецького й польсько-шляхетського гніту, яка закінчилася спустошенням краю. Найкрасномовніше про це написав згаданий С. Величко, і ми уже цитували це місце (в статті «Про поеми невідомого автора другої половини XVII століття"). Перед ним постала, одним словом, порожня земля з руїнами замість міст і фортець. Бачив він чимало неприкритих землею людських кісток і запитував себе: "Хто вони?"
Це запитання "Хто вони?" поставив, очевидно, й Данило Братковський, який жив у цьому краї і, побачимо далі, брав його біду близько до свого серця. Венденський підчаший, шляхтич Волинського воєводства замість жити, як інша шляхта, тобто їсти, пити, грабувати сусідів і гнобити якнайнещадніше "хлопа", замислюється над життям та світом, над становищем того-таки хлопа і ставить перед собою велике й надпосильне завдання: так далі жити не можна, треба боротися.
Був у житті Д. Братковського сумний епізод, він учинив чи не єдиний гріх, про який не забув аж до останніх своїх днів.
Одного разу він, шляхтич, зустрів у чагарях селянина і наказав відібрати від того шкапу. Факт нікчемний, коли порівняти до того, що витворяла тодішня шляхта, але він не минув безслідно для майбутнього поета: учинив як то водилося, але супроти людського сумління. Можливо, особливим поглядом подивився на нього селянин, і від того занепокоїлася чутлива душа Братковського, і в ній уперше зародився сумнів. Той сумнів, що став пізніше джерелом сили, яка зовсім відкине його від шляхетного стану і приведе до тих-таки обдертих та зневажених3.
Першим актом його боротьби стала дивна на свій час, глибоко талановита книжка "Світ, по частках оглянений", яку видано в Кракові 1697 р. Ця книга — гаряче звернення-маніфест до тодішньої шляхти, в якому поет кидає тій шляхті сміливе звинувачення й піддає гострій і нещадній критиці шляхетський уклад Річі Посполитої, недвозначно висловлюючи симпатію не тільки до убогого шляхтича, а й до простого селянина, передовсім русина:
Гей світе, світе! І що ти умієш?
Наївсь, напився, мов вітер, шалієш,
Шумиш, деркочеш і все розкидаєш,
А хто годує, того зневажаєш...4
(Вірш "Любов до світу".)
3 Біографічні дані про Д. Братковського зібрав В’ячеслав Липинський у статті «Данило Братковський — суспільний діяч кінця XVII ст.» (ЛНВ. Т. XLV. К., 1909. Січень - березень. С. 326— 328).
4 Переклади на українську віршів Д. Братковського див.: Там-таки. С. 339-348; Антологія української поезії. Т. І. К., 1984. С. 237-243; Пісні Купідона. К., 1984. С. 112-116. В оригіналі та в перекладі всі вірші поета подано у виданні: Братковський Д. Світ, розглянений по частинах. Луцьк, 2004.
Але почнемо розгляд з початку, тим більше що в програмному вірші, який розпочинає збірку ("Автор до тих книг"), кладеться основний естетичний засновок: поет вістить, що він "світ оцей змішав", дивиться на нього жартома, отже, його текст можна сприймати і за жарт, забаву, а можна в ньому побачити "правди всю поставу", тобто прямим текстом указується, що зміст треба розуміти у двох вимірах: жартівливому та серйозному; змішання світу — це ніби з'єднання високого мислительного бароко з низовим — така практика в той час уживалася, згадати б вірші П. Поповича-Гученського. Але Д. Братковський творить свою поетичну систему і свій поетичний світ, який зв'язаний виразним поетичним "я", що не завжди тотожне з авторовим, хоча й близьке до його засновку про змішаний світ. Цей принцип відзначаємо в першому, згаданому вірші. "Правди всю поставу", вважає поет, "не зганить добрий", ліпший похвалить, а найліпший за правду насипле його, поетовий, міх грошима. Остання фраза абсурдна, бо за правду не платять, і ніби заперечує серйозність контексту книги, але тим більше наголошує на потребі подвійного читання тексту, не заперечуючи одного іншим.
Читачеві, приступаючи до читання збірки, треба зважити на передумови її постання: це була книга, яка пройшла польського цензора, що тут і зазначається, отже, писалася не відкритим текстом, для себе і ближніх, а для публічного вжитку, з урахуванням урядового контролю. В даному випадку поет мусив вдавати із себе лояльного громадянина Річі Посполитої й задекларувати це певними віршами, які можна назвати терміном XX ст. — "паровозиками", адже далі має йти гостра й нещадна критика, яка переростає в суспільно-політичну сатиру на весь уклад згаданої держави та шляхетський стан, головний її носій. При цьому не цурається автор гумору й баляндрасності й ніби легковажності, коли й себе не різнить від критикованих об'єктів, тобто не подає себе як особу ідеалізовану, бо й він сам є часткою світу, який розглядає, бо його "я" в ньому постійно присутнє. Оця суб'єктивізація поетичного світу Д. Братковського і є визначальною його особливістю, через що багато віршів переходить через його "я", але не тільки, бо не раз "я" віршів є голосом героя або ж входить у діалоги. А коли автор моралізує, то лише на основі християнської моралі, інколи й цілком консервативної. Це може бути маскою й не маскою, бо бароко не терпіло однозначності; притому гострота вислову про болячки шаленого світу поєднується з обережністю, навіть певним затуманенням, що йде від уживання досить складної натякової поетики.
Книгу присвячено королеві Августу-Фрідеріку II, який обійняв польського престола в досить важкій боротьбі з партією покійного короля Яна Собеського, що висувала електорами його синів Якуба та Олександра. Була сильна партія князя де Конте із Франції, від Литви претендував на престол К. Сапіга, а від війська — великий гетьман С. Яблоновський. Програму Августа-Фрідеріка, саського курфюрста, викладено в його "Пропозиції", яку повністю вклав до свого літопису С. Величко. Електор і справді обіцяв польській шляхті немало, "зважаючи на заплутані справи у важкі часи Річі Посполитої", можемо вважати, що Д. Братковський ці пропозиції знав, бо з них у його віршах є ремінісценції. Отож наше перше припущення про вірші-паровозики можна контраргументувати іншим: поет міг бути прихильником нового короля і сподівався, що його зусилля реформувати життя в Річі Посполитій будуть успішні. В такому разі його присвята королю може звучати цілком щиро, а сама книга набуває рис так званих "повчань королю від підлеглого", хоч, може, не в чистому виразі, а як одна з авторських масок. Віршоване ж послання до короля такої маскарадності не має — це лише сподіванка, що король виконає свої обіцянки, які тут і ремінісценуються.
Але вже в наступному вірші «Про вільну елекцію в Короні Польській» автор переходить на тон сатиричний, заперечуючи польську "золоту вольність", яка, зрештою, й приводить до різномисля і смерті держави. Сам же поет бачить свою славу (у вірші "Автор до себе: "Титули тії...") у вірності королю, тобто має сподіванку на сильну королівську владу, хоч яке насправді в нього ставлення до Річі Посполитої, яскраво провістить далі.
Загалом книгу Д. Братковського творено на основі універсальної картини світу. Тут є виходи на загальні високі теми: про Бога та диявола, рай і пекло, про простування до них, але загалом універсум розглядається на мікрорівні: пани й підлеглі, шляхта польська взагалі, а конкретніше — українська волинська, тема Річі Посполитої лише ставиться, а головне поле обсервації — Волинь із виходами на інші землі України: Поділля, Львів, є згадки про Київ, але не більше; коли ж говорить про землі власне польські, то бачить їх очима приходня з української, власне Волинської, землі. Є невеликі виходи на Францію, Італію, Волощину, Московію, Литву. Через підтексти вістить і про Козацьку державу, але дуже обережно. Загалом в українській літературі порівняти з книгою Д. Братковського можна хіба вірші Климентія Зіновіїва, який так само творив універсальну картину світу на мікрорівні, тобто його увага зосереджувалася на Козацькій території з невеликими виходами в інші землі. Д. Братковський, кладучи свою увагу на Волині, обмежується розглядом, в основному, шляхетського стану (з виходом на кметів, хлопів і т. д.), подаючи широку картину його деградації. При цьому розсипає по тексту серію віршів із загальними, досить подібними в суті своїй, міркуваннями про світ взагалі, цілком покладеними на засновках барокового світобачення.
Про те, що обсервований поетом світ — шляхетський, прямо віститься у вірші "Світова охота", з якого вище приводилася цитата. Закладений тут засновок про супротилежність світу шляхетського й панського з убогим, часом також шляхетським, хоч убогий світ поширюється на трудовий і нетрудовий (жебраки) люд, і складає одну з головних мислительних, альтернативних тем збірки. Це було явищем далеко не типовим у тогочасній поезії, бо переходило межі улюбленого біблійного фабло про багача, який розкошує у світі, і злидаря, який просить у нього зі столу крихот (цю тему поет опрацював у вірші "Трубачі"), потім по смерті вони своїми становищами міняються, Д. Братковський же виходить до ідеї соціального антагонізму. Зрештою, Визвольна війна Б. Хмельницького окрім національного резону та боротьби за свободу віросповідання ставила в основу свого руху й компонент соціальний — і саме ці три важелі й рухали той грандіозний здвиг. Тож у ряді віршів на цю тему Д. Братковський твердо стає на бік бідного, гнобленого, упослідженого, того, хто "кормить і поїть"; зрештою, й остання акція його життя — перехід на бік повсталих козаків і організація повстання 1702 р. свідчить, що свій вибір він у цьому протиставленні зробив реально, тобто остаточно відійшов од звироднілої шляхти, до якої належав і сам, а став на бік убогого, який запраг оборонити своє достоїнство.
Світ же шляхти, яку бере під свою обсервацію поет (непостійний, одмінний), пошановує тільки тих і таких, котрі мають повну калиту чи міх, при цьому Калита й Міх персоніфікуються, стаючи акторами дійства, що його звуть життям. "Цього світу одміни не втямити нині", — декларує поет у назві одного вірша, бо довкіл усе перемішалося, хоч розкладка залишається чітка: "Той їсть паштети, а той хліба просить", чи "той пишношатий, той голий у гною". Поет радить:
Тих шатних, голих, здорових, кульгавих,
Голодних, п’яних; в сльозах, сміхотравних
Спровадить разом до спільної хати,
Що світ цей дивний, змогли б розпізнати...
Зрештою, своєю книгою автор це й учиняє, бо головна мета в нього саме така: роздивися цей дивний і шалений світ.
Сам він причислює себе до стану убогих, відтак наголошує, що і в шляхетському стані далеко не всі багаті, бо й він, цей стан, також різноликий і розколений на тих, у кого повен міх і в кого той порожній. Місце в урядовій структурі також не чинить шляхтича заможним чи достатньо забезпеченим, про що яскраво вістить цикл "Про земських і гродських урядників, убогих як і я", де перелічуються основні чини, які втримувала шляхта в Річі Посполитій — усі вони однодушно скаржаться на свою убогість, відповідно, скарбник — без гроша, ловчий — без звірини, коморник, тобто винаймач житла, — без житла, але це тоді, коли живуть чесно і не прихапують збоку, а ще тому, що навколо "нестрійність щокроку", тобто держава цілком розладнана. Це саме і в міщанському стані (вірш «До війта"), де нема однодумства, відповідно й п'ять міщан (імена їхні українські) ладнають поміж себе різні партії. Для поправи цього стану автор іронічно радить багатим паннам виходити заміж за бідну шляхту і так вивести її із біди (вірш "Про моду. До того ж"), хоч у подальших віршах з'являє неприродність соціально нерівних шлюбів. В алегоричному вірші «Привілей" говориться, що двом особам на одну річ дають привілей — виграє при цьому той, хто ближче до двору ("придворний"), отже, знову-таки порядкують тут Калита і Міх, відтак "біда і тривога без міха буває" ("Світ. Стріля світ, трубить..."). Він, цей Міх, і оживляє, і забиває, бо має в собі й солодке, і труту (вірш «Міх"). Відповідно в такому суспільстві хто хоче якось утриматися, мусить позбуватися морального статусу, хапати, брати, уривати, дурити, виманювати, вдаватися до хитрощів, облуди, підступів, брехні, крутійства і т. д. — цій темі присвячено велику кількість віршів, а класичний підсумок її бачимо у блискучому вірші «Фортель".
Про розлад між шляхтою автор також говорить немало: рівність поміж нею річ досить умовна, навіть ті, що мають однакові клейноти, вивишаються чи понижуються; зрештою, вироджуються й самі роди (вірш «Рівність родів"), а коли пани воловодяться поміж себе, татари знищують їхні землі, від чого: "Убогим біда, як в заводах шляхта" («На вірш: "Не губи собі голови, Матію"). Загалом в усіх станах точаться війни ("О вельможний пане, війна в кожнім стані"), у мозках — зароєння, відтак: "Як мозок роїть, то губа голодна". Пани оточують себе улесника- ми та нахлібниками, які доти вірні, поки їх пригощають («Світ. Гей віват, віват!").
Але й убогу шляхту автор аж зовсім не ідеалізує, бо й вона творить блазнів ("Посполитий стрій"), пихатих не в міру свого становища, п'яниць, шукачів легкого гроша, тих, що живуть не відповідно до інтрат (чистих прибутків), гуляк, дурисвітів (франтів) і т. д.
Повний суспільний розлад вимічає автор книги і на сеймиках (місцевих зібраннях шляхти) і на сеймах — тобто в тих інституціях, що мали втримувати лад через законотворчість та постанови — й тут панує Калита, тобто підкуп, і власний, а не суспільний інтерес (особливо яскравий вірш на цю тему «Сеймик. Вернувся хлопець із сеймика свого...") — а так стається передусім тому, що й вибори чиняться при допомозі тих- таки міхів та калиток — ця підтема також достатньо розроблена в Д. Братковського. Відповідно: «Без грошей мовчи!" — як виказує вірш під такою ж назвою, бо "простакнужденник не знає глагола". Отже, де мажуть, там і їдуть, відтак суспільні справи проводяться "під приватним накрив'ям". Поет викладає й позитивну програму (вірш "Як мас бути на сеймику"). Не кожен "ту страву сприймає", вона ж має бути в рівних і чесних виборах і у відданні першості суспільному інтересу над приватним, а начальні повинні мати в серцях Святого Духа, посли й депутати повинні бути цнотливі і "в правді діяльні". Біда і з того, що в інструкції послам (вірш "До інструкції") напихають вельми багато прохань та вимог, але підкупно обрані вельможні посли з сейму привозять дулю. Самі ж сеймики перетворюються в цілковиту балаканину: "По тижню ми сеймики тягнем" (вірш "Сеймикові вота"). Дістається при цьому й розгулу "вольності шкодивої" і злеславленому праву "Nie pozwolam!" ("Про сеймик. В польському світі..."); на сеймиках шляхта збирається п'яна, правди там немає, підтримують тих, хто вгощає, тож "гра мозок, як дуда". Панує також серед шляхти повне небажання посідати якісь урядові пости ("Світ. Один мовляє...").
Світ, що його розглянув поет, не шанує ані філософа, ані теолога, на вищі місця ставляться неуки (вірш "Як судить світ"), бо гроші цінуються вище всіх наук, так само дурний із грошима — мудрий, а мудрий без них — дурень ("Дурний мудрий").
Особливо гостро критиці в книзі піддано судову систему, де "декрети ладять таки нестатечно" ("Що є нестатечність"), удів після смерті чоловіка роками тягають по судах у майнових справах ("Про одну вдову, яка правується"), чиняться всілякі неподобенства, відтак дійти справедливості годі. Сам суд уподібнюється "страшному пеклу", образ якого, як і всю плутанину, що там чиниться, з'явлено у вірші "Пекло". Правники живуть підкупами (вірш "Про одного суддю") і припущеннями, притому з витребеньками ("Автор до себе. В Люблині правних..."). Це все чиниться, бо правда "навспак ймення своє обернула" (вірш "Правда" ) — спершу треба дати, а тоді вдаватися до права, тож виходить, що не раз пісудного відпускають без засуду при явній вині ("Постанова, віддача, і відпуск") і т. д.
Загалом Польща як держава бачиться затьмареною і машкарною ("Машкари"), затулила очі каптуром, не зважає на бідних, відтак поет приречує: "Тривог, битв, тьмищ ти не збудеш одначе!", а отже, й навчає зняти з голови каптура, наділити "вбогих необлудно", тоді й зникне темінь.
Недавно відтак, що світ бачиться не лише змінним та нестатечним, але й марним, при цьому поет переживає апокаліптичні настрої, як-от у вірші "Світ. Що це, о Боже...".
Королі, вчені, гетьмани ті смілі,
Славні, достатні, і рицарі вмілі.
Чин коронацій, і сеймики, сейми —
Все пробігає, як звір у поземі.
А наостатку, що має світ, — згине.
Землю запалить, в трубу небо звине, —
відтак постає марево страшного суду, коли запалає вночі полум'я, посилиться тривога, запанує страх, з'явиться "гарячка сильна" і відбудеться страшний Божий трибунал ("Страшний суд"). Тим-то світ бачиться як "непевне поле", на якому люди ганяються за грішми, як за зайцем, ловлять один одного, гублять те, що мали, в надії здобути більше. "Усе непевне бачу в тобі, світе!" — вигукує поет ("Світ. Гей світе..."). Цей світ ганить добрих, а "злих похваляє", зрештою, що він таке, цей світ? Відповідь поета пряма: "Ми — світ!", отже:
Таке ми робим, а світ винуватим,
Особа винна, клянем образ, брате!
(Вірш "Світ ганить добрих")
Тривалого, сталого і втішного тут мало. Люди не задовольняються тим, що мають, а несито зазирають на те, чого не мають, тож усі незадоволень а це й чинить суспільні біди. Загалом заздрість — одна з кардинальних болячок людини, яка руйнує все добре і стале, "відтак не взнаєш, людині що треба" (вірш "Цей світ невічний є — нестатечність настає"). Упадають мури, потужні замки, каміння перетирається в землю, а людина хоче бути на землі вічно ("Все упадає"). Світ уподібнюється до магніту та вудки, які тягнуть і ловлять людей, котрі бажають, щоб їм лише давали (вірш "Що є світ?"). Доброго майбуття автор не бачить ("Майбутній вік"), хіба в небі, коли людину впишуть "у небесного каталога". Щодо себе, то Д. Братковський просить "мешкання в небі" — так зветься і вірш. Він бажає піти туди як простий, щоб лягти сміттям до Божих ніг, уподібнюючись також терню. Ця поезія звучить як дивовижне передчуття, адже саме за цією програмою поет жив у наступні роки: відмовився від майна, з'єднався з повсталими козаками, виступивши проти цього страшного й мізерного світу, який так яскраво описав, і нарешті взяв на себе тернового вінка мучеництва.
Про "світ в обороті" в книзі пишеться на різні лади. Щастя й нещастя при тому перебувають у постійній змінності ("Щастя і нещастя"). Загалом же світ — "порожні лиш фарби" ("Світ — фарба"), але нетривкості фарбованого світу не бажають ані старі, ані молоді. Навіженими ж називають тих, "хто поміж панства іде у лахмітті", а шаленими тих, "що правду і кривду в народі голосять" ("Світ. Ей світе, світе!...") — отже, таким шаленцем світ може вважати й автора, бо саме цим він як поет і займався.
Навіть в одній родині різним дітям фортуна чи сприяє, чи ні ("Світ. Одним недоля, іншим щастя плужить..."). Світ і вітчим, і батько, брат, кум, сват, злий і добрий, але щирим не буває ні з ким. І тут постає дуже цікаве порівняння Річі Посполитої, яка і є подобою того світу, із смертю — це проходить у збірці в кількох місцях, зокрема у вірші "Річ Посполита". Саме ця держава веде до загину і є загином її громадян — гостріше не скажеш. Але при цьому автор залишається християнином, тому у вірші "Май сталі думи і серце без суму" єдину сподіванку кладе на Бога, який і має вирішити людські долі, бо "що має сплинуть, напевне те сплине", відповідно що Бог утвердить, "таке не загине". Тобто автор ніби спиняє себе в ширенні лихих думок про світ, адже зі смертю людини зникають і всі проблеми, але ця думка, фаталістична по суті, його пера не глушить.
Лихочасся, яке находить на описаний світ, страшить поета ("Лихі часи"), його ж ідеал: "В свободі жити, тримати мир злотий". Людська праця при цьому не має великої значимості, бо забирає в людини сили, а плоди її примарні ("Про людську працю") — далі ця думка дещо коригується, бо при порівнянні птаха-нероби (читай: панів) та людини, що "в полі жне і піт проливає", симпатія поета на боці останньої: смерть-бо першої марна, а другої все-таки ні. Зрештою, тут виступає інший резон, поет його визначає як утрату душі, бо саме таке чекає нероб, облудних, насильників над бідними і т. д. ("Про депутатську елекцію"). Водночас праця ніколи не приносить достатнього забезпечення ("Життя в місті").
На короля, як сказано було вище, Д. Братковський нібито покладався, але у вірші "Щодо двору" зазначає, що й у королівському дворі панують ті ж звичаї й нелади, що в усьому суспільстві, бо «мішок Варшаву, не вовк вівці душить". Весь же цей розгул лихочинний, його, як і ошуканства, поет приписує дияволу, власне його діям ("Звідкіль шальвіри"Диявол-доктор хрії ті складає", тобто грамоти, людина ж приписи цього доктора ширить у світі при його контролі. Поетові це по-справжньому болить, а особливо вражає становище бідацтва, через що в ньому "дух збитий, заледве існує" — це признання автобіографічне, бо йде у вірші під назвою «Автор до себе", для нас його важливо відмітити, адже це була одна із спонук до бунту Д. Братковського в подальші роки. Відтак пеклу уподібнюється не лише суд у Польській державі, але й сейм ("Сейм. Варшава тим-то..."), та й узагалі весь розглянений ним світ. Саме в цьому контексті й постає вірш Д. Братковського "Піднось свою душу душі на користь", який становить продовження попереднього "Автор до себе. Ах, нещаслива..." і є не просто індивідуальною рефлексією, а вибором позиції та свого місця в тому шаленому світі, в якому й він стає шаленцем, за визначенням синів Марноти, але таким, який підносить "свою душу душі на користь". Поет посилається на слова пророка королю (не вказує імен), щоб той утримував те, що має (подібні слова є в Об'явленні Івана Богослова, III — 11). Подальші рядки — ніби відповідь чи короля, чи самого поета: він міг би утримати кметя, того, що в гною, скривдженого, прискорбного, тих, що просять суду, але одного втримати не може, тож і кладе в свою душу: "За мучених я сам мучитися мушу".
Наступний вірш підводить нас до того інтелектуального стрижня, який є суттю усієї книги. В інших країнах, вістить поет у вірші "Минулий і теперішній час", обводять міста і замки валами, щоб мирно жити, а тут, тобто в Україні, "фігателі виставно зготовлять" (фігателі — страва з перекрученого м'яса). Гадаю, це місце належить розуміти алегорично: йдеться про величезну кількість жертв у Руїні, що її переживала Україна. Що саме так треба читати цю фразу, вістить подальший двовірш: міста і замки обводять "в дальшій країні", а в нас "здирають — самі лиш новини", тобто наша земля страждає все більше й по-новому. "Когось гнівить те, а правда та коле" — віщає поет і подає нещадне резюме: "Жнець, зжавши, інше почне жати поле". Женцем у поетичній символіці прийнято називати смерть, отже, смерть і чинить ті покоси.
Два вірші, які йдуть по тому — "Фіглі" та "Фортель" продовжують тему про розклад у світі, але останній подає її по-новому, що дуже важливо для нас:
Іде фортелем лис стерва шукати,
Фортелем в нього хлоп кулею вгатить.
Гадаю, не буде перебільшенням з'єднати цього двовірша з іншим, поданим раніше — "Дурний мудрий", де йдеться про мудрого з міхом, який, за логікою цього вірша, і є облудником та драчем (лис) і має ім'я Франтішок, отже, є поляком, а дурень бачиться без міха й має ім'я Кіндрат, отже, є українцем і символом убозства; відтак, на думку світу: "Той пан політик (лис), а простий — псу брат". Висновок самозрозумілий.
Згрупування в одному місці віршів із такими думками велить алегорично прочитати й таку собі, ніби побутову, поезійку "Чужа земля". Герой їде в чужу землю, де перебуває його дружина, зі своїми тисячами, жінка ті гроші розтринькує. Чоловік говорить дружині таке:
Любов — багатство, гнів — убозство родить,
Любов тож наша вже дефект знаходить, —
і виносить цю мудрість із чужої землі. Підставимо під поняття чоловіка Україну, а під дружину — Польщу, яка і є символом "чужої землі": Україна зі своїми багатствами піддалася Польщі, яка те багатство почала розтринькувати (до речі, про таке розтринькування знаємо прецікавий твір Войцеха Кіцького "Оборона України", який вийшов у Домбромлі в 1615 р. і якого Д. Братковський міг знати), через що зубожена Україна прийшла у гнів, як і чоловік у вірші (Визвольна війна), відповідно й у зв'язку України й Польщі (подружньому) надійшов "дефект".
Таких віршів, які надаються для подвійного тлумачення, є у книзі чимало. Так, у вищеподаному ключі можна прочитати й вірша "Погана мати й добра", тим більше що знаємо іншого — "Чим живуть пани", в якому Мати є прямою аналогією до поняття Вітчизна — символ у поезії вельми поширений. Тут же мати добра ота, вістить поет, яка ростить своїх дітей, вигодовує їх, наділяє добром, коштом, прибирає дітей до школи і війська. Але раптом іде заміж, відтак з'являється "чортяка — не батько", а "чорт — це не мати". Згадавши при цьому, що той розколочений світ, який описує Д. Братковський, бачиться з головним своїм диригентом — дияволом, легко можна пізнати під Матір'ю — Україну, а під новим батьком цього разу, очевидно, не Польщу, бо Польща була давнішим чоловіком цієї матері, а Московію, власне Петра І, якого в той час було прийнято називати антихристом. Це одне читання, але не забуваймо, що мистецтво бароко, передусім поетичного, особливо любувалось у кількаплощиннім читанні тексту, не раз творячи текст не лише двошаровий, але й тришаровий, на що свого часу вказував Л. Баранович. Отже, татом-чортякою могла бачитися й Польща, але ще в часи давніші, коли загарбала українські землі, або й Польща і Московія разом. Загалом же тут вимічаємо твердо поставлений засуд орієнтаційної політики тодішніх гетьманів, які не так дбали про незалежність, як про протекторат чужого володаря — "чортяки — не батька", за висловом поета. Знову нагадаємо, що книга Д. Братковського була підцензурна, але одне те, що автор був приятелем І. Мазепи і, як свідчить С. Величко, його конфідентом, тобто таємним інформатором, говорить про те, що поет не міг прямо й простим текстом висловлювати своїх думок щодо України та Козацької держави (адже Польща ставилася до неї вороже) й осмислювати становище України та українського народу. Але, бувши людиною високого сумління і безсумнівним патріотом України, адже поклав для неї душу і тіло, він не міг обійти увагою цих животрепетних проблем, отож і творить ряд текстів, які належить читати й алегорично.
Можна вжити такого способу читання й до загадкового вірша "Ліпше з левом у пустелі, аніж з лихою жінкою". Але коли Україна в попередніх алегоричних віршах виступала в образі жінки, тут автор змінює позиції: Україна — це чоловік, який не може жити з лихою жінкою, напевне з Польщею, навіть із левом легше. Левом у бароковій символіці, як правило, позначали Швецію — нагадаємо, що в Польщі була чимала шведська партія, яка згодом висунула в королі С. Лещинського. Теперішнє існування України бачиться як мешкання в лісі чи пущі, де на посельця нападає "вовків кілька" — Кримська, Буджацька й Білогородська орди, водночас життя під Польщею: "вдома — з жоною ніч зводиш". Відтак світ бачиться як "великий звіринець" — вказівка на алегоричність тексту. Під "жахливим одинцем", тобто диким кабаном, не важко вгадати польське військо, бо тут є ремарка: "Одинець, а чи зла жінка". Ліс, пуща — давній символ України, таким її позначає ще С. Кленович у «Роксоланії" (1584). Д. Братковський уточнює: "О Боже, пуща є світ цей навіки!". Наступна небезпека — ведмідь, а ведмідь і досі є символом Московії, саме він "воски цупить із медом". Лев же (Швеція) — "хоч строгий, без рогів". Але найбільша біда в тому, як вістять останні рядки цього дивовижного вірша, що "в окраї кожнім, і в кожному місті між тисячі гірших за лева є двісті", тобто народ значною мірою розкладений і нищить сам себе.
Такий маємо своєрідний зразок "звіриного епосу", де вжито поетики байки (такою поетикою Д. Братковський не раз користується, переводячи оповідь про людей на звірів, здебільшого в останніх рядках, котрі мають творити сентенцію); не зайве нагадати, що далеко пізніше, через сто років, подібну поетику на позначення у звіриних подіб'ях народів Європи вживе й І. Котляревський у своїй «Енеїді". Вдавався до такої поетики й Климентій, який накреслив цикл бестіярних творів.
Знаходимо в книзі й певне осмислення історії України, власне в часи Козацької держави, подане також не прямим текстом, а знаково, не раз у натяковій поетиці. Таким є вірш "Пересторога", де можна вгадати історію одруження сина Б. Хмельницького Тимоша з волоською гос- подарівною Розандою. Цю політичну авантюру гетьмана, як видно з вірша, поет засуджує. До загального становища України може стосуватися вірш "Греція", бо поети під Грецією не раз подавали Україну (І. Максимович, наприклад, — ця традиція дійшла аж до Лесі Українки, згадати б її "Оргію"), що чинилося через конфесійну спільність. У самому ж вірші оплакується неволя України — Греції, а у відповіді Греції подається заклик до єднання, такий актуальний у тому часі: "Кайтесь, в щирості, згоді ви усі єднайтесь". Ця тема продовжується й у вірші "Незгода", бо саме через незгоду "світ цей вола й гине, й гине" — як тут не згадати написану в той час знамениту «Думу І. Мазепи": "Чрез незгоду всі пропали, самі себе звоювали".
Д. Братковський напевне не поділяв політики П. Дорошенка, бо його негативне наставления до Туреччини дуже різке, а цей гетьман хотів оборонити самостійність України саме з допомогою турків — про це свідчить вірш "Мир з турчином", бо йдеться тут про мир "вовка з бараном", а не з іншими державами-вовками типу Польщі, Австрії чи Московії. В іншому вірші "До турчина" поет указує на віроломність у мирних постановах турків, бо тільки з тими турчин живе у вічному мирі, "коли хто своє все тобі відступає" — це може бути також алюзією на П. Дорошенка. А в "Забаві бусурманина" вказується, що турки не знають ані Бога, ані права, а їхня мета: "Світ весь посісти". Саме тому поет виступає прихильником ідеї згоди християн проти турка; ця ідея в суспільно-політичній думці українців XVII ст., ба і в поезії має ряд розробок, починаючи з Й. Верещинського з кінця XVI ст. Спеціально туркам присвячено вірша "Асфур", де турок зветься гордим, упертим, нечесним, а особливо засуджується те, що "в нас ти, байстрюче, захтів панувати" — йдеться про захоплення турками Поділля та Правобережжя в 1672 р. При цьому Д. Братковський постає прихильником думки про хрестовий похід на Святі землі, відтак за звільнення християн від турецького ярма, подається й молитва до Бога на цей чин.
Так само негативно ставиться поет і до татар, які плюндрували Україну (вірш "Палац").
З певною підставою можна вважати, що Д. Братковський прихильно ставиться до І. Виговського і до Гадяцької умови 1658 р., про що свідчить вірш "Світ. Все-бо немилим..." Не можна не звернути уваги, що в перечисленні польських достойників, яке подається, більшість тут згаданих: Ю. Любомирський, М. Пражмовський, К. Беньовський були задіяні в утвердженні й постановленні Гадяцьких трактатів; можна гадати, що С. Чернецький та Я. Радивил тут прилучені для камуфляжу; Гулевичі ж також підтримували І. Виговського, як і Лєдуховські. Що наша думка правильна, підтверджує дата, на яку посилається поет: "Літ так за сорок", отже йдеться про 1657—1658 рр., час правління І. Виговського. Трохи осторонь цього списку стоїть "князь із Острогу", за вказівкою автора померлий молодим, що може вказати на Олександра Острозького, останнього з цього славетного роду, що мав кров Рюриковичів і твердо стояв на обороні православ'я — він помер 1602 р. І саме те, що задуми, які виношувалися в 1657—1658 рр., не були втілені в життя остаточно, поет бачить за причину "значної зради", що може бути реакцією на союз із Московією, як і того, що "все цілковито іде до упаду". До речі, Д. Братковський до Москви прихильності не мав, про неї тут є тільки кілька згадок, зокрема й окремий вірш "Московське пожалування", де прямо вказується, що від московського жалування можна чекати лише смерті, бо Москва дає, щоб "збивати" — дуже точне помічення.
Завуальовано, в другому читанні, про долю України йдеться у вірші "Світ. Людина стане..." Замисли людей щодо якогось набуття, віститься тут, не раз приходять у змерзіння, коли "страшлива Марнота наспіє", відповідно й оті високі замисли "Марнота зогидить" — ідеться тут про Б. Хмельницького та Визвольну війну. Відповідно ота перша думка зникає, і людина "про перше мислить, раніше їй звикле" — йдеться про повернення України в Річ Посполиту за І. Виговського, П. Тетері, М. Ха- ненка. Кінчається вірш алегоричною звісткою про птаха, що потрапляє в сіті, бажаючи поживитися приманою, хоч і намагається із сітей вирватися — йдеться про союз із Московією. Не можна при цьому не згадати написаного значно пізніше "Убогого Жайворонка" Г. Сковороди, де розробляється ця ж таки тема і де під Тетерваком, який потрапив через приманку під сіті, мислився також українець — на це є пряма вказівка Г. Сковороди. Тож постає запитання: чи не знав Г. Сковорода цього вірша Д. Братковського, що цілком ймовірно, його-бо книга мала значне поширення й напевно була в бібліотеці Київської академії.
До України може стосуватися і вірш "Більше хитання, менше руху", який є продовженням іншого — "Сейм. Вольність — зривати...", де поруч із розмислом про деструктивну роль польської "золотої вольності" йде пасаж про неволю. Оці польські розлади — тільки біль, порівняно з "тяжкою неволею", бо віддати кривду може лише вільний, а бувши в неволі, "помститися не можна". Відтак кладеться афористичний висновок: "Плавать не буде з води взята риба, в кошику також не виростеш, грибе". Польща, зрештою, такої неволі не мала, а лише Україна.
Зачіпає поет і тему насилля польського війська в Україні ("Посполите рушення"), яке збирається рушати проти зовнішнього ворога ("Доки мазур пройде, не покине ні волосини у тебе, русине"). У розрізі нашої теми звертає не себе увагу вірш "За що виливати кров", у якому автор декларує, що коли хто бореться за церкву і віру (нагадаємо, що Д. Братковський був православної конфесії) і проливає в бою кров, то "бере плац у небі" — на той час цей постулат становив основу визвольних змагань. Але до міжконфесійних воєн та непорозумінь поет ставиться толерантно, тільки легенько зачіпаючи міжконфесійні стосунки в Україні, зокрема православних і римо-католиків ("Подяку вдячно шлемо"), чи православних з протестантами ("Про лютра і кальвина", "До русина й кальвина", "Олень — піст строгий"), але глибше в ці стосунки не входить, відбуваючись не раз жартом чи іронічною згадкою про догматичні змагання. А втім, у вірші "Подяку вдячно шлемо" вгадуємо ремінісценції конфлікту М. Смотрицького з православним духовенством у 1628 р., при цьому Д. Братковський, здається, поділяв думки М. Смотрицького.
Братський будинок у Луцьку
Своєрідним є ставлення поета до братств. Це тим більше цікаво, що рід Братковських був давнім прихильником братств. Загалом постання братств визначало з'єднання світських інтересів православних із церковними: творення своєї системи освіти, видання книжок, з'єднання віруючих коло церкви, питання взаємодопомоги і консолідації — щодо цього є чудова поема Т. Євлевича "Лабіринт" від 1625 р. Але вже в XVI ст. між братствами та єпископами, передусім у Львові, постали немалі конфлікти, і Львівське братство добилося собі права ставропігії, тобто унезалежнення від влади єпископів, наступні ж владики намагалися прибрати братства до рук. Д. Братковський присвятив цьому лише одного вірша: "Не змішуй духовних речей і світських». Цікаво, що в довголітній суперечці між братствами та духовенством поет постає на боці церкви, вказуючи: "Стоїть-бо братство не тим, аби брали, а щоб братове духовним давали". Водночас можна гадати, що твір постав як реакція на занепад братського руху в кінці XVII ст., відтак автор засуджував занедбання духовних інтересів, якими вони так опікувалися в давнину, і використання братств у корисливих інтересах, тому алегоризоване закінчення цього вірша значуще: "Візьмуть із клітки, то птасі пропасти, з курми у братстві шулік не тримай ти".
Загалом русини (українці) не раз згадуються в книзі, зокрема в протиставленні до лютеран та кальвіністів ("Про лютра і кальвина, про вино і русина"), до мазурів, тобто чистих поляків, до польського війська тощо; виразно вказується, що для мазура Русь — чужа земля, так само русину чужі польські міста, зокрема обидві столиці держави. Особливо щодо цього цікавий вірш "Чим живуть пани», де йдеться про Вітчизну- Матір, власне Україну, про яку її сини, особливо вельможні, не хочуть дбати, відповідно й кладеться висновок: "Гей, зле є дітям, як матір вмира нам", віститься про Руїну, а така була в Україні, і стверджується, що українці мають не Матір (свою державу), а мачуху — чужу. Ось ці знаменні слова:
Мачуха — ваша, було б вельми дивно,
Щоб вам держава чужа дала живло...
Тим Вітчизна уподібнюється до трупа, а де "труп буде, не лише орли там, будуть до трупа птахи всі летіти", орли в тодішній символіці — чужі монархії, зокрема Польща і Московія, які мали орлів у гербах, а птахи — інші, менші сусіди, типу татар, волохів тощо. Плем'я сильне своєю землею, вістить поет, "харч маємо — землю", все, що є в людському плем'ї, іде від землі, відтак: "Землю візьмуть нам — візьмуть Матір нашу", з чого робиться красномовний висновок: "Матір погубим й самі загниємо". З цензурних міркувань Україна тут прямо не називається, але контекст вірша надто виразний.
Таким чином, книга Д. Братковського, хоч не часто оперує назвами Русь, русин, тобто Україна, українець (останньої назви тут не подибуємо), значною мірою, як показано вище, виповнена українським духом.
Хочеться ще звернути увагу на вірші, присвячені містам. Львів тут названо батьком, читаємо про «руський край", але й для русинів цей "батько" зветься чужим — маємо тут алюзію про заникнення значення Львова як другого стольного міста України; до речі, цікаво відзначити, що Львів бачиться таки батьком, що пояснює, чому в алегоричних віршах Україна — чоловічого роду. Краків зветься паном, ясно чому, бо то була королівська столиця, а Варшава — матір'ю, бо то була столиця власне польська, нам же з цього означника зрозуміло, чому Польщу автор бачить як мачуху. Загалом же опис міст є іронічною ремінісценцією опису міст у С. Кленовича ("Роксоланія"), правда, там ішлося лише про українські міста, а тут оглядаються стольні, а ще й інші польські, але в стосунку до приходня-українця.
Пов'язно із зазначеними творяться інші пласти цієї особливої книги. Варто відзначити, що автор, на відміну від Л. Барановича в його «Аполлоновій лютні", чи Климентія Зіновіїва, чи І. Величковського в їхніх рукописних збірках, не розглядає ці пласти циклово, тобто зібравши в одному місці однотемні вірші, за винятком циклів "Про земських та гродських урядників" чи про позичені речі, а розсипає їх і змішує (згадаймо, що в першому вірші поет бачить світ змішано, отже, чинить це свідомо), наполегливо варіюючи ту чи іншу тему. Оскільки ж книжка зветься "Світ, по частках оглянений", то цей світ і розкладається на безліч часток, які, ніби після вибуху бомби, розкидаються без видимого порядку, а повторювальність тем є ніби краплі, що довбуть камінь, чи, точніше кажучи, своєрідна рефренізація тих питань і проблем, які турбують автора в цьому розладнаному, скаламученому, шаленому і змінному світі — оце і є розглядання світу по частках. Відтак найбільший цикл, що його ми осмислили вище, — "Про світ" із виказом загальних його особливостей бачимо розсипаним по всій площині книги, так само й вірші інших циклів, які є одні менші, другі більші, а ще інші так само великі.
До найбільших належать "Про хміль" та "Про смерть". Так, про хміль я нарахував 53 вірші, хоча їх є більше, бо ця тема часом входить в інші твори як мала складова; близько 30 віршів присвячено темі смерті — і ці цикли можна визнати за кардинальні чи основні побіч із темою "Про світ". Це ніби осі, до яких лучаться чи з яких виходять (чи витинаються) інші циклові теми: про пекло і вихід до нього, рай та вихід до нього, страшний суд, про фортуну, міста; великий цикл — про жінок і родину, про зміну звичаїв у часі, що його розглядає автор, — також досить значна тема; про негативні риси людини: скупість, заздрість, ярість і т. д.; про ремесла та купецтво — тема назагал малорозвинена; про позичені речі; окремою темою можна визначити поради, як поліпшити суспільство. Значною темою проходить становище жовніра в польському війську: кварцяному і посполитого рушення. Тема Бога та диявола не має конкретного чи спеціального опрацювання (про Ісуса Христа, Богородицю, апостолів, святих, як це зроблено в А. Барановича чи І. Величковського), але присутність Бога в розгляненому світі прочувається і відзначається на кожному кроці, власне на всьому просторі книги. Загалом у збірці 525 віршів.
Окремим циклом можна було б виділити з десяток творів про гріх. Автор не ставить за мету розглядати людину в системі добра і зла, як це є, приміром, у Климентія, а звертає увагу лише на одну частину людського буття — лиху, тобто відзначає нелади та збочення, те, що відходить од християнського бачення добродійної людини, отже, опромінює ту частку, котру треба, як писав свого часу Іван Вишенський, од здорового тіла суспільства відсікти. Відтак мета поета: побачити, за пізнішим Бодлеровим висловом, «квіти зла", вони й стають предметом його опису. Наприклад, говорячи про жінок, поет зауважує, що цілковито добра жінка — рідкість, але такі є, водночас розгортає широку картину тих аномалій, які побивають жіночу породу. Отже, позитив у людині залишається поза увагою, хоча позитив у суспільстві у формі порад чи подань, як можна реформувати цей світ, щоб він став кращий, таки подається.
Розглянемо ці подання докладніше, бо вони немало вістять і про самого поета. Перша позиція: ліквідація різниці між бідними й багатими, хоч деякі пропозиції (наприклад, щоб багаті дівчата виходили заміж за бідних) звучать іронічно — ця тема розсипана в ряді віршів по цілій книзі. Друга позиція: ліквідація насилля багатого над бідним, яскравий вірш щодо цього — "Світова альтернатива", де можний бачиться як безбожний, він тоне в хмелю, притому щодня (ось причина, чому так багато у збірці віршів про хміль), живе обжерно, хоч поруч "голод сильний", убогим не допомагає, хоч поруч "нужда тяжка, в бідацтві всі строгім". Багатий гречний, стрункий, веселий, а поруч нього — "гидкий, бридкий, смутний, безкошелий". Біля багатого грає музика, а поруч — "вічна жалість до вечора зрання". Багатий скаче, співає, жартує, а поруч — "крик, плач, лемент, щодня сльози з лиха". Порада поетова проста: свої лишки не гайнувати, а роздати бідним, багатий має не про власний гонор дбати, а щоб не збутись "гонору вічного свого", замість будувати собі палаци він мав би зводити шпиталі, тобто будинки прихистку для старих, немічних, калік, цілком зубожених — ця думка повторюється і в інших віршах. Тільки за це "віддасть Бог". Багатий має жити помірно, дотримуватися постів, а музика має бути не світська, а духовна, церковна, має також пильно відвідувати церковну службу, неважити срібло, золото й "чудові убори", не віддаватися надто веселощам та радощам і постійно думати про свою смерть. Ідеал віддано суворій християнській моралі, отже, заникнення цієї моралі — головний біль авторовий. З цього приводу не можна не згадати відомого "Заповіту" (1574) В. Загоровського, людини також вельможної, яка намагалася реально упровадити в життя програму, цілком тотожну до висловленої Д. Братковським. Сам Д. Братковський також указує, що колись такі люди були ("Колишні й теперішні люди"), але в його часи давня моральна система цілком поламалася, тим і зумовлюється ота вакханалія Бахуса на його землі, оті оргії, полювання, бенкети, підкупи, вгощення, марнування, що веде до зубожіння навіть колись заможних, тим більше що багато хто намагався жити понад свої можливості, хоча не похваляє автор і скупарів. У цьому причина і зміни усталених добрих звичаїв, що також проходить у цілому циклі віршів. І нарешті третя позиція — недосконалість державного управління: урядів, сеймів, судів, про що вже була мова.
Позитивним моментом бачить у житті поет працю, хоч і тут не все гаразд, не раз праця обертається в підневільну або в безрезультатну (вірші "Праця як обертається", "Чужа праця" тощо). Загалом не про себе і власні привати людині належить думати (вірш "Сусід із сусідом"), а про те, щоб добре учинити усім, бо "про всіх ідеться". Відтак "як рушим спільно, зло те перестане". І тут кладеться майже прямий заклик до повстання: "Рвіть греблю! — людям заволай-но, пане", що має особливе значення, коли згадати долю самого поета, про це докладніше розкажемо далі. Загалом його книга, можемо підставно виснувати, і є отим воланням, щоб рвати греблю.
Хміль при цьому як один із головних компонентів суспільного розкладу персоніфікується, тобто живе й діє як істота; навіть світ, який розглядає автор, бачиться в образі особи. Щодо цього особливо яскравий вірш "Хміль що чинить", тут Хміль персоніфікується у чорта: з одного глумиться, іншому лестить, одного хвалить, іншого понижує, відтак «до фантазії людину приводить", одних побиває, інших страхає, обдирає, чинить «збитні жарти", приводить до розпусти, зраджує таємниці, неважить і слуг, і панів, заводить танці — загалом він у цьому світі «пан господар", махлює з грошима, має пишну одежу, золото і срібло, постає і як рицар, але із захмелених глумиться, їх б'є, убиває, випихає з корчми та домів, обдирає з одежі, позиває на суді, заганяє до тюрем, уймає гонор, губить цноту, товче в болоті навіть тих, хто в соболях. Биті хмелем бувають бідні й багаті, світські й священики, загалом же приносить нещастя, соромоту, і то тому, що "зі злості-бо чинний". Оздоб же людині, шпетячи всіх, Хміль не справляє.
Великим шаленцем бачиться і Смерть, яка також персоніфікується («Смерть — великий шаленець"). Її дії навіть шаленіші від Хмелевих, зрештою, саме між побитих Хмелем знаходить собі жертви, при цьому «зваби з кожним жахливі зриває", але поводиться подібно до Хмеля: заводить поєдинки, танцює, тягає людей, але на відміну від Хмеля "грать не каже", а просто нищить усе, що побачить. Вона окрутна, спричиняє посвари, лайки, напуває і доливає п'яному, відтак усі людські дії покриває своїм смертним декретом. Силу має більшу за Хмеля, може змінювати образ, наприклад, у молодця ("Смерть — молодець"), бере бідного й багатого, старого й молодого, гетьманів і королів без розбору, бо "всі, бідні, кінець цей мають" ("До меланхоліка"). Приходить «щоденно, як нам світає"; вона неважить вислід довголітньої праці. Смерть не можна підкупити ("Смерть. Гей смерте, смерте..."), вона чинить тривогу в кожній миті ("Смерть. Агей, на світі...") і щокроку. До речі, останній вірш написано на тему досить поширену в українській бароковій поезії, але розробка тут оригінальна. Зрештою, мета творення цього циклу подана в кінцевім рядку останнього вірша: «3 одної хвилини всі для покути ми маємо причини", тобто смерть не лише сліпий нищитель, але й отямлювач людини від творення неподобенства та зла, властиво, гріха.
Ось чому поняттю «гріх" автор приділяє особливу увагу. Не смерті треба боятися, застерігає поет, а гріха ("Боязнь гріха"), бо гріх «завше шкодить" ("Панська хвороба"). Оте лихочасся, яке Д. Братковський бачить у своїй добі, і є похідним масового чинення гріха. Всі знають, що таке гріх, але «як давніше, гріхи учиняєм", при цьому вказується, що життя без гріха: «В свободі жити, тримати мир злотий" ("Лихі часи»). Пиякам поет указує, що «гріх для вина лиш носить людське тіло" ("Вино"). Замість воювати, прямо вістить автор у вірші "Війна з гріхом", ліпше «з гріхом безлячно змагатись", тобто дбати про своє та суспільне вдосконалення, бо «гріху скін, — як пишеться в однойменному вірші, — це в небо декрет вже готовий". Загалом же людина тільки тоді відкидається гріха та зла, коли їй болить ("Що вміє біль"), а коли біль минає, по-старому повертається до гріха (до речі, ця тема блискуче розроблена ще в «Роксоланії" С. Кленовича), але відновлення гріховності відновлює і старі рани, бо «за гріхом гріх ходить" ("Рецидив"). Гріх зветься «вічним розбійником", тобто також персоніфікується, саме він більше меча, стріл, вогню, грому, води б'є, палить, топить «і тіло і душу" ("Гріх — вічний розбійник").
Загалом людина уподібнюється до вугілля ("Людина-вугілля"), відповідно розробляється тема виходу в пекло та рай (небо), хоч пеклом, як уже говорилося, не раз називається життя на землі — очевидними є ознаки християнського мізантропізму, але у випадку з Д. Братковським таке пояснення не є вичерпним — згадаймо про мету, яку ставив перед собою поет, а ще в який складний і справді заколочений час він жив. Пекло не дістає у Д. Братковського просторого опису, воно лише страшне, тут "тече, припікає", але й там панам легше, як бідним, хоч доля одна ("Мешкання у пеклі"). В пеклі всі — "довічні каліки" ("До зітхальника"), злі люди там "зітхають навіки", загалом воно, як і смерть, існує для того, щоб людина, пам'ятаючи про них, мала повстримність у лихо- чинності (вірш "Божа кара"); коли б Бог не карав людей за лихочиння, вважає поет, людина "знищила б цноти, забула б і Пана", тобто Бога, відтак саме через Божі кари й має "шлях в небо". В пекло ж ведуть широкі дороги ("Дорога до пекла"), загалом же "бридка ота штука, як взята душка іде до кадука", тобто чорта (вірш "Чортяка по смерті").
Не ширше розглядається тема виходу в небо: і в першому, і в другому випадках поет не виходить за межі біблійної символіки. Цікаво будується концепт відомої Якової драбини з Біблії. Ця драбина, що веде до неба, вельми тоненька, її не подолає обжерливий, спилий, утяжений золотом, багатими одягами, соромітним гріхом — такі драбину зламають ("Драбина до неба"), тож хід у небо вузький. Загалом людина зроблена із глини, отже, вже тим може драбину зламати ("Людина — глина"), відтак їй треба сушити тіло постом на порох, хоч піст також вельми тоненький міст із землі на небо ("Піст — міст"). Туди ж потрапляють лише убогі ("Перед паном строгим у небо йти убогим"). П'яниці також туди не дістануться, бо зблудять ("У піст збитки точиш, до неба ти збочиш"), відтак у небо потрапить тільки той, що "вогнем небесним себе огортає", а земне багатство "нас тягне у землю", тобто в пекло ("Вогонь на діл"). Самого опису раю Д. Братковський також не творить, його цікавить лише причина, а не наслідок.
Ставлячись неґаційно до держави Річ Посполита, навіть уподібнюючи її, як указувалося, до смерті, поет висловлює співчуття до голого, босого, неоплаченого польського жовніра, якому по-особливому зле ведеться на українській землі — цей цикл у книзі значний, десь на півтора десятка віршів. Чому тут убачаємо певну суперечність? Гадаю, з простої причини: поет співчував не жовніру взагалі, а убогому й несправедливо упослідженому, а отже, й тут витримує свою християнську гуманну позицію. Однак до тих жовнірів, які пиячать, гайнують, займаються драпіжством, утяжують і розорюють робочий люд, а, виходячи з війська, ганяються за посагами тощо, автор так само немилостивий, як і до інших лихочинців у його часі. Так само засуджує й ущемлення польським військом русинів, тобто свого народу.
Загалом картина створюється важка, навіть жахна, незважаючи на те, що поет розводнює виклад сатирою та гумором, не раз блискучим. Смішне, як вважається, — це невідповідне, отож трагікомічний тон віршів надавався якнайкраще для тієї мети, яку ставив перед собою автор: дати універсальну картину ламання звичаїв, занепаду духовного й морального, які він побачив у шляхетському стані як польському загалом, так і в середовищі шляхти волинської.
Усе упадає, вістить поет, у цьому світі, де царюють Хміль та Смерть, де "мудрі глуплять", де химерно грає фортуна, фортелі та фіглярства. Де головна вартість світу — повний міх чи калита, де занепадають звичаї, а відміни світу годі втямити. Де йде масове зубожіння суспільства при вивищенні небагатьох багатих, зовсім не кращих. Де розладнено державні структури, зокрема суд, де розкладається родина, а жінка тратить свої питомі стабілізуючі риси. Де сеймики та сейми перетворюються на гру приватних інтересів, де добре маються ошуканці (франти). Де немає любові людини до людини, де шаленіють бенкети під час цієї чуми. Де світ уподібнюється до акту полювання (чудово це подано у вірші «Про мисливство"). Де одна частина суспільства уподібнюється до вовків, а інша — до овець та зайців. Де "світ ганить добрих" і панує схильність до гріха, також пиха, заздрість. Де грає весілля пан Мошна з лихими справами, панує нестатечність. Де щастя та нещастя існують у взаємопереміні, де держава перетворюється в образ смерті, а найголовніші люди в ній — ошуканці. Де блудять од правди, де навіть багаті невдоволені зі свого багатства, бо хочуть більше. Де всі намагаються тягти до себе, біднішому нічого не вділяючи, де хитрість, зрештою, — одна з питомих рис; цей світ, на думку поета, приречений, бо все в ньому неправдиве, фальшиве і йде оборотом. Відтак ціла книга стає однією великою пересторогою суспільству, яке, мабуть, і можна було б поліпшити, коли б існувала в ньому згода, а що того нема, то єдиний вихід автор бачить у заклику рвати греблю — тільки тоді й змогла б постати "золота правда", адже йдеться про світ, у якому рядить не голова, а хвіст. Тим більше, коли цей світ позичений, де людина має позичений уряд, румака, жупана, кунтуша, а жінки — спідницю і коли "на нестатечність людина боліє" ("Світ. Агей! Для Бога!.."). Коли, зрештою, все добре у світі бачиться як зле, адже сприймається лихими очима.
Останній вірш у збірці має назву "Небесний палац" — саме цей палац "збудований славно", тільки там людина зможе зробитися з іншою по-справжньому рівна.
Такий світ ідей, тем і картин, що його з'явив поет Д. Братковський, — цих картин значно більше, ніж тут розглянено, бо книга є ще прецікавим причинком до історії побуту в тогочасному українському та польському шляхетському середовищі. Так, можемо довідатися, як відбувалися шлюби, а серед них нерівні чи скоротічні; бувало, що жінка народжувала дитину невдовзі по одруженні, а вінчати міг і римо-католицький, і православний священик. Можна уявити собі ловців посагів, тут описаних, і побачити намагання батьків одурити молодого при визначенні посагу. Оповіджено тут про трубачів, які трублять панам під час бенкету, про інших музик, які тоді музичили, про їхні інструменти. Про те, що в містах біля ратуші збиралися компанії для обговорення новин і для пиятики. Про корчми і саму пиятику — як все це відбувалося, що пили і їли. Про те, як відбувалося полювання, як частували гостей, про стосунки між чоловіком і жінкою у подружжі, про наповнення панського двору різними служками і про тодішню моду, про те, що в панський побут починала проникати францущизна. Про те, як відбувалися сеймики, суди, похорони, весілля, про тодішні прикраси та одежу, побут жовнірів, про суспільне життя, ухиляння від постів, про пиво у Варшаві: одне для панів, а друге для простих, хоч фактично те саме, про поминальний обід і т. д. — матеріал до пізнання тодішнього побуту й справді немалий, не помилимося, коли скажемо, що подібного на той час з-поміж українців мало хто з'явив. Тим-то поетичну книгу Д. Братковського варто поставити серед найвищих здобутків української барокової поезії в період найвищого її розвитку.
Сторінка з книги Д. Братковського "Світ, по частках оглянений"
Можна гадати, що від своєї книги поет сподівався багато, про це свідчить те, що видав її величезним, як на свій час, тиражем — чотири тисячі примірників. Не маємо фактів, як реагувала тогочасна суспільність на це видання, але результати не задовольняли автора, бо він береться за активніші способи боротьби. Не можна, однак, сказати, що книга залишилася непоміченою, вірші з неї переписувалися й поширювалися рукописно — такі відписи я знайшов свого часу в цікавій і багатій бібліотеці Острозького краєзнавчого музею.
Кінець XVII — початок XVIII ст. були часом загострення національного та релігійного змагань на Правобережжі. В унію відкрито переходять львівський єпископ Й. Шумлянський; луцький єпископ Д. Жабокрицький уживає немалих зусиль, щоб утриматися, але його енергію підкошує єдиний факт, що його не бажає признавати московський патріарх (єпископ був одружений на вдові й розлучився з нею). Православних позбавлено права вступати в цехи, займати магістратські уряди, духовенство утяжувалося військовими постоями. Зрештою, було відібране від Київської митрополії Поділля. Більшість української шляхти пориває з православ'ям і масово польщиться — цей процес, до речі, слідно і в самій книзі «Світ, по частках оглянений". Що ж найбільше вражає: представник славленого поетом роду Лєдуховських, який довго тримався традицій свого народу (за що й був поетом згаданий серед найповажніших), стане не лише політичним противенцем Д. Братковського, а по-ренегатському спричиниться до його мученицької смерті. Трималася ж тільки невелика частина тієї шляхти. Цим найпевніше й пояснюється, що свою книгу поет пише польською мовою з українізмами; хотів, щоб її прочитала більша кількість людей, а польська мова на той час, треба зазначити, була однією з літературних українських.
В кінці XVII ст. Д. Братковський починає організовувати опозиційні елементи. У 1699 р. православна шляхта завела до наказів послам Волинського та Київського воєводств домагання, щоб сейм дав запоруку свободи православ'ю. Годі гадати, що сам Д. Братковський багато сподівався від цих заходів, згадаймо тут його вірш «До інструкції", писаний невдовзі перед тим:
Завше вельможних ускрізь обирають,
Тож до інструкцій таке напихають,
Що шестериця заледве завозить,
А звідти дулю із маком привозить.
Дулю привезли й київські та волинські посли. Сейм на їхнє подання не звертає уваги; більше того, й самі послані депутати проголосували там проти православ'я — факт надзвичайно промовистий і свідчить, що поет у своїй нищівній критиці шляхетського стану аж зовсім не пересолював.
Д. Братковський побачив, що серед шляхти він не дістане підтримки й співчуття — була вона морально й духовно розкладена, як і вище православне духовенство. Під протестом, який осуджував поводження послів на сеймі, Братковський зумів зібрати тільки 54 підписи. Ці люди вимагали суду над послами за те, що не виконали наказу. Водночас росте супроти Братковського серед шляхти й роздратування, він змушений навіть покинути Волинь і переїхати до Львова. Можна гадати, що тут він увійшов у зносини з опозиційним елементом, і саме в цьому середовищі, про яке ближче не знаємо, визріла думка послати Братковського на Лівобережну Україну до тодішнього гетьмана, щоб висловити перед ним своє бажання, яке серією розпачливих листів намагався вселити І. Мазепі Семен Палій: ішлося про об'єднання обох частин України під зверхністю російського царя5.
5 Такою діяльністю займався Д. Братковський і раніше. Див.: Архив Юго-Западной России. Ч. І, т. IV. 1871. С. 32-34; Величко С. Літопис. Т. II. С. 260.
Самійло Величко називає Братковського «конфідентом із міста Львова" (конфідент, як відомо, — особа із секретними дорученнями). Отже, розмова з гетьманом була секретна. Зустріч Д. Братковського з І. Мазепою відбулася в 1700 р. Гетьман, хоч і був давнім знайомим Братковського, очевидно, не виправдав його надій, бо повернувся поет на Правобережжя розчарований. Зрештою, йшлося про речі, в яких гетьман вирішувати не був правосильний, царський уряд у відповідь на кореспонденцію гетьмана, яка супроводила згадані Палієві листи, відповідав ухильно і радив гетьману Палієві не допомагати, але й не відштовхувати його. Секретно посилалася Палієві від царського уряду й платня. Перед Д. Братковським постала нова альтернатива. Треба було зважитися: або відмовитися від боротьби, або ж скинути шляхетську одежу і вдягти козацьку — єдина сила, на яку він міг розраховувати, це були Палієві козаки. Тим часом чекала його пригода. По дорозі у Львів, у місті Олиці, Братковського схопили, як пише С. Величко, «віровідступники поляки й уніяти, які на нього по всіх шляхах чигали" 6, тобто місія Братковського на Східну Україну не була таємницею. Цього разу поетові вдалося уникнути халепи, його випустили на волю.
Хоч яке було занедбане й розгромлене Правобережжя, на ньому все ж повільно відроджувалося козацтво. Запустілі старі козацькі гнізда поступово почали заселятися втікачами з різних кінців України. Заходами польського короля Яна Собеського та коронного гетьмана Яблоновського, які були зацікавлені у воєнному заслоні проти турків та Криму, ця козаччина здобула офіційне визнання і поступово почала зводитися на ноги. Осередком козацтва стає Фастів, де полковники Самусь, Іскра, Абазин та Палій збирають довкола себе вільний і невдоволений люд. Найталановитішим організатором козацтва виявив себе С. Палій. Будучи офіційним підданим польського короля, він безнастанно зноситься з лівобережним гетьманом, бажаючи будь-що відбити Правобережжя «по Случ" від Польщі й прилучити «до гетьманського регіменту під царську протекцію", зовсім не вражаючись і не зважаючи на той факт, що між Польщею та Росією в цей час були примирні стосунки й одна і друга сторона розривати їх поки що не бажали. Довготривалі переговори С. Палія з лівобережцями закінчилися тим, що фастівському полковнику запропонували перейти зі своїм полком на Запорожжя. Зі смертю Яна Собеського Палій втрачає королівську підтримку — шляхта й католицьке духовенство починає домагатися від уряду скасування ненависного козацтва. Водночас пожвавлює свою діяльність і Палій. Він гордо заявляє присланим до нього польським комісарам:
— Я оселився у вільній козацькій Україні, на яку не має права Річ Посполита, тільки я — щирий козак і гетьман мого народу!
Сеймові конституції 1699 р. осібною постановою скасовують відроджене козацтво. Після невдалої спроби захопити Палія зрадою (діялося це 1700 р.) відносини між польським урядом і козаками стають напружені. Братковський зрозумів, що настав час вирішальної боротьби, і вирішує приєднатися до козаків. Знаючи, що майно його можуть конфіскувати, поет передає свій невеликий маєток, частину села Свищова на Волині, синам Іванові та Олександрові, опинившись, таким чином, зовсім безмаєтним. Зрештою, він і не ховається, що зібрався пристати до козаків, хоч не всі в це вірять. Так воно й сталося: шляхтич Д. Братковський рушає на Білоцерківщину, де збирає свої загони С. Палій, щоб пристати до повсталої голоти. Палій і справді готувався тоді до війни. З міст та сіл і з Запорожжя сходяться до нього повстанці. У Фастові збирається військова рада, куди з'їжджаються всі правобережні полковники. Прибув на цю нараду й Д. Братковський. Як найосвіченішій людині йому доручають скласти відозву до всієї православної людності Річі Посполитої. З цією відозвою сам Д. Братковський вирушив закликати шляхту, міщан та селян до повстання.
6 Величко С. Літопис. Т. II. С. 607.
У цей час польське військо почало зганяти козаків із сіл та містечок. Палій негайно виступає з Фастова, Самусь оголошує селянам волю. "Величезні ватаги хлопів, — пише один із сучасників-очевидців Отвіновський, — кидали міста й села, свої хати, збиралися з жінками та дітьми й валками поспішали в козацький табір"7. Палій узяв в облогу Білу Церкву, де сидів сильний польський гарнізон, Самусь очищав од шляхти Київщину, а Палієвий пасинок Семашко пішов на Брацлавщину. Під Бердичевом відбувалася битва між польським військом та загонами Самуся. Поляків було розгромлено, і це ще більше розпалило повстання. До козаків долучилася православна шляхта, що можна вважати безпосереднім результатом агітації саме Д. Братковського: пізніше на суді поетові саме це й закидали.
Боячись козацького нападу, Волинь виставила перед проводом каштеляна Ледуховського посполите рушення, яке отаборилося під Заславом, знамірюючись іти на Білу Церкву на допомогу обложеному гарнізону.
В цей час Д. Братковський перевдягається в просту одежу і пробирається туди ж, на Волинь, несучи з собою відозву й листи. Під Заславом один із польських загонів затримав його, під час обшуку було знайдено папери, що ясно вказували на причетність затриманого до повстання, за що його було заарештовано.
Регіментар Ледуховський почав досить активно боротися з повстанням. Було заведено військовий суд, а до Луцька скликано сеймик Волинського воєводства, де обмірковувалися засоби боротьби з козаками. Цей сеймик дав дозвіл Ледуховському судити Братковського військовим судом.
Поет оцінював ситуацію досить тверезо: сподіватися на щасливе визволення було годі. Але зберігав виняткову силу духу й витримку — спокійно готувався до смерті. Тут, у тюрмі, він пише останнє, що вийшло з-під його пера, — заповіт. У ньому Д. Братковський озирається на все своє життя і знаходить у ньому тільки один гріх — це вже оповідже- на нами історія з відібранням у селянина шкапи. Не хоче залишати цієї історії на так, а наказує синам віддати родичам потерпілого 30 золотих, а коли родичів у нього нема, то віддати гроші на молитву за душу того селянина. Д. Братковський заповів синам і дочкам, щоб вони "трималися тієї віри, за яку я вмираю". Замість поминального обіду він велить роздати убогим милостиню.
Суд запропонував, як то годилося за правом, зібрати свідків, щоб виправдатися. Братковський відмовився і сміливо заявив суду, що він таки зносився з Палієм та Самусем; таємниць, однак, не виказав ніяких. Суд вирішив піддати поета тортурам, його взято було на дибу.
На цей час Д. Братковський був уже зовсім літній чоловік, принаймні в заповіті згадує він про внуків. Поет витримав перший ступінь кари, але цілком знесилів, і його від подальших мук увільнили. 25 листопада 1702 р. Братковський довідався, яка кара його чекає.
Наступного дня вранці "посеред ринку луцького, через ката за сім разів мордерсько зістав стятий"8, тобто йому по черзі відрубали руки, ноги, тоді голову, а наостанок перетнуто й тулуба.
Так загинув один із найсвітліших умів свого часу в Україні й один із її талановитих поетів. Він проніс свої ідеали через усе життя і ні разу не переступив їх. Від тієї пам'ятної хвилини, коли він, шляхтич, наказав відібрати від безпомічної людини коня, а натомість побачив сумні очі зневаженого, в ньому прокинувся святий вогонь співчуття до всіх оскаржених.
7 Липинський В. Данило Братковський... С. 326.
8 Величко С. Літопис. Т. II. С. 607.
Недаремно він згадує в заповіті саме цей епізод, бо розуміє: все подальше життя було відкупленням вини. Смерть його також стала своєрідним відкупленням вини, а що прийняв він її спокійно, то був, мабуть, упевнений, що вину свою відстраждав достойно.
Д. Братковський, як уже сказано, писав свої вірші польською мовою з українізмами і зі вставленими українськими реченнями, тобто він належить до полономовних українських поетів і був фактично передостаннім значним поетом Острозько-Луцького культурного осередку. Останнім поетом цього регіону, котрий активно користувався як літературною мовою польською, треба назвати Т. Щуровського.
Немало поетичних пам'яток цього осередку було зметено хвилями часу, але творчість Д. Братковського залишилася і не втратила ні естетичного, ні пізнавального значення й до нашого часу.
На жаль, тепер постать Д. Братковського напівзабута. У XIX ст. згадав про нього М. Драгоманов, назвавши його ім'я серед героїв українського народу, на прикладі життя якого мала б виховуватися молодь. 14 лютого 1908 р. ім'я Братковського нагадала киянам вистава "Останньої ночі" М. Старицького (сама п'єса була надрукована ще 1899 р.), головним героєм якої став Братковський в останні хвилини свого життя, напередодні страти. Через рік у журналі "Літературно- науковий вісник" було надруковано в перекладі В. Доманицького 35 поезій Данила Братковського і велику розвідку В. Липинського про його життя.
